Читати під час війни
Сміх крізь кров, піт і сльози
Уже майже два місяці Україна страждає від масованих ракетних атак, що прицільно б’ють по нашій енергосистемі, намагаючись лишити нас без світла, води та інтернету. Уже ні для кого не секрет, що українці навчилися призвичаюватись і до графіків вимкнень електрики, і до відсутності мобільного зв’язку, і до інших побутових незручностей, які наразі несе існування росії. Але окремо показовою для мене в цьому плані стала, здавалось би, геть дрібничка: коли я побачив, як у твітері почали з’являтися текстові описи шаблонів відомих мемів (тому що, вочевидь, текст завантажується значно швидше в умовах обмеженого доступу до інтернету, ніж зображення). І в цей момент я вкотре усвідомив незнищенність самого бажання українців жартувати й обігрувати ситуацію навколо всіма гумористичними засобами. Особисто я щиро переконаний, що для українців гумор — це одна з ключових запорук виживання (надто — ментального і культурного) і складових життя загалом.
Гумор під час війни під час війни інтенсифікується особливо. Я собі це пояснюю трьома головними причинами. По-перше, тепер нам значно потрібніше знаходити для себе моральну віддушину на тлі всіх жахіть і стресів, що оточують; по-друге, інтенсифікується подієвість, тож з’являється значно більше об’єктів для жартів (думаю, для самого тільки переліку всіх мемів, що виникли за час із початку повномасштабного вторгнення, знадобиться доволі багато місця у вордівському файлі / на сторінках нотатника / в екселівській таблиці); по-третє, гумор стає зброєю інформаційного опору нашим ворогам (а іноді й нападу на них, чого вже там), з якою вони просто не знають, як давати раду (про культуру самих тільки воєнних карикатур можна писати цілі монографії).
Загалом же гумор робить життя у постійній напрузі значно стерпнішим. Він допомагає якщо не долати страхи, то принаймні зменшувати їхній вплив на наше життя. Чудовими прикладами цього механізму є, наприклад, заклинання проти боґартів зі всесвіту Гаррі Поттера, що перетворюють тих на щось сміховинне й абсурдне, чи фільм «Кролик Джоджо», що робить із образу Гітлера щось кумедно-карикатурне на сучасний лад, при цьому не даючи забути про його істинну природу. (За останнє брався ще Чаплін та й інші творці, але фільм Тайки Вайтіті вочевидь є актуальнішим.) А питомо українським прикладом може стати, скажімо, кейс «оргії на Щекавиці», на яку люди домовились зібратися в разі ядерної атаки (або й будь-що інше, просто цей приклад відображає реакцію на, мабуть, найсерйознішу з загроз). Взагалі ж щиро сподіваюся, що хтось колись робитиме повноцінні дослідження нашого гумору цієї війни.
А поки ми чекаємо і хто як може наближаємо нашу перемогу, що уможливить простір і змогу для появи таких досліджень, хочу розповісти про кілька прикладів того, який досвід у рефлексії війни через гумор має світова література.
Мабуть, перше, що впало мені в око під час прочитання «Швейка» зараз, — це те, як його структуру можна несподівано порівняти з таким звичним для багатьох явищем, як читання стрічки у твітері (ще й з урахуванням авторських ілюстрацій!). Тобто, це ніби каскад кумедних «історій із життя», над якими ти не обов’язково сміятимешся, але не визнати їхню кумедність не зможеш; а потім ці історії зненацька перемежовуються реаліями війни, що навіть не акцентовано і без кривавих подробиць повертають тебе до реальності, вписуючи решту прочитаного в загальну жаску картину воєнного часу. Від цього не рятує навіть те, що більшість часу сам Швейк і його оточення беруть участь у бойових діях лише опосередковано, — ти просто розумієш, що в цій реальності ніщо не існує та не відбувається абстраговано. Тож насправді, попри всю свою позірну легкість, на споді цей роман виявляється доволі похмурим. Хоча, власне, чого чекати від тексту, написаного з майже нульової часової дистанції від описуваних подій?
До речі, ця «нульова дистанція» окремо дає змогу відчути настрої тогочасного описуваного суспільства. І, певно, головною рисою цього настрою є тотальна розгубленість. Для більшості людей війна, а надто така масштабна, стає чимось незрозумілим, неочікуваним, ба навіть немислимим. Особливо коли заходиться про злам парадигми «це мене не стосується»: адже в будь-який момент, виявляється, можна потрапити або на фронт, або у в’язницю — за дезертирство чи «державну зраду». Маємо ще одну прикметну рису цього роману — чиновницько-каральний апарат перемикається на свої максимальні налаштування, шукаючи ту «зраду» з таким завзяттям, якому часом позаздрили б таємні поліції в антиутопіях. А абсурдності й нещадності зображеної бюрократії місцями позаздрив би навіть Кафка. Майже певен, що десь існують порівняльні дослідження його творів і Гашекового роману. Адже ж навіть постійні Швейкові колові блукання із відтягуванням переходу до наступного етапу потрапляння на війну — це ніби перекручений шлях головного героя «Замку» до власне замку. Мабуть, витало щось таке в повітрі тодішньої Чехії.
Гашекові, щоправда, вдається запакувати всю ту загальну розгубленість і кафкіанську бюрократію у форму, в якій нам нині видно здебільшого хіба гіперболізований абсурд. Він і змушує спочатку сміятися, а потім похмурнішати (тривалість першої фази напряму залежить від розуміння контексту та власного досвіду).
Ще одним важливим аспектом цього роману є сама роль головного героя як носія гумору. Ба навіть як його втілення. Назвати Швейка позитивним персонажем язик не повернеться. Для тих, хто його оточує та з ким він стикається на своєму життєвому шляху, він — гіркий і прикрий. Хоча, мабуть, це доволі характерно для типових трикстерів, яким Швейк і є. Але при цьому саме він є носієм та оповідачем більшості «історій із життя», покликаних забезпечити відволікання від воєнної реальності. Але й самі вчинки (а часом і бездіяльність) Швейка впливають на інших так, наче він і є гумором як таким: когось злять, когось підбадьорюють чи підтримують, когось лякають і змушують взаємодіяти зі своїми страхами безпосередньо. А його знаменитий «ідіотизм» стає ніби індульгенцією та своєрідною «бронею», що показують невразливість гумору як такого до нападів раціонального і надто серйозного світу.
Друга світова, зважаючи на її масштаби та вплив, породила, певно, найбільше рефлексій у мистецтві з-поміж усіх війн. Тож не дивно, що знайшлося серед таких рефлексій місце й гумористичним (як свідчить приклад того-таки «Кролика Джоджо», це відбуваєтьсявони доволі активно з’являються і досі). І Й однією з найзнаковіших таких рефлексій у літературі, безсумнівно, є роман Джозефа Геллера «Пастка–22».
Перебуваючи, на відміну від роману Гашека, на помітнішій часовій дистанції від описуваних подій, «Пастка–22» змогла увібрати в себе й викристалізувати чимало аспектів, які просто не встигли оформитися у «Швейку» через його відповідну специфіку. Тому, власне, роман Геллера позбавлений флеру настроєвості й текстуальної хаотичності, притаманного романові Гашека. Натомість він дистильований і побудований максимально ретельно — аби висвітлити всі задумані автором теми.
Власне, тому гумор «Пастки–22» — це здебільшого викривальна сатира. Геллер демонструє нам цілу галерею персонажів, кожен із яких є втіленням того чи іншого соціального гріха, гіперболізованого через війну. Хтось із них ладен відправляти своїх підопічних на смерть заради винагород. Хтось готовий створювати свою невеличку (або й чималеньку) бізнес-імперію, зневажаючи честь чи банальну людяність. Хтось охоче нехтує реальною військовою підготовкою на користь нескінченних показових парадів. Хтось завзято шукає шпигунів у кожному зустрічному. Хтось вислужується перед старшими за званням будь-якими методами. І чи не кожен із героїв роману так чи інакше — такий «хтось». Якщо сюди додати корупцію та бюрократію (які, судячи з усього, є чи не найулюбленішими об’єктами висміювання в романах такого штибу), то можна сміливо припускати, що Геллер поклав собі за мету створити укласти своєрідну універсальну енциклопедію соціальних гріхів. І схоже, йому це вдалося.
Він створює спеціальний простір, куди й уміщує всі ці втілені гріхи, — вигаданий острів десь біля берегів Італії. Автор «Пастки–22» навмисно й гротескно концентрує їх в одному місці, наче для дослідів. Адже якщо ми можемо уявити одного-двох-трьох таких персонажів-гріхів на одну описувану в тексті групу людей, то аж така їхня концентрація ніяк не здасться реалістичною. І всі ці гріхи втілені так наочно, що, спостерігаючи за їхнім розвитком (хоча з точки зору людяності окремих персонажів це радше деградація), читач отримує змогу розібрати їх, побачити роздивитися їхню будову, наче в анатомічному театрі. Геллер препарує і висміює їх для нас, наче змушуючи побачити, запам’ятати, зрозуміти і докласти всіх зусиль, аби викорінити такі явища в майбутньому — хоча би з самих себе. Але, разом з тим, зрозуміло, що такий погляд наївний і надміру оптимістичний. І в цьому можна побачити вловити й певне авторське знущання: адже текст побудовано так, що в читача лишається відчуття безвиході й невідворотності зустрічі з такими явищами й людьми, хай як ти стараєшся.
І мабуть, усе б і закінчилось на тому, що безвихідь перемогла б, а сам роман, попри всю свою сатиричну складову, лишався би максимально гнітючим. Однак тут до гри долучається інший бік його гумору — побутовий абсурд. Геллер, як і свого часу Гашек зі своїми «історіями із життя», наповнює тіло роману, його міжподієві проміжки тим, що можна назвати саме побутовим абсурдом. Багато діалогів, сцен, думок персонажів просякнуті чимось, що на перший погляд може здатися неправильним, химерним, неприродним і — так, смішним. І це не випадкове враження. Адже, по факту, воно таким і є. З усім препаруванням персонажів-гріхів, Геллер оцим побутовим абсурдом передає відчуття неправильності й химерності, яке ми переживаємо, опинившись у реаліях воєнного часу. Адже війна — це неприродний стан для нашої психіки. І тому окремо «Пастка-22» є настільки комплексним текстом. Попри те що сміх, викликаний нею, і лунає якось нервово.
Після двох великих війн і двох доволі немаленьких романів останньою нашою зупинкою стане коротший твір, ще й про війну, якій у нашому інфопросторі зазвичай не приділяють багато уваги.
Можливо, хтось із вас бачив фільм або серіал під назвою «Польовий шпиталь». Власне, як у і випадку багатьох інших успішних кіно- і телетворів, спочатку було слово. Точніше, ціла купа слів, зібрана в хай невеличкий, але роман. (Потім у ще цілу серію, але зараз — тільки про цей.)
Але ще раніше була Корейська війна, яку Річард Гукер пройшов як армійський хірург, рятуючи життя, намагаючись не з’їхати з глузду, часом глузуючи з війни й армії та закарбовуючи в пам’яті досвід, що йому довелося пережити. Власне, саме на цьому й побудований гумор роману, тож геть не дивно, що він тут виконує напрочуд терапевтичну роль: без нього ця історія могла б так ніколи й не з’явитися, виродившись замість рефлексії з жартами та кумедними бувальщинами у ПТСР.
Власне, ці кумедні бувальщини і є структурним хребтом твору. Загальний сюжет тут є лише для годиться і розгортається радше не як сюжет, а як час, що минає. Натомість основні події розгортаються відбуваються ніби окремими епізодами — короткими, але цілісними й самодостатніми. Переконаний, що сценаристи серіалу свого часу просто не могли повірити в таку зручність у випадку 200-сторінкового тексту.
От, щоправда, чи доречніше ті історії називати саме бувальщинами, а чи краще небувальщинами, до кінця не зрозуміло. Адже з одного боку — довіра до досвіду автора, яка додатково міцнішає в моменти, коли стрімкі події перериваються щирими рефлексіями щодо війни та детальним описом медичних операцій. Але з іншого — часом аж надмірна неймовірність тих історій, яка змушує брову скептично повзти вгору.
Однак насправді це не так і важливо, бо ж суттю цього тексту загалом і його окремих історій зокрема є гумор. І гумор цей щирий та чесний. У ньому немає якихось прихованих смислів, нашарувань, метафор тощо — усього того, що ми можемо бачити в багатьох інших гумористичних романах про війну. Натомість тут гумор максимально вітальний — це те, з чим головні герої (та й тисячі інших їхніх колег і побратимів) виживали, і те, що допомагало їм зберегти хай не цілковито здоровий глузд, але й не зсунутися дахом остаточно.
І, думаю, насамкінець варто сказати дещо про ще одну річ: в історіях Гукера (як і в ньому самому) поєдналися два хоч і різні, але й близькі типи гумору: лікарський і військовий. Додати до цього легкість і простоту самого тексту, який допомагає максимально чисто відчути як сміх, так і сум героїв, — і в результаті читачі (а згодом і глядачі) отримують коктейль із цинічності, життєлюбства, винахідливості та інших рис цих типів, який позмагається за міцністю із сухим мартіні, такого любого трьом армійським лікарям.
Чесно кажучи, вже втретє збираючи такий список і по-своєму захоплюючись згаданими книжками, так само втретє ловлю себе на думці, що готовий був би змиритися з відсутністю текстів такого плану в нашій літературі, якби це ще й означало відсутність приводів до їхньої появи. Але… Тож знаю і вірю, що ми виграємо цю війну, а вже тоді з’являться й оформлені у якісну гумористичну форму її осмислення — в різних видах мистецтва (а то самих «Наших котиків» дещо замало).
Загалом же гумор робить життя у постійній напрузі значно стерпнішим. Він допомагає якщо не долати страхи, то принаймні зменшувати їхній вплив на наше життя. Чудовими прикладами цього механізму є, наприклад, заклинання проти боґартів зі всесвіту Гаррі Поттера, що перетворюють тих на щось сміховинне й абсурдне, чи фільм «Кролик Джоджо», що робить із образу Гітлера щось кумедно-карикатурне на сучасний лад, при цьому не даючи забути про його істинну природу. (За останнє брався ще Чаплін та й інші творці, але фільм Тайки Вайтіті вочевидь є актуальнішим.) А питомо українським прикладом може стати, скажімо, кейс «оргії на Щекавиці», на яку люди домовились зібратися в разі ядерної атаки (або й будь-що інше, просто цей приклад відображає реакцію на, мабуть, найсерйознішу з загроз). Взагалі ж щиро сподіваюся, що хтось колись робитиме повноцінні дослідження нашого гумору цієї війни.
А поки ми чекаємо і хто як може наближаємо нашу перемогу, що уможливить простір і змогу для появи таких досліджень, хочу розповісти про кілька прикладів того, який досвід у рефлексії війни через гумор має світова література.
«Пригоди бравого вояка Швейка», Ярослав Гашек
І почну цього разу з війни, до літературної історії якої я дивом жодного разу не зазирнув у попередніх оглядах, — з Першої світової. І вибір твору тут не здивує, думаю, нікого — це «Пригоди бравого вояка Швейка» Ярослава Гашека.
Мабуть, перше, що впало мені в око під час прочитання «Швейка» зараз, — це те, як його структуру можна несподівано порівняти з таким звичним для багатьох явищем, як читання стрічки у твітері (ще й з урахуванням авторських ілюстрацій!). Тобто, це ніби каскад кумедних «історій із життя», над якими ти не обов’язково сміятимешся, але не визнати їхню кумедність не зможеш; а потім ці історії зненацька перемежовуються реаліями війни, що навіть не акцентовано і без кривавих подробиць повертають тебе до реальності, вписуючи решту прочитаного в загальну жаску картину воєнного часу. Від цього не рятує навіть те, що більшість часу сам Швейк і його оточення беруть участь у бойових діях лише опосередковано, — ти просто розумієш, що в цій реальності ніщо не існує та не відбувається абстраговано. Тож насправді, попри всю свою позірну легкість, на споді цей роман виявляється доволі похмурим. Хоча, власне, чого чекати від тексту, написаного з майже нульової часової дистанції від описуваних подій?
До речі, ця «нульова дистанція» окремо дає змогу відчути настрої тогочасного описуваного суспільства. І, певно, головною рисою цього настрою є тотальна розгубленість. Для більшості людей війна, а надто така масштабна, стає чимось незрозумілим, неочікуваним, ба навіть немислимим. Особливо коли заходиться про злам парадигми «це мене не стосується»: адже в будь-який момент, виявляється, можна потрапити або на фронт, або у в’язницю — за дезертирство чи «державну зраду». Маємо ще одну прикметну рису цього роману — чиновницько-каральний апарат перемикається на свої максимальні налаштування, шукаючи ту «зраду» з таким завзяттям, якому часом позаздрили б таємні поліції в антиутопіях. А абсурдності й нещадності зображеної бюрократії місцями позаздрив би навіть Кафка. Майже певен, що десь існують порівняльні дослідження його творів і Гашекового роману. Адже ж навіть постійні Швейкові колові блукання із відтягуванням переходу до наступного етапу потрапляння на війну — це ніби перекручений шлях головного героя «Замку» до власне замку. Мабуть, витало щось таке в повітрі тодішньої Чехії.
Гашекові, щоправда, вдається запакувати всю ту загальну розгубленість і кафкіанську бюрократію у форму, в якій нам нині видно здебільшого хіба гіперболізований абсурд. Він і змушує спочатку сміятися, а потім похмурнішати (тривалість першої фази напряму залежить від розуміння контексту та власного досвіду).
Ще одним важливим аспектом цього роману є сама роль головного героя як носія гумору. Ба навіть як його втілення. Назвати Швейка позитивним персонажем язик не повернеться. Для тих, хто його оточує та з ким він стикається на своєму життєвому шляху, він — гіркий і прикрий. Хоча, мабуть, це доволі характерно для типових трикстерів, яким Швейк і є. Але при цьому саме він є носієм та оповідачем більшості «історій із життя», покликаних забезпечити відволікання від воєнної реальності. Але й самі вчинки (а часом і бездіяльність) Швейка впливають на інших так, наче він і є гумором як таким: когось злять, когось підбадьорюють чи підтримують, когось лякають і змушують взаємодіяти зі своїми страхами безпосередньо. А його знаменитий «ідіотизм» стає ніби індульгенцією та своєрідною «бронею», що показують невразливість гумору як такого до нападів раціонального і надто серйозного світу.
«Пастка–22», Джозеф Геллер
Друга світова, зважаючи на її масштаби та вплив, породила, певно, найбільше рефлексій у мистецтві з-поміж усіх війн. Тож не дивно, що знайшлося серед таких рефлексій місце й гумористичним (як свідчить приклад того-таки «Кролика Джоджо», це відбуваєтьсявони доволі активно з’являються і досі). І Й однією з найзнаковіших таких рефлексій у літературі, безсумнівно, є роман Джозефа Геллера «Пастка–22».Перебуваючи, на відміну від роману Гашека, на помітнішій часовій дистанції від описуваних подій, «Пастка–22» змогла увібрати в себе й викристалізувати чимало аспектів, які просто не встигли оформитися у «Швейку» через його відповідну специфіку. Тому, власне, роман Геллера позбавлений флеру настроєвості й текстуальної хаотичності, притаманного романові Гашека. Натомість він дистильований і побудований максимально ретельно — аби висвітлити всі задумані автором теми.
Власне, тому гумор «Пастки–22» — це здебільшого викривальна сатира. Геллер демонструє нам цілу галерею персонажів, кожен із яких є втіленням того чи іншого соціального гріха, гіперболізованого через війну. Хтось із них ладен відправляти своїх підопічних на смерть заради винагород. Хтось готовий створювати свою невеличку (або й чималеньку) бізнес-імперію, зневажаючи честь чи банальну людяність. Хтось охоче нехтує реальною військовою підготовкою на користь нескінченних показових парадів. Хтось завзято шукає шпигунів у кожному зустрічному. Хтось вислужується перед старшими за званням будь-якими методами. І чи не кожен із героїв роману так чи інакше — такий «хтось». Якщо сюди додати корупцію та бюрократію (які, судячи з усього, є чи не найулюбленішими об’єктами висміювання в романах такого штибу), то можна сміливо припускати, що Геллер поклав собі за мету створити укласти своєрідну універсальну енциклопедію соціальних гріхів. І схоже, йому це вдалося.
Він створює спеціальний простір, куди й уміщує всі ці втілені гріхи, — вигаданий острів десь біля берегів Італії. Автор «Пастки–22» навмисно й гротескно концентрує їх в одному місці, наче для дослідів. Адже якщо ми можемо уявити одного-двох-трьох таких персонажів-гріхів на одну описувану в тексті групу людей, то аж така їхня концентрація ніяк не здасться реалістичною. І всі ці гріхи втілені так наочно, що, спостерігаючи за їхнім розвитком (хоча з точки зору людяності окремих персонажів це радше деградація), читач отримує змогу розібрати їх, побачити роздивитися їхню будову, наче в анатомічному театрі. Геллер препарує і висміює їх для нас, наче змушуючи побачити, запам’ятати, зрозуміти і докласти всіх зусиль, аби викорінити такі явища в майбутньому — хоча би з самих себе. Але, разом з тим, зрозуміло, що такий погляд наївний і надміру оптимістичний. І в цьому можна побачити вловити й певне авторське знущання: адже текст побудовано так, що в читача лишається відчуття безвиході й невідворотності зустрічі з такими явищами й людьми, хай як ти стараєшся.
І мабуть, усе б і закінчилось на тому, що безвихідь перемогла б, а сам роман, попри всю свою сатиричну складову, лишався би максимально гнітючим. Однак тут до гри долучається інший бік його гумору — побутовий абсурд. Геллер, як і свого часу Гашек зі своїми «історіями із життя», наповнює тіло роману, його міжподієві проміжки тим, що можна назвати саме побутовим абсурдом. Багато діалогів, сцен, думок персонажів просякнуті чимось, що на перший погляд може здатися неправильним, химерним, неприродним і — так, смішним. І це не випадкове враження. Адже, по факту, воно таким і є. З усім препаруванням персонажів-гріхів, Геллер оцим побутовим абсурдом передає відчуття неправильності й химерності, яке ми переживаємо, опинившись у реаліях воєнного часу. Адже війна — це неприродний стан для нашої психіки. І тому окремо «Пастка-22» є настільки комплексним текстом. Попри те що сміх, викликаний нею, і лунає якось нервово.
«MASH: Роман про трьох армійських лікарів», Річард Гукер
Після двох великих війн і двох доволі немаленьких романів останньою нашою зупинкою стане коротший твір, ще й про війну, якій у нашому інфопросторі зазвичай не приділяють багато уваги.
Можливо, хтось із вас бачив фільм або серіал під назвою «Польовий шпиталь». Власне, як у і випадку багатьох інших успішних кіно- і телетворів, спочатку було слово. Точніше, ціла купа слів, зібрана в хай невеличкий, але роман. (Потім у ще цілу серію, але зараз — тільки про цей.)
Але ще раніше була Корейська війна, яку Річард Гукер пройшов як армійський хірург, рятуючи життя, намагаючись не з’їхати з глузду, часом глузуючи з війни й армії та закарбовуючи в пам’яті досвід, що йому довелося пережити. Власне, саме на цьому й побудований гумор роману, тож геть не дивно, що він тут виконує напрочуд терапевтичну роль: без нього ця історія могла б так ніколи й не з’явитися, виродившись замість рефлексії з жартами та кумедними бувальщинами у ПТСР.
Власне, ці кумедні бувальщини і є структурним хребтом твору. Загальний сюжет тут є лише для годиться і розгортається радше не як сюжет, а як час, що минає. Натомість основні події розгортаються відбуваються ніби окремими епізодами — короткими, але цілісними й самодостатніми. Переконаний, що сценаристи серіалу свого часу просто не могли повірити в таку зручність у випадку 200-сторінкового тексту.
От, щоправда, чи доречніше ті історії називати саме бувальщинами, а чи краще небувальщинами, до кінця не зрозуміло. Адже з одного боку — довіра до досвіду автора, яка додатково міцнішає в моменти, коли стрімкі події перериваються щирими рефлексіями щодо війни та детальним описом медичних операцій. Але з іншого — часом аж надмірна неймовірність тих історій, яка змушує брову скептично повзти вгору.
Однак насправді це не так і важливо, бо ж суттю цього тексту загалом і його окремих історій зокрема є гумор. І гумор цей щирий та чесний. У ньому немає якихось прихованих смислів, нашарувань, метафор тощо — усього того, що ми можемо бачити в багатьох інших гумористичних романах про війну. Натомість тут гумор максимально вітальний — це те, з чим головні герої (та й тисячі інших їхніх колег і побратимів) виживали, і те, що допомагало їм зберегти хай не цілковито здоровий глузд, але й не зсунутися дахом остаточно.
І, думаю, насамкінець варто сказати дещо про ще одну річ: в історіях Гукера (як і в ньому самому) поєдналися два хоч і різні, але й близькі типи гумору: лікарський і військовий. Додати до цього легкість і простоту самого тексту, який допомагає максимально чисто відчути як сміх, так і сум героїв, — і в результаті читачі (а згодом і глядачі) отримують коктейль із цинічності, життєлюбства, винахідливості та інших рис цих типів, який позмагається за міцністю із сухим мартіні, такого любого трьом армійським лікарям.
Чесно кажучи, вже втретє збираючи такий список і по-своєму захоплюючись згаданими книжками, так само втретє ловлю себе на думці, що готовий був би змиритися з відсутністю текстів такого плану в нашій літературі, якби це ще й означало відсутність приводів до їхньої появи. Але… Тож знаю і вірю, що ми виграємо цю війну, а вже тоді з’являться й оформлені у якісну гумористичну форму її осмислення — в різних видах мистецтва (а то самих «Наших котиків» дещо замало).
