Як краще інформувати про Зелений курс  Ми відчуваємо кліматичну реакцію

«На думку багатьох дослідників, чим більше в будь-якій дискусії простих моральних категорій (добро/зло), тим сильніше ми поляризуємось». Про ефективне висвітлення кліматичної політики запитує професор Марцін Нап'юрковський у розмові з Пйотром Соловієм.

Чи справді поливання варшавської русалки водою або фарбою допоможе сповільнити кліматичні зміни?

Не знаю. Але ризики такої стратегії враховувати, безумовно, варто. У рамках наукового проєкту NODES ми моніторимо вектори публічних дискусій, зокрема й на кліматичні теми, — і чітко бачимо, що в цій сфері дедалі серйознішим комунікативним викликом стає так званий backslash, себто спротив, або ж негативна протидія. Тих, хто визначає свою ідентичність і діяльність через спротив «терору нової зеленої кліматичної дистопії», постійно більшає. Їхнє посилення — один з ефектів символоборства. Питання в тому, чи переважають позитивні ефекти фокусування суспільної уваги на проблемі над негативними. Здається, тут ми радше маємо справу з наверненням уже навернених і дедалі сильнішим дратуванням скептиків, яке сприятиме поляризації.

Схожі реакції можна вбачати в протестах аграріїв проти Європейського зеленого курсу. Чи свідчать вони, що з дискусіями про кліматичні зміни в нас проблеми?

Звісно, проблеми в нас є. Але в демократичному розмаїтому суспільстві багатоманітність поглядів, історій та інтерпретацій — річ природна. Нам не можна ставити собі за мету абсолютну одностайність. Її можна досягти хіба за тоталітарних режимів. Приклад Зеленого курсу добре показує, що без розбудови потужної бази підтримки й апеляцій до різних груп годі розробити дієву кліматичну політику.

Якщо уважніше придивитись до того, як різні медіа висвітлюють тему Європейського зеленого курсу, можна побачити, що їхня стратегія цілком відповідає задуму, який ми в NODES називаємо «Подолати кризу й заробити на ній». Гляньте, що пропонують візуальні пошуковики на запит «Європейський зелений курс», — і побачите купу пазлів, тези в комірках періодичної таблиці хімічних елементів чи віртуальні інтерфейси, ніби позичені з фільму «Думка меншості». За всіма цими зображеннями ховаються історії про контроль, владу експертів і спущені згори рішення, в основі яких лежить система норм, заборон і приписів.

Моніторинг таких джерел дуже чітко показує, що більшість мислить інакше. З одного боку ми бачимо дуже активний протест прибічників думки «бачите, в нас хочуть відібрати машини, годувати нас хробаками, перекрити в’їзди в міста й перевернути наші життя з ніг на голову». З другого бачимо аналогічно критичне сприйняття в таборі тих, хто каже: «та ні, це просто greenwashing, нова форма капіталізму — замість вирішувати проблеми, ми зробимо так, щоб багаті ще дужче розбагатіли». Здається, ця концепція не подобається нікому, крім тих, хто її розробив. Утім, це не значить, що закладені туди пропозиції не мають сенсу. Це радше проблема історій, які формуються довкола Європейського зеленого курсу. Вони не віддзеркалюють потреб, страхів і засадничих цінностей нинішнього суспільства.

У книзі Виправити майбутнє. Навіщо нам кращі історії для порятунку світу ви описуєте два головні погляди на кліматичні зміни: технооптимістичний і технопесимістичний. Як вони стосуються Зеленого курсу?

Спосіб висвітлення європейського Зеленого курсу дуже наближений до технооптимізму. Ця історія ніби каже нам: не бійтеся, ми діагностували проблему й зараз без проблем її вирішимо завдяки науково-технічному прогресу. В такої перспективи є свої плюси, бо вона піднімає нам самооцінку, а це дуже важливо. Втім, мінуси в неї теж є: вона-бо присипляє нашу чутливість, знімає з нас відповідальність і врешті викликає відчуття, що від нас загалом нічого не залежить.
Технопесимізм — цілковито протилежна історія. Апокаліпсис стукає в двері, й нас уже не врятують ніякі технології. Кожне нове рішення разом з перевагами несе ще й нові проблеми. Тільки-но ми заткнемо одну дірку, як з’явиться дві нові, — отже, ми так чи інакше приречені на загибель. Байдуже, що ми робитимемо: від нас однаково нічого не залежить.
Хоч ці два погляди й зовсім нічим не схожі, за ними врешті-решт стоять дуже подібні бачення людини та її ролі. Ця роль — роль пішака, позбавленого впливу на дійсність, де все залежить від технології, що нас або знищить, або врятує.

Як могла би виглядати краща історія?

Це не має бути одна історія. Нам радше треба поліфонія різних голосів, яка допоможе примирити протилежні погляди. По-перше, тут передусім ідеться про так звану доказову політику [англ. evidence-based policy]. Коли науковці кажуть, що клімат теплішає, а вакцини допомагають, вони мимоволі створюють простір для полемік. По-друге, нам важить демократія, сперта на дискусію [англ. deliberative democracy], де замість концентруватись на наукових істинах ми говоримо про свої цінності, страхи й бажання.

Завдання, яке перед нами постало, — узгодити ці дві течії. Бо там, де немає суспільного прийняття, не допоможуть навіть найліпші технології. Ми розроблятимемо щораз ліпші кліматичні, енергетичні й транспортні рішення, але люди їх відкидатимуть, не розумітимуть і не бачитимуть потреби їх запроваджувати.

Перекидати мости між наукою й нашими цінностями надзвичайно важко, й нам поки це не надто вдається. Ми дуже часто мислимо в категоріях «дайте мені одне рішення, що пасуватиме для всіх проблем» — а тим часом виявляється, що складні проблеми типу пандемії чи кліматичних змін одного чудодійного рішення, звісно, не мають. Більше шансів нас урятувати має система синхронних рішень та інновацій. Досконалих серед них не буде, але всі разом вони можуть допомогти наблизитися до ліпшого життя.

Чи існує в цій царині якийсь простір для пошуків спільних рішень, коли нас розділяють чимраз більші політичні бар’єри?

На жаль, ні — і шансів його здобути щораз менше. Алгоритми соцмереж показують нам більше поляризаційного контенту, який віддаляє від компромісів у публічній сфері.

Але не варто втрачати надій. Мене завжди надихали результати Круглого столу, в рамках якого відбулись перемовини представників влади й профспілки «Солідарність». Я взагалі гадаю, що це наш недооцінений позитивний міф. Чи стало наше життя утопією після 1989 року? Аж ніяк! Реальність так не працює, бо вона не диснеївський мультик. Одні проблеми вирішились, але виникло чимало інших. Утім, Круглий стіл однаково показав, що навіть суперники, розділені кров’ю й насправді страшними подіями, можуть сісти й почати розмову за умови дотримання певних процедурних правил.

Правила і принципи Круглого столу універсальні. Тому з них можна багато чого навчитися. Ми завдячуємо ними забутому героєві тих часів, професорові Янушу Рейковському. Він був психологом, відповідав за організацію перемовин і багато років працював над створенням середовища, яке сприятиме порозумінню навіть максимально протиборних сторін, — себто радикально відмінного від середовища сучасних соціальних медіа. Виявляється, розмови на загальні теми лише поглиблюють антагонізм, але щойно обидві сторони починають вирішувати якусь конкретну й чітко окреслену проблему (наприклад, житлову кризу), вони долучаються до спільної справи й не конфліктують. Саме в таких ситуаціях відмінності припиняють шкодити й можуть допомогти, бо розширюють горизонти поглядів на проблему.

Таких правил чимало. Важливо не перебивати одне одного, дати сторонам виговоритись, не дати себе затягти в пастку розколупування минулого й зосередитись на викликах та проблемах замість сутнісних розбіжностей. Так крок за кроком можна будувати публічну сферу, де поняття компромісу матиме позитивний сенс. Урешті ми зрозуміємо: щоб вирішувати найбільші проблеми, слід уміти домовитись і з тими, хто інакше думає, має інші цінності й пріоритети.

Чи є в царині зеленої політики позитивні приклади, якими можна надихатися?

Я дуже люблю історії про озонову діру, якими наше покоління страшили в дитинстві. Пам’ятаю, як сам лякав ними сестру. Під сходову клітку в нашій багатоповерхівці можна було зайти крізь вузеньку й дуже брудну дірку. Коли я доглядав за малою й не хотів, щоб вона туди лізла, — сказав, що там озонова діра, куди можна впасти й убитися. Ми вже дітьми знали, що з нею не жартують, бо вона дуже небезпечна.

Нині тема озонової діри знову виникає в кліматичних дискусіях. Люди кажуть: ну добре, добре, ви завжди чимось лякаєте, 30 років тому лякали озоновою дірою, й де вона? А насправді цю проблему нині фактично майже вирішено. Науковці швидко зметикували, що коли й далі нищити озоновий шар, нам загрожуватимуть серйозні негаразди. Політики з виборцями це осмислили. Було зроблено глобальні кроки в напрямку зменшення емісії фреонів. Звісно, тоді це було простіше, ніж зараз із кліматом, — але озонова діра все ж стала глобальною проблемою, яку ми всім людством вирішили. Один — нуль на нашу користь!

Які міфи в кліматичних дискусіях вас найбільше нервують?

Дуже просто демаскувати різні антикліматичні сюжети й теорії змови. Значно цікавіше й повчальніше може бути придивитись до власних помилок, яких ми припускаємося, турбуючись про природу.

Пастки, в які ми легко втрапляємо, — «втамування докорів сумління» й «пошук цапа-відбувайла». Це два боки однієї медалі. Нам хочеться знайти одне просте рішення комплексної багатовимірної проблеми. «Роби оце» чи «припини робити оте» — і все буде гаразд. Через зайву концентрацію на якомусь одному аспекті ми робимо нераціональні кроки й нехтуємо іншими елементами. Ідеальний приклад — наша фобія дрібних пластикових предметів. Ви кришечки збираєте?

Так.

Ну ось, це дуже вдалий приклад. Кільканадцять років тому подруга загітувала мене збирати кришечки, бо вона їх потім забере й відвезе в початкову школу. І я зразу зметикував: щось тут не те. Якби кришечки були хоч чогось варті, симпатичні панове, які збирають пляшки, збирали б і кришечки. Як дослідник я подумав, що це цікава тема, варта, щоб у ній розібратися. Вся ця кришечкова ініціатива лише набирала обертів, і люди з інтернету пропонували щораз карколомніші пояснення, навіщо їх збирати. Може, їх переробляють на покриття автострад, а може, за них платить «Кока-кола»? З’являлось тоді й багато абсурдних відповідей — наприклад, про те, що через закручені пляшки вибухають сплющувалки на сортувальних станціях.

Відповідь виявилася дуже простою. Кришечки — це звичайний пластик, який потрапляє в пункт прийому-переробки. Я уточнив, скільки, на думку більшості, коштує одна така кришечка. Люди припускали, що від 20 до 60 грошів. Вони й справді коштують 20-60 грошів, але за кілограм. А кілограм кришечок — це близько 432 штук.

Чого нас вчить ця історія? З неї ми дізнаємося, що для отримання хоч якихось нормальних грошей треба зібрати тону кришечок. Утім, ми чомусь забуваємо, що перевезення тони кришечок містом коштує економіці й екології значно більше, ніж ми за неї отримаємо.

Апогеєм цієї ініціативи стала поява у всіх районах великих блискучих металевих сердець, куди можна було кидати кришечки. Нещодавно пані Урсула фон дер Ляєн її згорнула, приєднавши всі кришечки до пляшечок, — а нам лишилися великі порожні серця перед кожною ратушею... Віра в кришечки чи в магічний вплив відмови від пластикових соломинок — іще один доказ нашої схильності до одновимірного мислення. Насправді ж проблема пластику — комплексна, і один простий жест її не вирішить.

Чи можна якось захиститись від таких простих, одновимірних історій про довколишній світ?

Але в нас зазвичай і так є природний імунітет від такого мислення! Ми розуміємо, що диво-каструля за 10 тисяч злотих не вирішить усіх наших проблем, і коли хтось стрибає на нас із-за рогу й хоче нам цю магічну каструлю продати — без проблем відмовляємо. Ми вразливі до магічного мислення лише тоді, коли нам самим дуже хочеться повірити, що все працює саме так.
Ще одна проблема — ціннісна. Моралізаторство поляризує. На думку багатьох дослідників, чим більше в будь-якій дискусії простих моральних категорій (добро/зло, правильно/неправильно, ми/вони), тим сильніше ми поляризуємось і тим скоріше наші аргументи втрачають ефективність. Правда ж, звучить парадоксально? Нам хочеться війни добра зі злом. Нам здається, ніби вона нас краще мотивуватиме. А втім, що активніше ми починаємо мислити такими категоріями, то пильніше вишукуємо тих, хто від них відступається, замість шукати порозуміння для спільних дій.
Тут не йдеться про те, аби визнати, що немає різниці, чи теплішає, чи не теплішає клімат і чи виростуть у нас мацаки від ГМО, — бо науковий метод дає нам відповіді на чимало питань. Але наукові аргументи не додають нам моральної вищості. У фізиці немає нічого про справедливість. Наука каже, що клімат теплішає й може, ми всі тут зваримося, але не повідомляє, навіщо нам в принципі цьому протидіяти, хто має платити за зелену трансформацію і як нам розподіляти зусилля. Про все це нам слід домовитись самостійно.

Але чи можуть мудрі історії врятувати наш світ?

Хороше питання. Історії бувають мудрішими від людей. Я знаю чимало не надто мудрих людей, які розповідають мудрі історії, роблять чудові речі, живуть прекрасне життя й досягають колосальних успіхів, бо їхні історії стали добрими інструкціями для реальності.

Тому варто дбати про свої історії. Їх більшає завдяки розмаїтості. Ізолюватись і уникати діалогу через те, що не хочеться слухати інших, бо виникає враження, що їхні історії погані, підлі й не відповідають нашим цінностям, — те саме, що палити бібліотеки. Так ми зменшуємо кількість і розмаїтість історій у нашому світі, а з історіями справа стоїть так само, як із екосистемами. Багатство і розмаїтість — ось ключ до відповіді. Це треба зрозуміти, якщо не хочеться жити в світі, де пануватиме ялова монокультура, а решту заллють бетоном. Почати варто з розбетонування своїх історій. Нехай поміж них ростуть бур’яни, нехай не все буде виполото й упорядковано, нехай буде місце сумнівам. Нам усім від цього буде тільки краще.
 

Квітень 2024