Проєкт «Пов’язані»  Зіткані історії про війну та очікування

Жінок, які чекають близьких з фронту, або втратили їх там, часто не помічає суспільство, або не сприймає тривалий біль усерйоз. Для того, аби їхні історії були почуті, а люди, які тримали їх у собі, знайшли й відчули підтримку, дві Тетяни з Ужгорода заснували проєкт «Пов’язані». Жінки з різних куточків України та з-за кордону діляться власним досвідом очікування та розповідають свої історії з війни через зіткані, вишиті, сплетені клаптики. Кожен клаптик-історію потім об’єднають у велике полотно – багатобарвне та різноманітне, але пов’язане однаковими емоціями. І однаковим болем.

У невеличкому творчому просторі в Ужгороді, де проводять зустрічі із людьми, які чекають близьких з війни, тепло і затишно. Тут багато світла і відчувається готовність приймати будь-які історії. Заходиш, бачиш табличку «Тут можна не триматись» – і хочеться вибухнути сльозами. Бо це спрацьовує як кнопка, яка змушує випускати на волю усе, що так довго тримаєш у собі.

Засновниці проєкту «Пов’язані» дивляться на напис у своїй майстерні. | Фото: © Аня Семенюк Психологиня Тетяна Матвійчук та майстриня зі ткацтва Тетяна Аллахвердієва були знайомі вже раніше і одного разу, випадково зустрівшись в одному з ужгородських кафе, поділилися схожими історіями. Тетяна Матвійчук – дружина військового, а Тетяна Аллахвердієва – втратила коханого на війні. Обидві добре знають цей стан очікування та постійного стресу, коли ти ніби перебуваєш за тисячі кілометрів від лінії фронту, але живеш війною щосекунди. Бо найрідніші, найближчі люди – там.

«Коли зустрілися, аби обговорити цей проект, то одне зі слів, які нам приходили на думку, було якраз “пов’язані”. Бо ми пов’язані тим, що чекаємо чи чекали на рідних, близьких з війни. Потребу в підтримці та розумінні вирішили об’єднати із рукоділлям. Я не кажу, що рукоділля рятує від стану очікування, але в загальному – воно завжди дає заспокоєння, приємні враження від того, що ти зробив щось, або від того, що навчився чомусь новому», – розповідає майстриня з ткацтва Тетяна Аллахвердієва.

У неї одразу після початку повномасштабного вторгнення був досвід роботи з людьми, які пережили сильний стрес: у волонтерській їдальні для переселенців в Ужгороді у перші тижні великої війни Тетяна ткала з людьми, які евакуювалися із зони бойових дій, спільне полотно. Його виготовляли, в основному, діти – з Харкова, Лисичанська, Дніпра, Станиці Луганської. Тоді рукоділля допомагало хоч трохи відволікатися від жахів війни. І незвичним способом фіксувати історію та всі емоції, які тоді зависали у повітрі.

Тетяна Аллахвердієва, майстриня зі ткацтва, співзасновниця проєкту «Пов’язані» | Фото: © Аня Семенюк «Чекаю сама і підтримую тих людей, які теж проходять цей досвід. Все почалося з того, що я шукала для себе підтримки, шукала своїх людей. Бо, коли почала чекати, в моєму оточенні не було нікого, хто би переживав подібне. Я не знаю, як так сталося, враховуючи кількість людей, які зараз воюють, проте, опинилася зі своїм очікуванням наодинці, у певній ізольованості. Для себе почала шукати безпечне коло своїх людей, з ким би могла проговорювати те, що зі мною відбувається, те, що я відчуваю», – ділиться дружина військового, психологиня Тетяна Матвійчук. Дві Тетяни вирішили робити щось спільно для тих, хто, як і вони, чекає і чекав.

Тетяна Матвійчук, психологиня, співзасновниця проєкту «Пов’язані» | Фото: © Аня Семенюк «Сам факт того, що ти бачиш, що ти не одна, а таких людей є багато, вже дає відчуття полегшення. В один день ми зустрілися в місті з Танею. На той час вона теж чекала свого коханого з війни, ми почали спілкуватися про це. Я ділилася тим, що спостерігаю і за собою, і за іншими дівчатами, які чекають. Таня теж почала ділитися: “о, і у мене так”, “о, я це знаю точно”. І в якийсь момент Таня каже: “А давай щось робити для тих, хто чекає”. Власне, так і народився проєкт «Пов’язані». Зараз збираємо клаптики та історії усіх тих, хто чекає. Усіх, кому потрібна підтримка, усіх, хто хоче розповісти про власний досвід», – каже Тетяна Матвійчук.

«Пов’язані» – це про історії та про відчуття війни

Частину полотна, яке сформують із клаптиків учасниць та учасників проєкту «Пов’язані», можна виготовити або на майстер-класі з ткацтва, які проводять в Ужгороді, або самостійно вдома, а потім надіслати свій клаптик в Ужгород. Засновниці не обмежують учасниць у кольорах, техніці виконання та у візерунках чи зображенні на клаптику, єдина умова – розмір 10х10. На сьогоднішній день уже є близько 30 клаптиків. Спочатку дівчата мали намір продати сформоване з клаптиків полотно на благодійному аукціоні, проте зараз передумали: вважають, що ці історії про чекання мають належати усім, хто ними поділився, тому проєкт триватиме доти, поки триває війна, а саме полотно, зіткане з клаптиків-історій, мандруватиме Україною як нагадування про такий досвід.


Частина клаптиків-історій з різних куточків України, які складуть полотно проєкту «Пов’язані» | Фото: © Аня Семенюк «На майстер-класах дуже добре видно згуртованість, як люди розкриваються. Ми робимо щось спільно дві-три години, говоримо, сміємось, можемо посумувати. Люди охоче говорять з тими, у кого є схожий досвід, схожі відчуття чи переживання», – каже Тетяна Аллахвердієва. Клаптики надсилають учасниці проєкту з різних куточків України, також ініціаторки проекту «Пов’язані» сподіваються, що долучаться і українки, які зараз вимушено переїхали закордон. Перед початком роботи над клаптиком, учасниць просять заповнити анкету та розповісти власну історію очікування, зазначивши, чи може вона бути публічною, чи ні. Більшість охоче ділиться досвідом, у дівчат усього кілька анонімних анкет.

«Більшість готові ділитися. І це, власне, підтверджує думку, що людям важливо бути почутими. Вони хочуть, щоби про їх історії знали. Вони шукають визнання у хорошому сенсі цього слова. Хочуть, щоби речі називали своїми іменами і щоб була можливість сказати світу, що я є. І те, що я переживаю, має значення. Почуй мене, побач мене, дай мені місце. І ці клаптики – і про те, що всьому є місце. Ми хочемо, щоби людина, яка не може розміститися в своєму близькому оточенні зі своїми переживаннями, могла зробити це хоча б дистанційно за допомогою проєкту Пов’язані. Щоб вона була зі своїми емоціями – такими непростими, такими складними – хоча би тут. Щоб дати місце цьому», – зазначає психологиня.

Тетяни ніжно перебирають клаптики – вишиті, сплетені, гачковані, ткані – та розповідають про міста, з яких їх надіслали. «Ось це – з Одеси, ці два – з Києва, від наших мам із груп підтримки. Ці – з Ужгорода від жінки, яка чекає свого брата з війни, у них дуже особливий зв’язок. Цей – з Тернопільщини, а цей – із Токмаківки», – розповідають. Учасниці проєкту «Пов’язані» зображують дуже різні речі на своїх клаптиках до полотна історій. Поширені мотиви – це прапор, герб, квіти, що означають щось для цих людей. Також є клаптики, які нагадують маскувальну сітку. Їх виготовила мама військового, яка вже майже два роки волонтерить і купує на секонді різні речі, щоб порізати їх на стрічки певного кольору і з них плести маскувальні сітки.


Тетяна Аллахвердієва за роботою у творчому просторі в Ужгороді | Фото: © Аня Семенюк Дівчата зазначають, що історії, які супроводжують кожен клаптик, дуже зворушливі, мають багато схожих рис, але кожна – унікальна. «Якщо це пара, то це, переважно, історії знайомства. Якщо це мама і син, то там дуже багато теплоти і вдячності, слів поваги і гордості за сина. Є дуже щемкі історії про загиблих військових, або про людей, які зникли безвісти на війні. Там без сліз неможливо читати. Ми, з дозволу учасниць, будемо ділитися цими історіями на сторінці проєкту. Робитимемо окремі історії кожного клаптика. Мені здається, що це важливо. Тим паче якщо людина хоче, аби її почули, ми прагнемо надати їм таку можливість – звучати за допомогою цього проєкту», – пояснює Тетяна Матвійчук.

Побачити і почути тих, кому болить

Люди, які чекають рідних і близьких з війни, часто невидимі для суспільства. Проте, за словами психологині, зараз з’явилося більше розуміння очікування. «Навіть на побутовому рівні більше розмов про ментальне здоров’я, і це вже історія не про слабкість, як воно раніше стереотипно сприймалося. Воно рухається до прийняття того, що “дбати про себе – це окей, це не соромно і потрібно”. Набагато більше людей звертаються за підтримкою, тому що не справляються самостійно. Якщо раніше війна була «десь там», то зараз вона всюди», – зазначає Тетяна Матвійчук. Поруч із цим, залишається і багато людей, які знецінюють це очікування, які не розуміють, або навіть не намагаються розуміти тих, хто чекає близьких із війни. Часто ті, хто чекають, можуть почути у свій бік образливі слова, які можуть досить сильно нашкодити і стану людини, і стосункам з оточенням. «Це знецінюючі фрази, наприклад “а чого він туди пішов?”, або “як ти могла його туди пустити?”. Після таких фраз людина просто вибухає. Або “як добре, що мій зараз вдома і нікуди не пішов”, – от цього взагалі у присутності людини, яка чекає когось з війни, краще ніколи не говорити. Іноді дивуюся, бо людина може подумати так, але сказати це вголос…», – ділиться Тетяна.

Основна підтримка для людини, яка чекає, – не втікати з її життя. «Важко говорити про якийсь універсальний рецепт. Мабуть, він полягає у тому, щоби просто брати участь у житті людини, не зникати. Якщо говорити про мій досвід, то люди, яких я вважала близькими, зараз просто зникли. Вони живуть своїм життям, давно повернулися на довоєнні рейки – і все. Немає точок дотику – ми живемо в різних світах. Якщо дійсно хочеться підтримати, варто просто цікавитися “як ти?”, “що би тобі хотілося?”, “може, підемо на каву?”, “давай заплануємо якісь вихідні”. Бо людина, яка чекає, вона ж не просто сидить вдома і чекає. Це дуже часто людина, яка волонтерить, має роботу, постійно думками там. У кожного свої шляхи, як відволіктися від самотності та постійного стресу, тому просто розділяти життя людини своєю присутністю і своєю готовністю бути поруч. Слухати, підтримувати, давати можливість розміститися зі своїми переживаннями поряд», – каже Тетяна Матвійчук.

Відгородженість – через сором

Як зазначає психологиня, зазвичай, люди, які чекають рідних з війни, окрім переживань, пов’язаних безпосередньо з очікуванням, можуть також відчувати біль та розгубленість через відсутність підтримки і через те, що друзі, близькі, знайомі дистанціюються. «Найчастіше люди віддаляються через почуття сорому або провини за те, що вони живуть зараз із зовсім іншим досвідом, що вони нікого не чекають, їхній чоловік зараз вдома або їхні близькі й знайомі – всі живі й здорові. Власне, це може спонукати людину відгороджуватись. Неможливість прорватися через почуття провини й сорому. На словах звучить просто, але зробити це іноді буває важко. Що тут може допомогти? Просто говорити про себе і про свої відчуття. Прямо сказати: “ти знаєш, мені так соромно, що мій чоловік зараз не на війні, а твій – там”, або “ти знаєш, я почуваю таку провину, що моє життя кардинально не змінилося, а у тебе воно поділилося на “до” і “після”. Говорити. Двоє вразливих людей завжди порозуміються. Намагатися знайти спільну мову та побачити один одного. Коли ти відкидаєш свої захисні нашарування, показуєш себе таким, який ти є, а інша людина робить так само – тоді можлива така зустріч і справжня близькість», – каже Тетяна Матвійчук.

  Засновниці проєкту уточнюють, що наразі у них немає учасників-чоловіків. І, за словами психологині, зараз у групах підтримки для тих, хто чекає рідних з війни, також чоловіки майже не зустрічаються. Хоча їхнє очікування близьких з фронту не менш болюче, їхня проблема ще більш невидима для суспільства. І знову ж – через сором і почуття провини. «Думаю, причина в тому, що у цих людей дуже багато відчуття сорому, що “я чоловік, але я не воюю, а чекаю”. І тому це стимулює людину закриватися, ізолюватися, не виходити, не говорити про себе, про свої потреби, про свої переживання. Хоча вони теж є, їх дуже багато і вони, мабуть, ще складніші, бо ти не лише з очікуванням живеш, а і з певним відчуттям провини. Стискаєш, обмежуєш себе. Я особисто з такими людьми не працюю, але я знаю, що такі чоловіки точно є. Просто вони ще більше невидимі для соціуму, ніж навіть жінки, які чекають», – каже Тетяна Матвійчук.

Клаптики історій збиратимуть доти, поки триває війна

Спершу проєкт «Пов’язані» не задумувався як довготривалий. Проте, у процесі роботи дві Тетяни побачили, наскільки багато людей з очікуванням мають не лише бажання, а й потребу розповісти свою історію світу. Тому полотно складатиметься з клаптиків історій доти, доки триватиме війна. Історії українців будуть вплетені разом в одне ціле. «Ми подумали, що, можливо, навіть після перемоги якийсь час проєкт «Пов’язані» теж триватиме – щоб ті люди, яким буде що сказати, буде потреба в тому, щоби їхню історію почули, мали можливість розповісти її через клаптик. І це буде як маніфест-нагадування про те, що люди, які чекають, переживають, їм складно, у них є свої потреби, вони є, ми є взагалі. Це теж дуже важливий меседж для суспільства. Нам потрібна підтримка, ми хочемо бути поміченими і бути названими своїми іменами», – кажуть дівчата.


Тетяна Матвійчук – дружина військового | Фото: © Аня Семенюк Обидві Тетяни готують і свої клаптики історій про війну. Вони непрості, болючі, сповнені емоцій, складні, але також мають бути розказані й незабуті. Засновниці проекту, окрім збору клаптиків-історій з усіх куточків України та з-за кордону, планують продовжувати періодично проводити зустрічі із людьми, які чекають близьких із війни, та виготовляти частини полотна разом. Усе – у безпечному просторі, з людьми, які розуміють, підтримують і готові вислухати. Щоб кожен, кому зараз болить, міг виготовити свій клаптик історії про війну та відпустити його у світ.

грудень 2023