Народжувати і виховувати дітей під час війни  «Бабусю, а як по-їхньому „не вбивай мене“?»

Немає чітких інструкцій як це – бути батьками під час війни, долати виклики та попри всі страхи виховувати своїх дітей. Однак є людський досвід і його осмислення. Розповідає письменниця з України Катерина Єгорушкіна.

Якби в Україні хтось видав книжку про оптимальне виховання дітей у часи  війни, вона б стала шалено популярною. Попри те, що наші книгарні, друкарні і бібліотеки російські війська регулярно обстрілюють, інтерес до української культури загалом і до книжок наших авторів зокрема невпинно зростає. У розхитаному війною світі українці хочуть на щось спертися і бодай трохи вгамувати свою тривожність.

Чи варто планувати зачаття під час війни (адже пологові будинки і дитячі лікарні – мішені)? Краще вивезти дітей за кордон чи лишитися вдома (якщо дім ще є)? Як упоратися із дитячою і своєю самотністю далеко від Батьківщини? Під час нічних повітряних тривог вести дітей у холодне бомбосховище чи лишити спати у ванній? Варто продовжувати виховання у парадигмі цінностей розвитку чи зосередитися на виживанні? Як допомогти собі і дітям впоратися із втратами? Що робити у випадку підриву атомної електростанції? Чи можливо зберегти своє ментальне здоров’я і продовжувати лишатися дорослими, коли самі гостро потребуємо захисту і розради? Від правильних відповідей на ці та інші питання залежать життя і здоров’я дітей. Проте універсальних правильних відповідей не існує.

На основі зібраних мною свідчень дорослих, які дбають про дітей під час війни, а також мого особистого досвіду, спробую окреслити деякі виклики нинішнього батьківства. Якщо раніше багато хто з нас розривався між двох основних вогнів – робота і дім, то тепер додався вогонь війни, який пришвидшує вигоряння.

Мова

Існує думка, що українці переважно російськомовні. Насправді ж наприкінці 2021 року було 26 % російськомовних українців, на початку вторгнення – 18 %, і з кожним роком цей відсоток стрімко зменшується. Один із меседжів російської пропаганди – «Ми прийшли захищати російськомовних», хоча російська мова в Україні більш захищена, ніж українська в Росії, де проживає найбільша у світі українська діаспора. Так, у Росії на близько два мільйони українців (за неофіційною статистикою – понад 10 мл осіб) – жодного класу з вивченням української мови. Натомість в Україні до вторгнення у 21968 класах викладалася російська, а після вторгнення – у 192. «Цей процес (*зменшення вивчення російської) відбувається природним чином за бажанням батьків», – йдеться у звіті мовного омбудсмена.

Найбільш понищені міста і найбільша кількість жертв серед цивільних – саме у переважно російськомовних Маріуполі, Харкові, Бахмуті. Більшість українських біженців за кордоном – з російськомовних регіонів. Замість обіцяного «захисту» їх звільнили від їхніх міст, майна, рідних і всього попереднього життя. Тож не дивно, що для багатьох питання повернення до української стало наріжним. Часом змінювати мовну ідентичність не так просто, і це стає одним із викликів для дорослих, які виховують дітей в часи війни. Українські діти не зобов’язані вчити жодну з іноземних мов заради слів «не вбивай мене».

Голод

У новинах час від часу траплялися повідомлення про українських дітей на лінії фронту і в окупації, які гинули від голоду й зневоднення. Ті, хто стали свідками таких історій, зазвичай мовчать. Хтось відчуває провину вцілілого, хтось думає, що мовчання стирає пам’ять. Так багато років думала моя бабуся Таня, дві менші сестрички якої загинули під час Голодомору – штучного голоду, який влаштував Сталін у 1932-33 роках. Вона почала розповідати про це вже незадовго перед смертю, і її вицвілі чайні очі враз ставали вологими й задивленими кудись у порожнечу. Ця історія жила в мені, і з часом я вирішила написати книжку для дітей про Голодомор. Перша її презентація відбулася в Маріуполі за пів року до вторгнення. А вже на початку квітня 2022 року я побачила свою книжку у трагічному контексті. У місті Тульчин, що на Вінничині, бібліотекарі вирішили вшанувати пам’ять вбитих Росією українських дітей. Тоді їх було 165. Виставили стільки ж дитячих книжок на площі, запалили коло них лампадки. З-поміж них, наче маленький надгробок, стояла моя «Скриня». Було боляче усвідомлювати, що знання про геноцид минулого не вберегли дітей від геноциду теперішнього.

Голодомор вважається однією з наших найбільших колективних травм і визнаний багатьма країнами геноцидом українського народу. Я бачила вплив цієї травми на життя моєї бабусі, яка весь час робила значні запаси продуктів і мала проблеми з харчовою поведінкою. Я бачила цей вплив на життя моєї мами, яка боялася голоду, хоча народилася через двадцять років після нього. Я відчувала цей страх у собі, хоча намагалася довести рідним, що ми живемо в інші часи і таке вже ніколи не повториться. На жаль, для багатьох батьків сьогодні цей страх став реальністю.

Щастя

Поняття щастя змінилося. Воно стало дуже простим: якщо твої діти живі і здорові – ти щаслива людина. Хіба можна бажати більшого? Якось я поїхала у Харків записувати розмову зі свідком. Там зазвичай довгі повітряні тривоги, а інколи прилітає і до оголошення небезпеки. Якоїсь миті я зловила себе на думці: «Якщо мене зараз уб’є, хто напише цю книжку свідчень?». І тоді ж відчула провину, бо міркувала передусім з точки зору своєї громадянської і письменницької ідентичностей, а не материнської. Коли повернулася до дітей, Харків якраз обстріляли, а моя доня сказала: «Мамцю, тобі так пощастило!». Коли поїхала з донькою у письменницьку резиденцію в Польщі, відбувся обстріл поблизу нашого тимчасового дому на Прикарпатті. Мій чотирирічний син тоді снідав і дивився мультики, а зовсім неподалік загинув хлопчик від уламків російської ракети. Усім іншим хлопчикам і дівчатам у районі тоді пощастило.

Травма

Попри те, що всі мешканці України мають досвіди війни, не всі зазнають психологічної травми. Це залежить від багатьох чинників: раптовості стресової події, рівня загрози життю та здоров’ю, адаптивності конкретної людини, якості стосунків із близькими, рівня психологічної підтримки та низки інших. Часто під дією сильного стресу люди замовкають: не можуть дібрати слів ані до своїх переживань, ані до нової реальності. Розповісти свою історію – це шлях до зменшення психологічної напруги, шлях до зцілення. Навіть якщо ця розповідь не словами, а фарбами, рухами, музикою.

Один із викликів дорослих, які дбають про дітей у часи війни – допомогти проговорити, виплеснути назовні і з часом – відрефлексувати пережите. Маленькі діти можуть навіть не знати, як називаються їхні почуття, тому уважність дорослих стає запобіжником, аби стрес не перетворився на травму. Допомагаючи правильно називати почуття дітей, ми вибудовуємо місточки між побаченим і пережитим, повертаємо дітям контроль.

Якось під час однієї книжкової події у Києві, коли хлопчик хотів поділитися своїми переживаннями про війну, мама грубо осмикнула його: «Та що ти там пережив? Трохи в підвалі посидів і все. Ми ж у Києві, не сміши!». Мені було прикро і за маму, і за хлопчика, адже війна в Києві так само забирає людські життя, а знецінення почуттів може мати небезпечні наслідки і перетворитися на симптом.

Пригадую, навесні 2022 року мене попросили провести арт-терапевтичну зустріч із дітьми, щойно евакуйованими з гарячих точок. Діти вигадували історії та малювали комікси за моєю методикою, і я спостерігала, як вони «розморожуються». З мовчанки почали проступати гнів, страх, розгубленість, любов і надія… Один хлопчик створив супергероя на ім’я Ежар, який дуже боявся ракет, але навчився літати верхи на них і відхиляти від цілей. Інший хлопчик підійшов до мене з малюнком різної зброї і почав висловлювати свій гнів проти окупантів, використовуючи матюки. До вторгнення я би просила його обійтися без нецензурної лексики, але зараз це було недоречно: здавалася, він просто вибухне від напруги. Так діти поволі налагоджували зв’язки зі своїми почуттями, адже хтось надав цим почуттям цінність.

Мистецтво

Створюючи мистецтво для дітей у часи війни, ми мусимо бути вкрай емпатійними та обережними. Будь-що може стати тригером: біла тканина, звук протяга, пластиковий літачок чи плюшевий зайчик, брат-близнюк якого лишився на руїнах колишньої дитячої. Ще до вторгнення я написала рукопис книжки для дітей – «Пічка». Він присвячений подіям Другої Світової і повоєнному відновленню. Книжка вийшла наприкінці 2023 року, а блок із запитаннями та завданнями до тексту ми вирішили змінити, прибравши звідти слово «дім», яке багатьом дітям може відлунювати пусткою.

Якось близько опівночі від незнайомої читачки я одержала повідомлення, сповнене гніву й нецензурної лексики. Виявилося, нещодавно її дитина втратила батька на війні, а коли прийшла до школи, у підручнику клас саме проходив оповідання мого авторства про втрату. З одного боку, тему смерті не можна стигматизувати, але з іншого – у фазі гострого проживання горя такі тексти можуть спричинити ретравматизацію. Я висловила щире співчуття і ми порозумілися з мамою дитини, вона вибачилася за грубу форму свого листа. Але мені боліла не лайка згорьованої жінки, а трагедія її сім’ї і набагато ширша проблема: і митці, і вчителі, і батьки віднині ходять мінним полем слів та образів, і на розмінування підуть роки.

Страх

Дорослі, які мешкали з дітьми на окупованих територіях або проходили фільтрацію, неодноразово згадують про страх, що діти «скажуть зайве», тобто висловлять свою проукраїнську позицію. Українська пісня може стати причиною позову. Приміром, організаторів одного весілля в окупованому Криму притягнули до відповідальності за те, що звучала «Ой, у лузі червона калина…», а ресторан закрили на перевірку.

Виховані переважно на демократичних цінностях, українські діти в окупації змушені повертатися до цінностей виживання, адже тепер від їхньої здатності мовчати, обманювати й пристосовуватися залежать життя і безпека рідних.

Волонтерство

Дитяче волонтерство – це окремий феномен. Моя донька робила натуральний лимонад зі свіжої м’яти, лимона й натурального меду, малювала і клеїла етикетки на пляшки й просила дідуся продавати. Хтось плете і продає браслети, віддає кишенькові кошти на дрони або ж збирає чималі суми своїми талантами. Попри законодавчі обмеження, багато дітей почали допомагати війську, намагаючись упоратися з відчуттям безпорадності. Часом батьки чи інші дорослі висловлюють критику дитячого волонтерства, але здебільшого підтримують, розуміючи психологічний компонент такої діяльності. З-поміж багатьох дітей-волонтерів мене вразила незряча дівчинка Анна-Марія Герман, яка своїм талановитим співом і грою на бандурі зібрала понад 2 млн грн на допомогу війську, де служить її старший брат. «Мама мене підтримала», – каже дівчинка в одному з інтерв’ю.

Поки військові з протиповітряної оборони намагаються зробити наших дітей невидимими для ворога, збиваючи дрони й ракети над українськими домівками, діти дбають про невидимість військових, плетучи для них маскувальні сітки і «кікімори».

Безпека

Коли ми переїхали на захід України внаслідок війни, я мусила знайти для своїх дітей нові школу і садочок. До вторгнення я мала розкіш довго обирати, приглядатися, розпитувати. Тепер довгий список моїх вимог звівся до двох основних: чуйні педагоги і хороше бомбосховище. Емоційна та фізична безпека дітей переважає над вимогами до освітніх методик.

Поки пишу ці рядки про безпеку, вогнеборець Іван із Харківщини приїхав гасити власний будинок після російського обстрілу. Сидить навпочіпки біля чорної ковдри, під якою його мертва 37-річна дружина. Довкола — гори цегли, змішані з дитячими іграшками. Син із множинними пораненнями – у лікарні. Іван врятував багатьох людей, але втратив найдорожчу. Він не знав, що сьогоднішня ціль росіян — його дім.​​​​​​​

Парентифікація

Часом батьки мобілізують весь свій ресурс на порятунок і виживання, перебувають у постійній напрузі. Це може тривати кілька днів, тижнів, місяців… А може стати постійним станом, який виснажує не лише самих дорослих, а й їхніх дітей. Природно, що діти хочуть «полагодити» своїх батьків, повернути їм здатність гратися, усміхатися, не обтяжують власними страхами і проблемами. Відбувається парентифікація: діти обслуговують емоційні потреби своїх батьків, стають маленькими «контейнерами» для дорослих проблем, втрачають спонтанність, відчувають самотність, а витіснена напруга перетворюється на симптом.

Найвідоміший український дитячий письменник Всеволод Нестайко був теж дитиною війни, тільки Другої світової. Коли йому виповнилося три роки, енкаведисти розстріляли його батька. Хлопчик часто хворів і мама лишала його вдома. Сам Нестайко згадує: «В 1941 році мені було 11 років і з того часу я став дорослим… Дитинства в мене вже не було». Літературознавиця Наталя Марченко пише: «Не знаю, як і скільки нам відлунюватиме нинішня війна, але Другу світову Нестайко, а також усі дитячі письменники, котрі пережили її дітьми чи підлітками і чиї архіви читала чи з ким спілкувалася, "проживали" до останньої своєї хвилини. Багато хто ніколи не написав нічого "про війну" для дітей і все творче життя намагалися смішити, веселити, радувати, забавляти...». Допроживали власні недопрожиті дитинства.

Бути сумними, втомленими, тривожними батьками в часи війни – це нормально. Також нормально просити про допомогу в інших дорослих або фахівців із ментального здоров’я, дозволяти собі підзаряджати свої внутрішні батарейки, щоб діти не віддавали власні.​​​​

Пам’ять

Ми не знаємо, які будуть спогади в наших дітей про цю війну. Хтось запам’ятає веселку над руйновищем, ігри у бомбосховищі, смак свіжого хлібу після голоду. Хтось – момент смерті своїх батьків, які під час прильоту були в сусідній кімнаті. У когось із пам’яті зітруться картинки, натомість проступатимуть звуки повітряних тривог, «шахідів» і ворожих бомбардувальників, запахи сирого підвалу і згарища рідного дому або ж відчуття страху, гніву і безпорадності.

Коли українські військові звільнили Київщину, я спитала своїх дітей: «Які іграшки вам привезти?». Донька відповіла: «Я вже не пам’ятаю своїх іграшок…». Тоді я знайшла під подушками піжами, з яких діти уже виросли, розібрала наряджену ялинку й стала показувати дітям по відеозв’язку їхню кімнату, улюблені речі, книжки… Й діти так радісно згадували своїх іграшкових друзів! Здається, минуло тільки три місяці, а пам'ять моїх дітей уже була заповнена війною настільки, що не лишилося місця для улюблених іграшок.​​​​​​​

Сивина

Унаслідок сильних стресових подій в українських дітей сивина часом з‘являється раніше, ніж у їхніх батьків. Знайома художниця Богдана Бондар згадує сім’ю, з якою мешкала у підвалі київської багатоповерхівки в перші місяці вторгнення. Дівчинці було чотири роки, вона дуже емоційно реагувала на звуки вибухів, а старший брат – років десяти – весь час її втішав. Він виглядав дуже спокійним, багато писав у зошиті, казав про підвал – «Ноїв ковчег», адже там окрім людей від війни рятувалися песики, котики, хом’ячки, папужки і навіть акваріумні рибки. Через два місяці мама вивезла дітей у Португалію і там хлопчик одразу й повністю посивів. Богдана підтримує зв’язок із родиною і каже, що за два роки природній колір волосся хлопчика так і не відновився. Родина мріє про можливість повернутися в Україну.

Ненароджені

Виношувати дитину під час війни – це виклик із зірочкою. При чому, ця зірочка може будь-якої миті перетворитися на снаряд або стрес такої сили, що обертає надію на порожнечу. Кілька моїх близьких знайомих у перші місяці вторгнення пережили пренатальні втрати. Організм вагітної дуже вразливий, тож різкі зміни гормонального фону, спричинені стресом, нестачею їжі чи необхідного лікування, можуть призвести до патологій розвитку плоду або його втрати.

Як розповідає акушерка-гінекологиня Наталя Дзигар, «наразі фіксуються збільшення кількості викиднів, передчасних пологів, народження дітей з недоношеністю чи з низькою масою тіла, мертвонародження, передчасний розрив плідних оболонок. В мирних умовах лікарі могли би вчасно профілактувати ці проблеми та надати адекватну допомогу пацієнткам. Але внаслідок зруйнованої інфраструктури, знаходження пацієнток у підвалах чи в дорозі в заторах, такі випадки значно почастішали». Лікарка також зазначає, що внаслідок воєнних дій часто відбувається блокада овуляції, тож багато жінок, які хотіли б завагітніти, зазнають невдачі.

Ці ненароджені діти – також діти війни. Маленькі безіменні українці, яким світ сказав: «Ні». Вони лишаються в полі невидимого.​​​​​​​

Любов

Коли смерть зовсім поряд, любові стає більше. Її не приховують, не відкладають на примарне «потім», а примножують. Розуміючи ризики, багато моїх знайомих зважилися під час вторгнення мати дітей. У когось це перша дитина, коли ще так мало знаєш про батьківство і багато тривожишся, у когось – четверта, коли вже не сумніваєшся у своїй батьківській компетенції, однак воєнні реалії вносять свої корективи. «Ми б хотіли другу дитинку, але чоловік служить. Ми так рідко бачимося, що це ще той квест…»  – каже мені Тетяна з Івано-Франківська. Вона не має жодних гарантій, що чоловік повернеться з фронту, але хоче примножити їхню любов. Ми їдемо в потязі, її очі світяться: скоро побачить коханого.

Багато українських батьків і дітей звикли жити в часи війни. Хтось із нас не має вибору, а хтось просто не хоче залишати свою Батьківщину. Ймовірно, всі наші досвіди війни й вимушеної еміграції стануть колективною травмою, яка відлунюватиме в поколіннях наших нащадків. Це буде колись. А зараз дорослі хочуть встигнути подарувати дітям любов, захистити їхнє право на радість і мати точну карту російських обстрілів на найближчий місяць, щоб врятувати життя.​​​​​​​

вересень 2024