Сталість у книжковій культурі  Видаваймо менше, платімо достойні гонорари!

Сталість – це круто, але як її реалізувати? Зокрема у галузі, яка за своєю суттю неекологічна – у літературній діяльності? Про різні можливості пише і міркує книжкова теоретикиня Анна Штічкова. Вона вважає, що йдеться не лише про екологію, а й про круговерть нереальних дедлайнів, накопичення надмірної кількості праці та недостойні гонорари.

На (англійській) вікіпедії сталість визначається як «суспільна мета тривалого співжиття людей на Землі». Також там зазначено, що зазвичай її визначають три стовпи: природоохоронний, економічний та соціальний. У вужчому контексті вона насамперед пов’язана із охороною природи, включно зі зміною клімату, втратою біорізноманіття, забрудненням води та повітря тощо.

Здається, що сталість і книжкова промисловість, сталість і моє хронічне невстигання не мають нічого спільного. Але це не так. Погляньмо на окремі стовпи.

Стовп економічний

Попри те, що слово «стовп» звучить страшно, я розумію, що воно вживається для того, щоб викликати думку про те, що без одного з названих вище вимірів сталості, тобто здоровішого життя на планеті (можливість жити повністю здорóво ми, скоріш за все, вже втратили), ми не досягнемо. Це досить просто: наче у вас стіл на трьох ногах замість чотирьох, і вам потрібно лише повернути його до шведської мережі, наповненої (не)сталими меблями, з яких променіє (не)стале щастя.

Попри те, що читачам може видаватися інакше, книжковий ринок наповнений панами у костюмах в клітинку із валізками, бо й там крутяться мільярди. Обороти книжкового ринку, як правило, обчислюються приблизно 8 мільярдами крон щороку. Для порівняння: аудіовізуальний ринок минулого року мав понад 15 мільярдів, гейм дизайн понад 5 мільярдів, аукціони мистецтва 1,6 мільярдів. Вісім мільярдів звучить, як непогане число, але зверніть увагу, що обороти – не прибутки.

Але якщо подивитися на середній гонорар професіоналів у царині культури, то виявиться, що вони далекі від прийнятної межі. Доступно небагато інформації, але, наприклад, дослідження спілки «Перекладачі Півночі» (Překladatelé Severu) показало, що середня оплата за переклад нормосторінки літературного твору після врахування інфляції та зростання цін складає 387 крон. Реальні гонорари менші на понад сотню крон – приблизно 230. Праця «робітників» у літературі приносить нескінченну круговерть нереальних дедлайнів та накопичення надмірної кількості праці, щоб можна було хоча б приблизно заробляти на прожиття.

Дві реальності

Чим довше я спостерігаю за книжковим бізнесом, тим більше у мене відчуття, що ми існуємо у двох окремих реальностях. В одній – елегантно одягнені люди, що ходять на зустрічі, домовляються про продаж прав і «ведуть бізнес». Дискусії відбуваються у конференц-залах зі стелями із пластмасових квадратиків та флуоресцентних ламп. Це галузь, де потрібно мати, як мінімум, костюм, а ідеально і пеніс.

Друга реальність – це жива література, автори й авторки, що пишуть книжки і статті після того, як виконають свою основну роботу, незалежні видавці, що носять свої книжки на спині у наплічнику чи у візочку, авторські читання у забутих богом закладах та регіональних бібліотеках, коли у кращому разі бібліотекарки роблять все можливе, щоб затягти людей у бібліотеку.

Теоретично я схиляюся до того, що йдеться про шкалу – з одного боку бізнес-велетні, чи-то світова «велика п’ятірка», чи чеська «велика трійка» («Euromedia Group», «Kosmas» і «Dobrovský»), а з другого ця незалежна сцена. При чому окремі учасники та учасниці коливаються десь на цьому спектрі, з одного боку до іншого. Водночас ця шкала проникна, можливо, це відбувається нечасто, але ті чи ті можуть «прогулятися на інший бік».

Коли ж я опиняюся в одній із «крайностей» – чи то на Франкфуртському книжковому ярмарку, чи то на незалежному фестивалі десь у регіоні – то сама не вірю в свою теорію. Це два світи, що існують поруч і, можливо, колись об’єднуються у межах певних подій, але важко сказати, що вони можуть порозумітися. Адже вони по-різному влаштовані – одна частина шкали ставиться до книжок як до товару, який можна продавати практично будь-як, бо цинічні менеджери кажуть, що байдуже, що продавати – пиво, меблі чи книги.
Інша навпаки сприймає книгу як мистецький артефакт і – іноді навіть побожно і безглуздо – відокремлює літературу від будь-якого існування в реальному світі, який – подобається нам це чи ні – існує на засадах економічного капіталу та грошей. Ми можемо робити який завгодно вигляд, але між двома частинами спектру панує повне нерозуміння другої сторони, й обидві сторони існують абсолютно нестало. Все перераховувати на гроші – шлях у пекло, який ми все ще великими кроками торуємо усім суспільством. Але й вірити, що література – це константа, що триватиме століттями, попри читацьке сприйняття, теж безглуздо. Література повинна бути живою, вона повинна бути зв’язаною з реальним світом і спілкуватися з читачами.

Занадто малий ринок і занадто багато книг

Ми можемо заспокоювати себе тим, що це лише крайнощі, між якими є багато видавництв, книгарень та книжкових професіоналів, тож все це якось житиме і поступово «консолідуватиметься». Звісно, приклади з інших галузей та ідейних спектрів останніх років показують нам, що все само якось вирішиться та знайде золоту середину, бо не може «виграти» крайність. Але ж необов’язково, чи не так. Сучасний (чеський) книжковий ринок економічно абсолютно несталий. Хоча директори великих видавництв (часто поєднаних із мережею книгарень і дистрибуції) з божественним спокоєм розповідають, що «завжди всі всім були винні», тож немає чого боятися, або ж нас усіх врятує різдвяний ринок, тому що «книга – це все ще дешевий подарунок», порівняно, наприклад, з електротоварами, ситуація вже багато років безнадійна. І добре було б це визнати. У книжковому бізнесі ми не намагаємося дотриматися економічної сталості. Це спіраль боргів, порушення термінів оплати, авторських прав і прекарність.

Єдине, з чим погоджуються всі у межах спектру, – це те, що виходить забагато книг на занадто малий ринок, тож їхня ціна йде вниз і більшість видань не окупається. Виходить від 14 до 15 тисяч видань щороку. Для порівняння – у Швеції живе на 200 000 мешканців більше, ніж у нас, а виходить друком там лише менше восьми тисяч книг, французів 67 мільйонів і виходить там близько 100 000 книг. Але узгодити те, які саме книги мають перестати видаватися, не вдається. Це мають бути ті, які не окупаються, але мають мистецьку чи культурну цінність, що залишиться й для наступних поколінь? А як такі відрізнити?

Спойлер: ніяк, потрібно, щоб пройшов час. Однак економіка наказує позбавитися їх, бо це не рентабельно. Чи мають це бути ті сто разів перепрацьовані мейнстрімні видання, які прочитаєш, викинеш, забудеш, купиш наступне? Вони, мабуть, нікого не розвивають і не освічують, але забезпечують те, що досі більшість населення читає і фінансує переважно т. зв. «складні» видання. Ключ може бути десь посередині – видавати економічно стало можна. Наприклад, меншу кількість видань, зважено, щоб на ХХ мейнстрімних видань, які приносять гроші, приходилося ХХ тих, що не заробляють, але важливі з погляду соціального чи культурного.

Стовп природоохоронний

Книжкове виробництво за своєю суттю неекологічне. Воно вимагає вирубки дерев, багато води, багато транспортування тощо. Ніхто не може виміряти, чи врівноважується вуглецевий слід, створений книгами, їхньою суспільною користю. Ми хочемо вірити, що так. Для більшості сучасної продукції відповідь скоріше ні. Так було завжди, велика кількість книг виходить вже від 18 століття, більшість із них ми сьогодні не знаємо, лишилися тільки ті, які мудрі чоловіки позначили як достойні місця в каноні. Що більш екологічне? Друковані книги чи електронні? Кілька років тому очікувалося, що фізичні книги «замінять» електронні, вони будуть кращі, більш сталі та практичні. Цього не відбулося. Друковані книги вочевидь обтяжують планету (дерево, вода, фарби, транспортування), а електронні потребують дорогих чіпів, для яких видобувають метали у нелюдських умовах. Крім того, сервери, на яких «висять» електронні книги, використовують велетенську кількість електроенергії та води для охолодження. Щоб окупилося виготовлення однієї електронної «читалки», ви мали б користуватися нею більше років, ніж життєздатність чіпу в ній. Друковану книгу можна використати далі через ре-юз платформи, та вона може просто розпастися, бо неекологічний клей не тримає довго.

Книгу також дуже важко позначитися як екологічну через сертифікацію. Щоб це було можливим, вам потрібно сертифікувати все видавництво, а потім кожен виріб – тобто кожну книгу – окремо. Цього ніхто не робить. Книжковий ринок поки що задовольняється тим, що деякі видавництва друкують на папері, що означений за сталий, у сертифікованих, сталих друкарнях. Але далеко не всі. З інтерв’ю із друкарнями, які робила моя студентка в межах дослідження для дипломної роботи (на філософському факультеті Університету імені Масарика в Брно), виявилося, що сталий друк та екологічний папір – предмет інтересу насамперед зарубіжних видавництв. Для чеських це мінімум прикладів. Ми відстаємо в цьому від решти Європи.

До пандемії також часто дешевше було надрукувати видання в Китаї, і за кілька тисяч доларів на кораблі перевезти його до США чи Європи. Зараз це вже не так. У пандемію сильно виросли ціни доставки контейнера з Китаю, загалом світ логістично уповільнився і подорожчав. Але це не значить, що всі почали друкувати на climate-friendly папері, виготовленому вручну.

Зміна можлива

Однак є шляхи, якими можна рухатися вперед. Ми можемо змінити підхід. Всі – видавництва, книгарні, читачі. У першу чергу справді потрібно припинити надлишкове виробництво, про яке я писала вище. І не лише у кількості видань, а й у кількості примірників. Поступово у видавничому дискурсі (як і в інших галузях) поширюється повільніший, не орієнтований на ріст підхід, який позначають терміном slow-publishing. Його насамперед дотримуються незалежні видавництва.

Наприклад, швейцарська видавчиня Аннетт Беґер (Kommode Verlag) стверджує, що намагається зменшити наслідки для навколишнього середовища: «Ми не використовуємо пластикові обкладинки для пакування книг по одній чи кілька штук. Ми друкуємо кілька видань разом, тож друкарня відправляє вантажівку один раз замість двох чи трьох».

Подібний підхід описує і Ферчі Малік, директор словацького видавництва «Брак» (Brak) та однойменного книжкового фестивалю: «Важливо, щоб сталість була постійним аспектом у творенні книг. Ми мали б думати про неї при кожному кроці – вибираючи папір, формат книги і навіть обираючи саму книгу. Поруч із економічним поглядом до творення книги автоматично долучається і погляд екологічний».

Незалежні видавці долучаються до повільного видавання не лише із чистого альтруїзму, а й з економічних причин: вони зазвичай видають дуже вузько – жанрово чи тематично – орієнтовані видання, що не мають великої цільової аудиторії. Це не подіяло б, якби вони видавали десятки назв із нерозумно-високими тиражами щороку. Вони готують одиниці видань у кількості від п’ятисот до двох тисяч примірників. Такий обсяг не окупиться друкувати в Китаї, перевозити на великі відстані, більшість таких видавців друкує в «своїй» країні, або ж принаймні на тому ж континенті, в межах якого згодом розповсюджуються книги.

У разі, коли книги закінчуються, вони додруковують іще, тож не виникає залишків, які з мереж дистрибуції прямують на сміттєспалювальні заводи, що відбувається частіше, ніж нам би хотілося. Що ж особливо відрізняє такі видавництва від серійного виробництва у видавничих м’ясокомбінатах, то це елемент кураторства. Зважаючи на те, що практично кожне видання може вирішувати, чи ви виживете, чи фізично і фінансово спливете кров’ю, то ви двічі, а то й шість разів подумаєте, чи – навіть із грантовою підтримкою – справді має сенс, щоб така книга виходила. Звісно, ви завжди можете помилитися, таке буває. Але великій фірмі простіше заліпити дірки від невдалих видань і весело крокувати далі. У безмежному морі надмірного виробництва – одне, два, десять неуспішних видань є лише краплиною.

Цікавим феноменом останніх років є розквіт незалежних видавництв за кордоном. Більшість важливих літературних премій у Британії та інших англомовних країнах вже кілька років «збирають» видання саме з таких видавництв. І це попри те, що вони не можуть дозволити собі дорогу рекламу в метро. У Чехії ситуація поки що не така, але й тут росте кількість незалежних видавництв, чиї книги регулярно потрапляють принаймні до коротких списків літературних премій.

Стовп соціальний

Третьою обов’язковою складовою сталості є соціальний вимір мистецтва і культури. Книги і тексти не існують у порожнечі, навіть якщо комусь цього дуже хочеться. Крім того, що книги викликають у суспільстві, важливо зважати на те, хто і за яких умов їх творить. Тобто в якій робочій атмосфері творять авторки, редакторки, коректорки, ілюстраторки, перекладачки, верстальниці, графічні дизайнерки, видавчині тощо.

І саме в цій галузі – зокрема зважаючи на економічну несталість – книжковий бізнес у Чехії, та й загалом у світі, абсолютно несталий. Історій про те, що творча робота – це теж робота, але, окрім людей, що працюють у культурній галузі, це бачить мало хто, ми мали можливість останніми роками чути і бачити десятки, повторюватися немає потреби.

Нинішні умови роботи в культурі руйнують здоров’я, взаємини і життєвий рівень тих, хто працює, це системна проблема, а не «підприємницький ризик». В Європі кількість людей, що працювали у культурі в минулому році, зросла в дев’ятнадцяти країнах, а зменшилася у восьми. Чехія не лише належить до цих останніх, вона навіть друга з кінця за показниками. Люди втомлені, вони йдуть із культурної індустрії. Якщо і не через вигорання, то, наприклад, тому, що знають, що якщо в них народиться дитина, то як самозайняті особи матимуть дуже низькі декретні виплати. А згодом і пенсію. Про будь-що достойне можна лише мріяти. Так зникає соціальний і культурний капітал, що ми колись обов’язково відчуємо, якщо ще не відчули. Ми втрачаємо голоси, перспективи та досвід людей, які не мають грошей чи інших можливостей, щоб про себе говорити. Вони не можуть дозволити собі дотувати своїм часом, здоров’ям і родинним життям свій талант. А ми про них навіть не знаємо.

Необхідно змінити систему?

Тобто зменшити «лише» наслідки для навколишнього середовища недостатньо. Потрібно загалом змінити систему. Видавчиня Аннетт Беґер говорить про загальну зміну у суспільстві, бо все взаємопов’язане. «Сталість суттєво пов’язана з економікою та політикою. Система, в якій ми працюємо, – це результат роботи системи нашого суспільства. Якщо ми хочемо бути більш сталими, нам потрібно включити в це політичну структуру. Ми маємо стати лобістами, навіть якщо нам це не подобається. Ми маємо продумати стратегію і загальну взаємодію суспільства, та багато людей на такі думки реагує тим, що це неможливо зробити, бо це занадто велика справа. І в цьому проблема. Ми самі створили несталу ситуацію, а тепер – через кілька сотень років – лінуємося її знову змінити. Ми недостатньо інноваційні та відважні». Так само і Малик сприймає сталість широко і нагадує про потребу підтримувати посутні проєкти. «Окрім екологічних вимог, я бачу також вимоги соціальні та економічні. І тут я звертаюся за підтримкою до держави, яка мала б виробництво якісної літератури вберегти від чисто економічного погляду й надалі підтримувати книжкових професіоналів, як це було досі. Але я дуже скептичний щодо майбутнього». Ситуація на словацькій культурній сцені після минулорічних виборів погіршується щодня. Загалом однак нинішня ситуація несприятлива для посутніх культурних політик та культурної дипломатії. По всій Європі зменшуються бюджети культурних організацій та не очікується якогось радикального покращення.

Результати, яких можна досягнути за допомогою освіти, читання, емпатії та розуміння, важко виміряти. Ще гірше їх перерахувати у ВВП. Однак якщо ми «чогось» не змінимо, відплив людей і талантів з літературної галузі триватиме. Не варто боятися за панів і пані у костюмах, вони продаватимуть на ярмарках інші товари. Та можливо, нам як суспільству бракуватиме свідчень і перспектив, що навчають нас вмінням, які не можна виміряти економічними показниками.

березень 2024