Земля і діти  Навчитися «вирощувати» хліб

«Від зерна до хліба» – проєкт з такою назвою розпочала у Дубриничах на Закарпатті у вересні минулого року місцева активістка та власниця туристичної велосадиби Аліса Смирна. Тоді вона з місцевими дітьми засіяла невелике поле, щоб відслідкувати, як і скільки часу насправді «росте» хліб, залучити місцевих школярів до цього тривалого процесу та навчити цінувати працю на землі.

Аліса орендувала 30 соток землі на околиці села і почала шукати фінансову підтримку: на 150 кг зерна, власне оренду землі, польові роботи треба було знайти 2000 євро. Відгукнувся австрійський фонд, представникам якого теж дуже сподобалася ідея. «Це здається, що посіяв, а потім прийшов і зібрав. Потім ще удобрювати треба, косити, сушити, молоти. Дуже великий і довгий процес. Перед цим поле, яке ми орендували на рік, покосили, почистили, зорали. Потім засіяли. Далі ми спостерігали, удобрювали і тепер, у липні збираємо», – коментує Аліса, яка саме приїхала на поле з групою дітей за найголовнішим – за збіжжям.
 
Жінка задумала цей проект вже давно. Саму ідею підгледіла, коли була в Німеччині, у Вальдорфській школі. «Вони це роблять на одній сотці. Сіють, потім четвертий клас передає зерно у молодший третій. Ідея у тому, щоб дати руками честь працювати. Як на мене, це дуже класний приклад. Я дуже горджуся, що ми це робимо, хоча це займає час. Ми такі собі годувальники. Діти поки що це не усвідомлюють і не розуміють, але потім їм це згадається як дуже важливий епізод у житті, – каже Аліса Смирна. – Я пам'ятаю моя бабуня, коли я відвідувала початкову школу, вона там була завучкою, якось кличе мене (а ми ходили на перекуси) у їдальню. Я підійшла, а на підлозі валявся хліб. Поряд сиділи старшокласники, вони щось там чудили, зачепили хліб і він упав, а вони з того сміялися. Бабуня мені каже: «Дивися, Аліса, хліб на землі валяється, підніми, розкажи їм, чому це так не може бути». А вона сама з Хмельниччини, де чорноземи, я завжди слухала її розповіді про голод і як родина тяжко працювала. То я така семирічна, піднімаю той окраєць і зі словами „хліб-усьому голова“ починаю читати старшим лекцію. У мені так закладено, що їжу не можна викидати, це великий гріх». Дітлахи вервечкою ходять за Алісою між пшеницею, яка сягає їм до пояса. Доки обмінюються емоціями та враженнями, на горизонті з’являється комбайн. «Сьогодні тут відбувається магія і диво: ми збираємо наш посіяний хліб. Хоча мене постійно поправляють, що це пшениця. Але для мене це – український хліб, – задоволено пояснює жінка. – Ми з дітьми почали цей проект «Від зерна до хліба» ще у вересні, я хотіла їм показати увесь процес: скільки часу і зусиль треба для того, щоб отримати хліб на столі. Сьогодні ми порахували скільки місяців пройшло з того часу: 11 місяців вийшло, щоб пшениця виросла і дозріла. Ми її збираємо, потім будемо подавати на третій поверх велосадиби, яка була колись зерносховищем для колгоспного зерна. Там воно сушитиметься приблизно два тижні. Потім будемо молоти і аж тоді пекти і їсти. Тобто, весь цикл займає рік».
 
Аліса питає дітей, чи вони за 11 місяців їли хліб. «Сотні разів» – відповідають ті. А звідки вони його отримали? Купили, мама пекла. «Це означає, що хтось замість вас у минулі роки посіяв, зібрав, сушив молотив і спік. Тобто 12 місяців хтось на вас працював, щоб цей хліб був на столі», – пояснює жінка і радіє разом з дітьми, які замість електронних ґаджетів обрали у цей спекотний ранок своє пшеничне поле.
 
Місцевий школяр Ростислав серед тих, хто пильно стежив за «ростом» хліба. Каже, нарахував 11 місяців, було цікаво і захопливо. «Пшеницю треба висушити і змолоти, аби з неї була мука, і тоді вже можна щось робити: хліб, різні мучні вироби», – ділиться хлопець.
 
Олександра приїхала в Дубриничі з Ужгорода, розповідає, що з друзями засівала поле і з того часу чекала, коли ж буде урожай. «Не думала, що це так довго. Набагато швидше купити хліба чи булочку у магазині, – каже дівчинка. – Але я люблю пекти, дочекаюся ще, коли із зерна буде борошно, а далі – смачна булка».

Тим часом компанія з допомогою дорослих розгортає брезент на причепі, сюди за кілька хвилин із комбайна сипатиметься золотаве зерно, яке посортують у мішки та повезуть сушитися на третій поверх велосадиби. «Я дуже сподіваюся, що все це лишиться десь у пам'яті і в душі дітей, це для мене важливо, – каже Аліса Смирна. – Я була в захваті від дітей і гордилася ними неймовірно. Коли з комбайна посипалося зерно, у мене вийшли сльози і я пережила ейфорію, настільки це зворушливо».

Одну смужку пшениці на полі залишили. Адже колись її жали без допомоги комбайну. А це вже практичний урок з історії, культури, а також і української літератури. Дітям точно сподобається!

серпень 2024