Бібліотеки в умовах війни  «З книжкових стелажів вони зробили бійниці…»

Яка роль бібліотек у культурному житті й відновленні громад? Чому книжки стають мішенню під час російської агресії? Як бібліотекарі в Україні виходять далеко за межі своїх посадових обов’язків, рятуючи не лише культуру, а й життя читачів? Розповідає письменниця Катерина Єгорушкіна.

Коли Київщину було звільнено, я поїхала записувати свідчення. Переважно ми збиралися в бібліотеках або ж поблизу їхніх руйновищ. Іванків, Ірпінь, Бузова, Обуховичі. Потім Чернігів і низка бібліотек Миколаївщини. Часом це були самостійні поїздки, часом – із командою PEN Ukraine. Деякі історії зберіг мій диктофон, деякі – лише чуттєва пам’ять: запах напівзгорілих вогких книг, звук битого скла під ногами, аромат парфумів і святкова укладка бібліотекарки, яка два місяці тому пережила окупацію. Ми привозили коробки з новими книжками, а люди ділилися своїми історіями.
 

Бійниці

Травень 2022 року. Рухаємося тимчасовою понтонною переправою через річку Ірпінь в напрямку Чорнобильської зони. Зупиняємося на кільці, де лежить величезне бетонне яйце, яке символізує відродження життя після катастрофи. Робота німецького архітектора, встановлена тут на межі тисячоліть. Довкола – все всіяно гільзами і патронами. Трохи далі – село Обуховичі, якому понад п’ятсот років, тож це не перша його війна і не перша окупація. Селяни кажуть, усе відбулося дуже швидко, адже ніхто не думав, що росіяни наступатимуть через заражену зону. Заходимо у місцеву бібліотеку. Шибки вибито, прострелена люстра, купою лежать пошкоджені уламками книжки. З-поміж них впізнаю колективну збірку про видатних українок, до якої я писала історію про меценатку Києво-Могилянської академії Галшку Гулевичівну. Дивно тримати в руках свою книжку, якої торкнулася смерть. Працівниці прибирають безлад і розповідають: росіяни окупували бібліотеку, жили тут, прицільно понищили видання патріотичного спрямування. «З книжкових стелажів вони зробили бійниці…», – зізнається бібліотекарка Олена Шумак, і я звертаю увагу на дірки для зброї поміж книжок. Беру «Географію України». Розкриваю на першій-ліпшій сторінці. Розділ «Походження назви «Україна»», витягаю звідти уламок снаряда. Чомусь відчуваю цю дірку як рану, яку потрібно чимось замастити. Але не знаю, чим. І не знаю, чи ця рана колись загоїться, повернувши сторінкам усі літери, які затягло у прірву. Цей уламок тепер ношу у своїй сумочці.
 

Купа

«Які в мене були перші думки, коли я зайшла в бібліотеку? Не скажу, бо ви все одно запікаєте», – каже Олена Шумак. Поміж стелажів і понищених книг окупанти наклали купу. Такі свідчення я зустрічаю не вперше. У цьому ж районі купа була на столі селищного голови, який не пішов на співпрацю з окупантами. При чому, на красивій декоративній тарілці. В іншому місці – купа на сцені. Вочевидь, це найбільший талант, який окупанти змогли продемонструвати.

З-поміж порваних на дрібні кавалки видань були: «Становлення ОУН» Зиновія Книша, «Не дам загинуть Україні!» Левка Лук’яненка і «Україна – не Росія» Леоніда Кучми. Пані Олена припускає, що останню порвали просто за назву, а не за патріотизм. Натомість окупанти вкрали кілька видань російською. З-поміж них: «Пятьдесят оттенков серого» Еріки Леонард Джеймс і «Кровавый век» українського історика Мирослава Поповича. «Мені не шкода, хай почитають Поповича. Звісно, якщо це їм поможе…», – каже пані Олена. Більшість видань російською після деокупації списали, а от пошкоджені українські лишили. Уже через кілька тижнів бібліотека знову запрацювала: «Ми відтерли два-три стелажі, і люди почали приходити. Брали книжки для заспокоєння…».
 

Скло

Внаслідок авіаудару 11 березня 2022 року було майже повністю зруйновано будівлю обласної бібліотеки для дітей та юнацтва у Чернігові. Ця будівля – пам’ятка архітектури, та я бачу лише частину фасадів із діркою посередині. Після чергового «прильоту» було пошкоджено й Чернігівську центральну міську бібліотеку. Олена Терещенко, працівниця бібліотеки, разом із колегами та містянами-волонтерами рятували дитячі книжки, набиті уламками скла. Щоб маленькі читачі не зранилися, «ми ретельно кожну книжку перевіряли, витрушували і протирали. Двічі. Щоб нічого не пропустити», – згадує Олена. І так – усі 30 тисяч примірників. «Книги, які були дуже порізані склом – списували одним актом як пошкоджені». Таких було близько 5 тисяч.

Двічі витрушували і протирали.
30 тисяч примірників.
Казки, абетки, комікси…

Тепер зранитися об книжку дитина могла не лише у переносному значенні, а й у прямому. Тож дорослі захищали дітей і в такий спосіб. «Найціннішим було те, що люди пропонували свою допомогу у перевірці та наведенні ладу в бібліотеці... Приносили книги з власних бібліотек, настільні ігри, іграшки. Залишали номери телефонів, якщо знадобиться допомога. Це було дуже щемливо», – каже Олена.
 

Папка

Часом бібліотекарі, ризикуючи життям, рятували односельців. Адже друковане слово може бути не лише частиною культури, а й підставою для вбивства. «13 березня до нас зайшов односелець, розповів, що в Катюжанці, в сільській раді, рашисти знайшли документацію з фотографіями воїнів АТО, і що їх шукають і катують. Для мене це був шок, тому що в Соснівській бібліотеці в папці „Наші земляки – воїни АТО“ знаходились фотографії та автобіографії наших односельців…», – згадує бібліотекарка Любов Слободян з Київщини. Трасою постійно рухалася ворожа техніка, тож до бібліотеки жінка поспішала «полями, городами, ховаючись у бурʼянах». Побачила вибиті двері, перевернуті стелажі з книгами, а в книгах – папка. Сховала під курточку. Аж тут їдуть «рашисти»… Побоявшись, що її можуть обшукати, Любов кинула папку у грубку, спалила те, що могло стати вироком, і ховаючись у бур’янах, перебіжками дісталася дому.

Під водою

Є райони, куди можна потрапити лише за спеціальною перепусткою, адже тут часто гинуть і цивільні, і волонтери. Таким є острів Корабел у Херсоні. Спілкуюся з Галиною Нежинською – директоркою централізованої бібліотечної системи міста. «Наш острів був дуже красивий, зелений, з фонтанами, трояндами, вітрильним спортом. Мешканці так його любили, що навіть не хотіли у справах виїжджати в центр міста. У нас усе було тут: і школа, і садочок, і навіть у 2016 році відкрили новеньку бібліотеку. Назвали її – „Екобібліотека“. Тут було багато книжок екологічного спрямування, діяв природничий гурток, відбувалися репетиції вокального клубу… Словом, життя вирувало…».

З початком вторгнення й окупації активна діяльність припинилася, і лише після звільнення – попри постійні обстріли – бібліотека відновила повноцінну роботу. «Люди були розгублені і дуже потребували підтримки», – каже Галина. Тож окрім основних функцій, бібліотека виконувала ще й функції гуманітарного хабу. Працював психолог на волонтерських засадах, звозили сюди ліки й гуманітарну допомогу. «Ми були як 911», – напівжартома каже Галина. Але тут чекав наступний удар: у ніч на 6 червня 2023 року російськиі військові підірвали Каховську ГЕС. Повінь була такою потужною, що працівники боялися, аби будівлю взагалі не знесло. Натомість бібліотека встояла, але була під водою включно з частиною другого поверху. Лише через місяць, коли вода спала, бібліотекарі змогли дістатися своїх робочих місць. Комп’ютери було просочено водою й іржею, стелажі й книги вкрилися грибком, стіни сипалися, поміж книг плавала колекція дбайливо висушеного гербарію з природничого гуртка. Бібліотекарка стояла і плакала. «Екобібліотека» стала черговою жертвою екоциду росіян. «Сподіваємося, що відбудуємо свою шикарну бібліотеку, – каже пані Галина. – Бо по-іншому не можна. Ми тримаємо не лише себе, а й громаду міста».
 

Смітник

Наприкінці листопада 2023 року ми з командою PEN Ukraine і колегами-письменниками вирушаємо у волонтерську поїздку бібліотеками Миколаївщини. Щоб поспілкуватися з людьми, вислухати їх, розповісти про сотні книжок, які привезли з собою для поповнення фондів. Сидимо у просторій читацькій залі бібліотеки у Снігурівці. До вторгнення тут був комп’ютерний центр, але під час окупації всі комп’ютери росіяни вкрали. Директорка бібліотеки Аліса Косей розповідає: «З 14 березня наша громада знаходилася в зоні активних бойових дій. З 19 березня і по 9 листопада 2022-го ми були під окупацією, а 10-го нас уже звільнили. Російські війська зразу зайняли бібліотеку. Тут на клумбах перед бібліотекою був блокпост, стояли БТРи. Вони тут жили, снаряди звідси пускали, то людям було страшно вийти на вулицю». Її спогади доповнює Тетяна, яка працює на абонементі: «Коли бачили, що колони вже від'їжджають, а нові ще не приїхали, то ми заходили в бібліотеку, контролювали, двері закривали… Хтось із нас побачив книжки у сміттєвому баку. Саме патріотичні: про АТО, про наших кіборгів, які захищали Донецький аеропорт… І за контейнерами теж їх було багато. То я залазила в бак, діставала ті книжки… Деякі були розмокші, але кожна книжка – це цінний скарб для нашої бібліотеки! То я заносила їх і сушила… Оце мені більш всього запам'яталося».

Після звільнення Снігурівки українськими військовими працівникам довелося кілька місяців прибирати безлад. «Усе було розкидано, розбито… Ми боялися, що приміщення заміноване, бо тут стояли піротехніки, міньори. Картина була жахлива! Був пошкоджений дах, двері, опалення, вибиті вікна. Все розграбовано… Лишилася тільки третина фонду», – додає пані Аліса. З-поміж видань, які пережили співіснування з окупантами під одним дахом, упізнаємо з колегами й свої. Цим книжкам пощастило.
 

Багаття

Люди, які пережили окупацію, зазвичай мають інший погляд – сумний і дещо згаслий. Багатьох, особливо чоловіків, водили «на підвал». Хтось із сусідів записав своїх дітей до окупаційної школи. Багато болю і недовіри. Найбільше люди бояться повторення, тож життя поблизу лінії фронту їм психологічно комфортніше, ніж в окупації. Для цих людей найжахливіше – позаду. Кілька мешканок Снігурівської громади діляться спогадом: окупанти хотіли зробити собі свято на березі річки, шашликів насмажити. Купили корову, взяли книжок з бібліотеки для багаття. Понапивалися самогону і стали виясняти, який підрозділ крутіший. Влаштували перестрілку, «чоловік двадцять своїх же поклали»… Хочеться думати, що українські книжки і корова доклалися до знищення ворога, та найімовірніше головну роль тут зіграв самогон.

15 хвилин

Їдемо на південь Миколаївщини, у село Лимани. Тут води Південного Бугу впадають у Чорне море, яке я не бачила вже шість років. Зовсім близько – окупований Кінбурнський півострів. У бібліотеці нас чекають переважно люди похилого віку: закутані у зимовий одяг, попри те, що морозу немає. Через обстріли була пошкоджена не лише будівля, а й система опалення. Колекцію кімнатних рослин знесли у маленьку кімнатку, де працює обігрівач. Староста Наталія Панашій розповідає: зі 120 рослин під завалами вижили тільки кактуси. Тому люди діляться, спільно відновлюють зелену оазу. За підставки для вазонів правлять частини протитанкових снарядів, якими росіяни обстрілювали громаду.

«Вобше-то ми більше, ніж на п’ятнадцять минут не збираємось», – каже з докором у голосі одна із закутаних бабусь. Наша команда PEN затрималася на зустрічі з попередньою громадою, тож у Лимани ми спізнилися. Кожна хвилина тут – ризик для життя, тому спізнення відчувається зовсім інакше. Швиденько розповідаємо про привезені в подарунок книжки, слухаємо людей. Треба роззосереджуватися. Підписую свої книжки для бібліотеки вже надворі. Поряд літня сцена, дах якої всіяний дірками від обстрілів, так само продірявлене полотно для проектора. Чути звуки віддалених вибухів. Шкутильгає чорний пес. На простреленому флагштоку майорить український прапор.
 

Пряники

Рушаємо на північний схід Миколаївщини, у селище Первомайське. Центр, адміністративна будівля. 3 однієї сторони – зруйнована спортивна зала, з іншої – майже вціліле приміщення бібліотеки. Поряд – відремонтована перед вторгненням школа з кольоровими стінами й інтерактивними дошками. Росіяни скинули на неї авіабомбу, тож тепер вона не підлягає відновленню. У цьому селищі діти навчаються лише онлайн, а вціліла бібліотека стала чи не єдиним місцем для соціалізації та культурних заходів.

Біля входу гуде генератор, бо з електрикою тут сутужно. Чути різдвяну музику і дитячий сміх. Вікна тут нещодавно вставлені, ще з наклейками виробника. Тюлі й стіни з дірками від обстрілів. Стеля наприкінці кімнати протікає, тож стелажі з книжками накриті плівкою. У сухому куточку є фотозона: з ялинкою, зробленою з книжок, затишним кріслом і пледом. Діти – від малюків до старшокласників (хто у червоних фартушках і кухарських ковпаках, а хто у звичайному одязі) весело ліплять імбирні пряники. Ми з колегами з PEN долучаємося до гурту.
 
Письменник Іван Андрусяк наліпив зайчиків і розповів про персонажів своїх книжок для дітей (з-поміж яких направду багато зайчиків!), я зліпила серденько і розповіла про персонажів «Нашого підліжкового космосу» – кумедної книжки про відносно мирні будні. Книжки про війну я сюди не везу, адже війни тут удосталь: вона лізе з усіх шпарин, гримить віддаленими вибухами, крапає крізь діряву стелю. Бібліотекарка принесла невеличку електропічку, куди кладемо зліплені нами смаколики. Увімкнули електрочайник. «Як нераціонально робити це на генераторі…» – промайнула думка. Але з іншого боку, важливо дотримуватися плану попри обстріли і відключення електроенергії. Важливо, щоб у дітей радісні події відбувалися за розкладом. Тож ми п’ємо чай, їмо пряники і сміємося. До Різдва ще кілька тижнів, але тут немає сенсу щось відкладати.

листопад 2024