Соціальна ізоляція  Я дивлюсь у твою душу крізь розбите вікно

Члени колективу Spodní 27 мешкають і працюють у, як кажуть, депресивному кварталі Їрска осада (Jirská osada), розташованому в районі Прживоз чеського міста Острава. Вони орендують напівзруйновані квартири на другому поверсі соціального будинку і перетворюють їх то на доступний клуб, якого тут так бракує, то на кінотеатр, то просто на безпечний простір для тих, хто його потребує. Подібні місця більшість людей намагається обходити десятою дорогою, а мисткиня Бара Бажантова навпаки розшукує їх, вивчає, спостерігає за ними і бодай трошки живе там, щоб задокументувати розмаїття відтінків і контекстів місцевої реальності.

На вокзалі мене зустрічає Зузана. Надворі холодно, а вона вдягнена у тоненький светрик. Ми йдемо по зеленому моріжку вздовж колій, попід довгим муром сплять безхатченки, на квадратних і прямокутних настилах з купи сумок, мішків і різних скарбів-знахідок — без стін, без вікон, без дверей. Проходимо під мостом, на переході звертаємо наліво і прямуємо до крамниці, щоб купити щось на вечерю. В крамниці нас зустрічають порожні полиці, мені спадає на думку, що, напевне, такий вигляд мали крамниці у часи соціалізму, принаймні так мені розповідали старші люди. Не те щоб ця пустота мене якось провокувала, навпаки, у чомусь вона навіть симпатична, але ж ми вже давно не живемо при соціалізмі, тож такий антураж набуває нових сенсів. Булочки виявляються твердими, але іншого хліба тут немає, тому беру три булочки, до них пакет супу швидкого приготування і пиво для господині — я ж бо чемна гостя.

«Діти учора знову розбили вікно, тепер на кухні трохи капає», — розповідає Зузана дорогою. Ми йдемо вздовж широкої вулиці і якби я не знала, що ми в Остраві, то подумала б, що це якийсь автобан. Вулиця ніби відмежовує колишнє шахтарське поселення від решти міста. Мимоволі виникає враження, що район лежить бозна-де, хоча насправді до нього від вокзалу всього 15 хвилин. На узбіччі дороги повсюди розкидане сміття, у повітрі відчувається запах злиднів, поту і сморід вологого ганчір’я, що не встигає просохнути у задусі тісних приміщень. Обвалена штукатурка, неутеплені вікна, з яких час від часу чується любовне хрипіння, — бідність all inclusive у центрі Європи, а якщо конкретніше, то на кордоні Моравії і чеської Сілезії. Дощить, вулиці — безлюдні: ані тобі жвавого щебетання дітей, ані співу мобільних телефонів, довкола тільки сіра тиша.

Дитячий майданчик — вулиця

За мить ми зупиняємося біля будинку, моя супутниця навпомацки добуває з кишені ключі, мимохідь розповідає, що недавно діти висадили ногами двері, а міська влада не хоче ставити нові. Історіями про висаджені двері так само як і про розбите вікно тут нікого не здивуєш. Дитячого майданчика немає, місце для ігрищ і розваг замінює вулиця, та ще сміттєзвалище і паркмайданчики, обставлені старими шинами. Біля будинку замість лавок гола земля і подекуди височять пали. Замість бодай якоїсь прибудинкової інфраструктури, зелених насаджень, парку — тільки невиразний сумний простір, пустища, засипані сміттям, і широка дорога довкола, що немов глибокий рів захищає вхід до міста.

Вигляд на вулицю Сподні | Фото: © Bára Bažantová Мешканці будинку на Сподні 27 створили однойменний колектив, до якого також входить Зузана. Разом з кількома мамами-одиначками і старожитцями вони чи не єдині білі у цьому майже повністю ромському кварталі. Та на відміну від інших білих вони молоді, носять дивний одяг, не мають чоловіків, а деякі дівчата навіть зустрічаються одна з одною. Одне слово, не такі як всі, тому точно не викликатимуть поліцію, а, отже, надійна мішень для надлишкової енергії. Тому вони приймають речі такими, якими ті є: не сердяться через розбиті вікна або виламані двері, не сваряться на дітей і навіть на їхніх батьків — бо ж користі від того ніякої. Якщо вони на когось і сердяться, то хіба що на депутатів міськради, яким діри у будинку і зламані ринви до одного місця. Коли я поцікавилася, що ж вони тоді роблять, Зузана відповіла, що періодично конфіскують м’ячі і за кілька місяців назбирують незлецьку колекцію. Взагалі ставляться до ситуації з гумором. Згодом, коли я збагнула, що це така місцева стратегія виживання — всі негаразди, навіть дуже сумні, долати за допомогою гумору, — я теж почала жартувати і сміятися.

Перш ніж піднятися нагору, Зузана показує мені порожні квартири на першому поверсі. Знову вибиті двері, однак для колективу Spodní 27 це не проблема. Навпаки — це шанс, бо ж так було шкода порожніх приміщень, що стояли за опечатаними дверима без діла. Вибиті двері відкрили можливість скористатися приміщеннями для добрих цілей. Учасники колективу подумують передислокуватися зі своїх приватних квартир сюди і тут працювати з місцевими дітьми, далі від спокус у вигляді залишених без нагляду сумок-бананів, відкладених дрібних грошей та інших принад, що ваблять око і руки дітей, тим паче коли страх як хочеться купити шоколадку, а вдома грошей катма — підгузки немає за що купити, не кажучи вже про щось більше. Вкриті грибком стіни, гострі кути шаф, що губляться під товстим шаром пилу, — вигляд наче у найлютішому сценарії зомбі-гри «Останні з нас». Мені навіть важко уявити той обсяг роботи, яку треба проробити, щоб привести квартиру до ладу. Але, схоже, ми ніколи цього так і не дізнаємося — незабаром після мого від’їзду міська влада знову опечатала квартиру. Дивно, але вибиті двері чомусь цікавлять владу більше ніж розбиті вікна, з яких людям у тарілки ллє дощ.

«Діти учора знову розбили вікно, тепер на кухні трохи капає», — розповідає Зузана. | Фото: © Bára Bažantová

Двері завжди відкриті, насамперед для дітей

Ми підіймаємося на перший поверх. Над кожною сходинкою у коридорі висить у протрухлій рамці невелика картина, посеред сходового маршу стоїть статуя у капелюху, на вікнах — герань. Усередині все нагадує сквот (самовільно зайнятий занедбаний будинок), атмосферу доповнює вже знайома усюдисуща сирість і двері без ручки, яку використовують тут замість ключа. У квартирі на другому поверсі ми роззуваємося, як належить, хоча підлога не тепліша за зовнішні цементні сходи. Коридор завалений різним мотлохом, повсюди взуття, пальта, хустки, шарфи, пластикові квіти і дерев’яні дошки, на стінах висять малюнки дітей і дорослих, які іноді тут звідкись виринають на мить і так само несподівано кудись зникають, щоправда, іноді затримуються, якщо не знають, куди подітися.

Занедбана квартира у соціальному будинку використовується як доступний спільнопростір, кінотеатр або просто безпечний простір для тих, хто його потребує. | Фото: © Bára Bažantová Двері тут відкриті для всіх сусідів, та головне — для дітей, для тих, кому набридло тинятися надворі і лазити по смітниках, вдаючи, ніби то підземні ходи або скелі, та зрештою і для тих, хто б’є м’ячем по вікнах, мабуть, щоб зазирнути всередину і побачити, як же живуть ці дивні білі люди. У квартиру ми заходимо через шафу, однак вона не веде у Нарнію, хоча мешканок квартири звати Зузана й Люсі, а у вітальні (вона ж спальня і саме туди ми потрапили через чарівну шафу-двері) навіть о цій порі року холодно як у країні Аслана, коли там під владою Білої Відьми панувала вічна зима. У кутку стоїть пічка — доволі рідкісний атрибут квартир XXI століття. Дуже швидко мені доходить, що пічка це єдина можливість сяк-так обігріти кімнату і квартиру, якщо не хочеш хапатися за голову від цифр у рахунку за електроенергію.

Потихеньку я здаюсь сама собі розпещеним дівчиськом з вищого середнього класу: ледь минуло десять хвилин, а я вже шморгаю носом і беру зі спільної шафи товстий светр з капюшоном. Господиня у легенькому светрику (тепер я розумію чому) сміється, пропонує мені чаю і я вдячно погоджуюся. На кухні скоцюрбившись примощуюсь біля вічно відкритого (не з власної волі) вікна, а Зузана береться розказувати мені, як тут було колись. Розповідь чимось нагадує переповідки особистих історій життя представників анархістських груп. Тринадцять років тому тут (не тільки у цій квартирі, а й по всьому районі) вже жили анархісти, панки та ліваки, і якби Зузана у той час мешкала тут, то вона готувала і роздавала б їжу в акціях «Їжа замість бомб», а ці панські хороми винаймала б за нечувану суму — 60 крон [за актуальним курсом це майже 100 грн — прим. ред.] з умовою, що всі ремонтні роботи оплачуватиме сама. Сьогодні тут і далі готують «їжу замість бомб», а в червоному крані, як і колись, немає гарячої води, підвал замкнений і огороджений буцім-то з міркувань безпеки (іншими словами: щоб ніхто не заселився), замість звичайного опалення — пічки. Двері будинку через небезпеку частих зіткнень з дитячими черевиками майже ніколи не зачиняються, а з вікон тягне так, що проймає аж до кісток, і все це задоволення коштує нині 4100 чеських крон [майже 6700 грн] без урахування плати за електроенергію. Договір оренди укладається тільки на рік, а це означає щорічну неприємну тяганину й клопоти, пов’язані з пролонгуванням договору і підвищенням орендної плати. Три роки тому, коли Зузана з Люсі заїхали у квартиру, оренда коштувала їм 2800 крон [майже 4500 грн]. Тобто за ці три роки, позначені пандемією, повномасштабним російським вторгненням в Україну і як наслідок інфляцією, оренда невідремонтованої розбитої квартири у соціальному будинку без опалення і гарячої води зросла майже на 50 відсотків.

«І це ще дуже непогано, якщо врахувати, що наші сусіди, сім’ї з дітьми, які приходять до нас, іноді платять по 20000 на місяць за проживання у гуртожитку», — додає Зузана і я вперше помічаю в її голосі сердиті нотки: така несправедливість сердить, злить те, що міська влада раптом сліпне, щойно мова заходить за район, і взагалі злить увесь цей театр. А ще сердить, коли з’являються чергові рятівники, страшенно рішучі й завзяті, а потім швидесенько зникають, побачивши масштаби роботи і перспективу, що їхні потуги можуть виявитися марними. Ось тому тут досі немає лавок і дитячого майданчику, а тільки бідність, що кричить про себе запітнілими шибками вікон.
 

А що там робити?

Зузанині слова віддзеркалюють гірку і сувору реальність. Її сусіди-роми живуть значно бідніше і, якщо з колективом Spodní 27 влада неохоче, та все ж спілкується, то з тутешніми ромами вона взагалі не комунікує. Вулиці Сподні і Їлова навіть серед ромської громади в Остраві вважаються проблемним районом і щоразу чується одна й та сама пісня: туди ніхто не ходить (а що там робити?) і звідти ніхто нікуди не ходить. Не те щоб тутешні мешканці не цікавляться іншими частинами міста, зовсім ні. Але коли водії автобуса або просто звичайні перехожі кидають на тебе зневажливі погляди або відпускають у твій бік расистські коментарі, бажання погуляти містом дивним чином кудись дівається.

Єдиний в районі клуб, який розміщувався у підвальному приміщенні місцевого гуртожитку, два роки тому закрили, нібито через нашестя шкідників. А от гуртожиток не закрили і санітарну службу не викликали, хоча дезінфекція усього будинку неабияк покращила б умови не тільки в клубі, а й у будинку і взагалі позитивно вплинула б на якість життя його мешканців. Але цього не сталося і діти знову опинилися на вулиці. Кілька разів на тиждень до них приходять соціальні працівники ГО «Vzájemné soužití».

Раз на тиждень представники громадських і волонтерських організацій також приходять до дорослих з вулиці Сподні і вулиці Їлова, в основному, щоб допомогти у пошуках роботи або з оформленням якихось паперів. Однак навіть соціальні працівники розуміють, що їхньої роботи тут замало. Тому, щоб бодай якось змінити ситуацію на краще, цього року колектив Spodní 27 взяв участь у конкурсі проєктів у рамках громадського бюджету міста Острава з ініціативою створення базової інфраструктури довкола обох вулиць. Чи матиме їхня заявка успіх і чи місто відреагує на пропозицію покращення умов життя від прямих зацікавлених (тобто від низів), буде відомо у вересні 2023 року, коли міська влада оприлюднить результати конкурсу. [Проєкт колективу Spodní 27 отримав фінансування з міського бюджету. – Прим. ред.] У контексті всієї Чехії описана історія далеко не унікальна. Міста (та, власне, і держава) залишають активістський сектор і волонтерів сам на сам з проблемами, які ті самотужки не в змозі розв’язати. Наявний структурний расизм і сліпота органів місцевого управління сприяють тому, що такі проблемні райони залишаються невидимими для влади і зберігають славу «поганих» або ж навпаки у них відбувається джентрифікація і місцеве населення поступово витісняють креативна молодь і стартапи (наприклад, район Цейл у місті Брно).

Такі сумні думки сновигають у моїй голові, поки Зузана проводжає мене на вокзал, саджає на поїзд, махає мені услід рукою і я їду швидкісним поїздом додому. Однак у гущині усієї цієї, здавалося б, безнадійної темряві мерехтять маленькі вогники — вогники очей таких людей як члени колективу Spodní 27, людей, для яких головною мотивацією є не успіх їхніх починань (так, він теж підбадьорює і надихає), а радість, яку вони відчувають, коли бачать радість інших, коли разом з ними проводять і проживають час. І хоча майбутнє, на мою думку, за створенням спеціалізованих організацій і кооперативних об’єднань, а також стійких розумних структур, все ж найбільше задоволення я відчуваю від таких місць як Зузанина кухня, які попри розбиті вікна випромінюють внутрішнє тепло.

вересень 2023