Освіта в еміграції  Як українська освіта в Литві стала реальністю

Українські школярі-біженці часто не мають можливості навчатись рідною мовою. Одним з винятків є Литва, де третій рік працює Міжнародна українська школа, що забезпечує освітній процес рідною мовою і за програмою міністерства освіти України. Побувала там наша кореспондентка Ірина Синельник.

Школа відкрилася 2022 року за підтримки Посольства України в Литві й активної праці директорки Олени Внуковської. Нині має відділення у Вільнюсі та чотирьох містах балтійської країни, де знайшли прихисток понад 70 тис. українських біженців. Міжнародну українську школу в Литві відвідують понад 3 тис. українських школярів. Там працюють 250 педагогів, які переважно залишили Україну після повномасштабного вторгнення.

Навчальний заклад, в який українці вдихнули нове життя

У приміщення колишнього педагогічного інституту у Вільнюсі, що кілька років не використовувалося, українські освітяни вдихнули нове життя. Десь не вистачало вікон та дверей, зараз усе приведено до ладу. Із облаштуванням допомагали благодійні фонди. Хоча російського лобі вистачало – мовляв, навіщо? Адже в Литві достатньо російськомовних шкіл й українці, володіючи російською, можуть там навчатися. І тільки завдяки значним зусиллям українська освіта в Литві стала можливою.

Під час екскурсії приміщенням школи бачимо звичайні класні кімнати і коридори, заповнені дітьми, що грають, повторюють уроки чи спілкуються. Ніби десь у Києві, Харкові чи Дніпрі.
  Під час короткої екскурсії школою ми познайомилися з пані Ольгою Половинник із Херсону, вчителькою молодших класів, паном Дмитром, який виконує ремонт у школі, і який з родиною приїхав з Керчі. Поспілкувалися з паном Петром Пироговим із Харкова, який у Литві живе з 2015 році, вивчив литовську і зараз викладає мову для українських дітей.
Нині Міжнародну українську школу Литви саме в Вільнюсі відвідують 1100 дітей, навчання відбувається у дві зміни, тут працюють 85 педагогів, більшість – українці. Вони з різних міст, кожен має свою історію, але всі разом роблять важливу справу. Допоміжний персонал у школі – теж українці.

Діти з першого класу вивчають іноземні мови – насамперед, литовську та французьку. Останній приділяється додаткова увага, оскільки є домовленість із одним з навчальних закладів Франції приймати до себе на особливих умовах українців – випускників. «Захист Вітчизни» вивчається як обовʼязковий предмет, у межах якого відбуваються зустрічі із українськими військовими, які проходять реабілітацію в Литві, а також литовськими стрілками.

Директорка школи Олена Внуковська – українська освітянка, яка не одне десятиліття підтримує українську освіту за кордоном. Переїхавши у 1997 році до Франції, жінка створила Українську паризьку школу, що працювала у вихідні і дозволяла дітям вивчати українську мову та культуру, водночас здобуваючи французьку освіту. До війни вона докладала зусиль, аби іноземці не вважали українців та росіян одним народом. Коли життєві шляхи привели Олену Внуковську до Вільнюса, вона взялася створювати українську школу в Литві. У 2022 році з приїздом тисяч українських біженців навчальний заклад спочатку функціонував у режимі суботньої школи, а згодом перетворився на звичайну школу.

Як пояснює пані Олена, в Литві існують тільки дві форми шкіл – державні і приватні. Міжнародна українська школа має статус приватної, але працю вчителів оплачує Литва. Інші потреби школа має забезпечувати самостійно. Наразі навчальний заклад пропонує дітям можливість відвідувати 18 гуртків і факультативів, тому вирішили ввести доплату в розмірі 30 євро на місяць.

Учні: пережили обшуки та обстріли, їхні домівки — в окупації

Десятикласники Катерина Циганкова і Максим Ліпчевський вже майже два роки навчаються в Литві. До цього діти жили біля Азовського моря: Катя мешкала в Бердянську Запорізької області, Максим – у Генічеську на Херсонщині. Зараз в обох дітей домівки окуповані російською армією. 
  Історії школярів – різні й водночас мають багато спільного, адже серед них – багато вихідців із східних та південних регіонів України. Катя згадує, що її дитинство минуло в селі Воздвижівка Запорізької області. Дівчина говорить про своїх друзів, про збереження і популяризацію українських народних звичаїв, традиційні колядки та щедрівки на новорічні свята. Вона має розкішну косу і часто в Литві одягає вишиванку. За півтора роки до повномасштабної війни її родина переселилася до Бердянська. Саме там Катя з мамою і 5-річним братом зустріли вторгнення. «Мені мама сказала, що почалася війна, і тоді хотілося, щоб це був жарт. Три наступні дні ми жили в невизначеності, не знали, що відбувається. А 27 лютого в місто зайшли російські війська. Серед них були також чеченці, буряти і ми боялися виходити на вулицю», – розповідає про своє життя в окупації школярка. Її родина в окупованому Бердянську прожила місяць в постійному страху.

Дитина памʼятає про труднощі з продуктами. За хлібом місцеві жителі мусили записуватися за кілька днів. А ще в окупованому Бердянську приймали біженців із Маріуполя – люди були навіть у домашніх халатах, бо просто тікали в нікуди. 24 березня Збройні сили України вдарили в російський корабель у порту, і російські військові почали шукати навідників. Наступного дня сімʼя Каті виїхала з міста. Шлях до Запоріжжя, що в мирний час займав дві години автомобілем, тривав дві доби. Автобуси були вщент заповнені людьми, хтось забрав і домашніх тварин. Всі пройшли 16 російських блок-постів. Багатьох людей перевіряли на наявність патріотичних татуювань. Певний час автобуси перебували в облозі російських військових, які наполягали, щоб люди їхали в Росію, або з їхньою колоною до Запоріжжя зайде російська військова техніка. Дивом вдалося домовитися, щоб автобуси відпустили.
До Литви Катя з рідними поїхали до батька, який там працював. Її рідні вирішили, що вона піде до української школи. Дівчина була серед перших 200 учнів, які відкривали Міжнародну українську школу. «У нашій школі багато дітей із різних регіонів України – в усіх свої звичаї і навіть говірки різні. Спочатку це складно, але потім ми стали однією командою. Так можна швидше і краще впоратися з різними викликами», – ділиться своїми враженнями від навчання Катерина Циганкова. Вона розповідає, що в школі важливим є не лише навчання, а й різноманітні заходи, зокрема на підтримку Збройних сил України. Молодший брат Каті цього року теж піде до 1-го класу цієї школи.

Родина Максима Ліпчевського в Генічеську жила в приватному будинку, його батьки займалися бізнесом. Хлопець до широкої війни мав багато захоплень, займався танцями, брав участь у конкурсах. Родина подорожувала. Максим зазначає, що на війну вони не очікували. Лише напередодні повномасштабного вторгнення ввечері після новин зʼявилася тривога, а вранці 24 лютого почули вибухи і зрозуміли, що почалася війна. «Генічеськ потрапив в окупацію. Спочатку ніби зміни не відчувалися – те ж саме місто, ті самі люди, але з часом усе змінилося. Навіть 7-й клас у школі закінчували за українською програмою, а ось уже 8-й почався за російською, вчителі змінилися, оскільки багато українських педагогів виїхали», – розповідає Максим, який прожив із рідними 9 місяців в окупації. Щопонеділка всі учні в школі мали слухати гімн Росії. Для хлопця це було каторгою.

Одного дня до будинку Максима росіяни прийшли з обшуками після вбивства місцевого підприємця, який не погодився на співпрацю. Батька хлопця теж затримали і три дні тримали в слідчому ізоляторі. За тиждень родина змогла виїхати, забравши тільки найнеобхідніше. Литву обрали, бо тут були родичі. Бабуся Максима по маминій лінії — литовка. 

Максим до міжнародної української школи потрапив випадково. Хлопець зізнається, що вже звик жити без моря, але однаково сумує за Україною. «В Литві – все нове. Нові друзі, нова школа. Безпечніше жити тут, але дуже тягне додому», – говорить він. Чи повернуться в Україну Катя і Максим, зараз невідомо, адже отримана освіта дозволяє їм навчатися, як в Україні, так і європейських університетах. В українській школі в Литві українські діти мають оазу своєї Батьківщини, хоча багато з них досі сумують за друзями і своєю домівкою. Однак поки залишаються за кордоном і продовжують навчатися.

Вчителі: знають, як лікувати дитячі душі

«Я кажу своїм учням – не залежно від того, що ви будете робити в майбутньому, ви точно не матимете комплексу меншовартості», – переконана директорка Олена Внуковська. Вона говорить, що колектив сформувала з українських переселенців, забезпечивши людей роботою. «Багато людей приїхали з окупованих територій, дехто за останні роки переселився двічі. Робота стала для них вогником надії», – наголошує вона. Адже вчителі також мають власні історії проживання російської окупації.

Ольга Половинник із Херсонської області працює в освіті майже чотири десятиліття і виховала не одне покоління українських учнів у своїй громаді, де 22 роки пропрацювала директоркою. У неї – багатодітна родина, девʼятеро дітей – двоє власних і семеро прийомних. На початку війни з нею лишалися всиновлені 17-річний Максим та 14-річний Ярослав.
 
Про перші місяці війни пані Ольга згадує як час, що проявив людей. З одного боку, були єдність у допомозі один одному, підтримці учнів. А з іншого, частина її педколективу пішла на співпрацю з російською окупаційною владою та призначеним керівником. Її теж викликали на зустріч. «У кабінеті сидів цей «чиновник» і моя колишня співробітниця, яка погодилася на співпрацю. Вони хотіли мене схилити до співробітництва. Лагідно вмовляли – «ми не тиснемо», «подумайте»…Я відмовилася, пославшись на стан здоровʼя. Але вони дали час до понеділка. Того дня, коли мала відбутися нова зустріч, рано-вранці ми виїхали», – пригадує пані Ольга.

У її будинку майже одразу розквартирувалися російські військові, які навіть братові не дозволяли доглядати за худобою. Зараз теж там мешкають. Виїзд із окупації відбувався під обстрілами. Жінка говорить, що дорогою молилися, аби залишитися живими. Пані Ольга виїхала до доньки в Литву. Звикши працювати все життя, там вона одразу шукала роботу, була готова працювати будь-ким, аби підтримувати дітей. У соціальній службі розповіли про Міжнародну українську школу. Спочатку хотіла записати до української школи синів. Але під час зустрічі з директоркою спитала і про роботу для себе. Зараз пані Ольга навчає 4-Б клас, що налічує 37 учнів. За словами педагогині, багато українських дітей травмовані війною – і через пережитий досвід із обстрілами та повітряними тривогами, і через переїзд та життя не вдома. З ними працюють психологи, соціальні педагоги. «Але і я знаю, як лікувати дитячі душі. Я ставлюся до дітей так, як би хотіла, щоб ставилися до мене чи моїх дітей», – говорить Ольга Половинник. Також вона підкреслює, що у школа має підтримку від українських батьків. Вони завжди відкриті до співпраці. Організовують свята для дітей, влаштовують привітання до днів народження із символічними подарунками, адже діти повинні мати позитивні емоції в своєму дитинстві. Українська освітянка мріє про повернення додому, щоб ворог залишив Україну, і вижили всі, хто бореться за нашу свободу.

Свій підхід до дітей має і вчитель початкових класів Петро Пирогов. Він приїхав до Литви на навчання в 2015 році, вступивши до магістратури Вільнюської художньої академії. За фахом – скульптор, водночас займається педагогічною діяльністю, викладаючи литовську мову дорослим і дітям.
  Після завершення магістратури пан Петро деякий час працював в громадських організаціях, які популяризували українську культуру в Литві та Європі. Організація «Український дім», співзасновником якої він був, готувала на 24 лютого 2022 року антивоєнний мітинг. І якраз цього дня сталося повномасштабне вторгнення. «Замість очікуваних 300 учасників, на вулиці Вільнюса вийшли 20 тис. людей», – розповідає українець. Він зауважує, що Литва реально оцінювала загрози російського вторгнення, а українці чомусь переважно не вірили, що це можливо.

Потрапив до Міжнародної української школи, відгукнувшись на оголошення про вакансію вчителя мови. Зараз викладає литовську мову в початкових класах, а також окремі предмети – математику і «Я досліджую світ» литовською. Торік у нього було понад 100 першокласників. Зараз вони продовжують своє навчання. «Зустрічаючи мене на вулиці, школярі біжать вітатися литовською. І це приємно», – ділиться вчитель. Він прихильник природного процесу вивчення мови, коли діти, занурені в мовне середовище, спочатку починають говорити, а пізніше вивчають граматику, розширюють свій словниковий запас. Тому педагог робить наголос на розмові. «Важливо, щоб у дітей була любов до мови і не було відрази, щоб вони зберегли інтерес до навчання», – говорить пан Петро. Тому разом із учнями вони ходять у кінотеатр дивитися мультфільми литовською. «Навчання – це творчий процес, синергія між учнями і вчителем. Адже школа має приносити дітям радість. Я люблю свій предмет і хочу поділитися ним із школярами», – наголошує педагог. Загалом, на його думку, Міжнародна українська школа – дуже правильний та успішний проєкт, що дозволяє українським дітям без стресу інтегруватися в литовське суспільство, зберігаючи свою ідентичність.

жовтень 2024