Бум жанру True Crime  Кримінальні злочини чи кримінал як товар?

Уже кілька років жанр True Crime переживає бум. І майже весь цей час його критикують за ласість до сенсацій, вважають зловживанням, що може призвести до ретравматизації жертв. Чи існує етичний чи то пак етичніший спосіб розповідати про справжні злочини?

Якщо озирнутися назад, стає зрозуміло: людство завжди цікавили страшні історії про справжні злочини, відколи люди в принципі почали розповідати одне одному історії. Щоправда, жанр True Crime став по-справжньому популярним лише після запуску американського подкасту «Серіал» у 2014 році, але саме явище існувало завжди. Раніше інформація про злочини поширювалася у вигляді памфлетів та об'яв, а до винаходу друкарського верстата – з уст в уста. А ще – через журнали (термін «True Crime» запровадив у 1924 році часопис True Detective). У наш час найпоширенішим форматом став подкаст. Однак, навіть із урахуванням історичної перспективи нинішній ажіотаж є надзвичайним.

Адже немає жодних сумнівів: розповіді True Crime популярні як ніколи. У німецькомовних країнах існують десятки подкастів, чи то у формі розмовних подкастів з одним злочином у кожному епізоді, чи то у формі подкастів-оповідей (як згаданий вище «Серіал») з однією справою, яка розгортається протягом цілого сезону. Убивство по середах, Жага убивства, ЧАС злочину або Убивство до дна – подкасти про справжні злочини завжди посідають високі місця у рейтингах. Існують також друковані видання, спеціально присвячені темам True-Crime, такі як STERN Crime (з 2015 року) і ZEIT Verbrechen (з 2018 року), а також незліченна кількість документальних фільмів, серіалів і книжок.

Зрозуміло, що при такій кількості подкастів та інших медіапродуктів якість їхня буває дуже різна. Жанр True Crime звинувачують у тому, що він експлуатує кримінальну тематику, зосереджується не на жертвах, а на злочинцях, а безцеремонний стиль репортажів призводить до ретравматизації жертв чи їхніх близьких. Але гайп навколо True Crime має й інші наслідки: «True Crime – це явище цифрової культури, яке не обмежується лише подкастами», – пояснює Ян Гармс. Медіазнавець, який пише докторську дисертацію в Берлінському університеті мистецтв на тему True Crime, указує ще на один аспект: «Ідеться не лише про переказ кримінальної справи. Люди об'єднуються в тематичні онлайн-спільноти. Це має певний позитивний ефект. Інколи фанати також намагаються разом проводити власні розслідування».

Критика True Crime

Коли в серпні 2021 року у Вайомінґу зникла 22-річна блогерка Ґаббі Петіто, ця тема на багато тижнів в режимі реального часу заполонила Інтернет, насамперед TikTok та інші соціальні мережі. Користувачі й користувачки, шукаючи на фото та відео зачіпки щодо місця перебування дівчини, прочісували всі пости Петіто та її хлопця, якого невдовзі запідозрили у вбивстві. У цьому випадку підозра підтвердилась, але нерідко мішенню детективів-аматорів стають невинні люди. Той факт, що саме Ґаббі Петіто привернула до себе стільки уваги, не випадковий. Missing white woman syndrome (синдром зниклої білої жінки) – так називається феномен, який полягає в тому, що молоді, білі, привабливі жінки викликають особливий інтерес. Того ж року, коли зникла Петіто, було опубліковано звіт, у якому йшлося про те, що лише в американському штаті Вайомінґ від 2011 до 2020 року зникли безвісти 710 представників та представниць корінних народів. Реакція ЗМІ на цю разючу статистику була мінімальною. Товариство Weißer Ring («Біле кільце»), яке підтримує жертв злочинів й у 2023 році оприлюднило розгорнутий звіт щодо True Crime, гостро критикує жанр: «Безумовно, коли людина наближається до зла через наратив True Crime, це дає гарне відчуття, – каже Карстен Кроґманн, керівник команди Media & Research. – Але тільки якщо вона впевнена, що перебуває в безпеці, у захищеному просторі свого фотеля, у своїй вітальні». Кроґманн цитує Даніеля Мюллера, головного редактора часопису ZEIT Verbrechen, який використовує термін «феномен благоденства» і сумнівається в тому, що в країнах з високим рівнем вбивств, таких як Мексика чи Сальвадор, існує ринок для True Crime.

Хоча в принципі True Crime охоплює всі злочини та кримінальні справи, жанр, безсумнівно, фокусується на вбивствах і душогубствах. «Три чверті подкастів, що їх проаналізувало товариство Weißer Ring, стосуються справ про замордування людей, – каже Кроґманн. – Однак у поліцейській статистиці так звані «кримінальні правопорушення проти життя» становлять лише 0,1 відсотка від усіх зареєстрованих злочинів». True Crime особливо популярний саме серед жінок – залежно від статистики та опитувань, жінки становлять від 60 до 80 відсотків аудиторії. Одне з найпоширеніших пояснень, чому це так: жінкам ідеться про запобігання злочинам і переваги, що їх дають знання, мовляв, «якщо я знатиму, чого очікувати, то зможу краще до цього підготуватися.» «Це пояснення дещо поверхове, – стверджує Ян Гармс. Однак, посилаючись на вищезгадані онлайн-спільноти, у які об'єднуються True-Crime-фанати, пояснює: – Для жінок це також можливість обмінюватися думками, наприклад, про незахищеність у публічному просторі особи, яку сприймають як жінку».

Відповідальність, дослідження та комунікація

Зважаючи на всю цю критику, залишається велике запитання – як зробити наративи True Crime етичнішими? Для Леоні Барч та Лінн Шютце очевидно: автори медіапродуктів повинні усвідомлювати власну відповідальність, особливо ті, хто вже має певну аудиторію. А ці дві жінки її таки мають. За їхніми словами, подкаст Mord auf Ex («Убивство до дна»), який вони запустили у 2019 році, щомісяця реєструє майже п'ять мільйонів прослуховувань. Первинною мотивацією подруг було бажання зрозуміти, що спонукає людей до таких жахливих вчинків. «Ми ніколи не думали, що подкаст стане настільки популярним», – зізнається Барч. Аматорське захоплення переросло у професійне заняття. Зараз на подкаст працює команда з кількох людей, які вивчають і перевіряють факти, це зокрема й журналісти, які водночас пишуть для видань Die ZEIT або Der Spiegel.

Це означає, що в кожен щотижневий епізод вкладається багато роботи, як запевняють нас подкастерки. Розповідаючи про випадки, принаймні про німецькі, вони завжди зв'язуються з жертвами чи їхніми родичами. «Це – основна вимога до нас. До того ж, чесно кажучи, це також допомагає нам збирати інформацію», – розповідає Шютце. Щоб мати змогу описати атмосферу на місці злочину, потрібні всі деталі. «Ми нічого не вигадуємо і не прикрашаємо. Іноді витрачаємо цілий день, аби дізнатися, якого кольору був будинок чи шпалери в дитячій кімнаті». Зазвичай, окрім жертв, їхніми основними джерелами стають судові документи та інші офіційні записи. Вони переглядають також повідомлення метеорологічних служб і гуляють вулицями за допомогою Google Maps.

Враховувати суспільний контекст

Шютце і Барч вбачають завдання ЗМІ в тому, щоб уважніше придивлятися до так званих «холодних справ», тобто нерозкритих кримінальних злочинів, за якими поліція відновлює провадження, щоб, можливо, натрапити на нові докази, а також чинити тиск на владу, аби та відновлювала «заморожені» розслідування. Із цим погоджуються навіть у «Білому кільці». «Безумовно, є кілька позитивних ефектів від True Crime», – каже Кроґманн і перелічує: «Розкриття нерозкритих злочинів, виховання суспільства, навчання на помилках і розуміння основ слідчої роботи, а також розуміння психології злочинців і жертв». Медіа-науковець Ян Гармс підкреслює, що для адекватного висвітлення True Crime, справа завжди повинна бути вписана в соціальний контекст. «Злочин не можна зображати як абсолютно відірвану від усього сенсацію, що наче впала з неба». Перш за все, проблематичною є есенціалізація, тобто спекулятивні розмірковування про нібито «природу зла». «Потрібно аналізувати соціальні та культурні фактори, які сприяють злочину».

Як позитивний приклад Гармс наводить подкаст телерадіокомпанії WDR Schwarz Rot Blut («Чорне Червоне Кров»). «Подкаст на прикладі різних випадків показує, як у Німеччині борються з расистським насильством». Тут ідеться про поліцію та прокуратуру, залучаються родичі жертв і спільнота, що зазнає утисків з боку расистів. «Це дуже добрий приклад того, чого можна досягти за допомогою формату True Crime. Злочини використовують для того, щоб дискутувати про ширші суспільні проблеми».

Чи свідчить це таки на користь True Crime – попри всю критику жанру? Карстен Кроґманн налаштований більш ніж скептично, особливо щодо подкастів, де в кожному епізоді розповідають про новий злочин. «Нерозкриті злочини [тобто Cold Cases – «холодні справи»] становлять лише незначну частину True-Crime-форматів. Більшість із них присвячені справам, які вже давно розкриті та отримали своє кримінально-правове завершення». Особливо місцеві й регіональні редакції полюбляють переповідати справи з архіву, бо їх досить легко опрацьовувати. «Тому мені видається очевидним, що авторам True Crime ідеться не про розкриття справ чи запобігання злочинам, а насамперед просто про захопливі розповіді. Для ЗМІ True Crime – часто це просто «товар під назвою злочин».

Залучення жертв і родичів

Лінн Шютце та Леоні Барч мають інший досвід. «Є багато випадків, коли постраждалі просто абсолютно безпорадні, – каже Шютце. – Ми завжди говоримо їм: ми не ваші адвокати. Єдине, що ми можемо зробити – це переглянути справу ще раз». Часто жертви передусім зацікавлені в тому, щоб розповісти свою історію світові. «Ми зняли епізод про викрадення «Ляндсгута», – розповідає Барч, маючи на увазі викрадення літака під час так званої «німецької осені» 1977 року. – Одна з жертв, Діана Мюлль, яку зловмисники показували з дверей літака, приставивши їй до голови пістолет, дала нам дуже зворушливе інтерв'ю. Вона розповіла, що її ніхто не слухає, що вона не отримує жодної надбавки до пенсії як жертва злочину і не може оплатити собі психотерапевта». Подкастерки намагаються вислухати таких людей, як Діана Мюлль, привертати увагу до їхніх доль.

Тож чи можна етично розповідати історії True Crime? «Ретравматизація жертв – це велетенський ризик, на який ідуть автори медіапродуктів у цьому жанрі. Зокрема жорстокі насильницькі злочини вимагають надзвичайно високого рівня етичної відповідальності та делікатного підходу до жертв, родичів чи людей, які через власну історію можуть зазнати додаткової травматизації, – пояснює Ян Гармс. – Але з огляду на бум, який зараз спостерігається, важко узагальнювати й рівняти всі розповіді True Crime під одну мірку».

Організація потерпілих «Біле кільце», посилаючись на Кодекс преси, висуває до авторів та авторок True Crime три вимоги: щоразу перевіряти, чи в суспільстві справді існує зацікавлення у поверненні тієї чи іншої справи в поле зору громадськості; підходити до теми серйозно, відмовитись від сенсаційної журналістики; залучати постраждалих делікатно. Якщо всі ці вимоги виконуються, то на поставлене вище запитання, безумовно, можна відповісти ствердно. За умови, що медіапродукти True Crime не спонукатимуть детективів-аматорів об'єднуватися в мережі для пошуку зниклих білих жінок, перешкоджаючи реальним розслідуванням.

вересень 2024