Етичні аспекти фоторепортажів про тварин  «Ми працюємо з важкими історіями — і сміливо ними ділимося»

Верблюжачі бої, восьминожі ферми, аквапарки з косатками, лабораторії з кроликами, погляд у бичачі очі перед родео, дресура тигрів, калюжі крові в бойні для свиней і корів, стрижка овець і забавляння з козами зі звірячого притулку. Фотографки й фотографи з усього світу розповідають і увіковічнюють у своїх репортажах короткі й довгі історії тварин, які зазвичай лишаються поза людською увагою.

Гуляючи 1998 року вулицями одного еквадорського містечка, канадська фотографка Джо-Енн МакАртур помітила сцену, що змінила її життя. На підвіконні сусіднього будинку сиділа прив’язана за лапку мавпочка. Джо-Енн швидко з’ясувала, що її натренували «чистити» туристам кишені на втіху перехожим. Ситуація здалася їй принизливою не лише для нещасних жертв, а й для самої тварини. Втім, фотографка не могла допомогти ані мавпочці, ані сотням інших звірят, що траплялися їй за наступні роки, — тому бодай узяла в руки фотоапарат і назавжди увіковічнила це свідчення експлуатації.

Фоторепортажі про тварин

Відтоді Джо-Енн почала навмисне шукати тварин, що так само потрапили в безпросвітні ситуації, аби розповідати про них іншим, привертаючи увагу до історій, які часто лишаються поза нашою увагою. «Фотоапарат — це мій інструмент для висловлення почуттів і прилюдної демонстрації того, що я вважаю важливим. Звісно ж, я не лише знімаю, а й пишу про побачене, але знімки вражають швидше і сильніше, ніж есеї! Серйозно: камера часто здається мені квитком на рейс у чуже життя, тому я охоче беру її з собою й іду туди, куди вона веде», — каже фотографка, яка об’їхала понад 60 країн, колекціонуючи звірячі історії.


Два десятиліття потому, в 2019-му, Джо-Енн заснувала громадську організацію We Animals Media (WAM), яка збирає й оприлюднює знімки та відео понад сотні фотографок і фотографів зі всього світу. «Фотографія — справді потужний інструмент захисту тварин. Майстерний, емоційний знімок здатен дуже легко вразити глядачів за лічені секунди — хоч дивитись на нього й буде нелегко. Але люди зацікавляться, почнуть читати текст під фото й здобудуть інформацію, якою вам хочеться з ними поділитися», — пояснює свою мотивацію Джо-Енн.
Нововиниклий жанр вона називає тваринною фотожурналістикою (animal photojournalism). Такі знімки відрізняються й від кадрів зоозахисників, які документують диких тварин, яких люди поставили на межу вимирання, — і від так званої wild photography, себто фото звірів у дикій природі. Фотографки й фотографи з WAM фокусуються й на історіях тварин, яким досі перепадало вкрай мало уваги. Ситуації, де тварини мучаться й помирають, часто лишаються закритими від очей широкої громадськості — нерідко з економічних причин, як-от виробництво м'яса, яєць і молока, вичинка шкір, випробування ліків чи косметики. Інші ситуації мають своїх свідків і свідчинь, але сприймаються через призму розваг, яка розмиває їхній справжній сенс.

«Експлуатують не лише свійських тварин: тваринництво шкодить людям, планеті й дикій природі. Всі випадки експлуатації взаємопов’язані й невіддільні один від одного, тому звірячі проблеми обертаються проблемами для нас із вами, — підкреслює словацька фотографка Зузана Міт. — Дослідження чітко показують: тваринницьке господарство стало однією з причин зміни клімату, втрати біорозмаїття, появи мертвих зон в океанах, скорочення лісових площ і деградації ґрунтів. Кривдячи тварин, ми кривдимо самі себе. Навіть у цю наймодернішу й найінноваційнішу епоху людство не здатне вижити без природи й екосистем, що дістаються йому задарма. Тому нам терміново слід переглянути свою поведінку з тваринами. У медіа є потужна здатність змінювати людське сприйняття. Намагаючись змінити цей світ на краще, для нас головне — зробити так, аби історії про тварин опинилися в центрі уваги».
Так само, як і Лукаш Вінцур, чеський фотограф тварин і засновник організації Zvířata nejíme («Ми не їмо тварин», див. інтерв’ю для JADU, 2024), Зузана Міт, котра розповідає широкій громадськості про розведення так званих господарських тварин, стикалася з аргументом, буцімто в її рідній Словаччині нічого такого, як на іноземних фотографіях, не буває. «Я хотіла показати їм якісні місцеві матеріали, але жодного не знайшла. Тому вирішила поїздити по фермах самотужки й перевірити, що ж там усе-таки коїться, — пояснює фотографка, як почала знімати тварин. — Але я завжди роблю так, щоб у кадр потрапляли не лише звірі, а й ширше тло, де вони живуть. На початку минулого року, скажімо, я знімала телят у тісних загонах, над якими стриміли гори, — і вбачала в цьому своєрідний дуалізм, — розповідає Зузана Міт про свою роботу. — А коли документувала вівцеферму — сфотографувала кішку. Вона якраз тихо спала на стільчику, а за нею купчились вівці в черзі на доїння. Я люблю працювати з такими дуалістичними мотивами, бо бачу в них певну поетичність», — додає фотографка, яка, серед іншого, надихається й кадрами з фільмів Веса Андерсона.

Відчуття війни

«Будь-яка фотожурналістика, що фіксує людські чи звірячі муки, — обтяжлива, — визнає в інтерв’ю для WAM польський фотограф Ендрю Сковрон. — Наші емоції можна порівняти з емоціями воєнних репортерів: у нас теж є своє поле бою, але знімаємо ми там тільки переможених. Гнів, що з’являється при спогляданні звірячих мук, допомагає заблокувати емпатичне мислення; але це не значить, що моя емпатія зникає безслідно, — вона просто глушиться. На роботі я мушу вимикати зайві думки й вчитися споглядати речі безпосередньо, без емоцій, що тільки заважають. Ще один з моїх стимулів — суспільні зміни, нові закони й покарання винних унаслідок оприлюднення результатів наших розслідувань. Чому всім здається, ніби основна маса суспільства мовчки нехтує всім, що відбувається на фабриках і бойнях? Бо часом простіше нічого не бачити, не знати й не стикатися з проблемою віч-на-віч», — додає фотограф. Окрім звірячих мук, він знімав іще й історії врятованих тварин із поруйнованої війною України.
Джо-Енн МакАртур теж не заперечує: в неї психічно складна робота. «Багато тваринних захисників вигоряє, бо всі процеси довкола них важкі й повільні. Тваринам потрібно, щоб кожен із нас залишився в цьому просторі якнайдовше, тому нам треба берегти нерви. Я всім рекомендую книгу Петріс Джонс Aftershock: Confronting Trauma in a Violent World. Це такий підручник для активістів та їхніх спільників», — каже вона. Психічній стійкості Джо-Енн присвятила одне з відео в рамках курсу фотожурналістики тварин на MasterClass, доступному на WAM.

Розумні істоти

Попри новизну тваринної фотожурналістики як жанру, завдяки відданій праці відносно маленької команди We Animals Media та професіоналізму тамтешніх фотографок і фотографів звірячі історії збирають нагороди на важливих фотоконкурсах, а на знімки тварин можна нині натрапити в кампаніях за права тварин, організованих Animals Asia, Anima International, The Human League або Sea Shepard, — чи в найвідоміших світових медіа на зразок The Guardian, The Washington Post, National Geographic або Huffpost.
Життя тварин, які ділять планету з людьми, увіковічнюють на своїх знімках і чільні світові фотографи — як-от Нік Брандт, котрого цікавить тема впливу знищення довкілля й кліматичних катаклізмів не лише на тварин, а й на людей. На відміну від знімків We Animals Media, його кадри постановні — але їхньої інформаційної цінності це не зменшує. У розмові з Джо-Енн він згадує, як почув від одного письменника й критика запитання, чи можна взагалі робити фотопортрети тварин. Фотограф здивувався — адже портрети тварин для нього нічим не відрізняються від людських, «бо й ті, й інші розумні істоти, тому різниці між ними жодної — от тільки тваринам не можна давати вказівки».