Читати під час війни
Смисли й артефакти: книжки на війнах
Уже й не пригадаю, який саме за ліком це був день повномасштабного вторгнення росії в Україну, — точно минуло понад два тижні, що злилися в один нескінченний день. Точніше ніч: власне, це була еннадцята ніч у сховищі в Києві. Після незліченної кількості повідомлень близьким, десятків годин новинного марафону, кілометрів проглянутих стрічок у всіх соцмережах, нещодавніх перших хвилювань щодо можливого вибуху на ЗАЕС і практично повної дезорієнтації щодо всього, що здавалося теперішнім і майбутнім. Саме тоді я відчув гостру потребу вхопитися за щось у цьому безупинному вихорі, що зможе бодай трохи сповільнити його для мене, аби зберегти якусь уявну тріску, чіпляючись за яку, я зможу не втонути у потоці божевілля. І як людина, значна частина життя якої крутиться навколо книжок, я не придумав нічого кращого, ніж узятися читати перше, що спаде на думку і що зможу знайти з телефонного інтернету.
Оскільки в такій ситуації працюють здебільшого базові асоціації, то й пошук мій звівся до літератури про війну. «Щось із Ремарка мусить підійти», — думав собі. Тоді пошук привів мене до роману «Ніч у Лісабоні» — того, який, як я потім дізнався, вважають чи не найслабшим у доробку Ремарка. Але, ясна річ, тоді мені було байдуже. Зрештою я прочитав його з екрану телефона буквально запоєм — так, як не читав нічого дуже давно. І та уявна тріска справді витримала мене й допомогла не втонути. Ба більше — здається, вона розрослася до розміру добрячих дверей, на яких уже точно вмістився той самий персонаж Ді Капріо.
Власне, до чого цей не-дуже-ліричний вступ. Попри профільну освіту й життя, що значною мірою крутиться навколо книжок, саме цей випадок найсильніше змусив мене замислитись про роль літератури (як явища) та книжок (як артефактів) у буремні часи — а що загалом може бути буремнішим, аніж війна? І література в такій ситуації видається мені чи не найуніверсальнішим острівцем, що може допомагати триматися купи, розвантажувати мозок (чи навпаки перемикати його на іншу активну діяльність) чи просто відкривати для себе щось нове. Бо ж серед усіх джерел інформації саме писаний текст є найбільш доступним (за багатьма вимірами) і водночас таким, що спонукає наш мозок працювати. (Не хочу здатися беззастережним апологетом літератури як чогось «найважливішого» чи, боже збав, гейтером інших медій чи видів мистецтва, просто міркування наразі привели мене саме до таких висновків.)
Тож у цій статті мені захотілося розповісти про… Ні, не про книжки про війну. А про книжки про книжки та літературу загалом на війні. Така собі книжковість другого порядку. Складаючи цю добірку, я орієнтувався на книжки, які сам прочитав після 24 лютого 2022 року (хоча точніше буде сказати, що після тієї ночі з «Ніччю в Лісабоні»). Така собі книжковість третього порядку. Четвертого не планую, та й цих, сподіваюся, вистачить.
«Маленькі жінки», Луїза Мей Олкотт
Мені знову хочеться добирати книжки, що описують досвіди різних воєн. І якщо минулого разу список почався з книжки про Другу світову, то цього разу вона хронологічно навіть не друга. Ми почнемо наш маршрут болісними точками історії з XIX століття — з Громадянської війни в США.
Зазвичай роман Луїзи Мей Олкотт «Маленькі жінки» не сприймається як твір про війну. Радше він виступає своєрідною вітриною свого часу, в якій війна згадується лише побіжно й без особливого акцентування. Це наче просто собі традиційний роман-дорослішання про родину, в якій зростають четверо сестер. Такому враженню сприяє й той факт, що вперше книжку було видано якраз незадовго після закінчення війни — усього через 3 роки: в умовах тодішнього повільного поширення інформації повноцінна рефлексія війни для тих, кого вона не зачепила безпосередньо, потребувала значно більшого часу. Хоча насправді головні героїні роману опиняються в такій самій ситуації, що й багато людей під час будь-якої війни — коли близька людина (у цьому випадку — батько родини) опиняється у війську далеко від дому. Тож відбиток війни лягає і на цей на позір не-воєнний роман, разом із його героїнями. Цікаво, що схожим чином у «Маленьких жінках» репрезентована й література — здавалось би, побіжно, але насправді дуже симптоматично.
Перше, що варто згадати в цьому контексті, — це те, що Джо, друга за старшинством і найобдарованіша літературно серед сестер, регулярно пише п’єси, які вони родиною ставлять у імпровізованому домашньому театрі. Таким чином Джо, можна сказати, створює нову мініреальність посеред тих обставин, у яких перебуває її родина. Навряд це можна назвати усвідомленою втечею від реальності. Однак те, що дівчина робить це не лише для себе, а й для своїх сестер (на відміну від гобі інших з-поміж них, на які ті відволікаються), добре демонструє, що десь на підсвідомому рівні вона знає, наскільки таке створення окремих мініреальностей важливе для того, щоб тримати моральний стан на належному рівні.
Але це лише один бік літературності в цьому романі, який, хоч і є важливим, додатково розкривається завдяки іншому. Тут я маю на увазі традицію сестер влаштовувати засідання «П. К.» — так утаємничено вони між собою називають свою версію «Піквікського клубу», натхненного однойменним романом Дікенса. Суть його полягає в тому, що сестри збираються й подають до «клубу» невеличкі замітки чи літературні нариси до вигаданої газети клубу. І якщо у випадку п’єс і театру йдеться про створення відсторонених мініреальностей, то тут мова вже про те, що через засоби літератури (хай і по-дитячому наївні) героїні вчаться осмислювати й рефлексувати вже ту дійсність, у якій живуть, адже ті нариси базуються на тому, що відбувається безпосередньо в житті сестер. Те, що вони це роблять під умовним «патронатом» Дікенса, додає літературності ситуації також. Тож так і виходить, що в позначеному війною — водночас далекою і близькою — їхньому власному світі література (у різних формах) стає для сестер ключем як до змоги відволіктися від реальності, так і до здатності осмислювати світ — від звичайного побуту до потенційно будь-чого, що здатне піднести життя.
Цикл про Цвинтар забутих книжок, Карлос Руїс Сафон
Наступною війною в нашому списку знов стає Громадянська війна — тільки цього разу в Іспанії, 1936‒1939 років. І провідником для нас стане Карлос Руїс Сафон із тетралогією про Цвинтар забутих книжок, до якої належать романи «Тінь вітру», «Гра янгола», «В’язень неба» та «Лабіринт духів». Цикл зачіпає як саму війну, так і часи до та після неї, але саме вона — як безпосереднім впливом, так і своєю невідступною тінню — визначає вагому частину основної сюжетної гілки. Ця гілка росте з невеличкої родинної книгарні у старому кварталі Барселони, персонал якої посвячений у таємницю Цвинтаря забутих книжок, — прихованої книгозбірні, в якій можна знайти примірники майже будь-якої книжки, що загубилася у вирі європейської історії за останні кількасот років.
Книгарня вкупі з Цвинтарем стають просторами, що об’єднують і переплітають безліч доль людей — як у вимірі безпосередньої присутності, так і в більш метафізичному: через усі ті історії, що стоять за кожною книжкою, кожним автором, кожним читачем і кожним «хранителем» цих місць (хай слово «хранитель» і може здатися дещо зависоким для простого власника книгарні).
Власне, сама книгарня протягом розвитку сюжету є водночас і своєрідним острівцем безпеки, і місцем, у якому сходяться найнебезпечніші шляхи. Адже історія нерідко демонструвала нам ненависть репресивних режимів та їхніх слуг до незручних книжок (та й, будьмо чесні, часто до книжок узагалі) і людей, що з ними пов’язані. І якщо книгарня — це ніби звичний і реальний простів, то Цвинтар ніби доводить її дуальну природу до якогось містично максимального рівня. Наприклад, книжки можуть губитися й забуватися не лише через примху історії, а й через свою небезпечність для тих чи інших людей і режимів. Надто у воєнний та поствоєнний час, коли за допомогою навмисно забутих книжок може з’явитися змога знайти ключі до злочинів, які багато хто хотів би приховати. Тому й цінність таких книжок зростає співмірно, а самі вони стають бажаними цілями для знищення. Тож таким чином і сама книгозбірня стає особливо небезпечним місцем, а таємниця її розташування (й існування взагалі) зберігається особливо ретельно. Але водночас і безпека самого простору (протягом більшості часу) дозволяє не лише сховати книжки та якусь інформацію, а й заховатися суто фізично — коли виникає найнагальніша в тому потреба. Навіть коли не прагнеш цього свідомо. Найяскравіше це демонструє епізод у якому героїня, тікаючи дахами від нічного бомбардування міста, виживає, коли, зранена, провалюється саме крізь дах Цвинтаря (так, щось у цьому є спільне з поттеріанською Кімнатою-на-вимогу). Власне, ця тетралогія — один великий літературоцентричний текст, тож знайти там те, що так легко назвалося мені книжковістю, можна доволі часто. Щоби бодай частково утриматись від спойлерів, скажу більш-менш абстрактно: протягом усього цього тексту Сафон наочно показує, як за допомогою книжок можна передати таємне повідомлення тому, з ким ти колись перетинався на війні, будучи посереднім прислужником режиму, вивищитись до посади міністра чи викрити хитро продуманий воєнний злочин. Головне — знати, як користуватися книжками.
«Крадійка книжок», Маркус Зузак
Власне, якщо Сафон свою літературо- і книжкоцентричність акуратно розподілив по всій тетралогії, то наступний роман у сьогоднішньому переліку ніби звів усю концентрацію в квадрат і сфокусував на значно меншій кількості сторінок.Тут на нашій сцені знову з’являється війна, без книжок про яку годі уявити будь-який перелік такого штибу — Друга світова. І з’являється вона тут завдяки Маркусу Зузаку і його роману «Крадійка книжок». Головною і частково заголовною героїнею роману є німецька дівчинка на ім’я Лізель, яка незадовго до початку війни опиняється у прийомній родині, з якою їй і судилося пережити найближчі найважчі роки.
Власне, якщо говорити про прояви тієї-таки книжковості, то, певно, першим і головним стає потенційна цінність будь-якої книжки. Особливо коли ти перебуваєш у свого роду інформаційному вакуумі — як головна героїня. Переживаючи одне з найбільших потрясінь для дитини (коли мати віддає її у прийомну родину), дівчинка ще заледве вміє читати. Тож перша її «вкрадена» книжка, яку вона насправді просто підбирає за кимось, хто її згубив, набуває для неї символічного значення та своєрідного ключа до ініціації у писаний світ — хай навіть то й була лише практична брошура-посібник для копачів могил. Ця книжка на довгий час стала для Лізель своєрідним оберегом і навіть підручником, за яким вона вчилася читати.
Цей бік книжковості тільки підтверджується й іншою сюжетною гілкою — коли ми бачимо, якого символічного розмаху набрав сам лише образ Гітлерового «Майн Кампфу». Так, наприклад, один з героїв дістає собі примірник, аби викликати менше підозр у нацистських партійців, а потім у тому ж таки примірнику ховає документи для єврея-втікача — адже людина з цією книжкою привертатиме значно менше уваги, зокрема й поліції. Таким чином інструмент пропаганди й один із головних її символів перетворюється на щит від неї ж. Взагалі для такого книжкоцентричного роману характерно й те, що «Майн Кампф» стає чи не буквальним символом нацистського режиму. А отже, й те, що стається надалі зі згаданим примірником, вже неможливо сприймати без цієї символічної оптики. Книжку буквально розшивають і розбирають на окремі сторінки, які вкривають білою фарбою, перетворюючи на чисті. А згаданий утікач писатиме й малюватиме на них уже свої історії, долаючи таким чином ту часточку ідеології, з якою він може дати раду, — даючи надію і чіткий сигнал про те, що будь-яка репресивна ідеологія зрештою буде подолана, а на її місці може постати щось нове і краще.
Загалом же ці та інші моменти книжковості направду можна розбирати довше і глибше, однак хочеться повернутися до одного моменту з початку цього абзацу. Коли я казав, що Лізель є заголовною героїнею лише частково, мені йшлося про те, що насправді в цьому тексті (та й у житті, на жаль) головною крадійкою книжок виступає усе ж війна. Вона підступно знищує книжки, знищує самих авторів, знищує для багатьох навіть саме бажання читати чи писати. Шкода, що Цвинтарів забутих книжок не існує в житті (та й у абсолютній більшості книжок про війну — теж).
«Хранителі книги», Джеральдін Брукс
Останнім у нашій сьогоднішній подорожі буде стрибок у середину 1990-х: у час щойно по закінченні Боснійської війни та розбите нею Сараєво, — і в роман «Хранителі книги» Джеральдін Брукс. Власне, самій війні в романі приділено не так багато уваги, однак саме вона стає каталізатором усього сюжету. Адже внаслідок неї головна героїня отримує змогу взятися за дослідження історії середньовічного манускрипту під назвою Сараєвська Агада. Цей манускрипт, що вважався втраченим іще на початку війни, несподівано вигулькує наприкінці неї, ніби вцілілий у кораблетрощі — по закінченню шторму. І здається, що саме ця її загадкова воєнна історія ніби додає їй якоїсь нової вартості, звертає на неї фокус уваги дослідників, робить її символом стійкості.Авторка таким чином демонструє, наскільки контекст навколо книжки може важити навіть у таких, здавалося б, непридатних до того умовах, створених війною, яка от буквально щойно закінчилась. І ми тут можемо побачити ніби масштабовану версію ситуації, описаної у «Крадійці книжок», — щоправда, тепер контекст книжки як артефакту із індивідуального стає колективним. Адже доля цього манускрипту бентежить людей настільки, що задля його збереження і дослідження знаходять якісь компроміси та шляхи співпраці люди різних (і не надто дружніх одне до одної) релігій та націй, що одразу по війні буває особливо непростою задачею. А отже, й спогади, що їх ця книга протягом сотень років свого життя назбирала у вигляді плям від вина, комашиних крилець чи чийогось волосся, стають одразу ціннішими й унікальнішими, долучаючи свою індивідуальність до спільної історії. (І це навіть не кажучи про сам текст.) І якщо якась книжка по-новому надає забутим історіям право голосу, то вже за це їм варто бути вдячними.
І насамкінець — іще трохи відвертості, на додачу до тієї, з якої починалася ця стаття. Як я вже казав, моє життя значною мірою обертається навколо книжок, і якщо ви це читаєте, дуже ймовірно, що ваше — якоюсь мірою також. Тож ми в одному човні, тому я неабияк сподіваюся на розуміння. Згадана відвертість полягає в тому, що у скрутні часи починає розпачливо здаватися, що цінність праці тих, хто створює книжки і часу тих, хто їх читає, програють багатьом більш «прикладним» явищам чи сферам. Однак літературні історії на кшталт тих, що описані вище, чи життєві приклади того, як реальні вороги на реальних війнах займаються буквальним фізичним знищенням літератури, доводять: не така вже й марна уся та книжковість.
