Активізм за права тварин  Наша остаточна мета — веганський світ

Як це — бути віч-на-віч зі стражданням тварин на фермах, у бійнях і транспорті? Захисник прав тварин і фотограф-розслідувач Лукаш Вінцоур невтомно документує жорстокість і несправедливість, жертвами яких стають тварини за зачиненими дверима. У цьому інтерв'ю він ділиться історіями тих, хто не може говорити сам за себе, своїм досвідом та емоційним тягарем, що супроводжує його роботу. 

Лукаше, як фотограф-розслідувач і документаліст, ти неодноразово ставав добровільним свідком страждань і смерті корів, свиней, кіз, курей та інших тварин на промислових фермах та скотобійнях. Як давно ти активно їм допомагаєш?

Допомогою тваринам я займаюся близько семи років. Після двох років веганства я познайомився зі своєю майбутньою дружиною Мішею, яка також була веганкою. Після перегляду фільму Бійня (2017, реж. Саймон Амстелл — прим. пер.) та кількох документальних фільмів у нас виникло бажання почати якось допомагати тваринам. Ми почали навідуватися в місця тваринницьких ферм, на які доти не звертали уваги — не знали про них — і поступово на власні очі відкривали для себе, як там усе виглядає всередині. Ми були шоковані. Почали публікувати цю інформацію на сторінці у Facebook Ми не їмо тварин(My zvířata nejíme), яку створили. Наприкінці 2018 року разом з іншими людьми вирішили створити офіційну однойменну асоціацію з бажанням змінювати світ заради тварин. Дедалі частіше відвідували місця, де тварини зазнають жорстокого поводження, щоб здобути знімки на підтвердження здобутої інформації.

І вас впускали всередину?

Іноді нас впускали, іноді об'єкти були незагороджені і двері були відкриті, деінде доводилося шукати інших шляхів. Щодо скотобоєнь, то ми завжди бували там офіційно. Восени, наприклад, я був у Португалії, де документував скотобійню з курами та перепілками. Я згадав про це, бо перепелину скотобійню побачив там вперше. І це було дуже сумно.

Бачити інший вид тварин, ніж зазвичай у Чехії?

Саме так. Крихітні пташечки, яких я ще не зустрічав, відколи цим займаюся. Для мене це завжди шок. Повернулися почуття з тих часів, коли я тільки починав — коли вперше побачив свиноферму і побував всередині того темного приміщення. Також зрозумів, що, оскільки я вже певний час у цьому середовищі, то відчуваю дедалі більший відчай, коли виконую цю роботу.

Що ти маєш на увазі?

Коли відвідую такі місця і перебуваю всередині них, то миттю забуваю про всі банальні клопоти повсякденного життя. Я відчуваю невимовний відчай і гнів через те, що бачу всередині. І я хочу їм усім допомогти, закричати світові про цю несправедливість, але багато людей не слухають, не хочуть її бачити. Іноді у мене також виникають неприємні відчуття з приводу того, що те, що я роблю, у певному сенсі дуже збочене — фотографувати або знімати відео когось, хто страждає, і, за рідкісними винятками, не могти їм допомогти.

Як і для воєнних фотографів, фотографів голоду та інших драматичних суспільних подій, переживати ці історії та враження може бути важко. Гадаю, вони можуть і травмувати. Як із цим психологічно даєш собі раду?

Не хочу забагато зважати на свої почуття під час фотографування тих, хто страждає, і не думаю, що це доречно. Хотів би, щоб люди подумали про те, хто на цих фотографіях і чи могли б вони уявити себе на їхньому місці. Нас, фотографів-розслідувачів, оточення часто жаліє, але я не хочу, щоб мене жаліли, і намагаюся не занепадати духом, хоча іноді можу так почуватися. Живу досить щасливим життям, мені є де жити, що їсти, мене ніхто не мучить, і я завжди можу повернутися додому. Намагаюся не копирсатися в цих почуттях забагато і не впускати їх у себе. Парадоксально, але в тих місцях мені з цим допомагає камера, без якої я не зміг би там працювати. Завдяки видошукачеві дотримуюсь дистанції.

Що, на твою думку, найскладніше?

Мабуть, найскладніше — дивитися тваринам в очі. Я не здатен дивитися на них так інтенсивно, як зараз, наприклад, дивлюся на тебе. Не можу. Через камеру це робити легше, але намагаюся уникати зорового контакту.

Чому їхній погляд так вражає?

Я бачу в їхніх очах величезний біль і бажання бути деінде. Можливо, вони відчувають надію, що нарешті з'явився хтось, хто може їм допомогти. А я їх розчаровую, бо фотографую їх, але з того місця не можу забрати. Такі ситуації мене терзають.

І все одно ти йдеш на це знову. Що тебе до цього спонукає?

Вирішив, що хочу допомагати тваринам, і це один із способів. На жаль, ми живемо в суспільстві, яке толерує і навіть легалізує знущання з тварин, їхніх вбивств. І я не можу просто сидіти склавши руки, поки ця несправедливість коїться поруч за рогом. Наприклад, фотографував скотобійні в Португалії для кампанії захисту тварин, яка частково завдяки моїм фотографіям стала досить популярною. Фотографії та відеозаписи потрапили до найбільших медіа країни, що є для мене гарним показником. Це дає мені енергію працювати далі й знаходити у своїй роботі сенс. Наша асоціація «Ми не їмо тварин» також багато в чому спирається на знімки із розслідувань, і це наш шлях. Розкривати те, що намагаються приховувати.

І все-таки психіка дуже важлива, хоча б для того, щоб ти міг допомагати тваринам довше.

Авжеж, тут я згоден. Мені допомагає проводити час на природі, на самоті. Це те, що мене наповнює. Вважаю, якщо людина якийсь час не бачить їхніх страждань, вона про них забуває. Принаймні це спостерігаю на собі. Можливо, саме тому деяким людям важко зрозуміти фрустрацію деяких веганів, які бачать тварин віч-на-віч. Це не те саме, що бачити їх на фотографіях, відео чи й не бачити взагалі. Коли знову за це беруся, усе повертається — гнів, сильне бажання їм допомогти.

Я чула, що ваші кадри також призвели до закриття деяких скотобоєнь у Чехії, це так?

У нас є кампанія «Хочу знати правду», у якій ми прагнемо запровадити систему вебкамер для громадськості на скотобійнях. У рамках цього ми отримали й поширили кадри з прихованих камер із декількох скотобоєнь, які свідчать про те, як працівники поводяться з тваринами в зоні розвантажень. Державне ветеринарне управління подало скарги щодо правопорушення на всі скотобійні з опублікованих кадрів. Скотобійня у Вшетіце припинила діяльність приблизно через два роки, важко сказати, наскільки їм зашкодили саме опубліковані кадри. Але скотобійня в Грабетіце закрилася вже через тиждень після публікації кадрів! Якраз недавно скінчився суд щодо трьох злочинців з Грабетіце.

За що їх судили?

За їхнє поводження з тваринами. Наприклад, вони обв'язали корові в транспорті ногу й тягнули її за ногу в приміщення скотобійні. Вони також робили це зі свинями. Вони гнали тварин електричними батогами, били ногами, тягали за вуха, хвіст. Однак такі ситуації на скотобійнях поширені, не йдеться про щось виняткове. І ми це доводили вже кілька разів. Коли я вперше був на суді в цій справі і почув, як прокурор зачитував обвинувальний акт, мені це здалося абсурдним.

Абсурдним у якому сенсі?

Їм загрожує тюремне ув'язнення за те, що вдарили свиню чи тягали корову, водночас усередині скотобійні вони вбивають тварин, і це законно. Мені це здається безглуздим. Убити когось законно, але вдарити його — незаконно. У будь-якому разі, ми раді, що ця справа дійшла до суду.

І вони були засуджені?

Суд визнав їх винними. Злочинці були покарані за знущання над тваринами з особливою жорстокістю. Одного засудили до трьох років позбавлення волі, другого — до умовного засудження на два з половиною роки з відстрочкою на три роки, а третього — до штрафу обсягом сорок п'ять тисяч крон. У Чехії це взагалі перший випадок, коли когось ув'язнили за жорстоке поводження з тваринами на скотобійні.

Ви також подаєте скарги щодо злочинів?

Радше ні, ми переважно зосереджуємося на польових дослідженнях. Однак ми співпрацюємо з організацією «Голос тварин» (Hlas zvířat) та адвокатською фірмою «Plicka & Partner», яка потім займається цими випадками юридично. Якби це від нас залежало, усе було б порушенням прав тварин, ми не хочемо визнавати, що є якась межа, до якої тварин можна вбивати.

На початку ти згадував, що ви з Мішею заснували асоціацію «Ми не їмо тварин», у якої також є однойменний подкаст. У Чехії існує кілька зоозахисних організацій. Вони займаються як сільськогосподарськими тваринами, так і тваринами в лабораторіях, цирках чи на хутрових фермах. Як ви доповнюєте цю мозаїку?

Передусім розслідуваннями та всебічним обсягом. Ми намагаємося охопити якомога більше видів тварин та способів, у які над ними знущаються, і донести це до громадськості. Зняли три документальні фільми і показували їх у кінотеатрах, видали книгу, активні в соціальних мережах… Однак буває, що коли публікуємо конкретні випадки, люди хочуть, так би мовити, лінчувати цю конкретну ферму, але не хочуть визнавати, що це відбувається скрізь. Іноді люди намагаються виправдатися, мовляв, ці кадри не з Чехії, а, наприклад, з Китаю. Також ми, на відміну від інших, маємо досить суворі вимоги.

Ти згадував про Португалію, але кадри у ваших кампаніях чи документальних фільмах тільки з Чехії?

Так, усі вони зроблені на фермах чи скотобійнях у Чехії, у цьому ми дуже послідовні. Однак є винятки, коли, наприклад, у нас немає добре задокументованої кастрації поросят, і ми використовуємо фотографії We Animals Media чи інших фотографів-розслідувачів. Однак у таких випадках вказуємо джерело й звертаємо увагу, що фотографії не наші. Також використовуємо кадри з прихованих камер, які, на мою думку, є дуже цінними, оскільки показують, як працівники поводяться з тваринами, коли думають, що їх ніхто не бачить. Фотографії публікуємо на сайті Невинні жертви.

На відміну від інших організацій, ви також влаштовуєте безпосередні заходи — чи є щось, що для тебе вже за межею?

Ми не організовуємо безпосередніх заходів, але в декількох я брав участь переважно як фотограф. Не знаю, чи є якісь за межею, але я не у всіх би хотів брати участь і вважаю за краще спостерігати за ними з відстані. Люди з руху «269» нещодавно ввірвалися на територію скотобійні у Франції, заблокували її та врятували кількох свиней. Я за них, неймовірно радий через їхню діяльність, але у мене є свої обмеження, і я думаю та аналізую кожен захід, у якому міг би взяти участь. Також важливо думати про наслідки.

Як ви вирішуєте в асоціації, чому присвячувати свій час і енергію?

Часто орієнтуємося на актуальну ситуацію, переважно на здобуті матеріали. Потім вирішуємо в команді, чому будемо присвячувати свій час.

Отже, у вас немає стратегічного плану з продумуванням різних шляхів і способів допомогти, щоб вибрати найефективніші?

Ми, безумовно, про це думаємо, але чіткого стратегічного плану на більш тривалий період у нас немає. Коли вирішили зняти фільм Свідчення, план, звичайно, був. Незабаром запустимо нову кампанію, яку плануємо провести інакше, ніж інші, і сподіваємося, що вона буде набагато ефективнішою. На більшість команди найбільше вплинули документалки й кадри з тваринами, тому пішли цим шляхом, який нам найближчий. Мені також подобається твоя згадка про мозаїку з іншими організаціями. Однак ми кардинально відрізняємося від деяких із них у комунікації. Наприклад, ми б не змогли боротися за кращі умови для тварин, а потім радіти перемозі, коли істоти, за яких ми боремося, залишаються у своїх в'язницях, і вбивають їх на скотобійні. Не змогли б потім дивитися їм в очі і робити вигляд, що ми їм допомогли. Кінцева мета асоціації — веганський світ, але кожен має вирішувати сам за себе.

Як би виглядав такий світ, на твою думку?

Світ міг би виглядати так само, як сьогодні, з тією лише різницею, що люди більше не експлуатували б тварин. Ми б жили в гармонії з ними і не завдавали їм навмисно шкоди.

На світі є мільярди так званих сільськогосподарських тварин. Що б із ними сталося в такому світі?

Це питання ми отримуємо дуже часто. Як би мені не хотілося, щоб світ став веганським за одну ніч, так, імовірно, не буде. Що більше людей перестануть створювати попит на продукти тваринного походження, то менше тварин буде експлуатуватися, і їхня кількість зменшиться природним чином. Їхнє розмноження контролює людина і повністю керує його перебігом. Крім того, ці тварини надміру культивовані й часто страждають у своїх неприродних тілах, а тому, найімовірніше, у такому світі вони б не існували. І навіть якби потрібно було доглянути за деякими тваринами, про них попіклувалися б ферми-притулки.

Ти вже згадував документальний фільм Свідчення: Правда, яку хотіли приховати, співавтором якого ти є. На твою думку, його мали б подивитися передусім ті, хто завдає тваринам страждань не тільки на промислових фермах. Хто це, як вважаєш?

Я вважаю, що це більшість суспільства.

Як, на твою думку, вони до цього причетні?

Своїми щоденними купівлями й вибором продуктів. Той, хто знає про умови, у яких живуть і вмирають тварини, є частиною тваринництва і підтримує його. І воно не функціонувало б, якби люди не купували продукти тваринного походження. Однак виявилося, що не так уже й багато людей хочуть побачити цей документальний фільм. Мало хто готовий вказати пальцем на себе.

Поштовхом для твого документального фільму стала іноземна документалка у схожому дусі, Dominion - Панування. Вона показує різні способи жорстокого поводження з тваринами в усьому світі — у торгівлі тваринами, у наукових дослідженнях або в галузі розваг, хутровій і тваринній промисловостях. Твої знайомі й родичі не могли повірити, що в Чехії може відбуватися щось подібне. Чи змінив твій документальний фільм їхнє ставлення чи спосіб життя?

Коли вони були на прем'єрі в Празі, у всіх були сльози на очах, деякі плакали й були шоковані. Багато з них під час дискусії заявили, щоб змінять свої звички. Дехто змінився, дехто ні, деякі частково. Думаю, минуло трохи часу, і вони поволі позабували ті кадри, вони живуть своїм життям і не встигають цим перейматися.

Чи розпитуєш ти людей у своєму оточенні про їхню поведінку?

Ми не говоримо про це, якщо вони не починають самі. Вважаю за краще промовляти через свою роботу. Вони знають, що я роблю, тому рано чи пізно ми все одно дійдемо до цієї теми, і вони почнуть ставити питання. Але ж мені також знадобився якийсь час, щоб змінитися. Я намагаюся розуміти, що не в кожного є енергія щодня готувати на роботу чи в школу, де через саме слово «веганство» у людини можуть виникнути неприємні ситуації. З іншого боку, тут ідеться про страждання істот і вбивство їх заради кількох митей смакового задоволення. Гадаю, якби веганська їжа була доступнішою, у кожній їдальні, ресторані, кафетерії, на заправці, це могло б полегшити кожному шлях.

Чи вважаєш ти, що тварини з промислових ферм можуть сподіватися, що їхнє становище в майбутньому покращиться?

Це складне питання. Що це означає, якщо їхнє життя покращиться? Можна сказати, що за останні роки їхнє становище покращилося — вони мають дещо більші чи новіші клітки, тож вони не такі іржаві і мають кращий вигляд. Поступові кроки можуть трохи покращити їхні справи, але для мене це не рішення. Доки люди будуть підтримувати думку, що можна експлуатувати тварин, для них мало що зміниться. Їх ув'язнюватимуть, видалятимуть роги, каструватимуть, постійно забиратимуть телят, гнатимуть на скотобійню…

То ти не бачиш надії?

Певну надію бачу. Я буду радий сподіватися і вірити, але це стає дедалі важче.
 

Лукаш Вінцоур (*1984) — активіст за права тварин, фотограф-розслідувач і документаліст, хоча багато хто знає його як ударника в гурті «Pipes and Pints» та інших. У 2020 році разом із асоціацією Ми не їмо тварин (My zvířata nejíme), яку заснував, він видав книгу Неволя про жорстоке поводження з тваринами в Чехії. Зняв документальні фільми Свідчення: Правда, яку хотіли приховати, Підлітки-активісти: Життя в невеганському світі та «Порятунок: Кожне життя має значення». Своїми фотографіями долучається до всесвітньо відомого фотобанку організації We Animals Media.

липень 2024