Коли Наталя Сліпенко, моя колега і авторка статті про переклад в Україні після 24 лютого, написала мені з запитанням про те, як у мене змінилася ситуація з роботою після повномасштабного вторгнення, я не відразу змогла зібрати думки докупи. Я вже не один рік мешкаю за кордоном, тому моя життєва ситуація суттєво відрізняється від ситуації моїх колег, яких повномасштабне вторгнення застало в Україні. Та навіть у перекладачів з різних міст і областей ці обставини, природно, різняться.
На момент, коли Наталя до мене звернулась (це був червень 2022 року), я мала в роботі три книжкові переклади від трьох різних українських видавництв. Коли я відповідала їй, було ще невідомо, чи вийдуть ці книжки друком, і якщо так — то коли це буде можливо. Та нині, через 8 місяців від початку повномасштабного вторгнення, всі три ці книжки завершені, одна вже анонсована й скоро піде в друк. Кожна новина про книжку, яка перекладається, вирушає в друкарню й виходить із друку, вселяє такий оптимізм у представників галузі, що, без перебільшення — аж жити хочеться.
Цей текст буде узагальненням, невеличким пістрявим попурі з особистих історій та досвідів різних моїх колег та моїх припущень і міркувань. Набагато ґрунтовнішу роботу, яка триває вже не один рік, проробили колеги з ініціативної групи Translators in Action (Перекладачі в Дії), які проводять щорічне опитування книжкових перекладачок та перекладачів про умови та оплату їхньої праці.
Що змінилося після 24 лютого?
Перекладачам — як і видавцям та, власне, й іншим фахівцям-представникам галузі — довелося зіткнутися з серйозним випробуванням. Шок, заніміння, нон-стоп перегляд новин і неспроможність втримати увагу ні на чому, крім них, чуттєва глухота до тексту та водночас відчайдушні намагання зібрати докупи життя, повернути собі контроль, бути корисними там, де це потрібно — це дуже приблизний перелік реакцій та характеристик, якими колеги описують свій стан у перші дні й тижні після початку вторгнення. Зокрема досвіди перекладачів, яких воно застало в різних точках України та світу, щемко і чесно описує проєкт «Відчуття реальності». Це відверта розмова німецько-українських перекладачів та перекладачок, які вирішили обмінятися спостереженнями й переживаннями в захищеному просторі — в колі колег і друзів.
Протягом березня-квітня чимало книжкових проєктів стали на павзу. Для багатьох перекладачів, які займаються іншими видами перекладу, окрім книжкового, пріоритетом стали запити, пов’язані з війною. Своєю чергою, видавці поставилися до цього з розумінням; посунулися дедлайни, деякі книжкові проєкти забуксували, хоча й не знялися з видавничих планів. Ближче до літа галузь ожила. Перекладачі потихеньку дотягували старі проєкти й готові були братися за нові; хтось тестував комунікацію видавництв та їхню готовність брати нових перекладачів і розсилав резюме, хтось брався за нагальнішу роботу й відтерміновував чи віддавав поточні книжкові проєкти колегам.
Проте були й випадки, коли фахівці та фахівчині змушені були постати перед складним вибором: іти чи не йти з книжкового перекладу. Ось як пояснила своє рішення колега: «22 лютого, коли путін оголосив про незалежність так званих ЛДНР, стало ясно, що повномасштабне вторгнення — це реальна загроза. Я мешкаю в Херсоні, тож іще тоді відчула гостру потребу в тому, щоб займатися лише тією роботою, яка приноситиме стабільний прибуток, щоб я мала змогу розраховувати на свій дохід. З книжковим перекладом це неможливо, тому, користуючись поняттям “форс-мажор” у своєму договорі, я вимушено відмовилася від половини книжки, яку перекладала. Заплатити за виконану роботу мені пообіцяли “після перемоги”». Оплату від видавництва колега змогла «вибити» лише після кількох листів про те, що, живучи в окупації четвертий місяць, не має можливості чекати на гроші без конкретної дати виплати.
Працюючи над цим текстом, я згадала, що колись починала чи то колонку, чи то пост, який драматичним капслоком назвала «ЧОМУ ФАХІВЦІ ЙДУТЬ ІЗ КНИЖКОВОГО ПЕРЕКЛАДУ». На робочому столі мого комп’ютера лежав вордівський документ, створений рівно 23 лютого 2022 року. У ньому було аж два абзаци:
«ЧОМУ ФАХІВЦІ ЙДУТЬ ІЗ КНИЖКОВОГО ПЕРЕКЛАДУ
Якщо геть коротко, то через гроші. Звісно, це дуже узагальнена відповідь, але ми так чи так до неї прийдемо.
Чи можна працювати на самому ентузіазмі й любові до свого ремесла? Можна. Але не всім, не всюди і не за всіх умов. А чи варто? Це запитання ставлять собі чимало перекладачів і часто не знаходять на нього відповіді. Або знаходять — і йдуть працювати деінде».
Я написала ці згірчені два абзаци після чергового обговорення в середовищі книжкових перекладачів. Там лунали гнітючі заклики йти з книжкового перекладу взагалі: мовляв, робота вимоглива, ставки за неї пропонуються сміховинні, і навіть коли хтось із перекладачів роками мріє перекласти певну книжку, то за запропонованою видавництвом ставкою просто не може дозволити собі розкоші продавати свою працю і час так задешево.
Видавці, природно, опинилися в скрутній ситуації. Вплинули і всесвітня паперова криза, і проблема з виробничими потужностями, і пряма небезпека для працівників видавництв і типографій, і катастрофічне зменшення продажів. Навесні Український інститут книги опитав 188 українських видавців, зібравши інформацію про їхню безпеку, умови роботи, стан діяльності та потреби. Результати опитування показали, що лише 61 видавництво, або 32% опитаних, можуть далі провадити свою діяльність, натомість 73, або 39%, не можуть цього робити. 54 видавництва, або 29%, відповідно, зазначили, що можуть працювати лише частково.
Та, попри все, видавництва працюють. Відновлюють роботу над видавничими проєктами, першопочатково запланованими на 2022 рік. Підлаштовуються під нові умови, зокрема активніше видають аудіо- та електронні книжки. А також відвідують міжнародні книжкові ярмарки та продають права на переклад українських книжок, адже цікавість світу до них після повномасштабного вторгнення помітно зросла.
Що далі?
Складається оптимістична і водночас песимістична картина: видавництва працюють, і роботи ніби не меншає. Проте провадити активну діяльність доступно не всім, а проблема з низькими гонорарами фахівців галузі, зокрема й перекладачів, нікуди не поділась. Те, що кілька перекладачів можуть дозволити собі відносно високу ставку, ніяк не покращує ситуацію для всієї спільноти.
У динаміці «роботодавець-працівник» закладений дисбаланс. У нашому випадку за видавцем зазвичай стоїть капітал, а також влада — заплатити чи не заплатити перекладачеві. На жаль, не раз траплялися випадки, коли видавець зловжив цією владою і заплатив за переклад набагато менше, аніж було домовлено, або й узагалі відмовився платити. В такій динаміці перекладачеві ні на що сподіватися — хіба на доброчесність видавця або на свій соціальний капітал (про мене, то що те, що те не надто надійне). Урівнювачем такого дисбалансу у всіх сферах часто стає профспілка.
Велика дяка всім, хто виділив для мене і цього тексту слова, час і енергію, а саме: ініціативній групі «Перекладачі в Дії», проєкту «Відчуття реальності», а також особисто Вікторії Пушиній, Ірині Кобилінській, Олені Науменко, Марині Дубині, Наталі Сліпенко, Олені Лісевич, Богданові Стасюку, Олені Любенко, Ірині Гоял, Ганні Литвиненко, і, звичайно, редакторці цього тексту Ірині Ніколайчук.
Насамкінець хотіла би зацитувати кількох колег, які, відповідаючи на запитання про переклад після 24 лютого, вразили мене своєю поетичністю (недарма ж вони перекладачі художньої літератури!) і якоюсь життєствердною щирістю:
«Якщо раніше я могла дозволити собі прокрастинувати, думати “ой, сьогодні щось немає натхнення, попрацюю завтра”, то тепер робота — це те, що утримує мій баняк від протікань. Що більше роботи, то менше часу на читання новин і думання панічних думок».
Олена Науменко
«Відчуття написаного відновилося — і навіть заграло новими, дотепер незнаними барвами. А ще я відчуваю, що так можу висловити свою любов і підтримку багатостраждальному Харкову. Якщо я вмію перекладати книжки, то нехай моє вміння допомагає саме цьому непохитному місту. Це щонайменше почесно».
Олена Любенко
«Поволі-поволі мозок знову повернувся до звичного режиму роботи, і переклад став для мене ментальним сховком, куди я тікала від війни. Я працювала цілими днями, бо в роботі знаходила спокій і уламки минулого життя. Коли твоє життя і кожен твій день максимально залежать від маніакальних ідей сусіда, що не вирізняється адекватністю, важливо знайти бодай щось, що можеш контролювати. Для мене такою діяльністю став переклад. Я не могла контролювати ракети, якими намагалися засипати моє місто, але кришиво чорних букв, які розсипалися переді мною на екрані, контролювати все ж могла».
