Лікарні під час війни  П’ятдесят пацієнток і ні краплі води

За вікнами війна, а в гінекологічному відділенні лікарні у Слов'янську жінки ведуть свої бої. Репортерка Яна Чавойська на кілька днів опинилася серед них.

У лікарні Слов'янська на сході України вже п'ятий день немає води. Майже півсотні жінок госпіталізовано в десяти палатах гінекологічного відділення. У них є три туалети. Змивають їх жовтою водою з пластикових бочок. Воду для миття рук, чищення зубів і для пиття їм повинні принести родичі. На щастя, схоже, години відвідування тут майже безперервні. Мені хтось сказав, що майже до дев’ятої години вечора. Тільки чоловіків тут не раді бачити. Адже це жіноче відділення. Втім, оскільки пацієнтку евакуювали із захопленого росіянами Покровського, тут можуть бути й двоє її маленьких дітей.
   

Була...

Є одна душова кабіна. Близько п'ятдесяти жінок мають гінекологічні ускладнення, у багатьох випадках маткову кровотечу. Душ зачинений. Потрібно попросити ключ.

— Але який сенс, коли п’ять днів вода не тече? – медсестра дивиться на мене нерозуміючим поглядом. Пояснюю, що хочу помитися в ньому водою з пляшки. Я звикла до цього з поїздок у кризові регіони та Україну, трапляється так, що після російських атак на інфраструктуру, вода не тече, часом нам доводиться ночувати з військовими в сільських хатах, де також немає води. Але, мабуть, це ще не для всіх пацієнток стало звичкою. Але мушу визнати, що персонал йде назустріч їм усіма можливими способами. Наприклад, жінку з моєї палати відпустили додому на ніч. О шостій вечора вона зібрала речі і поїхала, а до восьмої ранку вже сиділа на ліжку в очікуванні лікарів.

На все відділення один смітник. А точніше, картонна коробка. Вона стоїть невдало, в одному з трьох туалетів. В туалеті не можна зачинитися.

Пацієнти знають, що вони повинні мати з собою все, включно з туалетним папером, милом, одноразовими оглядовими пелюшками та прокладками, а наразі – і водою для миття. Проте в кожній кімнаті є кондиціонер. Хто не візьме з собою простирадло та ковдру, отримає подушку, два шматки саморобної тканини – один замість простирадла, другий для того, щоби вкритися, – та покривало з нашивкою УВКБ ООН.
 
Всюди чисто, незважаючи на те, що воду доводиться носити відрами по сходах з цистерни надворі. Коли лунають сирени, сповіщаючи про повітряний наліт, ніхто навіть не ворухнеться. Всі продовжують займатися своєю справою.

«Ми вперше стикаємося з таким тривалим відключенням води», – вибачається лікарка, яка чергує понад добу. У лікарні немає води, бо росіяни розбомбили й пошкодили її водопостачання. Хоча агресори заявляють, що з хірургічною точністю цілять лише по військових об’єктах... Про це знають і в Краматорську, ще одному великому місті Донбасу. За збігом обставин зі мною в кімнаті двоє його мешканок.

— Чому ви лікуєтесь тут? У вас в Краматорську немає гінекологічної лікарні? – запитую, а вони засміються так, що у вас не лишиться сумнівів, що відповідь буде невеселою.

— Була...

Медична пустеля

Інша моя співмешканка родом з міста Добропілля, що біля Покровська. Її привезла медсестра з сильною кровотечею. Слов'янськ був для неї найближчою лікарнею. Росіяни вже місяцями ліквідовували Покровськ. Коли ми їхали з Нікополя до Слов'янська за день до моєї госпіталізації і хотіли скористатися дорогою, якою їхали кілька тижнів тому, нас завернули на блокпосту. «Відколи росіяни зайняли селище Шевченко під Покровським, вони обстрілюють цю дорогу, там літають дрони, там багато автомобільних уламків. Не проїдете», — сказав поліцейський. Згодом по радіо заявили, що відключають газ у Покровську. Люди повинні відключити газове підключення перед своїми будинками. Бо навіть за таких обставин деякі вперто там залишаються. Дехто з них не може собі уявити, щоби покинути рідну домівку, чимало з них – це літні люди, які ніколи ніде не були. Дехто з них чекає російського «миру», бо звідкись склалося враження, що він принесе їм щось краще.

На Донбасі залишилося мало лікарень і лікарів. В англійській мові є термін для позначення таких регіонів – це «healthcare desert». Медична пустеля. Послуги з охорони здоров’я дуже важкодоступні. Багато лікарень зруйновано, тому що росіяни зумисно цілять їх. Багато лікарів закрили свої практики та виїхали з області. Людям доводиться їздити за медичною допомогою – але автобусів мало, і чим ближче ви під’їжджаєте до лінії фронту, тим гірше сполучення. Машини є лише у щасливчиків. Платити за таксі для більшості мешканців без роботи та доходу – це майже наукова фантастика.
 
За вікнами війна, ще й тут, на додачу, жінки ведуть свої битви. «Все тяжке на наших плечах. Місячні, вагітності, пологи, а після менопаузи знову проблеми», — зітхає пані з посивілим волоссям, яка кілька разів на день молиться за всіх нас і щоб її операція пройшла добре і не дуже боліло. «Ми народжуємо лише на свій страх і ризик», — знизує плечима молода пацієнтка на умови в акушерстві. У той момент я згадую наші пологові будинки і жінок, які там народжують у літні місяці, – що б вони віддали за кондиціонер, який тут усюди є.

«Чи дозволені аборти у вашій країні?» Перше запитання від моєї іншої сусідки по кімнаті. Жінка похилого віку, неймовірно добра душа, погано ходить, приймає препарати для очищення кишечника, ставить клізми перед завтрашнім оглядом, їй напевно жахливо, в палаті без води і лише з трьома туалетами, до яких потрібно пройти половину коридору. Крім того, їй заважає моє ліжко. Кімната спочатку була розрахована лише на чотири місця. До стіни поставили п’яте ліжко, але простір, що залишився між ним і двома іншими ліжками, вже недостатній, щоби проштовхнути інвалідний візок. Коли привезли пацієнтку після операції ліжко якої стояло під вікном, їй довелося, ще не відійшовши від наркозу, встати й обпертися на медсестру, котра практично поволокла її до ліжка.
   

Відпочинок в Криму

Під час розмови пацієнтки розповіли мені про те, як багато жінок через воєнний стрес втратили місячні. Чоловіки на фронті, жінки виїхали. Рівень народжуваності по всій країні різко впав. Марія з Добропілля ще плакала. Через повторну сильну кровотечу їй рекомендували провести гістеректомію. Вона боялася операції і не хотіла втрачати матку, хоча їй 48 років і вона не планує більше дітей. Та найдужче вона боялася, що трапиться, якщо їм доведеться тікати. «Як я зможу взяти своїх дітей, свою 83-річну хвору матір, кермувати автівкою і їхати кудись далеко, якщо у мене буде така сильна кровотеча?»

Вона розповіла, що її діти в університеті, в гуртожитку в Харкові. За її словами, там їм безпечніше, ніж у містечку неподалік від Покровська. У них з чоловіком у Добропіллі є магазин, вони не хочуть їхати, нещодавно купили стару хату, почали її ремонтувати, але прийшла війна, тож віддали її під житло для військових. Вони залишаються в квартирі і сподіваються, що війна не наблизиться.

Вона також описала мені іншу ситуацію. Про те, як вона влітку 2014 року поїхала з чоловіком і дітьми у відпустку до Криму. Вони щороку їздили туди на море, любили його, вони заплатили за готель ще до того, як росіяни захопили Крим. Якось навіть не зрозуміли, що півострів анексований. Адже він був «їхнім». Вони завжди їздили на машині, але випадково вдалося купити квитки на потяг, тому вирішили цього разу їхати потягом. «Поїздка була чудовою. Чоловікові не довелося слідкувати за кермом, ми могли приділити увагу дітям, зіграти в ігри, випити з чоловіком чарку коньяку. Ми дійсно не сподівалися, що перетнемо справжній кордон. Ми зовсім забули, що нашому синові кілька днів тому виповнилося шістнадцять років, і тому потрібен паспорт. Російські прикордонники нам сказали, що пустять його до Криму, але щоб випустити з Криму в Україну, репатріацію потрібно буде оформити через українське посольство».

Сім'я воліла зійти з потягу. Вони були не єдиними. Деякі люди вже чекали на позначеній стрічкою території перед вокзалом. Була ніч, і з кожним новим потягом на лінію додавалося більше пасажирів, і їм не дозволяли їхати далі. Було кілька сімей з дітьми, яким щойно виповнилося шістнадцять, батьки яких забули паспорти. Але й людей, яких не пустили до Криму з інших причин. Наприклад, тих, хто повертався додому з місць відбування покарання. «У них був лише документ про звільнення. Звісно, паспорта у них не було. Їхня постійна прописка була в Криму, але без паспорта росіяни їх туди не пускали».
   

Без страховки

Лікарі, медсестри та інший персонал слов'янської лікарні роблять все від них залежне, щоби допомогти своїм пацієнтам. Обслуговування хороше, хоча обладнання старіше, а апаратів у лікарів менше, ніж у нас. Нікого не хвилює, що я не маю медичного страхування в Україні і моя туристична страховка не покриває моє перебування тут. Усі махали руками. Вони просто заявили, що офіційно не можуть внести мене до системи.

Довідку про виписку лікарка пише від руки. Вона додає моєму лікареві на аркуші паперу із зошита список параметрів, які потрібно перевірити у моїй крові. Якщо я зможу залишитися з ними там довше, то зроблять тести там. «Дякую, що прийшли до нас і поговорили про те, що відбувається в Україні», – каже вона, потискаючи мені руку, коли я виходжу.
 

березень 2025