Ресайклінґ під час війни   Мрії про Україну без сміття

У розпал війни Україна наважується на амбітну реформу своєї застарілої системи управління відходами. Створення інфраструктури для сортування та переробки сміття все ще перебуває на зародковій стадії. Загарбницька війна перешкоджає прогресу. Втім, існують приватні та громадські ініціативи, яких війна не зупиняє. Вони прагнуть зробити Україну вільною від сміття – і водночас зміцнюють громаду.

«5-PP, HDPE, PET», – перелічує Настя – і ні, вона не читає реп на пісню з «Фантастичної четвірки». 29-річна програмістка стоїть посеред кухні у своїй квартирі на 14-му поверсі київської багатоповерхівки і пояснює власну систему сортування відходів. Навіть попри те, що з вікна вона іноді бачить, як у її бік летять російські ракети, активістка не готова відмовитись від своєї давньої звички сортувати відходи. «Інакше люди, які прийдуть після нас, помруть від усього цього сміття», – попереджає вона, і помітно, що її це справді непокоїть.

Ретельне сортування – «золотко» з-під шоколаду окремо від синіх пляшечок з-під шампуню, а жирний пластик помити в посудомийній машині перед тим, як викинути, – для Насті це все більше, ніж просто рутина. От-от приїде таксі, на якому вона відвезе ретельно розсортоване сміття на станцію переробки відходів. Вона відмовляється користуватися звичайними сміттєвими баками на задньому дворі свого будинку. «Звідти все просто потрапляє на одну з велетенських гір сміття», – пояснює Настя.
 

Проблема сміттєвих гір

А в Україні таких гір сміття вистачає. Країна вже давно страждає від драматичної сміттєвої кризи: менше семи відсотків відходів потрапляють у переробку, а решта опиняється на одному з понад 6000 сміттєзвалищ – разючий контраст з Німеччиною (близько 1000 сміттєзвалищ), де за останні десятиліття суворі екологічні норми різко скоротили кількість звалищ.

Але це лише верхівка «сміттєвого айсберга». Справжні масштаби кризи виявляються в десятках тисяч нелегальних звалищ, які не лише шкодять клімату, а й є токсичною загрозою для ґрунту, ґрунтових вод і здоров'я людей.

Реформа системи управління відходами, яка набула чинності влітку 2023 року, має нарешті послужити стартовим сигналом для гармонізації зі стандартами ЄС до 2030 року. До того ж, Україна взяла на себе відповідні зобов'язання в рамках Green Deals – Європейського зеленого курсу. «Закон став великим кроком», – пояснює Ольга Євстигнєєва, експертка з декарбонізації в Міністерстві енергетики України. Однак, на її думку, до його повної імплементації ще далеко: «Війна все загальмувала».

Україна без сміття?

Однак на станції сортування відходів організації «Україна без сміття» на околиці Києва, куди Настя приїхала на таксі, цього суботнього дня не видно жодних ознак затишшя. За барвистими шторами з переробленого пластику, що висять на важких вхідних воротах колишнього промислового цеху, відкривається паралельний сміттєвсесвіт, далекий від тверезої естетики німецьких переробних центрів.

Цегляні стіни тут прикрашені ресайклінґ-артом, ґрафіті та ілюстраціями відомого українського художника Олександра Грехова. Уздовж них у пошуках відповідного контейнера для своїх відходів ходять сюди-туди десятки людей: родини, молодь, пенсіонери. У найдальшому кутку приміщення із загалом понад 50 різних контейнерів можна перепочити у стильній ресайклінґ-кав’ярні.
  «Кава, музика, ресайклінґ – це те, що підтримує нас у час війни», – каже Діма, 35-річний працівник громадської організації, який привіз сюди своє сміття на утилізацію. «Наше покоління живе за європейськими цінностями, і, сортуючи сміття, ми можемо зберегти трохи нормальності в нашому житті й водночас зробити щось добре для довкілля».

Війна відчувається і на сортувальній станції. Старий свічковий віск і порожні бляшанки з-під корму для тварин переробляють на «окопні свічки», які забезпечують солдатів взимку світлом і теплом, служать для приготування чаю чи кави. У ящику для старих монет напрочуд багато старих металевих рублів. «Ні, вони не мають цінності, це просто мотлох, ще з часів Радянського Союзу», – пояснює один із відвідувачів, проходячи повз. Біля однієї стіни височіють стоси зданих на переробку книжок: україномовні відсортовують і передають до бібліотек, шкіл та ветеранських реабілітаційних центрів, а папір з російської класики йде в макулатуру.

Відповідальне ставлення замість «одноразової» ментальності

28-річні Марія і Тимур зайшли сьогодні на капучино і принесли своє грубо відсортоване сміття. 150 гривень [близько 3,50 євро] за мішок, і працівники візьмуть на себе детальніше сортування. Ціна, яку подружжя вважає справедливою. «Купуючи їжу, я також купую й упакування. Тож маю за це відповідати», – пояснює Тимур. «Важливо, щоб ми розуміли, звідки беруться наші відходи і куди вони потрапляють», – погоджується Марія.

Саме така свідома готовність споживача брати на себе відповідальність – це і є головне завдання «України без сміття». «Ми повинні безпосередньо залучати громадян, аби справді просувати переробку відходів в Україні», – каже Євгенія Аратовська, засновниця проєкту. Її боротьба зі сміттєвими горами почалася під час декретної відпустки близько десяти років тому, коли вона зрозуміла, що майже всі її побутові відходи надаються до переробки, але для цього немає відповідних сортувальних станцій.
   

Притягнути галузь до відповідальності

Адже поряд із існуванням системи невпорядкованих сміттєзвалищ, великою проблемою в Україні є відсутність так званої розширеної відповідальності виробника (Extended Producer Responsibility – EPR). Зазвичай це означає, що промисловість повинна відповідати за весь життєвий цикл своєї продукції, аж до її утилізації.

«Україна – єдина країна в Європі, яка досі не запровадила систему EPR, – зазначає Ольга Євстигнєєва, експертка з декарбонізації. – У нас виробники просто виготовляють будь-яке упакування, однак, за винятком паперу та скла, в Україні не існує підприємств для переробки відходів, зокрема небезпечних та шкідливих для довкілля матеріалів».

Ресайклінґ як освітня місія

Тому «Україна без сміття» має бути чимось більшим, ніж просто сортувальною станцією, вважає піонерка еко-руху Аратовська: а саме – динамічним освітнім центром, який активно залучав би відвідувачів до процесу сортування та змінював би їхню поведінку в довгостроковій перспективі. «Ми показуємо людям на практиці, що насправді означає гідна утилізація відходів. Кожен, хто приходить сюди, починає вірити у безвідходне майбутнє і правильно сортувати сміття».

Спочатку Аратовська хотіла створити комерційну компанію з переробки відходів. Однак швидко зрозуміла, що не зможе конкурувати з уже наявними перевізниками сміття, які просто і дешево вивозять відходи на сміттєзвалища. «Викидання сміття на звалищах у нас є практично легальним злочином – дешево, легко, поза полем зору. Податок на звалище становить лише 13 євроцентів за тонну, на відміну від 20 євро в Чехії чи 63 євро в Данії. До того ж, ви платите менше 6 євро за тонну відходів, тоді як в Австрії та Польщі тариф становить близько 70 євро», – критикує українську ситуацію вона, побоюючись, що після вступу до ЄС у майбутньому Україна може стати європейським сміттєзвалищем. «Наші сусіди просто скидатимуть сюди свої відходи замість того, щоб переробляти їх належним чином. Тому ми просто зобов'язані припинити цю практику».

Радянський підхід проти європейського

За словами Аратовської, попри збільшення кількості ініціатив із переробки відходів в останні роки, економічні обмеження та відсутність міцної інфраструктури і законодавчої бази перешкоджають розвитку ефективної системи ресайклінґу. «Тут все ще залишаються радянські бізнес-практики: безвідповідальність, швидкі гроші. Довгострокові інвестиції? Ні, не чули. Я дивлюся вперед, прагну вибудувати систему, тому що розумію архітектуру, яка стоїть за цим. Але вони навіть не хочуть розпочати створення такої структури», – критикує вона те, що вважає панівним менталітетом у сфері поводження з відходами.

Аратовська добре пам'ятає, як у 2015 році намагалася переконати міських голів і депутатів у необхідності створення інфраструктури для сортування відходів. «Мені постійно говорили, що в українців немає європейського менталітету щодо ресайклінґу», – каже вона. Але це її не зупинило: «Я знала, що це неправда». Українцям просто потрібні були чіткі інструкції та відповідна інфраструктура. «Коли у 2018 році ми відкрили станцію сортування та вже незабаром у кожні вихідні, навіть під час пандемії, до нас почало регулярно приходити понад 500 відвідувачів, скептики швидко замовкли», – розповідає вона, і в її голосі вчувається задоволення.
 

Усе ще замало

Незважаючи на бурхливий розвиток руху за переробку відходів у Києві в останні роки, Марія з Тимуром вважають, що українському суспільству ще треба пройти довгий шлях. «Усе ще надто мало людей переймаються переробкою відходів, але потенціал для змін велетенський», – каже Тимур. Більшість його однолітків долучаються до цієї справи, але, на жаль, багато старших людей ще не настільки свідомі й обізнані.

«Можливо, мені варто поговорити з батьками», – розмірковує Марія. Батьки Тимура намагалися приєднатися до його ініціативи, але не змогли через побутові перешкоди: «Вони живуть далеко від сортувальної станції, і в їхньому районі всі відходи гамузом потрапляють до сміттєвоза. Якби поруч був центр переробки, вони б туди ходили, а так дуже незручно».

Щоб полегшити ресайклінґ для нових груп споживачів, «Україна без сміття» постійно тестує інноваційні рішення: нещодавно в межах пілотного проєкту в одному з районів Києва встановили сортувальну капсулу. Її можна відкрити за допомогою мобільного телефону, якщо стати членом клубу за 250 гривень [5,85 євро] на місяць. Очищені пластикові відходи можна також надсилати безпосередньо на сортувальну станцію через приватну посилкову та кур'єрську службу «Нова Пошта».

У самому Києві переробці відходів сприяють низка невеличких ініціатив на місцях, зокрема встановлюючи у дворах альтернативні сміттєві баки. У нових житлових районах та на автостоянках деяких супермаркетів з'являється все більше контейнерів не лише для змішаних відходів, але й таких, що сприяють сортуванню сміття. Принаймні в столиці такі локації вже перестають бути абсолютною рідкістю, натомість свідчать про помітні зміни.
 

Не роки, а десятиліття

«Не варто забувати, що реформа управління відходами в ЄС триває вже три десятиліття, як з боку виробника, так і з боку споживача, тоді як в Україні вона все ще перебуває в зародковому стані, – каже експерт Євстигнєєва. – Число сміттєзвалищ у ЄС теж не зменшили за одним махом, натомість цей процес триває від 1990-х років».

Нова реформа, що пригальмувалась через російську загарбницьку війну, дуже амбітна. Серед іншого, до 2030 року мають бути побудовані сучасні сміттєпереробні та сортувальні заводи відповідно до суворих євростандартів. На практиці це означає, що потрібно насамперед модернізувати наявні полігони, щоб зменшити вплив різних видів побутових відходів на навколишнє середовище. Повне закриття сміттєзвалищ, до якого вже давно закликають деякі організації з управління відходами та екологічні ГО в країнах ЄС, в Україні можна собі уявити тільки за декілька десятиліть.

«Попереду ще довгий шлях»

Тим часом Настя здала своє сміття на сортувальній станції і повертається додому, знову на таксі. Вона усвідомлює абсурдність того, що возить сміття на переробку на автомобілі, а також витрачає багато води для миття відходів. Тому вона вже деякий час намагається максимально скоротити споживання пластику і завжди бере з собою термос і пластиковий контейнер, ідучи в кафе чи ресторан. «Офіціанти часто насміхаються з цього», – зітхає вона.

Проте Настя також зізнається, що, незважаючи на багаторічну екологічну заанґажованість, нещодавно була змушена скоротити переробку сміття через особисту кризу. «Іноді в мене просто не було душевних сил, щоби сортувати все так, як я звикла. Було полегшенням не думати про це постійно». Але зараз вона повернулася до ресайклінґу і знову ретельно сортує, зокрема пластик – навіть якщо частина його наразі просто спалюється, оскільки через війну не все йде у переробку.

Скільки часу знадобиться Україні, щоб стати безвідходною країною, незважаючи на агресивну війну, відставання в реформах та застарілу, неефективну систему управління відходами? «Це залежить від того, коли закінчиться війна. Звісно, вона вивела на перший план більш нагальні проблеми», – каже Діма.

«Шлях до України без відходів все ще довгий, – вважає Євгенія Аратовська, засновниця ініціативи «Україна без сміття». – Нам потрібно набагато більше просвітництва та екологічної свідомості. Я не доживу до цього, і я лише маленька цеглинка для наступних поколінь».

липень 2024