Літературні рецепти
Не плач за мною, Аргентино: літературні диктатори і де їх шукати
Останніми десятиліттями Голлівуд заполонили поганці. І ні, це натяк не на Вайнштайна, а, наприклад, на Локі, Джокера, Лектора — всіх тих харизматичних покидьків, чиї історії заворожують нас більше, ніж пригоди хороших хлопців та дівчат. Але особливе місце серед усіх поганців посідають диктатори: Калігула, Іді Амін, нарешті, Гітлер. Ось я і програла, згідно із законом Годвіна. Та все одно спробую розібратися, якими є складові літературного образу диктатора і чи мають сучасні божевільні тирани шанс потрапити у романи майбутніх поколінь. Звісно, після Гааґи.
Тож якби сьогодні ми готували коктейль «Літературний диктатор», варто було б покласти туди такі інгредієнти:
Прототип. Звісно, тут можна згадати антиутопії Орвелла «Колгосп тварин» та «1984», де прообрази партійної еліти такі очевидні, що аж незручно заборона на публікацію в СРСР тривала аж до 80-х. Згадаймо інший, менш відомий приклад. Прозаїк Ернст Юнґер писав свій найвідоміший роман «На мармурових скелях» у 1937-му. Вийшов текст аж у 1939-му, коли автор уже воював у Франції. Події відбуваються у міфічній країні Марині, такій собі Утопії або, якщо хочете, Касталії. На Марину наступають безжальні Лісники, що ненавидять виноградники, поля, домашніх тварин і чесне відкрите життя. Головний герой боронить батьківщину скільки може, але невдовзі змушений ховатися у горах Альта Плани. У головному Великому Лісникові, звісно, одразу ж впізнається Гітлер (ну, і заразом його сучасник Сталін), а історію боротьби та відступу витлумачили як образ внутрішньої еміграції.
Чому ж автора не репресували, а книжка таки вийшла в Німеччині, попри досить очевидні паралелі із реальною історією? Юнґера врятував статус героя Першої світової війни і повага нацистського керівництва іта широких верств. До речі, юнґерівський образ останньої фортеці, що боронить цивілізацію, згодом став одним із центральних у романі «Татарська пустеля» Діно Буццаті. Звісно, схожих прикладів у літературі чимало. Так, прообразами головного героя «Осені патріарха» Маркеса стали керівники одразу кількох латинських країн: від венесуельського президента Хуана Вісенте Гомеса до мексиканського тирана Порфіріо Діаса та парагвайського політика Гаспара Франсіа. За доктором Франсією, героєм роману «Я, Великий» парагвайця Аугусто Роа Бастоса, бачать образ Альфреда Стресснера. А в романі «Хвіст ящірки» аргентинської авторки Луїси Валенсуели описано повернення в Аргентину Хуана Перона.
Фанатизм. Літературний тиран, як і реальний, перейнятий власною місією та вірою у свою винятковість. Один з таких характерних персонажів — генерал Раза Хайдер із роману «Сором» Салмана Рушді. У його свідомості влада є не соціальним конструктом, угодою спільноти з її представниками, а священною місією, покладеною на конкретну людину Аллахом. До речі, прототипом героя також став реальний історичний діяч — колишній президент Пакистану Мохаммед Зія-уль-Хак. Фанатизм властивий не лише диктаторові, а і його послідовникам, що підтримують функціонування системи. Саме тому найвірніші радше помруть, коли гине їхній лідер, ніж визнають свої помилки. Часто система здатна функціонувати навіть без безпосереднього втручання диктатора, адже роботу репресивної машини підтримують її жертви. Особистість володаря стає неважливою: диктатор перетворюється на функцію, втілення міфічної вищої волі на землі. Так, головний герой «Осені патріарха» Маркеса, знайшовши в себе папірець із написом «Мене звати Сакаріас», гнівно відкидає його. Неважливо, як його звати — важливо лише, що система працює. В іншому романі про диктатора «El recurso del método» (подаю в оригіналі, бо назву різними мовами перекладають вже дуже по-різному) кубинського письменника Алехо Карпентьєра читач так і не дізнається імені диктатора: байдуже, хто влаштовує репресії проти опозиції. Важливо, чи готове суспільство з цим миритися.
Бажання тотально контролювати своїх громадян. У графічному романі «V означає Vендета» Алана Мура події відбуваються у Великій Британії після ядерної війни. Владу захоплює фашистська партія «Північний вогонь», чий лідер тримає суспільство під контролем за допомогою суперкомп’ютера. Звісно, тут годі не відчитати алюзій на Великого Брата і, відповідно, всіх диктаторів ХХ століття, що поставили технології на службу тиранії. Наприкінці диктатор зізнається у любові до суперкомп’ютера — джерела і засобу втримання влади. Інший приклад такого диктаторського контролю описано у коміксі «Супермен. Червоний син». Головний американський герой перетворюється на тирана, чия турбота про людство стає справжньою манією. Впевнений, що тільки надлюдина знає, як цим слабким істотам буде краще, Супермен буквально вживлює людям у мозок пристрої для контролю. Втім, технічні розробки геть не обов’язкові для того, аби стежити за суспільством. У «Володарі перснів» таку роль виконують видющі камені палантіри, що допомагають Саруманові дізнаватися новини на відстані. Та й Саурон як велике око — образ більш як промовистий. У класичному романі про диктатора Міґеля Астуріаса «Сеньйор президент» суспільство пронизує невидима павутина зв’язків, «менш помітних, ніж телеграфні дроти», завдяки яким диктатор знає, що відбувається у душі кожного його громадянина. Диктатор воліє контролювати не лише дії своїх підлеглих, а й їхній час та навіть думки, як-от Великий Брат в Орвелла чи Волдеморт у Роулінґ.
Союз із релігією. Звісно, корумповані релігійні діячі, що насправді є інструментами поширення ідеології, — майже обов’язкові персонажі романів про тиранію. У «V» Мура таким символом корумпованості релігійної верхівки стає єпископ Ентоні Ліліман. В «Орді» Ігоря Баранька диктатор Іван Апельсинов змушує церковників молитися за його здоров’я, а також канонізувати Чингісхана. Навіть у «Володарі мух» постання диктатури відбувається паралельно із формуванням нового релігійного культу.
Забобонність. Як і реальні тирани, літературні живуть у своєму фіктивному світі, по суті, подвійній умовності — самого твору і власній уявній. Звичка вбачати за всіма подіями прояви глобальної системи породжує необґрунтовані страхи, увагу до містичних практик і спробу передбачити або й обдурити власну долю. Деспотична Біла Чаклунка Джадіс, що тримає у покорі Нарнію впродовж століття, боїться смерті від «двох синів Адама і двох дочок Єви», адже так каже пророцтво. А вже згаданий Іван Апельсинов вірить, що його вб’ють ручкою і, звісно, всіляко уникає ризиків. Годі й казати, що це чергова історія про смерть у Самаррі.
Несприятливі обставини. Інфантильність диктатора і невміння брати на себе відповідальність за власні поразки — дуже зручний для літератури патерн, адже дозволяє вибудувати на цій основі драматичну лінію перетворення просто «невдахи» на закінченого «поганця». У романі Еріка-Емманюеля Шмітта «Інша доля» описано дві лінії життя: Адольфа Гітлера і Адольфа Г. Їхні долі складаються по-різному, залежно від вибору, який вони роблять у кожній ситуації, і (не)бажання брати на себе відповідальність за ці вибори. Гітлер лишається сталим, його свідомість, смаки майже не змінюються із плином років, хіба що характер стає жорсткішим — так постає класичний тиран і убивця. Тоді як Адольф Г., попри всі невдачі, лишається відкритою і самокритичною людиною, тож решту років доживає в США як художник, що колись був досить популярним, і чоловік, в житті якого кілька разів траплялося справжнє взаємне кохання.
Маніпуляції і закручування гайок. Звісно, кожен літературний диктатор маніпулює рештою персонажів і поступово забирає у них залишки свобод, аби наприкінці жаба таки зварилася. Так, у «Колгоспі тварин» свині поступово змінюють сім заповідей, за якими живе колгосп, користуючись тим, що більшість тварин не вміє читати, а отже, не розуміє, що відбувається. У класичній казці про диктатора «Пригоди Чиполіно» таке закручування гайок відбувається через збільшення кількості податків геть на все, включно із повітрям.
Залучення силових структур. Звісно, у всіх оповідях про диктаторів описано чітку владну вертикаль, де не останню роль відіграють вірні диктатору силові структури, наприклад армія та поліція. Часто головними героями є військові, як-от у текстах «Убийте лева» та «Серпневі блискавки» мексиканського прозаїка Хорхе Ібаргуенгойтіа, що описує період панування у Південній Америці «чорних полковників». Цікаве спостереження: в багатьох антиутопіях, де персонажами є тварини, роль такої таємної поліції виконують собаки чи вовки: і в романі із циклу про Нарнію «Лев, Біла Відьма та шафа» Льюїса, і в «Серед овець» Олександра Корешкова, і в «Колгоспі тварин» Орвелла.
Любов до влади. Звісно, один із базових складників, без якого диктатор просто не буде диктатором, — пристрасне бажання втримати владу задля самої влади. Тож художній текст, по суті, стає історією виховання почуттів, а точніше, формування головної пристрасті у житті персонажа — воління до влади. Тут показовим прикладом є «Володар перснів», де всі схильні до тиранії персонажі намагаються заволодіти перснем, а Фродо, навпаки, пропонує його мало не кожному новому другові: від Гендальфа до Ґаладріель. Такі пропозиції Фродо — не випадковий сюжетний хід, а випробування персонажів владою. Всі хороші хлопці і дівчата відмовляються від персня, усвідомлюючи, що тільки найскромніший і найменш амбітний Фродо має шанс не піддатися спокусі. Часто літературний диктатор видається міфічним вічним старцем, що лишається при владі все своє довге життя, як-от головний герой «Осені патріарха» Маркеса. І навіть коли він гине або його зміщують, люди ще довгий час переосмислюють власну історію і намагаються примиритися зі змінами, як-от у «Розмові в “Соборі”» та «Святі козла» Льоси.
Перетворення простору навколо. Книжкові диктатори майже завжди перетворюють простір навколо себе, змушуючи природу служити їхнім потребам. Так, Саурон та його орки вирубують давні ліси, Великий Лісник Юнґера змінює прекрасну Марину, у «Голодних іграх» владна верхівка задля розваги перетворює природне середовище на низку технологічних пасток, у які мають втрапити гравці Голодних ігор. У «Дюні» Владімір Харконнен активно викачує ресурси пустельної планети Арракіс заради власних амбітних планів. У «1984» Орвелла навіть парк виявляється імітацією природи, вільної від диктатури: насправді ж всюди встановлено камери, що дозволяють спостерігати за діями містян. Природа у кожному випадку постає як простір свободи та усамітнення, тож завдання тирана — підкорити його собі.
Непередбачуваність. У 1896 році європейська драма змінилася назавжди: вийшла драма «Король Убю» молодого французького письменника Альфреда Жаррі, зменшеної копії людини, як назве автора Аполлінер. Звідтоді, за словами парнасівця Катюля Мендеса, «Батечко Убю існує, ви не можете його позбутися». Король Убю — гедоніст і диктатор, якого найбільше цікавить доступна ковбаса (привіт усім симпатикам Союзу) і репресії. Передбачити його дії неможливо, бо Убю — втілення деспотичного хаосу та ентропії, найяскравіша ілюстрація того, як влада забирає у людини розум. Тут можна проводити численні паралелі із Макбетом: обох героїв влада розбещує, — або ж розглядати п’єсу як «знущання з глядачів», як вважав сатирик Жорж Куртелін. Але є і певна хвороблива насолода у тому, щоб спостерігати за життям людини, що відкидає будь-які правила, навіть банальну логіку.
Всезнання. Історії про те, як цитати Леніна вставляли геть в усі тексти, від дисертацій з фізики до художніх творів, уже не видаються смішними. Ленін мав бути символом всезнання, глобальної мудрості, такий собі голомозий репресивний суперкомп’ютер. Літературні диктатори також знають про все. Так, в «Осені патріарха» головний герой, спробувавши помідор, констатує: ґрунту бракує перегною. Згодом він дає урок бейсбольній команді, засновує організацію дівчат, що підмітають вулиці, проводить поетичні змагання і конкурси краси. Диктатор завжди в курсі, що відбувається у його громадян і що їм треба, він «слухає серце народне», — як губернатор Віллі Старк з роману «Все королівське військо» Роберта Пенна Воррена.
Самотність. Кожен літературний диктатор приречений на самотність, адже не довіряє навіть найближчому оточенню. У романі Шмітта Гітлер стає тираном ще й тому, що не здатен зблизитися з людьми, тоді як Адольф Г. уникає спокуси владою, бо має справжніх друзів і коханих. У романі «Генерал у своєму лабіринті» Маркес оповідає про останні роки самотнього Симона Болівара. В «Осені патріарха» диктатор значно краще розуміє корів, що живуть у його палаці, ніж людей поза палацом. «Влада самотності і самотність влади — головні теми моїх текстів», — казав Маркес. Це справедливо, в принципі, для всіх текстів про диктаторів.
Наш коктейль «Літературний диктатор» готовий. Збовтати чи змішувати, вирішувати вам.
P. S. У романі Подерв’янського «Таинственный амбал» є три крокодили-людожери: Мугабе, Мобуту і Чомбе — названі на честь африканських диктаторів. Крокодили — найнебезпечніші для людини великі хижаки. Однак навіть їх можна перемогти.
Авторка
Богдана Романцова
літературна критикиня, лекторка, редакторка