Німецький художник в Україні  «Мені, так би мовити, соромно за все, що я роблю»

Як творити мистецтво в чужій країні, у якій іде війна? Німецько-американський художник Пауль Антон Мацейовскі ставить собі це запитання, відколи 2016 року вперше побував в Україні. З початком російської агресії він відчуває, що його самоідентифікація як митця хистка, як ніколи. Попри це, він зустрічається віч-на-віч з реаліями війни, заохочуючи інших художників з Німеччини чинити так само.

У серпні 2022 року ти вперше приїхав в Україну після початку повномасштабної агресії. Якими були для тебе перші дні в Києві?
Війна в її нинішній формі спершу приголомшує. Я одразу ж почав малювати. Місяць я практично тільки те й робив, що ходив містом, малював пам'ятники на вулиці і думав: «Що тут, власне, відбувається?» Щоби в принципі збагнути. Потім я почав малювати портрети, тому що зустрічав тут дуже багато цікавих людей. Особливе захоплення в мене викликали бійці-добровольці з-за кордону.

Коли заходиш у гостел, а там стоїть голий техасець із велетенським пузом і саморобним залізним жилетом, голить вуса, дивиться на тебе розлюченим поглядом, а поруч лежать дві ручні гранати – це таки збиває з пантелику.

Що саме тебе в них захоплює?
Те, що вони – подібно як і митці – часто перебувають поза суспільством. Митець не функціонує в суспільстві, в якому живе, він шукає власного життя. І ці солдати трохи схожі на митців. Реальність, у якій вони живуть, із «нормального» погляду – сюрреалістична. Часто вони нібито загублені у світі. Існують тисячі причин, чому вони тут. На одному з твоїх акварельних портретів зображений молодий чоловік, який приїхав в Україну, щоб зрозуміти, чому його батько вступив до полку «Азов».
Так, цей хлопець родом з Ісландії. Тут безліч цікавих історій. Хлопець приїхав, щоби ближче познайомитися зі своїм батьком, який воював в «Азові», але тим часом уже знову повернувся до Ісландії. Батько, мабуть, міцний горішок, не балакучий, і син, якому 21 рік, хотів налагодити контакт з батьком, зрозуміти, чому той так любить Україну. Тоді, під час одного з ракетних обстрілів батько написав йому: «Що ти там робиш, негайно повертайся додому!» І цей батько пояснив, мовляв, будучи солдатом, він насолоджується свободою, відчуває себе вільним, коли воює.
 
Складається враження, ніби ти зустрічався лише з тими, хто приїхав сюди воювати...
Звісно, але є також багато волонтерів, працівників громадських організацій, людей, які хочуть допомагати. Однак для мене найцікавішими часто були саме іноземні солдати. А в останні кілька тижнів в Україну почали повертатися схиблені на сексі ідіоти: «I want Ukrainian wife. – Хочу українську дружину». Дуже дивно. Можливо, їхня теорія полягає в тому, що зараз тут більше жінок, тому що багато чоловіків виїхали або загинули. Тож не знаю, можливо, українцям варто дати їм трохи прочухана, чи не так? (Сміється.)

За останні два роки ти намалював сотні акварельних портретів. Цей художній метод був для тебе новим?
Це було вперше. Малювання на пленері – це насправді дуже журналістський підхід, тільки шляхом живопису. Звісно, цей метод не настільки точний, адже мистецтво має більш відкриту форму і працює повільніше, ніж журналістика. В Україні є ще один відомий художник – Сергій Майдуков, який малює на фронті за допомогою iPad. Але мені хотілося триматися осторонь бойових дій і показувати звичайне життя людей – про що вони думають, що переживають.

Що відбувається між тобою і твоїм візаві у той час, коли ти його чи її малюєш?
Під час цього я беру в людини інтерв'ю, і часто довкола нас утворюється невеличкий натовп. Як художник у таких ситуаціях ти практично виконуєш функцію вуличного музиканта – люди збираються, зав’язуються розмови, і можна впливати на вибір тем. Навіть якщо акварелі невеликі, вони все одно фіксують живий момент. У грудні 2023 року ти провів три тижні в селах на північ від Харкова, безпосередньо на українсько-російському кордоні. Чим відрізнялася твоя робота там від роботи в Києві?
Це зовсім інший світ, і я б не кожному порадив туди їхати. Але я був не сам, а з громадською організацією. На щастя, ніхто не загинув, але одного разу на мене напала зграя собак, і я потрапив до лікарні. Іншу лікарню, перед якою я малював, наступного дня зруйнувала ракета. Через два тижні я сидів на снігу при мінус десяти градусах і малював замерзлими фарбами березу, в яку влучив артилерійський снаряд. І тут я просто не витримав. Я зрозумів, що у мене не вистачить нервів усе це пережити. Повітря, звуки, все здається небезпечним. Зруйновані будинки, у яких живуть люди, напіврозвалені, із враженими пліснявою стінами. І я їх там так і намалював.

Яке враження у тебе склалося про людей, які там живуть?
Неймовірно сильні й доброзичливі. Вони вражають своїм спокоєм. Багато молодих людей виїхали, але старші залишилися. Вони вирощують рослини і квіти, просто люблять свій дім. Я дуже захоплююся тим, як вони виживають. І наскільки все це позитивно. Зовсім не похмуро. Звісно, я не можу зазирнути їм у душу, але настрій у них справді гарний. Усе навколо заміновано, нікуди не можна піти, а потойбіч кордону росіяни вчаться водити танки і час до часу просто стріляють для практики по українських селах.

Як на тебе реагували мешканці сіл?
Переважно позитивно, тому що живопис – це завжди щось людське, і художникам часто симпатизують. Звісно, від мене не було абсолютно жодної користі, бо нікому не потрібен художник, який питає: «Чому, власне кажучи, ви воюєте?» Найсильніша і найвойовничіша родина в селі називала мене «планктон». Тобто пасивним, слабким, нікому не потрібним. Спочатку взагалі думали, що я шпигун. Але в принципі реакції були позитивні.
 
Крім акварельних портретів, ти також робиш гравюри «сухою голкою». Чому ти обрав саме ці дві форми?
Через фізичну ваду я не можу малювати олійними фарбами, а це, власне кажучи, найбільше відповідало би мої натурі. Тож я мусив знайти щось інше, а «суха голка» є традиційною технікою, до якої вдавалися ще такі художники, як Гоя чи Кете Колльвіц. Рисунки на воєнну тематику часто виконувались «сухою голкою». Тобто, були видряпані на металі. Чорно-білі. Це дуже пасує до теми війни. І я роблю це вже кілька років Чим такі мотиви відрізняються від твоїх портретів-інтерв'ю?
В основі гравюр – розповіді друзів, які воюють, або відео на YouTube чи Telegram. Вони покликані створити архів основних подій війни. Моя амбітна мета – сформувати нову міфологію, засновану на реальності війни. Війна – це також екстремальна форма нормальної людяності. Наразі ці зображення часто дуже неполіткоректні, з чорним гумором. Багато моїх знайомих воїнів спілкуються лише з шибеничним гумором, бо все, що навколо них, – суцільний жах. Якщо сьогодні так робить солдат, це окей, якщо ж це роблю я як художник з Німеччини, це не окей. Тому зараз я би не показував ці роботи в Україні, але років через десять, можливо, все змінитися.
 
Як твої українські друзі/подруги та колеги реагують на твоє мистецтво?
Багатьом подобаються гравюри, тому що це, так би мовити, «справжнє мистецтво», особливо на високоякісному папері, привезеному з Токіо. Якість дуже хороша. Натомість акварелі для багатьох – не мистецтво, а журналістика, хоча журналісти скажуть, що це не журналістика, а погане мистецтво. (Сміється) Але для мене це надзвичайно цікаво, і мені це дуже подобається.

Чи бувають моменти, коли ти сумніваєтеся в ефективності твоєї роботи?
Так, наразі дуже часто. Я щойно надіслав свої роботи кільком відомим українським художникам. Але гадаю, що зараз невідповідний для цього час. Тому що зараз українці розповідають історію, і це не моя роль. Я маргінальна фігура, і я просто тихо працюю далі. Я почав друкувати ці принти, щоб викликати у німців емоційність з приводу війни, тобто і цієї війни, і війни загалом. Створювати образи, які справді запускають емоційні реакції. Що вони запускають в українців – це вже інше питання.

Як люди в Німеччині реагують на твоє мистецтво?
До вторгнення інтерес до моїх принтів, які я роблю вже досить давно, був нульовим. Усі просто казали: «Що за дурня, чому ти робиш мистецтво про війну?» Після 2022 року це змінилося. Раптом це стало «в тренді» і всім цікаво. Але мені не соромно, тому що я присвячуюся цьому набагато довше, і раніше мені доводилося терпіти чимало принижень (сміється).

Я вважаю, коли ти митець, то повинен дивитись у вічі реальності, навіть якщо вона важка і неприємна, навіть якщо тебе за це критикуватимуть. Не кожен мусить це робити, до того ж, існують тисячі реальностей. Але ця реальність – війна – існує, і навіть люди, які не походять з України, повинні зустрітися з нею віч-на-віч.

Ти один з небагатьох німецьких художників, хто після початку повномасштабного вторгнення справді працює тут, в Україні, на довгостроковій основі. Чому це так?
Коли 2018 року я отримав стипендію від Ґете-Інституту, я нічого не знав про Україну. Пригадую, як здивовано питав: «Гей, я ж поняття не маю. Може, є інші, які знають більше про цю країну. Чому ж ця стипендія дісталася саме мені?» Мені відповіли, що, виявляється, на всю Німеччину було лише вісім чи десять заявників. (Сміється.) Й от сьогодні я думаю: «Це дуже дивно, адже з моменту вторгнення в Німеччині налічується десь із вісім мільйонів людей, упевнених, що знають про цю війну все». Кожен має свою думку, і прапор України висить чи не на кожній установі. І тоді я запитую себе: чому ці люди не тут? Чому так мало з них справді тут, на місці подій?

Яка твоя відповідь?
Достеменно не знаю. Один мій приятель сказав, що він, як митець, боїться зробити тут щось не так, щось зіпсувати. Він не впевнений, чи це було б добре. Гадаю, багато людей взагалі не наважуються вийти у світ. Насправді приїхати сюди не складно.

Ти заснував тут резиденцію, запровадив програму обміну для німецьких художників. Яка твоя мета?
Усе почалося в березні 2023 року. Я побачив, що для фінансування культури в Україні є багато спонсорських грошей. Тож я подав заяву на участь, вирішивши використати половину на резиденцію. Концепція проста: привезти сюди німецьких митців, щоб вони працювали з українцями безпосередньо на місцях. Багато українських художників виїхали з країни і виставляються на Заході. Мені хотілось посприяти зворотному процесу – привезти митців сюди, щоб вони попрацювали і побачили, що насправді відбувається. І це те, що я назвав Ich komme und sehe – «Приходжу і бачу».

Чи має долучитися до обміну більше німецьких митців й активніше присвячуватись темі України?
Обмін важливий, і я вважаю, що знайомство з іншими культурами допомагає протистояти расизму, а також тому зсуву вправо, який іноді виникає через ігнорування реальності. Я вважаю, що виходити у світ – це добре. Не кожен мусить це робити, але це добре, зокрема й для митців.

Чи спостерігається серед художників у Німеччині рефлекс спротиву, тобто не робити цього?
Не знаю. Це лінь? Може, страх? Тут люди дорослі, а в Німеччині система часто буває отупілою. Мені іноді соромно перед українцями. Вони роблять реальні, екзистенційні речі.

Як змінилося за останні два роки твоє розуміння власного життя, війни і твоєї ролі як художника?
Мені, так би мовити, соромно за все, що я роблю. Під час навчання я заробляв багато грошей міфологічними сюжетами та пейзажами. З мистецького погляду це було цілком добре. Але зараз мене можуть розкритикувати за моє мистецтво. Раніше такого не могло бути. Тут мені іноді здається, що я повний нуль, і, можливо, все, що я роблю, – непотріб. Я не впевнений. Раніше це відчуття було мені невідоме. На відміну від довільності, що панує в Німеччині, тут ідеться про щось серйозне.

вересень 2024