спільноти
Книжки, сенси та «Печерські котики»: чим живе книгарня, коли в країні війна
Чи може книгарня стати осередком проактивних жителів району та волонтерського руху, якою є специфіка роботи під час повномасштабного вторгнення в Україну та чому книгарня й книжковий бізнес — це завжди «гра в довгу»? Ми поговорили про це зі співзасновником київської книгарні-кав’ярні «Сенс» — Олексієм Ерінчаком.
Ми домовилися про зустріч з Олексієм у книгарні посеред робочого дня. Тому, поки очікувала на нього, я встигла порозглядати нові надходження книг, які мені показала креативна директорка книгарні Надійка Вовк. Зокрема серед них був додрук поетичної серії від видавництва «А-ба-ба-га-ла-ма-га», а саме збірка поезії Василя Симоненка. А ще книжки харківського видавництва Олександра Савчука, у тому числі й репринт відомої «Абетки» Нарбута, що тепер красується на поличці подарункових видань книгарні.
І могло б здатися, що зараз робота книгарні ніяк не відрізняється від порівняно мирного минулого року. Якщо не зважати на деталі. Видавництва й далі замовляють тиражі на друкарнях у місті, яке щодня перебуває під обстрілами, а тому не мають жодної змоги прогнозувати терміни появи нових тиражів. У залі книгарні оголошення про майбутні книжкові події сусідує з оголошенням про збір людей для плетіння кікімор. На касі стоїть скринька для листівок на фронт поряд із великою емблемою кота в касці — «Печерського котика». Ну і, звісно, дошка з підвішеною кавою для всіх відвідувачів-військових.
Та першим буде запитання, яке турбує мене ще, певно, з грудня минулого року, тобто від моменту, як я дізналася про ваше відкриття. Чому саме книгарня? Що спонукало тебе розпочати бізнес саме в цій галузі?
Певно, почну з того, що склалася воєдино низка різних чинників. По-перше, у мене були гроші й можливість вкластися в розвиток чогось нового та важливого для мене. По-друге, я почав розвивати спільноту мікрорайону й хотів знайти місце, де цій спільноті можна було б зустрічатися, балакати та обговорювати важливі питання — наприклад ідею сортування сміття і впровадження її на районі. І нічого такого готового не знайшов. Третім таким моментом стало те, що закрилася «Євразія» і звільнилося ось це приміщення. Я живу на шостому поверсі цього будинку і вже давно до нього приглядався. Наступний фактор — я хотів інвестувати в українську культуру, з одного боку, в найефективніший спосіб, а з іншого — так, як було б найцікавіше для мене. Ну, й одного з останніх на той момент разів, коли був у книгарні, я зловив себе на думці: хочу купити книжки, які в мене вже є. І подумав: «Стоп! Ось воно! Все сходиться». Це буде місце для спільноти та району — і водночас це буде книгарня, щоби я більше не купував книжок, які в мене є. Тоді я думав, що книжки дають під реалізацію (сміється), а виявилося, що всі ці книжки мені все одно доведеться придбати (перестає сміятися).
Я вирішив обговорити цю ідею зі своєю подругою Веронікою Селегою (кураторка культурних проєктів, засновниця проєкту «Бібліотеки Майбутнього» — О. Ю.), і вона підтримала мою ідею. До того ж мені вже давно хотілося офлайн-бізнес, бо я втомився від онлайну та цифри. А ще в мене двоє дітей, і я мріяв, щоби хлопці допомагали мені щось тут робити, відчували свою залученість. Так і вийшло, що все-все склалося, тож із початку серпня я намагався налагодити контакт із власником цього приміщення, щоби він віддав його мені в оренду. Тільки 28 вересня ми підписали договір оренди. Тобто, не було такого моменту, що я прокинувся зранку й подумав — «хочу книгарню». Ні, просто виявилося, що відкриття місця в такому форматі книгарні-кав’ярні вирішуватиме всі мої потреби.
Фактично ви щойно відкрилися — і наприкінці лютого розпочалася велика війна. Чи мали ви план дій на такий випадок? Чи підтримували одне одного в команді?
Плану як такого у нас не було. Єдине, на що вплинули розмови про повномасштабне вторгнення — це те, що за два тижні до його фактичного початку я поставив на паузу встановлення звукового обладнання, бо йшлося про велику суму грошей. Подумав, що у разі чого гроші важливіші, ніж купа колонок.
Навіть 25 лютого ми ще працювали та варили каву. Але більшість наших співробітників із часом виїхала. Окрім мене, ще лишився Женя, наш бариста, і він знову вийшов на роботу 23 березня. Бо до того каву варили всі, хто хоча б якось вмів. Але Женя вже був у черзі у військкомат, тому десь у середині квітня мобілізувався до війська.
У перші дні я намагався одразу виплатити всім заробітну плату. Це було моє найважливіше завдання, бо незрозуміло було, що буде з банківською системою… Та насправді нічого не було зрозуміло. Також у нас був чат із перекличкою, чи всі живі, в безпеці та чи потрібна комусь допомога. Мені здається, це створювало відчуття підтримки для нас, і це було дуже цінно.
Але щойно я зрозумів, що можна розпочинати роботу, Надія почала комунікувати з видавництвами, а я тут сам приймав усі коробки та розклеював цінники. Це займало купу часу, бо досі я такого не робив (сміється). Тому, де була змога, ми давали можливість працювати нашій команді: робити замовлення, заповнювати сторінки інтернет-магазину тощо. А потім, коли всі почали повертатися, вони знали, що на них чекають та в них тут є робота.
У вас тут усюди лого цього класного кота в касці. Поговорімо про цю ініціативу — «Печерські котики». Як я розумію, вона почалася саме тут, у книгарні.
Так, «Печерські котики» — це ініціатива, що зародилася на початку повномасштабного вторгнення. Але вона виникла на базі спільноти мікрорайону. Ті, хто долучилися до ініціативи — люди, які є сусідами та вже спілкувалися між собою в чатах та групах у соцмережах, тому що проживали в одному районі. А «Сенс» просто став місцем, де всі змогли зібратися: спілкуватися та підтримувати одне одного, збирати та перепаковувати гуманітарку, щоби відправити її далі. Так було у перші дні.
1 березня я відчинив двері книгарні знову, бо 25 лютого вивіз дружину з дітьми, а 28-го ввечері повернувся. Я зробив це, щоби сусідам було куди прийти, поспілкуватися та зняти психологічну напругу. З часом якось так склалося, що в кожного з’явилися певні задачі. Хтось допомагав старшим людям та ходив в аптеки, бо вони не всюди працювали та ще й за скороченим графіком. Хтось хотів допомагати харчами, хтось підтримував військових. І виходить, що паралельно я одразу згуртував у чаті вже чинні волонтерські ініціативи в Києві, щоби координуватися та не робити дурної роботи, а ще — щоби оперативно передавати потреби та запити. Серед тих ініціатив були «Солом’янські котики», і їхній учасник Гена Новіков запропонував нам узяти франшизу та стати «Печерськими котиками». Ми приїхали до них глянути, як усе організовано, та з урахуванням уже наших спільних досвідів почали свою діяльність. Якщо я не помиляюся, перший запис у телеграм-каналі «Котиків» з’явився 6 березня. А «Сенс» став повноцінним штабом, де було все.
І дотепер ви тут усі разом?
Наразі вже ні. «Котики» почали трохи скорочувати діяльність у «Сенсі», бо почали повертатися люди й треба було перезапускати діяльність книгарні. Але ще певний час у нас був склад деяких медикаментів та все необхідне для формування продуктових наборів, які ми роздавали старшим людям чи переселенцям, що проживають поруч.
Та нам треба було продовжувати. В грудні 2021 року ми починали «Сенс» із незакінченим ремонтом, тож склади «Котиків» переїхали в інше місце. Також «Печерські котики» зосередили свою діяльність на плетінні кікімор, а для цього треба певний простір та постійний доступ до нього. Тож планомірно «Котики» виїхали з «Сенсу», але й досі окремі збори чи святкування команди відбуваються тут.
У вас склалися дуже дружні стосунки всередині команди. Чи правильно я розумію, що книгарня-кав’ярня «Сенс» підтримує ініціативу і як бізнес? Бо я бачила, що ви маєте цілий стенд із благодійними листівками та постерами на продаж.
Одна з учасниць ініціативи запропонувала виставити тут ці листівки та плакати, щоби вони продавалися, і люди могли підписати листівку для військових, які вони додають до сплетених кікімор. Ну і, звісно, щоби гроші з їхньої реалізації йшли для «Котиків». Ми передаємо «Котикам» 100% вартості більшості з них, з деяких листівок автори забирають свою частку, а решта спрямовується на діяльність ініціативи. Також у нас у залі є книжка, що має спеціальну наліпку: всі гроші з її продажу йдуть на наш волонтерський рух (Олексій говорить про книжку Роберта Зубріна «Жага космосу». — О. Ю.).
Також тут, у книгарні, «Печерські котики» досі проводять майстер-класи та інструктажі з плетіння кікімор. Коли відбуваються їхні події, ми перетворюємося на своєрідний хаб. Наприклад, у День Києва назовні в алеї відбувався вуличний ярмарок, а книгарня стала простором для лекцій. Ну і, звісно, ми з «Котиками» максимально підтримуємо одне одного інформаційно — намагаємося розказувати одне про одного на своїх сторінках у соцмережах.
Чи помічали ви зараз у своїх відвідувачів якийсь специфічний запит на книжки, який ви могли б пояснити тим, що в нашій країні війна?
Так, є таке. Я не можу посилатися на конкретні дані, тому що ми почали свою діяльність за кілька місяців до повномасштабної війни. Непрості були часи: спершу грудень перед Новим роком, потім січень, коли продажі традиційно суттєво просідають, потім — посилення карантину, тому в нас на Печерську трохи поменшало людей, а тоді активні розмови про війну й початок повномасштабного вторгнення... Але я чітко пам’ятаю, як перед Новим роком усі купували красиві книжки на подарунки. Зокрема добре продавалися книжки про затишок, тобто люди мали певні плани на ремонт і оце все. До того ж ми тільки відкрилися й у нас не було ком’юніті, що знало б про нас та прицільно купувало б книжки в нас. До того ж ми не мали остаточно сформованого асортименту: я просто хотів, щоби книжки були українською, як я вже згадував.
Серед специфічних тем, що мене цікавили, можу назвати урбаністичну полицю. А коли розпочалася повномасштабна війна, перша книжка, яка продалася, як пам’ятаю, 2 березня, була про дизайн. У нас нічого не працювало, але люди ходили в книгарні та щось обирали. З’явилися запити на те, щоби практикувати та покращувати українську мову, а також на те, що допомогло б зануритися в історію України. Тому коли до нас, наприклад, приїхала книжка «Збагнути росію» — щойно я виставив на стіл, її одразу купили. Так само сталося з книжкою Бандери «Перспективи української революції». У березні-квітні в нас багато купували «Подолати минуле. Глобальна історія України» Ярослава Грицака, гадаю, через її назву. Проте з постачаннями були перебої: книжки приїжджали дуже рідко. Люди почали шукати в собі українця та намагатися зрозуміти, що це таке — бути українцем. Виявилося, що багато хто не розумів цього доволі довго, тож і з’явився такий потужний запит на знання з історії. Додалася ще потреба постійно поповнювати полиці з українською поезією та прозою — як сучасною, так і класичною. Імовірно, так сталося в тому числі завдяки діяльності наших подруг Богдани Неборак та Емми Антонюк. Люди дійсно хочуть пізнавати себе через українські книжки. Я сам почав читати більше української прози та поезії. Мої колеги мені радять, я щось обираю та читаю.
Ти згадав про Емму Антонюк. Розкажи про вашу співпрацю з нею й наскільки важливо шукати своїх умовних «амбасадорів», щоби створювати навколо книгарні постійну та активну аудиторію.
Емма звернулася до нас у пошуках приміщення для запису інтерв’ю для свого блогу. Я знав, що в неї є книжковий клуб, тож запропонував співпрацювати. Емма вже анонсувала книжку для обговорення (це була праця Віри Агєєвої «За лаштунками імперії» від видавництва «Віхола») за пару тижнів до нашої розмови, й ми думали, що всі потенційні учасники вже її купили. А виявилося, що ні. І коли вона розповіла у своєму блозі, що цю книжку можна придбати в «Сенсі», та ще й, якщо я правильно пам’ятаю, зі знижкою, це «залетіло». Ми продали дуже багато примірників «За лаштунками імперії» й активно спілкувалися з видавництвом, щоби отримати ще. Було круто, бо в інстаграмі публікувалося багато постів про цю книжку та про нас. Правильний підхід у маркетингу вкупі з популярністю Емми та її каналу «Палає» забезпечили вихід у світ нашому інтернет-магазину, хоча запрацював у нас він десь у травні. Ну, і про саму книгарню дізналося дуже багато нових людей. До великої війни ми не надто пушили свою популярність. У нас не було якогось готового маркетингового плану. Ми потроху рухалися, щоби зрозуміти, як люди сприймають нас, щоби лише підсилювати це. А потім уже й не було думок про маркетинг — лише думки про війну і про те, як втриматися. Наприклад, наш кавовий бар працював постійно в березні та квітні, ми наливали каву всім нашим гостям безкоштовно, і хоча ніде це не афішували — звісно, це також потребувало ресурсу.
Хай там як, наша співпраця з Еммою склалася дуже органічно, й ми просто шукали шляхи як зробити так, щоби це було вигідно і їй, і нам. Насамперед для простору книгарні. Бо інтернет-магазин є майже обов’язковим у наш час, без нього ми не витягнули б оренду, а ще ж маємо команду, склад та інші супутні витрати. Але, звісно, нам хотілося б, щоби люди приходили в книгарню, спілкувалися з нами, а консультанти підбирали їм книжки під настрій і під відповідний момент. У цьому й полягає ідея, про яку ми постійно говоримо.
А що з подіями в книгарні? Маєте якісь плани чи стратегію щодо того, які події для вас зараз актуальні?
Загалом ми почали шукати ідеї та напрями, дотичні до книгарні, що мали б також соціальну складову. Так, нещодавно ми запустили роботу над проєктом «Книжки з дому», мета якого — щоб спільноти українців, які вимушено опинилися закордоном, мали доступ до книжок українською мовою. Особливо це важливо для дітей. Разом із командою ми подалися на грант від фонду «Відродження», а поки чекаємо на результати — працюємо над пошуком спільнот закордоном та комунікацією з ними. В ідеалі ми бачимо це так: люди матимуть місце, де зберігатимуться книжки, які можна брати почитати додому, як у бібліотеці, і в такий спосіб гуртуватимуться й підтримуватимуть звʼязок між собою та зі своєю країною.Щодо подій, то складається так, що здебільшого люди звертаються до нас самостійно. Нам постійно пишуть із пропозиціями, бо ми маємо достатньо місця. Скажімо, на презентації проєкту Ukraїner було 80 людей (10 вересня в книгарні «Сенс» пройшла презентація нових видань проєкту. — О.Ю.). Своєю чергою, ми відкриті до обговорення та проведення різних форматів подій. А зараз у нас іще й з’явиться якісніший звук, щоби в усіх залах було однаково добре чути.
Коли я думав про власну книгарню, то мав мрію, що тут відбуватимуться презентації книжок, черга стоятиме аж до метро «Арсенальна», а люди дивитимуться з вікон, як хтось отримує свій підпис від автора. Це було б круто. Тому коли хтось звертається до нас із пропозицією, ми оцінюємо, чи вписується вона в наше бачення адекватності та доречності. Але в цілому принципи та цінності «Сенсу» ще не розписані, бо ми так і не спромоглися зібратися на стратегічну сесію, щоби зробити це. Спочатку відкриття, незавершений ремонт, а потім повномасштабна війна... Але в будь-якому випадку є принципи, від яких ми відштовхуємося. Наприклад, якщо це пропозиція щодо презентації нонфікшну, то книжка має відповідати ідеям доказової медицини та не бути антинауковою. Якщо це художня література, то мені було б цінно, якби книжки додавали людині знань та досвіду. Принаймні мені так хотілося б.
Ти згадував про інвестування в українську культуру. Чому для тебе це важливо? Адже для створення місця зустрічей для обговорення ідей та власного офлайн-бізнесу можна було зупинитися, наприклад, на кав’ярні.
Кав’ярень у Києві повно — це була б конкуренція на рівні кав’ярні, та й усе. Немає у звичайній кав’ярні чогось такого екстрацікавого, щоб у ній народжувалися нові ідеї та сенси. Хіба що якщо це кав’ярня десь у Кремнієвій долині. Там люди виходять на каву зі своїх компаній, зустрічаються в черзі (вона, до речі, штучно створена, щоби вони встигали спілкуватися), тож, можливо, там народжуються нові ідеї та стартапи. А з книжками це зовсім інша історія. Почнімо з того, що я хотів би, щоби люди читали книжки українською мовою, та загалом прагнув долучитися до популяризації читання. Тому формат книгарні разом із кав’ярнею дуже цікавий мені ще й тим, що залучає людей, які просто прийшли по каву, до читання та вибору книжок для себе чи на подарунок. Ми з самого початку створили асортимент, де були книжки виключно від українських видавництв. Я хотів підтримувати нашу галузь книговидання, бо розумію, що конкурувати з таким великим ринком російської книжки та працювати в умовах зрусифікованих міст дуже важко. І в цьому я побачив певну мету нашої діяльності.
І могло б здатися, що зараз робота книгарні ніяк не відрізняється від порівняно мирного минулого року. Якщо не зважати на деталі. Видавництва й далі замовляють тиражі на друкарнях у місті, яке щодня перебуває під обстрілами, а тому не мають жодної змоги прогнозувати терміни появи нових тиражів. У залі книгарні оголошення про майбутні книжкові події сусідує з оголошенням про збір людей для плетіння кікімор. На касі стоїть скринька для листівок на фронт поряд із великою емблемою кота в касці — «Печерського котика». Ну і, звісно, дошка з підвішеною кавою для всіх відвідувачів-військових.
Та першим буде запитання, яке турбує мене ще, певно, з грудня минулого року, тобто від моменту, як я дізналася про ваше відкриття. Чому саме книгарня? Що спонукало тебе розпочати бізнес саме в цій галузі?
Певно, почну з того, що склалася воєдино низка різних чинників. По-перше, у мене були гроші й можливість вкластися в розвиток чогось нового та важливого для мене. По-друге, я почав розвивати спільноту мікрорайону й хотів знайти місце, де цій спільноті можна було б зустрічатися, балакати та обговорювати важливі питання — наприклад ідею сортування сміття і впровадження її на районі. І нічого такого готового не знайшов. Третім таким моментом стало те, що закрилася «Євразія» і звільнилося ось це приміщення. Я живу на шостому поверсі цього будинку і вже давно до нього приглядався. Наступний фактор — я хотів інвестувати в українську культуру, з одного боку, в найефективніший спосіб, а з іншого — так, як було б найцікавіше для мене. Ну, й одного з останніх на той момент разів, коли був у книгарні, я зловив себе на думці: хочу купити книжки, які в мене вже є. І подумав: «Стоп! Ось воно! Все сходиться». Це буде місце для спільноти та району — і водночас це буде книгарня, щоби я більше не купував книжок, які в мене є. Тоді я думав, що книжки дають під реалізацію (сміється), а виявилося, що всі ці книжки мені все одно доведеться придбати (перестає сміятися).
Я вирішив обговорити цю ідею зі своєю подругою Веронікою Селегою (кураторка культурних проєктів, засновниця проєкту «Бібліотеки Майбутнього» — О. Ю.), і вона підтримала мою ідею. До того ж мені вже давно хотілося офлайн-бізнес, бо я втомився від онлайну та цифри. А ще в мене двоє дітей, і я мріяв, щоби хлопці допомагали мені щось тут робити, відчували свою залученість. Так і вийшло, що все-все склалося, тож із початку серпня я намагався налагодити контакт із власником цього приміщення, щоби він віддав його мені в оренду. Тільки 28 вересня ми підписали договір оренди. Тобто, не було такого моменту, що я прокинувся зранку й подумав — «хочу книгарню». Ні, просто виявилося, що відкриття місця в такому форматі книгарні-кав’ярні вирішуватиме всі мої потреби.
Фактично ви щойно відкрилися — і наприкінці лютого розпочалася велика війна. Чи мали ви план дій на такий випадок? Чи підтримували одне одного в команді?
Плану як такого у нас не було. Єдине, на що вплинули розмови про повномасштабне вторгнення — це те, що за два тижні до його фактичного початку я поставив на паузу встановлення звукового обладнання, бо йшлося про велику суму грошей. Подумав, що у разі чого гроші важливіші, ніж купа колонок.
Навіть 25 лютого ми ще працювали та варили каву. Але більшість наших співробітників із часом виїхала. Окрім мене, ще лишився Женя, наш бариста, і він знову вийшов на роботу 23 березня. Бо до того каву варили всі, хто хоча б якось вмів. Але Женя вже був у черзі у військкомат, тому десь у середині квітня мобілізувався до війська.
У перші дні я намагався одразу виплатити всім заробітну плату. Це було моє найважливіше завдання, бо незрозуміло було, що буде з банківською системою… Та насправді нічого не було зрозуміло. Також у нас був чат із перекличкою, чи всі живі, в безпеці та чи потрібна комусь допомога. Мені здається, це створювало відчуття підтримки для нас, і це було дуже цінно.
Але щойно я зрозумів, що можна розпочинати роботу, Надія почала комунікувати з видавництвами, а я тут сам приймав усі коробки та розклеював цінники. Це займало купу часу, бо досі я такого не робив (сміється). Тому, де була змога, ми давали можливість працювати нашій команді: робити замовлення, заповнювати сторінки інтернет-магазину тощо. А потім, коли всі почали повертатися, вони знали, що на них чекають та в них тут є робота.
У вас тут усюди лого цього класного кота в касці. Поговорімо про цю ініціативу — «Печерські котики». Як я розумію, вона почалася саме тут, у книгарні.
Так, «Печерські котики» — це ініціатива, що зародилася на початку повномасштабного вторгнення. Але вона виникла на базі спільноти мікрорайону. Ті, хто долучилися до ініціативи — люди, які є сусідами та вже спілкувалися між собою в чатах та групах у соцмережах, тому що проживали в одному районі. А «Сенс» просто став місцем, де всі змогли зібратися: спілкуватися та підтримувати одне одного, збирати та перепаковувати гуманітарку, щоби відправити її далі. Так було у перші дні.
1 березня я відчинив двері книгарні знову, бо 25 лютого вивіз дружину з дітьми, а 28-го ввечері повернувся. Я зробив це, щоби сусідам було куди прийти, поспілкуватися та зняти психологічну напругу. З часом якось так склалося, що в кожного з’явилися певні задачі. Хтось допомагав старшим людям та ходив в аптеки, бо вони не всюди працювали та ще й за скороченим графіком. Хтось хотів допомагати харчами, хтось підтримував військових. І виходить, що паралельно я одразу згуртував у чаті вже чинні волонтерські ініціативи в Києві, щоби координуватися та не робити дурної роботи, а ще — щоби оперативно передавати потреби та запити. Серед тих ініціатив були «Солом’янські котики», і їхній учасник Гена Новіков запропонував нам узяти франшизу та стати «Печерськими котиками». Ми приїхали до них глянути, як усе організовано, та з урахуванням уже наших спільних досвідів почали свою діяльність. Якщо я не помиляюся, перший запис у телеграм-каналі «Котиків» з’явився 6 березня. А «Сенс» став повноцінним штабом, де було все.
І дотепер ви тут усі разом?
Наразі вже ні. «Котики» почали трохи скорочувати діяльність у «Сенсі», бо почали повертатися люди й треба було перезапускати діяльність книгарні. Але ще певний час у нас був склад деяких медикаментів та все необхідне для формування продуктових наборів, які ми роздавали старшим людям чи переселенцям, що проживають поруч.
Та нам треба було продовжувати. В грудні 2021 року ми починали «Сенс» із незакінченим ремонтом, тож склади «Котиків» переїхали в інше місце. Також «Печерські котики» зосередили свою діяльність на плетінні кікімор, а для цього треба певний простір та постійний доступ до нього. Тож планомірно «Котики» виїхали з «Сенсу», але й досі окремі збори чи святкування команди відбуваються тут.
У вас склалися дуже дружні стосунки всередині команди. Чи правильно я розумію, що книгарня-кав’ярня «Сенс» підтримує ініціативу і як бізнес? Бо я бачила, що ви маєте цілий стенд із благодійними листівками та постерами на продаж.
Одна з учасниць ініціативи запропонувала виставити тут ці листівки та плакати, щоби вони продавалися, і люди могли підписати листівку для військових, які вони додають до сплетених кікімор. Ну і, звісно, щоби гроші з їхньої реалізації йшли для «Котиків». Ми передаємо «Котикам» 100% вартості більшості з них, з деяких листівок автори забирають свою частку, а решта спрямовується на діяльність ініціативи. Також у нас у залі є книжка, що має спеціальну наліпку: всі гроші з її продажу йдуть на наш волонтерський рух (Олексій говорить про книжку Роберта Зубріна «Жага космосу». — О. Ю.).
Також тут, у книгарні, «Печерські котики» досі проводять майстер-класи та інструктажі з плетіння кікімор. Коли відбуваються їхні події, ми перетворюємося на своєрідний хаб. Наприклад, у День Києва назовні в алеї відбувався вуличний ярмарок, а книгарня стала простором для лекцій. Ну і, звісно, ми з «Котиками» максимально підтримуємо одне одного інформаційно — намагаємося розказувати одне про одного на своїх сторінках у соцмережах.
Чи помічали ви зараз у своїх відвідувачів якийсь специфічний запит на книжки, який ви могли б пояснити тим, що в нашій країні війна?
Так, є таке. Я не можу посилатися на конкретні дані, тому що ми почали свою діяльність за кілька місяців до повномасштабної війни. Непрості були часи: спершу грудень перед Новим роком, потім січень, коли продажі традиційно суттєво просідають, потім — посилення карантину, тому в нас на Печерську трохи поменшало людей, а тоді активні розмови про війну й початок повномасштабного вторгнення... Але я чітко пам’ятаю, як перед Новим роком усі купували красиві книжки на подарунки. Зокрема добре продавалися книжки про затишок, тобто люди мали певні плани на ремонт і оце все. До того ж ми тільки відкрилися й у нас не було ком’юніті, що знало б про нас та прицільно купувало б книжки в нас. До того ж ми не мали остаточно сформованого асортименту: я просто хотів, щоби книжки були українською, як я вже згадував.
Серед специфічних тем, що мене цікавили, можу назвати урбаністичну полицю. А коли розпочалася повномасштабна війна, перша книжка, яка продалася, як пам’ятаю, 2 березня, була про дизайн. У нас нічого не працювало, але люди ходили в книгарні та щось обирали. З’явилися запити на те, щоби практикувати та покращувати українську мову, а також на те, що допомогло б зануритися в історію України. Тому коли до нас, наприклад, приїхала книжка «Збагнути росію» — щойно я виставив на стіл, її одразу купили. Так само сталося з книжкою Бандери «Перспективи української революції». У березні-квітні в нас багато купували «Подолати минуле. Глобальна історія України» Ярослава Грицака, гадаю, через її назву. Проте з постачаннями були перебої: книжки приїжджали дуже рідко. Люди почали шукати в собі українця та намагатися зрозуміти, що це таке — бути українцем. Виявилося, що багато хто не розумів цього доволі довго, тож і з’явився такий потужний запит на знання з історії. Додалася ще потреба постійно поповнювати полиці з українською поезією та прозою — як сучасною, так і класичною. Імовірно, так сталося в тому числі завдяки діяльності наших подруг Богдани Неборак та Емми Антонюк. Люди дійсно хочуть пізнавати себе через українські книжки. Я сам почав читати більше української прози та поезії. Мої колеги мені радять, я щось обираю та читаю.
Ти згадав про Емму Антонюк. Розкажи про вашу співпрацю з нею й наскільки важливо шукати своїх умовних «амбасадорів», щоби створювати навколо книгарні постійну та активну аудиторію.
Емма звернулася до нас у пошуках приміщення для запису інтерв’ю для свого блогу. Я знав, що в неї є книжковий клуб, тож запропонував співпрацювати. Емма вже анонсувала книжку для обговорення (це була праця Віри Агєєвої «За лаштунками імперії» від видавництва «Віхола») за пару тижнів до нашої розмови, й ми думали, що всі потенційні учасники вже її купили. А виявилося, що ні. І коли вона розповіла у своєму блозі, що цю книжку можна придбати в «Сенсі», та ще й, якщо я правильно пам’ятаю, зі знижкою, це «залетіло». Ми продали дуже багато примірників «За лаштунками імперії» й активно спілкувалися з видавництвом, щоби отримати ще. Було круто, бо в інстаграмі публікувалося багато постів про цю книжку та про нас. Правильний підхід у маркетингу вкупі з популярністю Емми та її каналу «Палає» забезпечили вихід у світ нашому інтернет-магазину, хоча запрацював у нас він десь у травні. Ну, і про саму книгарню дізналося дуже багато нових людей. До великої війни ми не надто пушили свою популярність. У нас не було якогось готового маркетингового плану. Ми потроху рухалися, щоби зрозуміти, як люди сприймають нас, щоби лише підсилювати це. А потім уже й не було думок про маркетинг — лише думки про війну і про те, як втриматися. Наприклад, наш кавовий бар працював постійно в березні та квітні, ми наливали каву всім нашим гостям безкоштовно, і хоча ніде це не афішували — звісно, це також потребувало ресурсу.
Хай там як, наша співпраця з Еммою склалася дуже органічно, й ми просто шукали шляхи як зробити так, щоби це було вигідно і їй, і нам. Насамперед для простору книгарні. Бо інтернет-магазин є майже обов’язковим у наш час, без нього ми не витягнули б оренду, а ще ж маємо команду, склад та інші супутні витрати. Але, звісно, нам хотілося б, щоби люди приходили в книгарню, спілкувалися з нами, а консультанти підбирали їм книжки під настрій і під відповідний момент. У цьому й полягає ідея, про яку ми постійно говоримо.
А що з подіями в книгарні? Маєте якісь плани чи стратегію щодо того, які події для вас зараз актуальні?
Загалом ми почали шукати ідеї та напрями, дотичні до книгарні, що мали б також соціальну складову. Так, нещодавно ми запустили роботу над проєктом «Книжки з дому», мета якого — щоб спільноти українців, які вимушено опинилися закордоном, мали доступ до книжок українською мовою. Особливо це важливо для дітей. Разом із командою ми подалися на грант від фонду «Відродження», а поки чекаємо на результати — працюємо над пошуком спільнот закордоном та комунікацією з ними. В ідеалі ми бачимо це так: люди матимуть місце, де зберігатимуться книжки, які можна брати почитати додому, як у бібліотеці, і в такий спосіб гуртуватимуться й підтримуватимуть звʼязок між собою та зі своєю країною.Щодо подій, то складається так, що здебільшого люди звертаються до нас самостійно. Нам постійно пишуть із пропозиціями, бо ми маємо достатньо місця. Скажімо, на презентації проєкту Ukraїner було 80 людей (10 вересня в книгарні «Сенс» пройшла презентація нових видань проєкту. — О.Ю.). Своєю чергою, ми відкриті до обговорення та проведення різних форматів подій. А зараз у нас іще й з’явиться якісніший звук, щоби в усіх залах було однаково добре чути.
Коли я думав про власну книгарню, то мав мрію, що тут відбуватимуться презентації книжок, черга стоятиме аж до метро «Арсенальна», а люди дивитимуться з вікон, як хтось отримує свій підпис від автора. Це було б круто. Тому коли хтось звертається до нас із пропозицією, ми оцінюємо, чи вписується вона в наше бачення адекватності та доречності. Але в цілому принципи та цінності «Сенсу» ще не розписані, бо ми так і не спромоглися зібратися на стратегічну сесію, щоби зробити це. Спочатку відкриття, незавершений ремонт, а потім повномасштабна війна... Але в будь-якому випадку є принципи, від яких ми відштовхуємося. Наприклад, якщо це пропозиція щодо презентації нонфікшну, то книжка має відповідати ідеям доказової медицини та не бути антинауковою. Якщо це художня література, то мені було б цінно, якби книжки додавали людині знань та досвіду. Принаймні мені так хотілося б.
Ти згадував про інвестування в українську культуру. Чому для тебе це важливо? Адже для створення місця зустрічей для обговорення ідей та власного офлайн-бізнесу можна було зупинитися, наприклад, на кав’ярні.
Кав’ярень у Києві повно — це була б конкуренція на рівні кав’ярні, та й усе. Немає у звичайній кав’ярні чогось такого екстрацікавого, щоб у ній народжувалися нові ідеї та сенси. Хіба що якщо це кав’ярня десь у Кремнієвій долині. Там люди виходять на каву зі своїх компаній, зустрічаються в черзі (вона, до речі, штучно створена, щоби вони встигали спілкуватися), тож, можливо, там народжуються нові ідеї та стартапи. А з книжками це зовсім інша історія. Почнімо з того, що я хотів би, щоби люди читали книжки українською мовою, та загалом прагнув долучитися до популяризації читання. Тому формат книгарні разом із кав’ярнею дуже цікавий мені ще й тим, що залучає людей, які просто прийшли по каву, до читання та вибору книжок для себе чи на подарунок. Ми з самого початку створили асортимент, де були книжки виключно від українських видавництв. Я хотів підтримувати нашу галузь книговидання, бо розумію, що конкурувати з таким великим ринком російської книжки та працювати в умовах зрусифікованих міст дуже важко. І в цьому я побачив певну мету нашої діяльності.
