Чеська культурна політика  Чеські митці й мисткині досі чекають затвердження свого статуcу

У чеській культурній царині дедалі помітніші ознаки кризи. Низькі заробітні плати, брак суспільного визнання й непевні умови праці підштовхують багатьох культурних діячів і діячок до думок про зміну професії. Ухвалення офіційного положення про статус митців і мисткинь, яке б зрівняло умови праці самозайнятих підприємців і найманих працівників, досі ніяк не зрушить із мертвої точки. Де причина стагнації в правовому полі, й чого, власне, очікувати від держави?

Один знайомий розповідав, що педагог у їхньому виші (де здобувають освіту в культурній царині) зізнався, буцімто для оцінки університетських грантових заявок використовує ChatGPT, який може кількома реченнями передати їхній зміст. Студенти зі студентками вже теж звикли користуватися ChatGPT, пишучи свої тексти. Отак і виглядає кінцева стадія нашої системи виробництва й розповсюдження творів мистецтва: штучний інтелект оцінює створені за його допомогою проєкти, аналізує закладену в них інформацію й використовує її для планування подальших ініціатив. Результати вже ніхто не встигає не те що оцінювати, а й просто розуміти, бо мало кому вистачає вільного часу для відвідин галерей чи нішевих кінотеатрів і зосередження на експериментальних мистецьких форматах.

Усе це, може, б і не сприймалося так дистопічно, якби нова реальність зменшувала обсяги роботи й спрощувала марудну грантову бюрократію, без якої нині годі обійтися в культурній сфері. Втім, відчуття, ніби штучний інтелект полегшує нам роботу, оманливе. Насправді все якраз навпаки: він дає нам можливість нахапатись її ще більше. Бо як інакше вижити у професії, де середня (!) місячна заробітна плата до вирахування податків не перевищує 30800 крон?

А ми, культурні дієвці, колись так боялися, що ШІ забере в нас роботу! Що буде перекладати замість нас тексти, писати романи й знімати кіно. Засліплені страхом, ми не помітили значно більшої катастрофи, що непомітно підповзала до наших ніг рівною хвилею, яка за час пандемії перетворилась на руйнівне цунамі. Роботі в культурі бракує стабільності. Вона важка, малооплачувана й часто веде до вигоряння чи зміни професії. Приблизно таких висновків можна дійти на основі кількох різних досліджень, що проводились у окремих культурних царинах протягом останніх років (напр. серед танцюристів, фахівчинь і фахівців з образотворчого й аудіовізуального мистецтва, театральних акторок і акторів, у технічній та перекладацькій галузі тощо). Відрізняються вони суто методологічно — висновки всюди однакові. Так далі не можна.

Кому б цього хотілося

За даними дослідження, чималий відсоток культурних діячів (цифри окремих галузей і досліджень дещо відрізняються, але загалом тримаються в рамках діапазону 30–50 відсотків) міркує над зміною роботи. Причин багато, найпоширенішою серед них стала низька фінансова винагорода професійних досягнень, але свою роль тут відіграє й надзвичайний брак певності в завтрашньому дні, такий знайомий для працівників культурної царини. Адже до 40 відсотків з них має статус приватних (OSVČ) або вільних підприємців (у економіці всієї держави частка OSVČ не перевищує 16 відсотків).

Утім, такі режими роботи не надто пристосовані до нестандартних мистецьких чи творчих умов — ані до нерегулярності, ані до сезонності, ані до зав’язаності на конкретних проєктах. Тому культурні діячі часто мають справу з епізодичною зайнятістю, коли ніхто і ніщо не боронить їхніх прав під час розірвання трудового договору, ніхто не платить за підготовку проєктів (найгостріше це відчувається в сценічних мистецтвах) і не забезпечує умов для фізичної реабілітації між виступами (у танцюристів і танцюристок). До всього, в культурних діячів іще й гірші умови оподаткування, бо відсоток паушальних виробничих витрат (які віднімаються від заробленої за рік суми перед сплатою з неї податків) їм знизили до 40 відсотків — на противагу 60 відсоткам для інших форм підприємництва. Заслуговує на увагу й специфічне становище жінок, якому присвячено дослідження Асоціації виробників аудіовізуальної продукції (АРА).
Проблему гірших умов праці для самозайнятих підприємців порівняно з офіційно працевлаштованими в багатьох країнах ЄС вирішує так званий статус митця, про який у Чехії стали активніше говорити десь від початку пандемії — передусім завдяки тому, що він став складовою національної культурної політики в 2021–2025 роках. При цьому положення про необхідність затвердити право митця чи мисткині «за власним бажанням вважатися працівником культурної сфери й, як наслідок, користуватися всіма законодавчими, соціальними та економічними вигодами найманих працівників з урахуванням особливостей, що можуть бути пов’язані з мистецькою цариною» з’являється вже в документі Генеральної конференції ЮНЕСКО, що відбулася 1980 року в Белграді. З цього ж документу можна довідатися про потребу визнати, «що культурний, технологічний, економічний, соціальний і політичний розвиток суспільства впливає на положення митців, тому це положення слід урегулювати, взявши до уваги світовий соціальний поступ» і «з огляду на внесок митців у культурний розвиток» підтвердити «необхідність покращити умови праці й соціального забезпечення, змінивши постанови, що стосуються податкових питань». Були на цьому белградському засіданні й представники колишньої Чехословаччини.

Отже, статус митця чи мисткині — для чеської культурної політики аж ніяк не нове поняття. Інститут мистецтва — Театральний інститут (організація міністерства культури) аналізує цю проблематику вже майже два десятиліття, причому як через власні соціальні дослідження, так і прямо через перемовини з міністерством культури. Крім, вочевидь, радше символічного документу ЮНЕСКО, існує ще Постанова Європейського парламенту про соціальний статус митців (2007), яке зобов’язує країни-члени поліпшити положення митців, підтримати їхню перекваліфікацію, підвищити мобільність і знизити безробіття. Цей документ уже значно серйозніший — але умови роботи в чеській культурній царині відтоді змінилися дуже мало. Виявилося, що проблема прекаризованої дешевої роботи значно масштабніша, й працівникам із працівницями годі вирішити її без колективного тиску.

Культурна політика на відстані витягнутої руки

Чому ж усі ці норми й постанови в Чехії так нехтуються? Статус митця може набувати різного вигляду — але всі його різновиди віддзеркалюють реальну чи бажану роль держави в культурній підтримці. Саме тут, може, й варто шукати корінь проблем чеської культурної політики.
У деяких ситуаціях держава (в особі міністерства культури) активніша чи авторитетніша, а в деяких її роль зведено до представницької функції чи полегшення роботи культурних діячів. Ці типи державних ролей заведено називати за чотирма моделями культурної політики в країнах на зразок США чи Великої Британії, згаданими в есе 1989 року, яке написали Гаррі Гілман Шартран і Клер Маккої. Там ці моделі названо «держава-посередник», «держава-патрон», «держава-архітектор» і «держава-інженер».

Модель «держави-посередника» типова для неоліберальних країн, де роботу державних служб (медицини, освіти чи культури) забезпечує й фінансує приватний сектор. Саме так відбувається в США, де держава дає змогу компаніям і приватним спонсорам відмінусувати підтримку культури зі своїх податків. З одного боку, така підтримка допомагає культурі диверсифікувати джерела фінансування й часом здобути досить щедру підтримку, а з другого динаміка й форма культурних продуктів у цій ситуації відображає нестабільні й мінливі спонсорські смаки.
У Великій Британії держава так само відсторонилася від культури, як там кажуть, «на відстань витягнутої руки» (т. зв. arm’s length principle). Таке дистанціювання першочергово мало на меті увиразнити різницю стратегій культурного управління за часів холодної війни у західному й східному блоках. На заході тоді було сформовано незалежні мистецькі ради, які й вирішували питання фінансової підтримки, — але підтримку цю тоді часто надавали винятково за надзвичайні мистецькі досягнення, й тому її механізм критикують за надмірну елітарність. Згодом виявилося, що держава тоді все ж таки досить радикально втручалася в культурну політику, якою послуговувалась у війнах зі східним блоком (див. напр. про спонсорування американського абстрактного експресіонізму з боку ЦРУ), — але це зовсім інша тема, варта самостійного матеріалу. Другу модель підтримки культури, яку в Великій Британії уособлюють незалежні ради, що підтримують надзвичайні мистецькі досягнення, називають «держава-патрон».

З іншого боку спектру розташовані країни на зразок Франції чи Німеччини, які надають щедру фінансову й соціальну підтримку культурним працівникам, формуючи таким чином міцну структуру, де можуть успішно існувати різні форми та рівні мистецьких продуктів («держава-архітектор»). У цих країнах існують продумані закони про статус митців і мисткинь, що вирівнюють умови роботи найманих і вільних працівників. Однак у цієї моделі теж є свої мінуси — як показує новітня ситуація в Німеччині, де посилюється тиск на митців і культурні установи, що підтримують Палестину: їхні програми цензурують, а їм самим закривають шлях до державних дотацій. Ну, і, звісно ж, у таких країнах не обходиться без прекаризації та класової нерівності в роботі й культурі.

Остання модель культурної підтримки, «держава-інженер», була типовою для країн радянського блоку, де держава володіла всіма засобами виробництва мистецького продукту й контролювала не лише це саме виробництво, а й розповсюдження чи вигляд кінцевих результатів. Мисткині й митці, які хотіли присвятити себе офіційній творчості та отримувати за це відповідні вигоди, мали входити до заздалегідь сформованих структур, якими були членські спілки (у нинішній термінології — професійні організації). Втім, як показує приклад Чехословаччини, у певні періоди членство в таких організаціях не конче передбачало суворий нагляд за мистецькою формою (скажімо, дехто з неофіційних митців і мисткинь у 1960-х міг створювати абстракціоністські твори для публічного простору тощо).

Усі ці моделі допомагають нам зрозуміти, якої ролі можна очікувати від держави в сфері культурної підтримки і які можливості цієї підтримки можуть існувати. Втім, у нинішній ситуації культурні політики не завжди бувають такими прозорими, а з політичних висловлювань не завжди вдається зрозуміти конкретні особливості цих політик. Більшість держав радше комбінує характерні елементи окремих моделей — скажімо, в Німеччині приватний сектор теж відіграє дуже важливу роль у фінансуванні культурних інституцій. Тому в чеському контексті слід відповісти на ключове питання — яку роль держава хоче відігравати в царині культурної підтримки і яку роль вона справді в ній відіграє, — бо ми, вочевидь, зараз справді живемо в перехідному періоді.

Випадково, а не свідомо

Чеська держава поєднує ролі архітектора й посередника, причому, схоже, виконує їх не усвідомлено, а радше внаслідок збігу обставин. З одного боку, ми досі послуговуємося залишками досить щедрої й продуманої грантової системи, стандартизованої після вступу Чехії в ЄС (2004). З іншого боку, ми досі ніяк не виконаємо власну обіцянку витрачати на культуру принаймні один відсоток державного бюджету, яку, ніби мантру, повторювали, здається, всі наші міністри й міністерки культури. Втім, нам не лише не вдалося досягнути бажаного рівня державної культурної підтримки — міністерство культури, попри все, лишається слабким сектором, яким було ще з часів попереднього режиму. Однак до 1989 року велика роль у підтримці культурних працівників належала профспілкам та пов’язаним з ними установам, котрі, скажімо, забезпечували розповсюдження й продаж їхніх мистецьких творів.

Приватизація 1990-х поставила на всій цій структурі жирний хрест, і єдине, що нам лишилося, — слабкий культурний сектор державної політики. На якусь мить здавалося, ніби положення врятує місцева система грантів, що копіювала європейську. Їй, утім, рано чи пізно судилось відчути наслідки кризи, поглибленої інфляцією, витратами на війну з Росією, збільшенням витрат і європейською економічною кризою, за якою стоїть повільна низьковуглеводна трансформація енергетичного й транспортного секторів. На початку своєї каденції міністр культури Мартін Бакса знай сипав обіцянками про підтримку меценатів («держава-посередниця»), але меценатство чеські еліти ніколи не вабило. Їхні представники радше схилялись до монументів самим собі, які можна було пильно контролювати, — музеїв, галерей чи приватних мистецьких колекцій. Так чеська держава від своєї ролі «архітектора» перейшла до ролі, яку можна назвати «держава-проблемотворець».

Візьмімо, до прикладу, вже згаданий статус митця чи мисткині, чиєю метою має бути вирівнювання умов для найманих працівників і приватних підприємців у культурі. Для початку міністерство культури прописало його в національній культурній політиці (коли його очолював Любомір Заоралек із партії чеських соціал-демократів (ČSSD)) і вписало в Національний план оновлення. Це був розумний крок, який унеможливлював відступ з окресленого шляху, — але після нього всі гравці культурної сцени почали вважати, що закон про мистецький статус ось-ось ухвалять і йому ніщо не перешкоджає. Мартін Бакса з Громадянської демократичної партії (ODS) став міністром культури завдяки правоконсервативній коаліції SPOLU, але ніколи не планував жодних епохальних змін у рамках свого сектора — тим паче соціальних. Тому він викрутився від підписання нового закону, разом з командою підготувавши поправки до закону № 203/2006 Sb. про деякі різновиди культурної підтримки, що передусім окреслює функціонування й фінансування державних організацій, підпорядкованих міністерству культури. Донині він регулював і виняткові стипендії на творчу діяльність. Зараз поправки чекають третього читання в Палаті депутатів; деякі з них, зокрема, стосуються й створення реєстру митців та нових форм стипендій. Втім, оскільки за все це не встигли проголосувати до кінця 2024 року, новий реєстр діятиме не з січня, а аж з 1 липня 2025 року.

То в чому ж проблема?

Культурні діячі та діячки, активіст(к)и Культурної та творчої федерації, заснованої в листопаді 2023 року, цілий рік успішно боролися за те, щоб реєстр охоплював якнайширше коло культурних працівників і працівниць. Тому туди входитимуть не тільки плідні митці з мисткинями, а й представниці та представники технічних професій чи перекладачі з перекладачками. Саме такою була одна з вимог демонстрантів перед міністерством культури в червні 2023-го, які прагнули розширення статусу митців і мисткинь. У чому ж проблема?

Проблема в тому, що станом на сьогодні нововведення не приносять нічого нового, крім, власне, реєстру. Міністерство культури обіцяє збільшити видатки на стипендії (до 130 млн крон), які стануть фінансовою подушкою, що компенсує низькі гонорари й зарплати в культурі, — але умови їх отримання для багатьох потенційних заявників і заявниць часто недосяжні. Йдеться передусім про вимоги, згідно з якими для отримання стипендії не можна працювати більш ніж на півставки, причому доходи від мистецької діяльності мають становити принаймні 50 відсотків усіх доходів за останні два роки. Ці вимоги унеможливлюють отримання стипендії літераторам чи образотворчим митцям, які через низькі гонорари за свою творчу роботу мусять заробляти деінде. До того ж більший асортимент стипендій не здатен системно вирішити довготривалих проблем роботи в культурній царині, згаданих на початку. На щастя, в нас тепер є штучний інтелект, який замість нас писатиме бодай грантові заявки.