Читати під час війни
Що ми читаємо під час повітряних тривог?
Учні й учениці українських шкіл часто висловлюють думку, що переважна більшість текстів української літератури сумні та депресивні. З ними важко не погодитись, але варто пояснювати: на те є вагомі причини. Нашу літературу складно сепарувати від історичних подій, під час яких вона створювалася. Своєю чергою, історія незалежної України — це, зокрема, історія протистояння і шлях до автономії від північного сусіда, хай як він себе називає: Російська імперія, Радянський Союз чи Російська Федерація.
І от ми вчергове стаємо дійовими особами історії, яка пишеться на наших очах і нашою кровʼю: вісім років триває російсько-українська війна. 24 лютого — нова точка неповернення, день повномасштабного вторгнення, коли українці і в Києві, і в Дніпрі, і у Львові прокинулись від вибухів, а наше життя набуло химерної сюрреальності, яка водночас виявилась єдиною справжністю, яка нам доступна.
Отож, про що писали, якщо не про війну? З одного боку, українці хотіли пізнати себе краще та глибше, тож у нас зʼявлялися художні репортажі
Нова жахлива реальність, що не вкладається в голову, часто трансформується як рефлексія в текст: поетичний чи прозовий. Озираючись на такий далекий 2014 рік, ми можемо підсумувати, що протягом восьми років українська література так чи так реагувала на події російсько-української війни — від появи книжок до створення нових видавництв. Проте українська література «жила» не тільки темою війни, а й продукувала нові смисли і контексти.
Отож, про що писали, якщо не про війну? З одного боку, українці хотіли пізнати себе краще та глибше, тож у нас зʼявлялися художні репортажі: «Наші інші» Олесі Яремчук, «The Ukraine» Артема Чапая, «Ukraїner: Країна зсередини» як частина проєкту Ukraїner. Також був запит на прискіпливіше дослідження своєї історії, що втілився зокрема в книжках «Справа Василя Стуса. Збірка документів з архіву колишнього КДБ УРСР» Вахтанга Кіпіані, «Брама Європи. Історія України від скіфських воєн до незалежності» Сергія Плохія, «Подолати минуле: глобальна історія України» Ярослава Грицака.
З іншого боку, за цей період значний розвиток продемонструвала масова література.
Як альтернатива російським любовним романам чи детективам зʼявилися українські книжки: детективи Андрія Кокотюхи й Богдана Коломійчука, історичні романи Василя Шкляра, мелодраматичні історії Люко Дашвар і Володимира Лиса, технотрилери та тревелоги Макса Кідрука. А жанри фантастики, фентезі та трилеру отримали ціле окреме видавництво — «Дім Химер», для якого пишуть Євген Лір, Павло Деревʼянко, Влад Сорд, Поліна Кулакова, Вікторія Гранецька та інші.
Продовжує формуватися якісна українська есеїстика, яка часто виростає з колонок у медіа і блогів у соцмережах. Стимулом для цього стало зокрема заснування у 2013 році Премії імені Юрія Шевельова. Тут варто звернути увагу на книжки «Чарунки долі» Вахтанґа Кебуладзе, «Плинні ідеології» Володимира Єрмоленка, «65 українських шедеврів. Визнані й неявні» Діани Клочко, «Культура принад і спротиву» Тараса Лютого (всі вони були відзначені цією премією) — та й загалом на есеїстику Оксани Забужко, Тараса Прохаська, Андрія Бондара, Василя Махна.
Полиці книгарень за останні 8 років поповнились новими творами від вже знаних авторів сучукрліту. Так, у Юрія Андруховича вийшов друком роман про людей, історію та сучасність «Коханці Юстиції», у Марії Матіос — роман-панорама «Букова земля», у Ірени Карпи — історія про чотирьох жінок та Париж «Добрі новини з Аральського моря», у Софії Андрухович — про Станіслав кінця ХІХ — початку ХХ століття «Фелікс Австрія», у Катерини Бабкіної — історія пʼяти родин Мій дід танцював краще за всіх», у Артема Чеха — історія мікрорайону як соціальний зріз країни «Район "Д"». Цей список можна продовжити ще на кілька сторінок, адже, попри доволі тісне коло авторів та авторок, читач сучасної української літератури має вибір, і то набагато ширший, ніж, до прикладу, на початку 2000-их.
Вихід «Антології української поезії ХХ століття» став важливим етапом для осмислення й систематизації української класичної поезії. І хоч сучасна українська поезія останнього періоду не така різноманітна, як у попередньому столітті, знакові збірки віршів виходили у Сергія Жадана, Юрія Іздрика, Катерини Калитко, Остапа Сливинського, Ірини Цілик, Юлії Мусаковської, Павла Коробчука, Світлани Поваляєвої, Марʼяни Савки.
З’явився й тренд на «українізацію» поп-культури. Зокрема він втілився в перекладах популярних коміксів про супергероїв як-то Людина-павук чи Бетмен. З іншого боку почали зʼявлятися питомо українські мальописи й нові видавництва, які на них спеціалізуються: MALʼOPUS, Molfar Comics, Vovkulaka, UA Comics. Інтерес до коміксів дав поштовх до створення фестивалів популярної культури, найвідомішими серед яких, безперечно, є Kyiv Comic Con та Comic Con Ukraine.
Російсько-українська війна, що почалася у 2014 році, не тільки змінила життя країни загалом і кожного українця зокрема, а й вплинула на книжковий ринок. Так, зʼявився цілий пласт ветеранської літератури й книжок про війну. Власні рефлексії на цю тему почали трансформувати в тексти як професійні письменники, так і дебютанти в світі книжок; як ті, хто залишалися у ритмі «мирного життя», так і ті, хто взяли до рук зброю чи почали активно займатися волонтерством.
Поезія й есеїстика стали першими жанрами, що завдяки лаконічності своєї форми стали першими способами вираження емоцій та критичного осмислення нової дійсності літературою. Майже всі вони спочатку публікувалися на у соціальних мережах, знаходили там своїх перших читачів, викликали обговорення, поширювалися тощо. Прикметно, що тексти такого плану писали як відомі автори, так і пересічні користувачі того-таки Facebook. А вже згодом частина цих текстів оформлювалась у збірки віршів чи есеїв.
Якщо детальніше зупинятися на поезії — то, напевно, найвиразніше про війну написав Сергій Жадан. «Життя Марії», «Тамплієри», «Список кораблів» — збірки, які намагаються показати нам схід країни як він є: такий різний, але такий український, такий неоднозначний, але такий наш, розбомблений, але нескорений, з біженцями, смертями, любовʼю та самотністю.
Вірш «Молитва» Любові Якимчук набув нових надважливих сенсів після 24 лютого. Він прозвучав на весь світ зі сцени під час цьогорічного вручення премій «Ґреммі», а відтак весь світ почув слово і голос України. «Абрикоси Донбасу» — поетична збірка Любові Якимчук, яку нині, на жаль, не знайдеш на полицях книгарень — стала однією з найгостріших серед збірок про війну. Певно, велику роль тут зіграв не тільки талант поекти, а й її приватна історія з втраченим домом на Луганщині. І попри те що погортати паперову збірку наразі ми не зможемо, ми маємо можливість послухати — музично-поетичний альбом «Абрикоси Донбасу».
Поезія й есеїстика стали першими жанрами, що завдяки лаконічності своєї форми стали першими способами вираження емоцій та критичного осмислення нової дійсності літературою.
Ірина Цілик, Катерина Калитко, Юлія Мусаковська, Павло Коробчук — знані українські поетки та поети, у яких вийшли збірки про війну протягом останніх 8 років. Такі різні, але про одне: жіночий голос, який зшиває родинну історію у збірці «Глибина різкості» Ірини Цілик; війна не подієва, а емоційна в «Ордені мовчальниць» Катерини Калитко; вічна любов і мудрість у збірці «Хвоя» Павла Коробчука; біль і страждання від неуникненної реальності у збірці «Чоловіки, жінки і діти» Юлії Мусаковської.
Прикладом же поезії від тих, хто на власні очі бачив війну, може слугувати збірка «В.О.П. Війною ограновані поезії», до якої увійшли тексти Артура Закордонця, Сергія Бородкіна, Олени Білозерської, Назара Розлуцького, Влада Сорда, Костянтина Чабали, Романа Семисла, Петра (Патріка) Орішка. У цих віршах немає жодної романтизації війни, лише слова, думки, почуття солдатів та їхній власний досвід переживання воєнних подій.
Водночас очікувано точаться дискусії навколо «великого роману про війну» та «нашого Ремарка». Чи зʼявляться вони і коли? Чи можемо ми вважати такий-то твір знаковим і визначальним для оповідання про війну? І чи взагалі потребує наша література такого тексту?А допоки провадяться ці розмови, книжки зʼявляються і зʼявляються, однозначно претендуючи на увагу читачів.
Роман Сергія Жадана «Інтернат» — історія про вчителя української мови «поза політикою» та три зимові дні на Донбасі 2015 року — став одним з найяскравіших для опису українського суспільства на сході країни. Підтвердженням цьому стала висока оцінка від українського читача та велика кількість перекладів різними мовами світу.
Найуспішніший дебют у сучасній українській літературі останнього десятиріччя — роман «Доця» про втрату всього і побудову життя заново від волонтерки Тамари Горіха Зерня. Ця книжка здобула перемогу на конкурсі «Книга року ВВС» (2019), а у 2022 році її авторка стала лавреаткою найвищої державної нагороди — Шевченківської премії.
Не тільки блискучим дебютом у книжковому світі, а й якісним видавничим кейсом стала книжка Валерія Маркуса «Сліди на дорозі». Це жива книга (завдяки qr-кодам), яку можна не лише прочитати, а й побачити на власні очі події, що відбувалися на Сході під час воєнних дій.
Артем Чех, письменник, який бере безпосередню участь в російсько-українській війні, присвятив цій темі дві книжки: «Точка нуль» та «Хто ти такий?». «Точка нуль» — це збірка есеїв, заснованих на власному досвіді Чеха, в яких він намагається осмислити свій абсолютно новий досвід війни (від казарми та підготовки до бліндажа й вибухів). Інша книжка — «Хто ти такий?» — зачіпає тему воєнних травм. У ній немає описів батальних сцен чи страждань поранених, проте є демони, що не відпускають свідомість людини, яка пройшла війну, вижила, але бачила смерті інших.
Глибокою і неоднозначною є книжка малої прози «Земля Загублених, або Маленькі страшні казки» Катерини Калитко, за яку авторка отримала нагороду «Книга року ВВС–2017». Наскрізь метафорична й закодована, ця книжка — не так про війну, як про її привид, про її слід, відлуння.
Російсько-українська війна перебуває й у фокусі книжок «Магнетизм» Петра Яценка, «Маріупольський процес» Галини Вдовиченко, «Східний синдром» Юлії Ілюхи, «72. Записки комбата» Олександра Вдовиченка, «Congо-Донбас. Гвинтокрилі флешбеки» Василя Муліка, «За спиною» Гаськи Шиян, «Аеропорт» Сергія Лойка, "Іловайськ" Євгена Положія, «Мондеґрін (пісні про смерть та любов)» Володимира Рафєєнка і багатьох-багатьох інших, які вже написані й досі перебувають на етапі осмислення.
Важливою для розуміння подій на сході України є книжка-дослідження Олександра Михеда «Я змішаю твою кров із вугіллям. Зрозуміти український Схід». Наприкінці 2016 року Олександр вирушив у подорож шістьма містами Донецької та Луганської областей, щоби почути голоси місцевих жителів, митців-вихідців з регіону (зокрема Сергія Жадана, Алевтини Кахідзе, Олени Стяжкіної), дослідити історію, спробувати спрогнозувати подальший розвиток подій та віднайти унікальний код кожного з міст.
Багато письменників взяли до рук зброю і пішли воювати. В їхніх коротких коментарях звучить, що робота над новими текстами не припиняється і за таких умов, а значить, у близькому майбутньому ми матимемо змогу читати книжки про історичні події, в умовах яких нам випало жити.
Причинно-наслідкові звʼязки подій на Донбасі намагаються встановити і журналісти Денис Казанський та Марина Воротинцева у книжці «Як Україна втрачала Донбас» (2020). Це дослідження шукає відповіді на питання: які фінансово-політичні та соціоекономічні умови сформували наявну повістку на Донбасі? Ця книжка наводить достатньо фактів для більшого розуміння причин і наслідків бойових дій.
Поява великої кількості книжок про російсько-українську війну стала поштовхом для створення нових видавництв («Білка», «ДІПА», «Орієнтир», «Залізний тато» та ін.). Варто відзначити, що книжки про війну виходили також у великих та відомих українських видавництвах, як-от Видавництво Старого Лева, Наш формат, MERIDIAN CZERNOWITZ.
День повномасштабного вторгнення, змінив життя всієї країни та вніс свої корективи у функціонування видавничого ринку. Так, тимчасово припинили працювати книгарні, видавництва поставили на паузу більшість проєктів, а друкарні знизили свої обіги до критичного мінімуму. Попри не надто оптимістичну перспективу, книжковий ринок трансформується та адаптується до умов часу.
Свідченням, що літпроцес не зупинився, слугує поява величезної кількості текстів у соцмережах чи на сторінках періодичних видань. Вірші допомагають пропрацювати травми тут і зараз; есеї і колонки від українських письменників у міжнародних виданнях працюють на більшу видимість України в світі та висвітлюють жахливі трагедії, які відбуваються щодня. Багато письменників взяли до рук зброю і пішли воювати. В їхніх коротких коментарях звучить, що робота над новими текстами не припиняється і за таких умов, а значить, у близькому майбутньому ми матимемо змогу читати книжки про історичні події, в умовах яких нам випало жити.
Авторка
Надійка Вовк – менеджерка книжкових проєктів, креативна директорка книгарні-кавʼярні "СЕНС"
