Тиша

Це мав бути жарт, чи перебільшення, чи помилка, чи просто сон, тільки не реальність. Я розбудила сестру. Потім подзвонила мамі, питала, де вона, і плакала.

Здається, батьки поїхали купувати їжу й ліки. Здається, прийшло повідомлення від друга з Америки. Він написав, що йому шкода. Здається, усі почали писати, що їм шкода.

Я майже нічого не розуміла, читала й слухала розповіді тих, хто прокинувся від звуку сирен чи вибухів. Здається, тільки я спала добре всю ніч. Завдяки антидепресанту.

Таких «здається» у мене зараз значно більше, ніж «я пам’ятаю». Лікарка каже, що це через дисоціацію. Є ніби стіна між реальністю і спогадами, яка рятує мене, ховаючи найстрашніше.
Під вечір стало гірше. Здавалося, невідомі раніше звуки вибухів швидше і швидше наближаються, підкрадаються. Ми почали збирати речі, про всяк випадок. Пакували валізи, сумки, рюкзаки. Здавалося, якщо підемо у сховище, то назавжди. З темнотою прийшов і страх, який не заклеїти скотчем, як вікна.

Десь опівночі я вперше поїла. Виявилося, це дуже важливо — їсти. А ще — дивитися не тільки новини, намагатися говорити вголос, розмовляти з іншими, ходити. Батьки з дідусем пішли спати, але я не змогла. Ніби відчувала, що це вже там — за вікном. Звір. Він лякає всіх, змушує сидіти вдома, а потім — відходить, дає змогу втекти. Мені здавалося, що це мій шанс утекти. Від чого саме — не знала.

Я пам’ятаю як вперше почула вибухи. Їх було три. Вони пролунали о 4:19, а о 4:22 я вже будила всю родину. У ту ніч вперше за кілька місяців я не випила свої ліки. У ту ніч я зовсім не спала. У ту ніч я була самотня, бо врешті всі вирішили продовжувати спати. Та ніч стала найдовшою в моєму житті. Вона триває досі.

Приблизно о сьомій ранку вперше почула сирени. Тепер я чую їх постійно, декілька разів на день. Засинаю з ними, просинаюся теж з ними. Мій світ став замиленим, туманним, як буває під час нападу тривоги. Тоді ми вирішили нарешті спуститися у сховище. Коли ми розклали речі на підлозі паркінгу, з’явилося щось нове — те, що ховається в кожному гучному звукові. Я лягла спати у куртці, домашній кофті й джинсах, які потім не знімала тиждень. Дивилася на колесо машини і тихо казала «все добре».

Коли ми повернулися додому, це був справді наш дім — такий знайомий, без вибитих вікон чи стін, як я уявляла. У ванній помітила, що моє тіло змінилося, ніби стало меншим і тоншим. Я не їла більше дев’яти годин, не спала день, знову не випила ліки. Ми пробули вдома десь пів години до наступної сирени. Вдруге йшли до сховища разом із сусідами. Здавалося, тільки зі мною щось не так. Вибухи з вулиці перебралися всередину. Перед очима — іскри, я задихалася. Здавалося, повітря, люди навколо, бетонна стіна — усе проти мене. Мене знудило жовчю просто на газон елітного будинку з паркінгом. Після цього стало легше. У паркінгу ми зайняли те саме місце, що й минулого разу. Я лягла на ковдру і втупилася в стіну. Машина вже поїхала.

Того дня ми спускалися у сховище ще чотири чи п’ять разів, а потім настала ніч — і ми залишилися вдома. Я нарешті випила ліки й заснула у ванні. Перед сном я вперше в житті молилася, благала, щоб усі вціліли й подумки дякувала нашим військовим за те, що маю можливість спати і їсти. Наступну ніч теж провела у ванні, а потім уже спала в коридорі на підлозі. Кажуть, там найбезпечніше. Коридор став нам новою маленькою домівкою, де ми їли, дивилися новини, спали й ховалися.

Якось уночі ми почули неймовірно гучні вибухи. Здавалося, щось попало прямо в наш дім. Тоді я написала своїй подружці, що сильно люблю її і буду любити завжди. А потім настала тиша.
Тиша, яка днями розривалася вже знайомими вибухами, сиренами, новинами, дзвінками, повідомленнями, жахіттями, тривогою, біллю, тугою і злістю. Врешті ми вирішили втекти від них, покинути дім. Ми зібрали все, що вмістилося в машину. Здається, я не заправила ліжко. Здається, мої светри лежать на підлозі. Здається, скотч залишився на вікнах. Здається, магніти на холодильнику все ще висять у формі кривого серця. Раніше я точно знала, на якій полиці лежить моя улюблена книжка, а зараз мені лише здається.

Ця тиша виявилася тим самим звіром, який ніколи не спить. Це — хижак, його одразу можна впізнати за гарчанням гучномовця. Навіть коли ховаєшся за глухою стіною, він наздоганяє. Залишається лише сподіватися, що їй не вдасться увірватися в дім, розбити вікна, вибити стіни, що вона залишиться лише у снах, гучних звуках і спогадах.

Про проєкт

(с)Teen side

"Прокидайся, у нас війна" — проект, який збирає, перекладає й розповсюджує світом документальні історії підлітків і молоді, які зараз проживають війну в Україні.
Українська молодь проживає досвід війни — неочікуваний для нас і погано зрозумілий для зовнішнього світу. Ми отримуємо безліч інформації про війну: статистику, свідчення, промови, пропоганду. У цьому інформаційному потоці складно знайти об’єктивну правду. Ми теж шукаємо правду, але іншу — емоційну і творчу. Ми збираємо документальні історії української молоді про досвід життя в умовах війни. Про те, як ми біжемо, лишаємося, ховаємося, боремося, волонтеримо, панікуємо, сміємося і пишемо. Ми розповідаємо про нашу війну так, як її відчуваємо. Ми хочемо, щоб про нашу війну світ дізнався не з промов політиків чи доповідей експертів, а з наших особистих, справжніх історій. Ми говоримо зі світом різними мовами і дуже хочемо, щоб нас почули.

Проект створений підлітковою спільнотою Teenside і письменницьким конкурсом для підлітків «безпробілів» від української ГО «безпробілів», яка розвиває культуру творчого письма серед підлітків і молоді в Україні. За підтримки Goethe-Institut в Україні

teenside.home@gmail.com
instagram.com/teenside_bezprobiliv
fb.com/bezprobiliv