Роксоляна Свято
Сьогодні ми помітніші, ніж будь-коли досі
Будь-яке будівництво, а надто — зведення мостів, ніколи не робиться руками лише однієї людини.
Тож Лектюра продовжує серію інтерв’ю з перекладачами та перекладачками, які, попри повномасштабне вторгнення, не полишили свою працю й допомагають і далі зводити вже згадані текстові культурні мости між німецько- та україномовним просторами.
І сьогодні про свій досвід роботи протягом останнього року розповість перекладачка та літературна критикиня Роксоляна Свято.
Чи мала ти активні проєкти станом на 24-те? Як зрештою склалася їхня доля? І що саме це було, якщо не секрет?
Так, у мене було кілька початих і кілька запланованих проєктів.
Якраз на початку лютого я віддала видавництву «Комора» «Восьме життя (для Брільки)» Ніно Харатішвілі — понад тисячасторінковий роман німецької авторки грузинського походження. Він мав вийти до Книжкового арсеналу. Але, звісно, цього не сталося — як не було і самого Арсеналу.
Коли десь у середині березня минув перший шок і я згадала про своє попереднє життя, то подумала, що найближчим часом ця книжка навряд чи з’явиться. Але зрештою чи не перший щасливий момент після 24 лютого в мене був десь у квітні, коли мені написали з видавництва і сказали, що вони готові повертатися до роботи і порціями надсилатимуть мені правки. Чесно скажу, що вичитування редакторських правок уперше в житті було для мене такою радістю. А восени книжка вже вийшла друком.
Після «Комори» поступово почали озиватися й інші видавці. Навесні я також віддала переклад польської дитячої книжки Марціна Пшевозняка про різні види фобій, яка саме кілька тижнів тому з’явилися. На той час було також два переклади на дуже початковій стадії. Перший — біографія Франца Кафки від Алоїза Принца (вона невдовзі вийде друком). А другий — збірник есеїв Вальтера Беньяміна, який я насправді тільки доробила і якраз вичитую.
Єдиний проєкт, який завмер через війну, — це спільна робота з моїм старшим колегою Марком Бєлорусцем, із яким ми ще задовго до лютого 2022-го спільно підготували книжку вибраних творів австрійської авторки ХХ століття Герти Крефтнер. Ця авторка трагічно загинула зовсім молодою, але встигла дуже яскраво спалахнути. Та оскільки видання планувалося двомовним (Марк перекладав російською, я — українською), з початком повномасштабного вторгнення видавництво відмовилось від уже, по суті, готової книжки. Тож тепер ми шукаємо інші варіанти.
Як скоро тобі взагалі вдалося повернутися до роботи і з якими першими труднощами ти зіткнулася?
У березні я майже відразу повернулася до всілякої «технічної» роботи: перекладала статті чи новини тими мовами, які знала. Написала також кілька текстів. І все це — на шаленому стресі й у стані напівтуману: коли робиш щось, але не до кінця усвідомлюєш, що саме. І так минула більша частина весни.
З кінця квітня я, як уже казала, потрошку повернулася до видавничих проєктів, але, мабуть, аж до осені мене не покидало відчуття абсурдності того, що в такий час можна витрачати зусилля на щось «невоєнне».
Ба більше, над усім, не пов’язаним із війною, було фізично і психічно дуже складно працювати. Я помічала, що постійно «зависаю»: от ніби сиджу перед комп’ютером і не відволікаюся, а насправді вже десять хвилин просто дивлюся поперед себе. Ну, або раптом ловлю себе на тому, що тримаю в руці телефон і скролю новини. Тому те, що колись займало день, тепер розтягувалося на тиждень, а то й на більше.
А що допомагало долати ці стани?
Парадоксальним чином велика війна повернула мені радість роботи в колективі.
До 24 лютого (і ще до ковіду) я майже не вміла працювати над текстами в присутності інших людей. Тобто, підготовчу роботу, звісно, часом робила, але доводити тексти до кінця могла тільки на самоті. Весна 2022 року це змінила.
У ті місяці я була у Львові, а працювала переважно в коворкінґах або кав’ярнях із вайфаєм (на щастя, ці заклади майже відразу повідкривалися). Також знайшла кілька бібліотек і почала ходити туди (і це було наче дежавю зі студентських часів). Тепер я розумію, що присутність інших людей давала мені відчуття бодай відносної нормальності. Але головне, що там мені вдавалося хоч на кілька годин зосередитись і не відволікатись на новини.
Ще допомагало спілкування. Якби не довгі квітневі прогулянки та періодичні посиденьки в друзів за настільними іграми, я не певна, що психічно витримала б. А ще, коли були довгі тривоги, ми у ванній грали в «Уно». Думаю, це теж рятувало психіку.
Але найбільше заспокоювало, коли вдавалося зробити щось справді корисне: допомогти чимось конкретним чи бодай виконати волонтерський переклад.
Чи змінилася загалом твоя працездатність? І якщо так, то як саме?
Так, на початку повномасштабного вторгнення моя здатність працювати катастрофічно знизилась. У березні в мене було відчуття, що я розучилася користуватися словами. Тому хоч я і була весь час при роботі, але все робилося якось на автоматі. І сьогодні навіть не пам’ятаю до кінця, чим саме займалася в перші місяці.
Загалом мені здається, що до осені я не підіймалася вище, ніж до 30% своїх, так би мовити, старих потужностей. Зараз, можливо, вийшла на рівень 70‒80% (у найкращі моменти). Але й досі трапляються періоди цілковитого знесилення.
А яка ситуація була із запитами від замовників? Не було, скажімо, такого, що довелося адаптуватись і шукати якихось підробітків поза книжками?
Чесно кажучи, мені пощастило: за цей рік мені не довелося активно шукати підробітки чи нові замовлення, бо робота приходила сама і її постійно було більше, ніж я могла встигнути. Тим паче, крім перекладів, були і є інші завдання.
Усі заплановані до 24 лютого перекладацькі проєкти лишилися зі мною, хоч і посунулись у часі. І це не лише художні книжки, бо я працюю також із гуманітаристикою і нонфікшном.
Та ще до того, як я повернулася до давніших планів, з’явилося багато нової роботи — переважно не-книжкової, пов’язаної з меншими текстами: новинами, статтями, есеями. Ще один момент: до 24 лютого я нечасто погоджувалася на переклади з української, але на початку тієї весни вони займали левову частку всього, що я робила.
Як узагалі змінилася ситуація з українського боку — з твого досвіду?
Знову ж, мені не випадає жалітися, бо, за винятком Герти Крефтнер, усі заплановані книжки якщо не вийшли досі, то з’являться вже цього року. За цей час додалося кілька нових планів.
Але я знаю, що абсолютній більшості видавництв зараз дуже непросто, навіть попри те, що іноземні фонди, організації і видавництва пропонують підтримку, ґранти, спільні проєкти тощо. Але ж підтримка не захистить загрожені склади, друкарні й самі редакції. Не кажучи вже про здорожчання паперу і зміну життєвих обставин багатьох людей, причетних до видавничих процесів. Усе це неабияк впливає на ситуацію.
Але водночас усі видавництва, з якими я маю справу, зараз дуже активно працюють. Усі видають книжки і загалом роблять значно більше, ніж можна уявити в таких обставинах. Та ще й намагаються зі свого боку максимально підтримувати тих, із ким працюють.
А чи якось змінився з їхнього боку репертуар запитів у бік актуальних тем?
Не сказала б, що в мене він дуже змінився. Ба більше, на цей рік я маю в планах переклад одного роману кінця ХІХ століття — важко уявити щось більш «невчасне» під час війни. І те, що цей проєкт не закрили або не відклали в довгу шухляду, сповнює мене особливим оптимізмом.
А от найбільш актуальне, що можу назвати, — це історичне дослідження про суди над сталінськими злочинцями в Україні.
А яка ситуація з німецького боку? Чи стали там якось активніше йти назустріч (знижки на права для українських видавців, нові цікаві пропозиції тощо)?
Мені здається, що так. Знаю щонайменше два випадки, коли німецькі видавці — або конкретні автори — передавали права на переклад своїх книжок безкоштовно, на знак солідарності. Також знаю одну авторку-історикиню (щоправда, не німецьку, а американську), яка розірвала з російськими видавцями угоду на вже майже готову книжку й особисто заопікувалася тим, щоб видати її в Україні.
Знаю також, що принаймні в кількох європейських країнах тамтешні видавництва почали видавати своїм коштом українські переклади — для тих українців, що виїхали за кордон. І насправді це підтримало не лише тих, хто опинилися в іншомовному середовищі, — для багатьох моїх колег ця запропонована робота виявилась дуже своєчасною і як заробіток, і як можливість бути корисними тут і зараз. Улітку і я долучилася до одного такого перекладу — посібника німецького терапевта про взаємодію з травмованими дітьми.
А чи зросла у них самих цікавість до українських текстів? Можливо, з'явилося бажання перекладати якихось окремих авторів чи категорії книжок?
На це запитання точно можна відповісти ствердно.
По-перше, звернули увагу на ті переклади, які вже є. Їх почали читати, рекомендувати в рецензіях тощо. Окремі перекладач_ки, по суті, стали нашими агент_ками у своїх країнах: постійно коментують щось, пов’язане з Україною, складають списки книжок, які варто прочитати (і перекласти), читають лекції, модерують зустрічі, розповідають про українську культуру, закликають до підтримки тощо.
Щодо рецепції українських книжок, то навесні 2022-го в Німеччині з великим ентузіазмом сприйняли «Місто» Валер’яна Підмогильного, яке з’явилося в німецькому колективному перекладі (за участі Александра Кратохвіля): усі рецензії, які мені довелося читати, були дуже схвальні.
Нікого не здивую, нагадавши, що Сергій Жадан минулоріч зібрав цілий букет міжнародних нагород, зокрема й одну з найпрестижніших літературних відзнак Німеччини — Премію миру. Його книжки читали і раніше, але за минулий рік попит вийшов на зовсім інший рівень. Видали також його «Небо над Харковом» — своєрідний щоденник, писаний упродовж минулого року: цієї книжки немає в українському оригіналі, бо автор відразу впорядковував її на замовлення німецьких видавців.
З’явилися і далі з’являються переклади інших сучасних письменників і письменниць. І багато з тих, кого видали, їздили і їздять із презентаціями. На різних фестивалях також дуже багато наших голосів.
Від колег знаю, що на найближчі роки є вже чимало підписаних договорів на наступні переклади з української (статистики не маю, але мені здається, що йдеться про десятки, а не одиниці текстів). Звісно, найбільше зараз цікавить воєнна тематика або принаймні сучасні автори. Але дуже тішить, що з’явився інтерес і до літератури початку ХХ століття: за Підмогильним з’явилася «Дівчина з ведмедиком» В. Домонтовича в перекладі Ганни Гнедкової і Петера Маріуса Гуемера (інтерв’ю з Ганною Гнедковою можна прочитати тут). Знаю, що також триває робота над перекладом текстів Миколи Хвильового. Нещодавно випадково дізналася, що вже з’явився переклад Майка Йогансена.
Словом, сьогодні ми помітніші, ніж будь-коли досі. Але поки що складно сказати, чи вийде цей інтерес на «системніший» рівень. Думаю, тут багато залежить і від нас.
Яке, до речі, загалом ставлення у німецькомовної довколалітературної спільноти до нашої війни?
Це дуже складне і надто широке запитання. Німецькомовна літературна спільнота аж ніяк не однорідна. І щоб не міряти середню температуру по лікарні, варто б окремо говорити про ситуацію в Німеччині, Австрії, Швейцарії. Ба більше, і в цих країнах середовища дуже різні — від літературних організацій із лівим ухилом (часом навіть зі світоглядом взірця часів Холодної війни) до дуже консервативних.
Я сказала б так: те, що об’єднує абсолютну більшість людей із літературних кіл (і я маю на увазі насамперед тих, у кого був бодай якийсь досвід співпраці або взаємодії з Україною), — це засудження війни і дій російського президента (саме в таких термінах), відчуття солідарності з українцями і щире бажання нам допомогти. Частина з цих бажань трансформувалася в конкретні програми, резиденції, збори коштів, спільні проєкти. Дехто долучався і до підтримки ЗСУ, але переважно на індивідуальному, а не інституційному рівні.
Але що розділяє всіх цих людей — то це (дуже очікувано) ставлення до російської культури і, зрештою, самої росії та її громадян. Представник однієї з шанованих літературних організацій Австрії дуже щиро і майже розгублено спитав мене в кінці однієї приязної, але доволі емоційної (переважно з мого боку) розмови: «Так а що ж нам далі робити?».
Ішлося про те, що проявляючи солідарність із українцями, їхня організація поставила співпрацю з росіянами на паузу. Але насправді це рішення далося їм непросто, бо ж ідеться не про абстрактну російську державу чи навіть «велику російську культуру», а про десятиліття тісних контактів — часто навіть дружби — з конкретними російськими літератор_ками і перекладач_ками, які приїздили до них, спілкувалися та співпрацювали з ними. Зараз їх «поставили на паузу». Але думки про те, як діяти далі, викликають у багатьох справжню розгубленість.
Наша війна якось змінила читацький ландшафт німецькомовного простору: чи стали більше читати про війну (можливо, реактуалізуючи якихось автор_ок), чи, може, щось активніше стали читати про Україну і росію?
Щоб більш-менш достовірно відповісти на перше запитання, варто, мабуть, оцінювати результати соціологічних опитувань (якщо такі є) або принаймні аналізувати асортименти книгарень і дивитися, які «воєнні» книжки зараз перевидають або активно читають у німецьких (чи інших) бібліотеках.
Знаю тільки, що дуже зріс попит на історію України і публіцистику про Україну, зокрема в контексті ХХ століття. У більшості віденських книгарень я бачила переклади Сергія Плохія і Тімоті Снайдера. І знаю, що їх купують. У Німеччині читають і слухають виступи Карла Шлеґеля — автора, який давно є одним із чільних німецьких істориків-експертів з нашого регіону. Особливо позитивне зрушення — в тому, що почали активно кликати українських авторів, експертів та істориків: це теж свідчить про величезну зміну в ставленні до України.
Можу хіба додати одне суб’єктивне спостереження. Мені здається, що в умовному німецькомовному просторі загалом не бачать аж таких прямих аналогій між Другою світовою і нинішньою війною росії проти України. Тобто, звісно, про Другу світову говорять (принаймні щоб сказати, що наша війна — найбільша на європейському континенті після 1945-го). Але рашистів із нацистами порівнюють неохоче. Ба більше, багатьох дратує, коли українці називають поведінку нинішніх російських загарбників співмірною з тим, що робили нацисти. Тому насправді не думаю, що є багато тих, хто через нашу війну перечитує «свої» воєнні книжки — принаймні з метою побачити, в чому ж вони помилялись.
Але світоглядні зрушення відбуваються. Зокрема в осмисленні історичної відповідальності. Може, не так швидко, як нам хотілося б, але зміни є.
Тепер трошки про приземленіше. Чи відчуваєш ти, що якось зросла підтримка перекладачів суто на рівні роботи? Чи дають охочіше ґранти, як змінилися рівень і своєчасність оплати, чи стали гнучкішими дедлайни? Можливо, маєш досвід участі у творчих резиденціях за цей рік?
Підтримки було і досі є справді багато. Деякі організації і літературні фонди вже з березня почали писати і пропонувати стипендії чи кликати на резиденції. Хоча якраз у той період чимало людей категорично відмовлялися виїжджати з України.
Але поступово ситуація змінювалася, і від літа дедалі більше колег (звісно, кажу насамперед про жінок, які нині мають цей привілей) почали погоджуватись на стипендії.
Я вперше наважилась виїхати в липні. І так, це була перекладацька стипендія в Австрії, поєднана з підтримкою подруги, яка допомогла з житлом і заохочувала приїхати. Чесно кажучи, той місяць був для мене страшенно непростий емоційно. Але нині я розумію, що він таки був мені потрібний.
Але справжнім моральним і емоційним «ретритом» для мене стали два тижні на перекладацькій резиденції в Карпатах, яку на початку вересня організував фестиваль Translatorium. Мені взагалі здається, що це були два найкращі тижні 2022 року. Не тільки тому, що це було в Україні — тобто вдома, — а й завдяки середовищу. Бути в колі друзів і однодумців — це, певно, найбільша нині радість. І навіть щастя. Тому я страшенно вдячна організатор_кам за цю можливість.
Окремо хотіла б іще раз згадати про «свою» авторку — Ніно Харатішвілі, бо з її боку я з початку березня відчувала багато підтримки: і на особистому рівні, і загальніше. Ще навесні вона активно включилася в збір коштів на підтримку українських митців, який ініціювала група німецьких видавців і перекладачів. А коли минулого місяця Ніно отримала доволі престижну літературну нагороду, то більшу частину своєї подячної промови присвятила Україні. І, до речі, з дуже правильними акцентами — якраз такими, яких нам часто бракує в Німеччині. І я знаю, що її слухають: вона вміє писати так, що це впливає на людей.
Чого, на твою думку, взагалі (і окремо — зараз) бракує перекладачам? Що могло би покращити їхнє життя?
Найбільше життя перекладачів покращила б (і покращить) перемога. І це для мене не демагогія. Бо насправді наша робота має сенс, тільки коли є видавництва, які можуть стабільно працювати, а також ті, хто читає наші переклади, бо має на це час, моральну силу і кошти. І коли є книгарні або фестивалі, щоби проводити презентації, зустрічі тощо. А це, своєю чергою, можливо тільки в умовах, коли нормально функціонує культура (хоч із цим у нас, за винятком кількох років після Майдану, завжди були проблеми), розвивається економіка тощо.
Без перемоги ж перспективи в усіх нас насправді дуже туманні.
Я чудово усвідомлюю привілейованість свого становища: я можу думати про книжки і переклади українською мовою тільки тому, що є люди, які в цей конкретний момент ризикують своїми життями або й віддають їх. І, на жаль, ціна з кожним днем стає дедалі вищою.
Тому мені здається, що нині говорити окремо про становище перекладачок і перекладачів не надто коректно: ми всі зараз існуємо як один великий організм. І тільки так і зможемо вистояти. Тому мені особисто дуже залежить на тому, щоб підтримка, яку в різних формах надають мені, хоч якось трансформувалася в наступну підтримку там, де вже я можу її надати.
Ще трохи про більш перекладацько-особисте. Чи ти зараз працюєш із текстами про війну? І якщо так, то чи легше стало з ними працювати, чи важче? А якщо ні, то чи взялася би і чому?
Саме в цей момент не працюю. Але я не уникаю воєнних текстів.
Ще навесні 2022-го я помітила, що книжки про війну (і не лише Другу світову чи Україну) найбільше мені відгукуються навіть як читачці. Це й історичні праці, і спогади, і художні тексти. Коли я нарешті повернулася до читання, то саме така лектура мене найбільше заспокоювала.
Тому я не маю жодних застережень і готова перекладати тексти про війну.
Які, на твій погляд, є важливі німецькомовні тексти, які особливо варто було би перекласти українською? І в контексті війни, і загалом?
Загалом у нас іще безліч лакун — і з того ж ХХ століття, і серед сучасних текстів. На цю тему можна прочитати окрему лекцію. Тому я навіть не починатиму.
А навпаки — які є такі українські книжки, які мали би побачити світ німецькою (також в обох контекстах)?
Таких книжок теж десятки. І мене дуже тішить, що частиною з них німецькомовні видавництва вже зацікавились, зокрема нарешті перекладають літературу початку ХХ століття. На найближчі роки є принаймні кілька запланованих перекладів німецькою наших найсильніших поетів минулого століття. Зрештою, майже вся українська класика — навіть якщо говорити тільки про ХХ століття — в німецькомовному просторі майже невідома.
Тому дуже хочу сподіватися, що зростатиме попит на україністику і поступово ставатиме більше перекладачів. Бо силами тих, що є нині, всього важливого не перекладеш.
Насамкінець — що тобі самій хотілося б перекласти? Які твої перекладацькі мрії, словом? І чому саме такі?
Якщо чесно, то за минулий рік особисті амбіції в мене дуже поблякли і відійшли на другий план. Узагалі багато що змінилося і в мотивації, і в бажаннях. Є тільки постійне відчуття, що треба робити те, про що просять саме зараз.
Хоча, звісно, я ще пам’ятаю, на кого облизувалася до 24 лютого. Сподіваюся, колись і до цього дійде справа.
Уже років п’ять тому мені хотілося перекласти повість «Свинцева ніч» Ганса-Генні Янна, доволі непростого й експериментального автора середини ХХ століття (хоч це і «найпростіша» його книжка). Янн показує той вимір німецької літератури, який у нас знають менше.
Є також кілька сучасних авторок, які мені особливо цікаві. Антьє Равік Штрубель — позаминулорічна переможниця Німецької літературної премії із романом «Синя жінка». Або Терезія Мора: один із перших її романів «День у день» уже переклала Христина Назаркевич, але після того в неї з’явилося багато нових книжок. Також Анна Вебер, яка спробувала написати епос, тобто не просто роман, а текст гекзаметром, зробивши героїнею реальну жінку з ХХ століття, французьку борчиню Опору. Дуже сумніваюся, що я потягнула б такий експеримент як перекладачка, але мені хотілося б, щоб у нас колись з’явилась і ця книжка. Загалом у мене є невеликий перелік сучасних німецькомовних (переважно німецьких) книжок, які я вважаю потенційно цікавими для українських видавництв і читачів.
А якщо говорити у воєнному контексті, то мене вже кілька місяців переслідує думка про дві нехудожні книжки. Перша — «Час вовка» німецького історика і публіциста Гаральда Єнера: у ній ідеться про досвід Німеччини першого повоєнного десятиліття. Від «години нуль», коли настав мир, і до 1955 року: що за цей довелося пережити німецькому суспільству, які внутрішні і зовнішні трансформації відбувалися. Тут багато різних аспектів: від того, як піднімати міста з руїн, відновлювати життя в усіх сферах, до того, як спільнота змушена переглядати власні уявлення про все. Мені здається, для нас це зараз була б дуже актуальна і цікава книжка — з багатьох причин. І для мотивації, і для розуміння того, що ж рано чи пізно має відбутися в росії, і для зняття рожевих окулярів.
А друга — це «Лютий 33: Зима літератури» Уве Вітштока (2020). Це хроніка зими 1933 року, коли ще здавалося, що культура Ваймарської республіки переживає великий розквіт і далі буде тільки краще. Але минуло кілька місяців — і в Німеччині все змінилося: в січні райхсканцлером став Гітлер, до влади прийшли нацисти, і дуже скоро все стало з ніг на голову. В цій книжці багато цікавих фактів якраз про тих письменників, яких у нас доволі добре знають, тож був би й ефект упізнаваності. А автор ще й цікаво про все це пише.
Але крім того, мені ця книжка в чомусь перегукується зі світовідчуттям моєї бульбашки до 2019 року — коли після Майдану здавалося, що нарешті пішов культурний злет, і, попри війну на Сході й окупований Крим, далі все одно буде краще. Та вже дуже невдовзі в нас теж усе стало з ніг на голову. І то декілька разів. А тоді прийшла велика війна.
Так, у мене було кілька початих і кілька запланованих проєктів.
Якраз на початку лютого я віддала видавництву «Комора» «Восьме життя (для Брільки)» Ніно Харатішвілі — понад тисячасторінковий роман німецької авторки грузинського походження. Він мав вийти до Книжкового арсеналу. Але, звісно, цього не сталося — як не було і самого Арсеналу.
Коли десь у середині березня минув перший шок і я згадала про своє попереднє життя, то подумала, що найближчим часом ця книжка навряд чи з’явиться. Але зрештою чи не перший щасливий момент після 24 лютого в мене був десь у квітні, коли мені написали з видавництва і сказали, що вони готові повертатися до роботи і порціями надсилатимуть мені правки. Чесно скажу, що вичитування редакторських правок уперше в житті було для мене такою радістю. А восени книжка вже вийшла друком.
Після «Комори» поступово почали озиватися й інші видавці. Навесні я також віддала переклад польської дитячої книжки Марціна Пшевозняка про різні види фобій, яка саме кілька тижнів тому з’явилися. На той час було також два переклади на дуже початковій стадії. Перший — біографія Франца Кафки від Алоїза Принца (вона невдовзі вийде друком). А другий — збірник есеїв Вальтера Беньяміна, який я насправді тільки доробила і якраз вичитую.
Єдиний проєкт, який завмер через війну, — це спільна робота з моїм старшим колегою Марком Бєлорусцем, із яким ми ще задовго до лютого 2022-го спільно підготували книжку вибраних творів австрійської авторки ХХ століття Герти Крефтнер. Ця авторка трагічно загинула зовсім молодою, але встигла дуже яскраво спалахнути. Та оскільки видання планувалося двомовним (Марк перекладав російською, я — українською), з початком повномасштабного вторгнення видавництво відмовилось від уже, по суті, готової книжки. Тож тепер ми шукаємо інші варіанти.
Як скоро тобі взагалі вдалося повернутися до роботи і з якими першими труднощами ти зіткнулася?
У березні я майже відразу повернулася до всілякої «технічної» роботи: перекладала статті чи новини тими мовами, які знала. Написала також кілька текстів. І все це — на шаленому стресі й у стані напівтуману: коли робиш щось, але не до кінця усвідомлюєш, що саме. І так минула більша частина весни.
З кінця квітня я, як уже казала, потрошку повернулася до видавничих проєктів, але, мабуть, аж до осені мене не покидало відчуття абсурдності того, що в такий час можна витрачати зусилля на щось «невоєнне».
Ба більше, над усім, не пов’язаним із війною, було фізично і психічно дуже складно працювати. Я помічала, що постійно «зависаю»: от ніби сиджу перед комп’ютером і не відволікаюся, а насправді вже десять хвилин просто дивлюся поперед себе. Ну, або раптом ловлю себе на тому, що тримаю в руці телефон і скролю новини. Тому те, що колись займало день, тепер розтягувалося на тиждень, а то й на більше.
А що допомагало долати ці стани?
Парадоксальним чином велика війна повернула мені радість роботи в колективі.
До 24 лютого (і ще до ковіду) я майже не вміла працювати над текстами в присутності інших людей. Тобто, підготовчу роботу, звісно, часом робила, але доводити тексти до кінця могла тільки на самоті. Весна 2022 року це змінила.
У ті місяці я була у Львові, а працювала переважно в коворкінґах або кав’ярнях із вайфаєм (на щастя, ці заклади майже відразу повідкривалися). Також знайшла кілька бібліотек і почала ходити туди (і це було наче дежавю зі студентських часів). Тепер я розумію, що присутність інших людей давала мені відчуття бодай відносної нормальності. Але головне, що там мені вдавалося хоч на кілька годин зосередитись і не відволікатись на новини.
Ще допомагало спілкування. Якби не довгі квітневі прогулянки та періодичні посиденьки в друзів за настільними іграми, я не певна, що психічно витримала б. А ще, коли були довгі тривоги, ми у ванній грали в «Уно». Думаю, це теж рятувало психіку.
Але найбільше заспокоювало, коли вдавалося зробити щось справді корисне: допомогти чимось конкретним чи бодай виконати волонтерський переклад.
Чи змінилася загалом твоя працездатність? І якщо так, то як саме?
Так, на початку повномасштабного вторгнення моя здатність працювати катастрофічно знизилась. У березні в мене було відчуття, що я розучилася користуватися словами. Тому хоч я і була весь час при роботі, але все робилося якось на автоматі. І сьогодні навіть не пам’ятаю до кінця, чим саме займалася в перші місяці.
Загалом мені здається, що до осені я не підіймалася вище, ніж до 30% своїх, так би мовити, старих потужностей. Зараз, можливо, вийшла на рівень 70‒80% (у найкращі моменти). Але й досі трапляються періоди цілковитого знесилення.
А яка ситуація була із запитами від замовників? Не було, скажімо, такого, що довелося адаптуватись і шукати якихось підробітків поза книжками?
Чесно кажучи, мені пощастило: за цей рік мені не довелося активно шукати підробітки чи нові замовлення, бо робота приходила сама і її постійно було більше, ніж я могла встигнути. Тим паче, крім перекладів, були і є інші завдання.
Усі заплановані до 24 лютого перекладацькі проєкти лишилися зі мною, хоч і посунулись у часі. І це не лише художні книжки, бо я працюю також із гуманітаристикою і нонфікшном.
Та ще до того, як я повернулася до давніших планів, з’явилося багато нової роботи — переважно не-книжкової, пов’язаної з меншими текстами: новинами, статтями, есеями. Ще один момент: до 24 лютого я нечасто погоджувалася на переклади з української, але на початку тієї весни вони займали левову частку всього, що я робила.
Як узагалі змінилася ситуація з українського боку — з твого досвіду?
Знову ж, мені не випадає жалітися, бо, за винятком Герти Крефтнер, усі заплановані книжки якщо не вийшли досі, то з’являться вже цього року. За цей час додалося кілька нових планів.
Але я знаю, що абсолютній більшості видавництв зараз дуже непросто, навіть попри те, що іноземні фонди, організації і видавництва пропонують підтримку, ґранти, спільні проєкти тощо. Але ж підтримка не захистить загрожені склади, друкарні й самі редакції. Не кажучи вже про здорожчання паперу і зміну життєвих обставин багатьох людей, причетних до видавничих процесів. Усе це неабияк впливає на ситуацію.
Але водночас усі видавництва, з якими я маю справу, зараз дуже активно працюють. Усі видають книжки і загалом роблять значно більше, ніж можна уявити в таких обставинах. Та ще й намагаються зі свого боку максимально підтримувати тих, із ким працюють.
А чи якось змінився з їхнього боку репертуар запитів у бік актуальних тем?
Не сказала б, що в мене він дуже змінився. Ба більше, на цей рік я маю в планах переклад одного роману кінця ХІХ століття — важко уявити щось більш «невчасне» під час війни. І те, що цей проєкт не закрили або не відклали в довгу шухляду, сповнює мене особливим оптимізмом.
А от найбільш актуальне, що можу назвати, — це історичне дослідження про суди над сталінськими злочинцями в Україні.
А яка ситуація з німецького боку? Чи стали там якось активніше йти назустріч (знижки на права для українських видавців, нові цікаві пропозиції тощо)?
Мені здається, що так. Знаю щонайменше два випадки, коли німецькі видавці — або конкретні автори — передавали права на переклад своїх книжок безкоштовно, на знак солідарності. Також знаю одну авторку-історикиню (щоправда, не німецьку, а американську), яка розірвала з російськими видавцями угоду на вже майже готову книжку й особисто заопікувалася тим, щоб видати її в Україні.
Знаю також, що принаймні в кількох європейських країнах тамтешні видавництва почали видавати своїм коштом українські переклади — для тих українців, що виїхали за кордон. І насправді це підтримало не лише тих, хто опинилися в іншомовному середовищі, — для багатьох моїх колег ця запропонована робота виявилась дуже своєчасною і як заробіток, і як можливість бути корисними тут і зараз. Улітку і я долучилася до одного такого перекладу — посібника німецького терапевта про взаємодію з травмованими дітьми.
А чи зросла у них самих цікавість до українських текстів? Можливо, з'явилося бажання перекладати якихось окремих авторів чи категорії книжок?
На це запитання точно можна відповісти ствердно.
По-перше, звернули увагу на ті переклади, які вже є. Їх почали читати, рекомендувати в рецензіях тощо. Окремі перекладач_ки, по суті, стали нашими агент_ками у своїх країнах: постійно коментують щось, пов’язане з Україною, складають списки книжок, які варто прочитати (і перекласти), читають лекції, модерують зустрічі, розповідають про українську культуру, закликають до підтримки тощо.
Щодо рецепції українських книжок, то навесні 2022-го в Німеччині з великим ентузіазмом сприйняли «Місто» Валер’яна Підмогильного, яке з’явилося в німецькому колективному перекладі (за участі Александра Кратохвіля): усі рецензії, які мені довелося читати, були дуже схвальні.
Нікого не здивую, нагадавши, що Сергій Жадан минулоріч зібрав цілий букет міжнародних нагород, зокрема й одну з найпрестижніших літературних відзнак Німеччини — Премію миру. Його книжки читали і раніше, але за минулий рік попит вийшов на зовсім інший рівень. Видали також його «Небо над Харковом» — своєрідний щоденник, писаний упродовж минулого року: цієї книжки немає в українському оригіналі, бо автор відразу впорядковував її на замовлення німецьких видавців.
З’явилися і далі з’являються переклади інших сучасних письменників і письменниць. І багато з тих, кого видали, їздили і їздять із презентаціями. На різних фестивалях також дуже багато наших голосів.
Від колег знаю, що на найближчі роки є вже чимало підписаних договорів на наступні переклади з української (статистики не маю, але мені здається, що йдеться про десятки, а не одиниці текстів). Звісно, найбільше зараз цікавить воєнна тематика або принаймні сучасні автори. Але дуже тішить, що з’явився інтерес і до літератури початку ХХ століття: за Підмогильним з’явилася «Дівчина з ведмедиком» В. Домонтовича в перекладі Ганни Гнедкової і Петера Маріуса Гуемера (інтерв’ю з Ганною Гнедковою можна прочитати тут). Знаю, що також триває робота над перекладом текстів Миколи Хвильового. Нещодавно випадково дізналася, що вже з’явився переклад Майка Йогансена.
Словом, сьогодні ми помітніші, ніж будь-коли досі. Але поки що складно сказати, чи вийде цей інтерес на «системніший» рівень. Думаю, тут багато залежить і від нас.
Яке, до речі, загалом ставлення у німецькомовної довколалітературної спільноти до нашої війни?
Це дуже складне і надто широке запитання. Німецькомовна літературна спільнота аж ніяк не однорідна. І щоб не міряти середню температуру по лікарні, варто б окремо говорити про ситуацію в Німеччині, Австрії, Швейцарії. Ба більше, і в цих країнах середовища дуже різні — від літературних організацій із лівим ухилом (часом навіть зі світоглядом взірця часів Холодної війни) до дуже консервативних.
Я сказала б так: те, що об’єднує абсолютну більшість людей із літературних кіл (і я маю на увазі насамперед тих, у кого був бодай якийсь досвід співпраці або взаємодії з Україною), — це засудження війни і дій російського президента (саме в таких термінах), відчуття солідарності з українцями і щире бажання нам допомогти. Частина з цих бажань трансформувалася в конкретні програми, резиденції, збори коштів, спільні проєкти. Дехто долучався і до підтримки ЗСУ, але переважно на індивідуальному, а не інституційному рівні.
Але що розділяє всіх цих людей — то це (дуже очікувано) ставлення до російської культури і, зрештою, самої росії та її громадян. Представник однієї з шанованих літературних організацій Австрії дуже щиро і майже розгублено спитав мене в кінці однієї приязної, але доволі емоційної (переважно з мого боку) розмови: «Так а що ж нам далі робити?».
Ішлося про те, що проявляючи солідарність із українцями, їхня організація поставила співпрацю з росіянами на паузу. Але насправді це рішення далося їм непросто, бо ж ідеться не про абстрактну російську державу чи навіть «велику російську культуру», а про десятиліття тісних контактів — часто навіть дружби — з конкретними російськими літератор_ками і перекладач_ками, які приїздили до них, спілкувалися та співпрацювали з ними. Зараз їх «поставили на паузу». Але думки про те, як діяти далі, викликають у багатьох справжню розгубленість.
Наша війна якось змінила читацький ландшафт німецькомовного простору: чи стали більше читати про війну (можливо, реактуалізуючи якихось автор_ок), чи, може, щось активніше стали читати про Україну і росію?
Щоб більш-менш достовірно відповісти на перше запитання, варто, мабуть, оцінювати результати соціологічних опитувань (якщо такі є) або принаймні аналізувати асортименти книгарень і дивитися, які «воєнні» книжки зараз перевидають або активно читають у німецьких (чи інших) бібліотеках.
Знаю тільки, що дуже зріс попит на історію України і публіцистику про Україну, зокрема в контексті ХХ століття. У більшості віденських книгарень я бачила переклади Сергія Плохія і Тімоті Снайдера. І знаю, що їх купують. У Німеччині читають і слухають виступи Карла Шлеґеля — автора, який давно є одним із чільних німецьких істориків-експертів з нашого регіону. Особливо позитивне зрушення — в тому, що почали активно кликати українських авторів, експертів та істориків: це теж свідчить про величезну зміну в ставленні до України.
Можу хіба додати одне суб’єктивне спостереження. Мені здається, що в умовному німецькомовному просторі загалом не бачать аж таких прямих аналогій між Другою світовою і нинішньою війною росії проти України. Тобто, звісно, про Другу світову говорять (принаймні щоб сказати, що наша війна — найбільша на європейському континенті після 1945-го). Але рашистів із нацистами порівнюють неохоче. Ба більше, багатьох дратує, коли українці називають поведінку нинішніх російських загарбників співмірною з тим, що робили нацисти. Тому насправді не думаю, що є багато тих, хто через нашу війну перечитує «свої» воєнні книжки — принаймні з метою побачити, в чому ж вони помилялись.
Але світоглядні зрушення відбуваються. Зокрема в осмисленні історичної відповідальності. Може, не так швидко, як нам хотілося б, але зміни є.
Тепер трошки про приземленіше. Чи відчуваєш ти, що якось зросла підтримка перекладачів суто на рівні роботи? Чи дають охочіше ґранти, як змінилися рівень і своєчасність оплати, чи стали гнучкішими дедлайни? Можливо, маєш досвід участі у творчих резиденціях за цей рік?
Підтримки було і досі є справді багато. Деякі організації і літературні фонди вже з березня почали писати і пропонувати стипендії чи кликати на резиденції. Хоча якраз у той період чимало людей категорично відмовлялися виїжджати з України.
Але поступово ситуація змінювалася, і від літа дедалі більше колег (звісно, кажу насамперед про жінок, які нині мають цей привілей) почали погоджуватись на стипендії.
Я вперше наважилась виїхати в липні. І так, це була перекладацька стипендія в Австрії, поєднана з підтримкою подруги, яка допомогла з житлом і заохочувала приїхати. Чесно кажучи, той місяць був для мене страшенно непростий емоційно. Але нині я розумію, що він таки був мені потрібний.
Але справжнім моральним і емоційним «ретритом» для мене стали два тижні на перекладацькій резиденції в Карпатах, яку на початку вересня організував фестиваль Translatorium. Мені взагалі здається, що це були два найкращі тижні 2022 року. Не тільки тому, що це було в Україні — тобто вдома, — а й завдяки середовищу. Бути в колі друзів і однодумців — це, певно, найбільша нині радість. І навіть щастя. Тому я страшенно вдячна організатор_кам за цю можливість.
Окремо хотіла б іще раз згадати про «свою» авторку — Ніно Харатішвілі, бо з її боку я з початку березня відчувала багато підтримки: і на особистому рівні, і загальніше. Ще навесні вона активно включилася в збір коштів на підтримку українських митців, який ініціювала група німецьких видавців і перекладачів. А коли минулого місяця Ніно отримала доволі престижну літературну нагороду, то більшу частину своєї подячної промови присвятила Україні. І, до речі, з дуже правильними акцентами — якраз такими, яких нам часто бракує в Німеччині. І я знаю, що її слухають: вона вміє писати так, що це впливає на людей.
Чого, на твою думку, взагалі (і окремо — зараз) бракує перекладачам? Що могло би покращити їхнє життя?
Найбільше життя перекладачів покращила б (і покращить) перемога. І це для мене не демагогія. Бо насправді наша робота має сенс, тільки коли є видавництва, які можуть стабільно працювати, а також ті, хто читає наші переклади, бо має на це час, моральну силу і кошти. І коли є книгарні або фестивалі, щоби проводити презентації, зустрічі тощо. А це, своєю чергою, можливо тільки в умовах, коли нормально функціонує культура (хоч із цим у нас, за винятком кількох років після Майдану, завжди були проблеми), розвивається економіка тощо.
Без перемоги ж перспективи в усіх нас насправді дуже туманні.
Я чудово усвідомлюю привілейованість свого становища: я можу думати про книжки і переклади українською мовою тільки тому, що є люди, які в цей конкретний момент ризикують своїми життями або й віддають їх. І, на жаль, ціна з кожним днем стає дедалі вищою.
Тому мені здається, що нині говорити окремо про становище перекладачок і перекладачів не надто коректно: ми всі зараз існуємо як один великий організм. І тільки так і зможемо вистояти. Тому мені особисто дуже залежить на тому, щоб підтримка, яку в різних формах надають мені, хоч якось трансформувалася в наступну підтримку там, де вже я можу її надати.
Ще трохи про більш перекладацько-особисте. Чи ти зараз працюєш із текстами про війну? І якщо так, то чи легше стало з ними працювати, чи важче? А якщо ні, то чи взялася би і чому?
Саме в цей момент не працюю. Але я не уникаю воєнних текстів.
Ще навесні 2022-го я помітила, що книжки про війну (і не лише Другу світову чи Україну) найбільше мені відгукуються навіть як читачці. Це й історичні праці, і спогади, і художні тексти. Коли я нарешті повернулася до читання, то саме така лектура мене найбільше заспокоювала.
Тому я не маю жодних застережень і готова перекладати тексти про війну.
Які, на твій погляд, є важливі німецькомовні тексти, які особливо варто було би перекласти українською? І в контексті війни, і загалом?
Загалом у нас іще безліч лакун — і з того ж ХХ століття, і серед сучасних текстів. На цю тему можна прочитати окрему лекцію. Тому я навіть не починатиму.
А навпаки — які є такі українські книжки, які мали би побачити світ німецькою (також в обох контекстах)?
Таких книжок теж десятки. І мене дуже тішить, що частиною з них німецькомовні видавництва вже зацікавились, зокрема нарешті перекладають літературу початку ХХ століття. На найближчі роки є принаймні кілька запланованих перекладів німецькою наших найсильніших поетів минулого століття. Зрештою, майже вся українська класика — навіть якщо говорити тільки про ХХ століття — в німецькомовному просторі майже невідома.
Тому дуже хочу сподіватися, що зростатиме попит на україністику і поступово ставатиме більше перекладачів. Бо силами тих, що є нині, всього важливого не перекладеш.
Насамкінець — що тобі самій хотілося б перекласти? Які твої перекладацькі мрії, словом? І чому саме такі?
Якщо чесно, то за минулий рік особисті амбіції в мене дуже поблякли і відійшли на другий план. Узагалі багато що змінилося і в мотивації, і в бажаннях. Є тільки постійне відчуття, що треба робити те, про що просять саме зараз.
Хоча, звісно, я ще пам’ятаю, на кого облизувалася до 24 лютого. Сподіваюся, колись і до цього дійде справа.
Уже років п’ять тому мені хотілося перекласти повість «Свинцева ніч» Ганса-Генні Янна, доволі непростого й експериментального автора середини ХХ століття (хоч це і «найпростіша» його книжка). Янн показує той вимір німецької літератури, який у нас знають менше.
Є також кілька сучасних авторок, які мені особливо цікаві. Антьє Равік Штрубель — позаминулорічна переможниця Німецької літературної премії із романом «Синя жінка». Або Терезія Мора: один із перших її романів «День у день» уже переклала Христина Назаркевич, але після того в неї з’явилося багато нових книжок. Також Анна Вебер, яка спробувала написати епос, тобто не просто роман, а текст гекзаметром, зробивши героїнею реальну жінку з ХХ століття, французьку борчиню Опору. Дуже сумніваюся, що я потягнула б такий експеримент як перекладачка, але мені хотілося б, щоб у нас колись з’явилась і ця книжка. Загалом у мене є невеликий перелік сучасних німецькомовних (переважно німецьких) книжок, які я вважаю потенційно цікавими для українських видавництв і читачів.
А якщо говорити у воєнному контексті, то мене вже кілька місяців переслідує думка про дві нехудожні книжки. Перша — «Час вовка» німецького історика і публіциста Гаральда Єнера: у ній ідеться про досвід Німеччини першого повоєнного десятиліття. Від «години нуль», коли настав мир, і до 1955 року: що за цей довелося пережити німецькому суспільству, які внутрішні і зовнішні трансформації відбувалися. Тут багато різних аспектів: від того, як піднімати міста з руїн, відновлювати життя в усіх сферах, до того, як спільнота змушена переглядати власні уявлення про все. Мені здається, для нас це зараз була б дуже актуальна і цікава книжка — з багатьох причин. І для мотивації, і для розуміння того, що ж рано чи пізно має відбутися в росії, і для зняття рожевих окулярів.
А друга — це «Лютий 33: Зима літератури» Уве Вітштока (2020). Це хроніка зими 1933 року, коли ще здавалося, що культура Ваймарської республіки переживає великий розквіт і далі буде тільки краще. Але минуло кілька місяців — і в Німеччині все змінилося: в січні райхсканцлером став Гітлер, до влади прийшли нацисти, і дуже скоро все стало з ніг на голову. В цій книжці багато цікавих фактів якраз про тих письменників, яких у нас доволі добре знають, тож був би й ефект упізнаваності. А автор ще й цікаво про все це пише.
Але крім того, мені ця книжка в чомусь перегукується зі світовідчуттям моєї бульбашки до 2019 року — коли після Майдану здавалося, що нарешті пішов культурний злет, і, попри війну на Сході й окупований Крим, далі все одно буде краще. Та вже дуже невдовзі в нас теж усе стало з ніг на голову. І то декілька разів. А тоді прийшла велика війна.
