Навчання українських солдатів у Німеччині  З висоти радіовежі

Десятки тисяч українських військових проходять навчання та підвищують кваліфікацію, зокрема це відбувається в Німеччині. Як саме, на власні очі бачив наш автор Артур Вайґандт. У 2023 році він півроку працював перекладачем на військовому полігоні Бундесверу. Пережите там – не для вразливих.

Ці слова вихоплюються з моєї рації у командному пункті, а за ними проривається такий крик, ніби зсередини танка хтось розпачливо волає на порятунок. Мені стає зле.

Біля вікон командного пункту стоять німецькі солдати, які пильно стежать за роботою українців. Високо тримаючи свої біноклі, вони оцінюють кожен постріл, наче арбітри. «Танковий фронт знищено!» –  прорізають тишу кімнати їхні голоси, в яких поєднуються рішучість і cум’яття; і далі лунає: «Піхота, вогонь!»

«Ну що там знову з тими хлопцями?»

У 2023 році я впродовж шести місяців перекладав для українських та німецьких військових під час європейської навчальної місії на танку Leopard 1. Одна бригада, тоді інша, й усім цим людям моя російська допомагала знайти спільну мову. В один із перших днів я асистував Бундесверу у радіовежі під час артилерійських навчань.

Німецький капітан здіймає брови догори й дивиться на мене запитально: «Ну що там знову з тими хлопцями? Знову не дадуть собі ради з гарматою?» Я міцно стискаю слухавку рації та подумки повторюю собі: «Спокійно. Спокійно». Глибокий вдих, після якого я рівним голосом пояснюю капітану: «Стався нещасний випадок. Треба призупинити навчання».

З командної вежі я бачу, як два з трьох танків атакують свої цілі. Вантажівки, піхота та ворожі танки вибухають під снарядами та кулеметним вогнем, ніби у відеогрі. За кожну знищену мішень військові Бундесверу у вежі роздають бали, як на пісенному конкурсі Євробачення. Підсумовуючи, капітан дає загальну оцінку. 10 балів Україні.

Тим часом третій танк мчить до нас на повній швидкості, здіймаючи за собою хмари пилу. Коли він нарешті зупиняється на позиції, з башти танка з видимим зусиллям вилазить солдат. Капітан знову звертається до мене: «Повідомте їх по рації, що ми робимо коротку перерву». Я слухняно киваю й виконую його наказ: «Танк Альфа, Браво, Бета на позицію 1. Ми перериваємо навчання. Вжийте заходів безпеки». З вікна я бачу, як чоловік у танку хитається, втрачає рівновагу і зрештою випадає з башти на запилючений ґрунт. «Ви могли б перевірити, як почувається солдат?» — запитує капітан. Я знову киваю, хапаю рацію та біжу з командної вежі до солдата. Поки я спускаюсь низенькими сходами вниз, щоби поглянути на солдатів, з усіх боків до моїх вух долітають звуки вибухів. В сусідніх секціях полігону інші танки націлюються та відкривають вогонь по своїм цілям. З кожним гучним пострілом щось всередині мене стискається, а по шкірі йде мороз. Я доходжу до танка, з якого випав солдат. Він лежить на землі, вкритий пилом і брудом. Його руки замазані кров’ю, а в повітрі стоїть різкий запах згорілого металу. «Що сталося?» — запитую його.

Солдат звивається від болю, намагаючись підвестися. Його обличчя перекошене, і він високо піднімає руки, по яких струменить кров. «Мої пальці», — ледь чутно каже він. Я підходжу ближче і бачу, що два його пальці відрізані, а інші тримаються лише на шкірі та сухожиллях. Від цієї картини мій шлунок стискається. «Я хотів зарядити гармату», стогне солдат. «Неправильно вставив снаряд, і затвор відрізав мені пальці.»

Збоку підходить ще один солдат: «Що там, Артуре, кров?» Мовчки киваю: «Наскільки бачу». А стільки крові я ще ніколи не бачив. Пам'ятаю, що далі все відбувалось як у гарячковому сні: дуже швидко, уривками. Постріли, вибухи, хтось гукає медиків. Зі всіх боків підбігають солдати. «Артуре, перекладай! Негайно», наказує мені один з німецьких солдатів.

«Як ти?» — запитую пораненого.

«Пальці мої бачив? Отак я», — відказує він. Я перекладаю. Інші солдати кивають.

«Де твої пальці?» — перекладаю далі. Солдат підводиться, сідає по-турецьки та спльовує на землю: «У танку». Один з німецьких солдатів звертається до свого товариша: «Візьми гіпотермічний пакет і забери його пальці з танку!»

Той, не зволікаючи, дістає з медичного рюкзака холодовий пакет і рушає до танка. Здається, що все навколо нас стишується, поки вся увага зосереджена на пораненому. Деякі солдати перешіптуються, інші мовчки спостерігають за його безрезультатними спробами зупинити кровотечу з обрубків пальців.

Ціна часу — виживання

Через десять чи, може, п’ятнадцять-двадцять хвилин прибуває швидка допомога, яка одразу ж забирає пораненого з його пальцями. З радіовежі до мене спускається капітан. «Артуре, ти знаєш, наскільки важливі ці навчання. Ми не можемо дозволити собі переривати їх, навіть у таких випадках. Розумієш?»

«Так, пане капітан» — відказую я і випростуюсь.

«Треба продовжувати», — веде далі капітан. «Наступний маневр за десять хвилин. Запевнись, що всі готові».

Я киваю і прямую до інших солдатів, які розсіялись навкруги маленькими групками. Деякі кидають на мене запитальні погляди, інші вже взялися перевіряти своє спорядження. Повітря аж бринить від напруги.

«Гей, люди! — гукаю я, щоб привернути їхню увагу, — продовжуємо навчання. Підготуйтесь!»
 
Поволі ряди солдат оживають, бійці готуються до наступного маневру. Я спостерігаю, як вони збираються та займають свої позиції, а з думки мені не йде поранений солдат — сподіваюся, він зможе повернути свої пальці. Але зараз для сумнівів чи зволікань просто немає часу. Навчання тривають.


Кинувши останній погляд у напрямку, куди зникла швидка, я відвертаюся і концентруюся на тому, що буде зараз. Підготовка до війни не чекатиме. Цей час може коштувати виживання.

Біля вікон командного пункту знову стоять німецькі військові, які пильно спостерігають за роботою українців. Високо тримаючи свої біноклі, вони оцінюють кожен постріл, наче арбітри. «Вантажівку знищено!» — прорізають тишу кімнати їхні голоси, в яких поєднуються рішучість і сум’яття; тоді знову лунає: «Піхота, вогонь!» Пахне кавою та буденністю. До мене підходить німецький солдат і майже нечутно плескає по плечу: «Тут буває й таке».

липень 2024