Книжки, перекладені німецькою
Українська література німецькою: як Мавка у Лореляй гостює
Війна забирає життя, знищує міста, позбавляє віри в міжнародні інститути й цивілізаційні цінності. Але водночас вона гуртує людей, увиразнює ідентифікаційні маркери та зводить міжкультурні мости. Наша взаємодія із союзниками проявляється не лише в економіко-політичній, а й у літературній площині. Цьогоріч німецькою з’явилося та ще з’являться дуже багато текстів, написаних українцями в різні епохи та про різні події. З огляду на моторошні обставини інтерес до них неабиякий. Заговоривши німецькою, книжки українських авторів можуть багато розповісти і про нас, і про суспільство, яке захотіло їх прочитати.
Діалог України з Німеччиною триває вже не одну сотню років. У ХІХ столітті українські автори-романтики почали перекладати німецьких колег, розширюючи власні поетичні горизонти і тим самим збагачуючи рідну культуру. Хрестоматійні класики української літератури Пантелеймон Куліш, Леся Українка та Іван Франко також мають потужний перекладацький доробок, не останнє місце в якому посідають німецькі автори. Шиллер, Ґете і Гейне вперше заговорили українською саме завдяки цим персоналіям. У ХХ столітті естафету перейняли корифеї українського перекладу: Максим Рильський, Борис Тен, Микола Лукаш, Григорій Кочур та чимало їхніх колег і далі популяризували німецьку культуру в Україні, пропонуючи переклади не виданих у нас раніше текстів та оновлені версії класичних і давно знайомих творів. Яскравою з’явою другої половини ХХ століття став переклад «Життя Галілея» Бертольда Брехта у виконанні Василя Стуса. Прикметно, що й сучасні нам літератори продовжують звертатися до німецького спадку, про що яскраво свідчить видана у 2021 році «Похвала діалектиці» того ж таки Брехта у перекладі Сергія Жадана.
Доводиться визнати, що зворотний процес проникнення українських наративів у німецьку культуру відбувався значно повільніше та складніше. Причини цього явища цілком очевидні, проте з 1991 року ситуація почала змінюватися на краще. Мабуть, найбільше в Німеччині знають та люблять Жадана. Ось навіть зовсім нещодавно вийшла його нова книжка «Небо над Харковом» — «щоденникові записи перших шести місяців великого протистояння та опору». Видання українською не планується. Так само як і не планують, принаймні найближчим часом, видавати в Україні збірку есеїв Тані Малярчук «Gleich geht die Geschichte weiter, wir atmen nur aus» («Розповідь продовжиться за мить, ми просто видихнемо»). Вона складається з матеріалів про «войовничу експансіоністську політику росії», що авторка писала протягом 2014–2022 років для німецьких видань.
Той факт, що українські письменники говорять з німецьким читачем напряму, часто оминаючи не тільки перекладачів, а й своїх вітчизняних поціновувачів, свідчить про неймовірну увагу Німеччини до того, що відбувається в Україні. Високу цінність становлять слова безпосередніх свідків та учасників подій, що сталися вже й тривають досі. Із Харкова до Берліна лунає голос фантаста Сергія Герасимова, який з перших днів повномасштабного вторгнення вів щоденник та видав його під назвою «Feuerpanorama: Ein ukrainisches Kriegstagebuch. Einblicke in Russlands Überfall auf Charkiw». Знову виходить друком практично «програмний маніфест» українських митців про Майдан під редактурою Юрія Андруховича — «Euromaidan. Was in der Ukraine auf dem Spiel steht», де 15 авторів пишуть про те, за що ми боролися на Майдані, та пояснюють, чому ця подія ввійшла в нашу історію як Революція Гідності. Також видавництво Droemer опублікувало збірку промов шостого президента України Володимира Зеленського під назвою «Reden gegen den Krieg».
Водночас німецька аудиторія хоче зрозуміти не тільки поточну мить, а й історичний контекст. 2022 рік у цьому сенсі є винятково яскравим, адже вийшли друком два шалено важливих як для нашої літератури, так і для розуміння нас закордоном тексти — «Місто» Валер’яна Підмогильного та «Дівчина з ведмедиком» Віктора Домонтовича.
Обидва романи є унікальними взірцями української модерністської прози, інтелектуального роману, який свідомо чи несвідомо намагався відмежуватися від мейнстримного потоку тогочасної літератури та дослідити тектонічні суспільні зміни з філософської точки зору. Теми та образи, які досліджували автори, зберігають свою актуальність і досі. «Місто» Валер’яна Підмогильного — яскравий приклад урбаністичної прози. Сільський юнак прагне підкорити Київ — і не помічає, як Київ сам підкорює його. «Дівчина з ведмедиком» — це тонка інтелектуальна гра автора з читачем і глибока вдумлива розмова про місце жінки в суспільстві та її емансипацію. Суголосні європейській модерністській традиції, обидва романи зосереджуються не так на діях, як на думках. Персонажі провадять справжнісінькі філософські диспути на дражливі для них теми.
Ці твори можуть бути цікавими німецьким читачам відразу з кількох точок зору. По-перше, вони дають їм можливість поглянути на себе збоку, адже герої, наприклад, «Дівчини з ведмедиком», глибоко занурені в німецьку культуру: вони вільно цитують Ґете в оригіналі, їхня поведінка втілює ніцшеанську філософію, а фінал роману взагалі відбувається в Берліні. По-друге, це знайомство з потужним літературним напрямком, який було розчавлено жорнами репресій. А по-третє, німецька аудиторія через ці романи познайомиться з вільним від булґаківських нашарувань російської пропаганди українським Києвом 20-х років та Кримом до сумнозвісної депортації кримських татар.
Період та простір цей настільки цікаві, що звертаються до них українські письменники і через сто років. Президент українського PEN Андрій Курков у 2021-му опублікував роман «Самсон та Надія», що цьогоріч з’явиться і на прилавках німецьких книгарень. Події книжки відбуваються у Києві 1919 року. У місті панує цілковитий хаос. Головний герой, Самсон Колечко, волею випадку стає міліціонером на службі нової влади. Його перша ж справа виявляється значно складнішою та значущішою, ніж здавалося слідчому на перший погляд. Курков яскраво описує тогочасні звичаї та побут киян, а популярний формат історичного детективу споряджає історію захопливим сюжетом та заплутаною таємницею, яка триматиме увагу читачів.
Українці постійно провадять діалог зі своїм минулим. Як писав Жадан, «найтяжче, що у нас є, — це наша пам’ять. А найгірше те, що вона лише тяжчає з кожним роком». У нас її завжди намагалися забрати — намагаються й досі. Дуже часто ми майже не знаємо ані про події, ані про людей, що формували нас та нашу державу. Через це й ходимо повсякчас замкненим колом історії, раз у раз намагаючись згадати, ким ми є насправді. «Забуття» Тані Малярчук, видане німецькою під назвою «Синій кит пам’яті» (Blauwal der Erinnerung), і є романом про такий пошук себе через іншого. Головна героїня роману досліджує особистість В’ячеслава Липинського — українського історика польського походження, що обстоював ідеї українського монархізму. Постать Липинського настільки ж непересічна, наскільки й невідома. Дихотомія минулого та сучасного стає наріжною проблемою роману, публікація перекладу якого привідкриває для німецьких читачів завісу над складними історичними травмами, які відлунюють у тілі сучасної України.
Особиста розмова неминуче рано чи пізно повинна вийти на загальний рівень. Якоїсь миті інтимного пере(про)живання історії стає замало. І саме для розуміння ширшого контексту стають у пригоді праці українського та американського історика, професора кафедри української історії в Гарвардському університеті Сергія Плохія, який віддавна вивчає різноманітні аспекти минулого нашої держави, спеціалізуючись на дослідженнях ранньомодерної та модерної історії України та Східної Європи. Над публікацією його праць в Німеччині працюють два видавництва: Hoffmann & Campe надрукували «Браму Європи. Історію України від скіфських воєн до незалежності», а Rowohlt презентували «The Frontline: Essays on Ukraine’s Past and Present» (українською книжка ще не вийшла).
«Брама Європи» — це спроба осягнути тяглість української історії, показати читачеві панорамну картину нашого минулого від найдавніших часів до сьогодення. Праця чимось нагадує славнозвісну «Історію України» Ореста Субтельного, який також працював по той бік Атлантики — був професором Йоркського університету в Торонто. «Браму Європи» вирізняє легкий та яскравий стиль: автор не переобтяжує свою оповідь надміром абстрактних дат, а наголошує на тонких взаємозв’язках, які пронизують буття української держави, та їхньому осмисленні. У авторській інтерпретації Україна постає тією ж таки брамою — територією, через яку переміщалися великі групи народів із Азії в Європу і навпаки. Обраний автором формат, звісно, має й слабкі місця — часом цілі епохи пролітають на кількох сторінках одного розділу, але «Брама Європи» все одно лишається чудовим джерелом інформації про минуле нашої країни.
«The Frontline: Essays on Ukraine’s Past and Present» неначе доповнює «Браму Європи» та іншу книжку Плохія «Чорнобиль. Історія ядерної катастрофи», відкриваючи ще один професійний інтерес автора — політичну та культурну історію Холодної війни. Збірка есеїв висвітлює ключові події української історії (Голодомор, вплив чорнобильської катастрофи, розпад Радянського Союзу) та говорить про причини найбільшої війни в центрі Європи з часів Другої Світової. Тієї самої війни, в якій ми зараз живемо.
Саме про неї також пише Артем Чех, тільки не з геополітичної, а з особистої перспективи. Український письменник, доброволець п’ятої хвилі мобілізації, який провів осінь 2015 — весну 2016 років на передовій, написав «Точку нуль» — яскравий приклад документальної прози, що лише маскується під збірку есеїв. Автофікціональна проза, яка, можливо, не така вже й фікціональна, з усією похмурою жорстокістю стирає межу між читачем та війною. Ми дивимося на світ очима солдата, який, опинившись на «нулі», сприймає реальність навколо себе як ірреальний екзистенційний вимір, де весь світ звужується до короткого тут і зараз. Війна, а точніше її бої, існує неначе за кадром: автор зосереджується на побуті вояків, їхніх думках та почуттях. В Україні більше не можна провести чітку межу між тим, де війна є, а де її немає, тому опублікована у нас іще в 2017 році «Точка нуль», яка зараз виходить німецькою, запрошує західних читачів поглянути у вічі далекого і поки ще не зовсім зрозумілого звіра на ім’я війна. «Точка нуль» Артема Чеха — це історія вояка на фронті. Натомість «За спиною» Гаськи Шиян — це історія жінки, що чекає його з фронту. Роман, високо оцінений журі різноманітних премій, призвів до бурхливої дискусії всередині українського суспільства щодо нових соціальних ролей чоловіків і жінок, які неминуче з’являються, коли на твою країну нападає ворог.
Через розквіт воєнної та навколовоєнної літератури може здатися, що українське суспільство живе тільки війною і спробами її осмислити. Тому те, що навіть у найгарячіших точках завжди є місце іншим проявам життя, можливо, розриває для західної аудиторії всі шаблони. Тим не менш, таке тематичне розмаїття все ж потрапляє в поле зору німецьких видавців, показуючи читачам химерність і багатогранність нашого життя. Цього року серед українських книжок «не про війну» німецькою з’являються «Радіо Ніч» Юрія Андруховича («Radio Nacht»), «Майя та її мами» Лариси Денисенко («Alle meine Freunde»), «Оформляндія» Маркіяна Камиша («Die Zone oder Tschernobyl Söhne») та «Будинок із сірників, узятих із різних коробок» Євгенії Сеник («Das Streichholzhaus»). «Радіо Ніч» є класичною грою автора з культурними образами, міфологемами та наративними техніками. Якщо хтось думає, що постмодернізм мертвий, Андрухович легко доведе протилежне. «Майя та її мами» натомість говорить про розмаїття сучасної родини і пропонує поглянути на світ, де порозуміння та сприйняття людиною іншого стоїть понад «традиційні цінності» та суспільні забобони. «Будинок із сірників…» привідкриває дверцята в простір бездомних, яких доля звела у швейцарській спільноті для безпритульних, і зображує переживання людей, що, хай добровільно чи ні, відмовилися від свого місця в суспільстві. «Оформляндія» ж говорить про хронотоп, де ані людей, ані суспільства у звичному для нас розумінні не існує — про Чорнобильську зону відчуження. Автор змальовує побут та думки людей, які добровільно ідуть на той бік, шукаючи у мовчазному краї щось важливе для себе.
Дослухається німецьке суспільство і до поетичних голосів з України. До ювілею Ліни Костенко видавництво Wieser Verlag готує двомовне видання вибраного відомої української поетки, до якої увійшли найкращі зразки її громадянської та інтимної лірики. Вибрані вірші іншої української авторки, представниці «станіславського феномену» Галини Петросаняк, виходять під титулом «Exophonien. Im Rhythmus der Landschaft. Gedichte» у видавництві Menschenverstand, запрошуючи читачів до поетичної мандрівки місцями та світами. Постать Іллі Камінського стоїть наче трохи осторонь звичної когорти популярних українських митців: знаний як один із найвидатніших сучасних поетів у світі, він пише вірші англійською мовою, водночас лишаючись тісно пов’язаним зі своїм корінням. Він народився в Одесі, втратив слух у зовсім юному віці й емігрував разом з родиною до США, де і став поетом, перекладачем, викладачем, номінантом на Нобелівську премію і, за версією BBC, «одним із 12 митців, що змінили світ». Це людина з незвичайною долею і незвичайною творчістю. Цьогоріч німецькою виходить його збірка 2019 року «Deaf Republic» («Republik der Taubheit»), що є прикладом наративної поезії. Події розгортаються у вигаданому містечку, де вояки-окупанти вбивають глухого юнака, а містяни, переживаючи цю трагедію, обирають глухоту як форму опору. Поезія Камінського — про владу і зловживання нею, про маленькі трагедії, вписані у контекст ширшого болю, і, мабуть, найбільше — про взаємодію глухоти й тиші. Глухота, така автобіографічна для поета, стає наскрізним мотивом збірки, часто апелюючи до свідомої глухоти «цивілізованого світу» до драм поневолених народів. Як і Ілля Камінський, Катя Петровська стала українським голосом у мові своєї другої батьківщини, тільки не США, а Німеччини. Збірка її фотоесеїв «Das Foto schaute mich an», що постала з коротких колонок, зафіксувала у текстах історії людських надій та страждань.
Здається, 2022 рік стане роком повнокровного представлення української літератури на теренах Німеччини. Ціна такої популярності жахна, але дуже хочеться вірити, що не лише війною пояснюється інтерес німецьких видавців до нас. Можливо, почувши стільки українських голосів — таких різних та унікальних, — німецькі читачі краще зрозуміють нас і побачать, скільки всього нас із ними єднає.
Доводиться визнати, що зворотний процес проникнення українських наративів у німецьку культуру відбувався значно повільніше та складніше. Причини цього явища цілком очевидні, проте з 1991 року ситуація почала змінюватися на краще. Мабуть, найбільше в Німеччині знають та люблять Жадана. Ось навіть зовсім нещодавно вийшла його нова книжка «Небо над Харковом» — «щоденникові записи перших шести місяців великого протистояння та опору». Видання українською не планується. Так само як і не планують, принаймні найближчим часом, видавати в Україні збірку есеїв Тані Малярчук «Gleich geht die Geschichte weiter, wir atmen nur aus» («Розповідь продовжиться за мить, ми просто видихнемо»). Вона складається з матеріалів про «войовничу експансіоністську політику росії», що авторка писала протягом 2014–2022 років для німецьких видань.
Той факт, що українські письменники говорять з німецьким читачем напряму, часто оминаючи не тільки перекладачів, а й своїх вітчизняних поціновувачів, свідчить про неймовірну увагу Німеччини до того, що відбувається в Україні. Високу цінність становлять слова безпосередніх свідків та учасників подій, що сталися вже й тривають досі. Із Харкова до Берліна лунає голос фантаста Сергія Герасимова, який з перших днів повномасштабного вторгнення вів щоденник та видав його під назвою «Feuerpanorama: Ein ukrainisches Kriegstagebuch. Einblicke in Russlands Überfall auf Charkiw». Знову виходить друком практично «програмний маніфест» українських митців про Майдан під редактурою Юрія Андруховича — «Euromaidan. Was in der Ukraine auf dem Spiel steht», де 15 авторів пишуть про те, за що ми боролися на Майдані, та пояснюють, чому ця подія ввійшла в нашу історію як Революція Гідності. Також видавництво Droemer опублікувало збірку промов шостого президента України Володимира Зеленського під назвою «Reden gegen den Krieg».
Водночас німецька аудиторія хоче зрозуміти не тільки поточну мить, а й історичний контекст. 2022 рік у цьому сенсі є винятково яскравим, адже вийшли друком два шалено важливих як для нашої літератури, так і для розуміння нас закордоном тексти — «Місто» Валер’яна Підмогильного та «Дівчина з ведмедиком» Віктора Домонтовича.
Обидва романи є унікальними взірцями української модерністської прози, інтелектуального роману, який свідомо чи несвідомо намагався відмежуватися від мейнстримного потоку тогочасної літератури та дослідити тектонічні суспільні зміни з філософської точки зору. Теми та образи, які досліджували автори, зберігають свою актуальність і досі. «Місто» Валер’яна Підмогильного — яскравий приклад урбаністичної прози. Сільський юнак прагне підкорити Київ — і не помічає, як Київ сам підкорює його. «Дівчина з ведмедиком» — це тонка інтелектуальна гра автора з читачем і глибока вдумлива розмова про місце жінки в суспільстві та її емансипацію. Суголосні європейській модерністській традиції, обидва романи зосереджуються не так на діях, як на думках. Персонажі провадять справжнісінькі філософські диспути на дражливі для них теми.
Ці твори можуть бути цікавими німецьким читачам відразу з кількох точок зору. По-перше, вони дають їм можливість поглянути на себе збоку, адже герої, наприклад, «Дівчини з ведмедиком», глибоко занурені в німецьку культуру: вони вільно цитують Ґете в оригіналі, їхня поведінка втілює ніцшеанську філософію, а фінал роману взагалі відбувається в Берліні. По-друге, це знайомство з потужним літературним напрямком, який було розчавлено жорнами репресій. А по-третє, німецька аудиторія через ці романи познайомиться з вільним від булґаківських нашарувань російської пропаганди українським Києвом 20-х років та Кримом до сумнозвісної депортації кримських татар.
Період та простір цей настільки цікаві, що звертаються до них українські письменники і через сто років. Президент українського PEN Андрій Курков у 2021-му опублікував роман «Самсон та Надія», що цьогоріч з’явиться і на прилавках німецьких книгарень. Події книжки відбуваються у Києві 1919 року. У місті панує цілковитий хаос. Головний герой, Самсон Колечко, волею випадку стає міліціонером на службі нової влади. Його перша ж справа виявляється значно складнішою та значущішою, ніж здавалося слідчому на перший погляд. Курков яскраво описує тогочасні звичаї та побут киян, а популярний формат історичного детективу споряджає історію захопливим сюжетом та заплутаною таємницею, яка триматиме увагу читачів.
Українці постійно провадять діалог зі своїм минулим. Як писав Жадан, «найтяжче, що у нас є, — це наша пам’ять. А найгірше те, що вона лише тяжчає з кожним роком». У нас її завжди намагалися забрати — намагаються й досі. Дуже часто ми майже не знаємо ані про події, ані про людей, що формували нас та нашу державу. Через це й ходимо повсякчас замкненим колом історії, раз у раз намагаючись згадати, ким ми є насправді. «Забуття» Тані Малярчук, видане німецькою під назвою «Синій кит пам’яті» (Blauwal der Erinnerung), і є романом про такий пошук себе через іншого. Головна героїня роману досліджує особистість В’ячеслава Липинського — українського історика польського походження, що обстоював ідеї українського монархізму. Постать Липинського настільки ж непересічна, наскільки й невідома. Дихотомія минулого та сучасного стає наріжною проблемою роману, публікація перекладу якого привідкриває для німецьких читачів завісу над складними історичними травмами, які відлунюють у тілі сучасної України.
Особиста розмова неминуче рано чи пізно повинна вийти на загальний рівень. Якоїсь миті інтимного пере(про)живання історії стає замало. І саме для розуміння ширшого контексту стають у пригоді праці українського та американського історика, професора кафедри української історії в Гарвардському університеті Сергія Плохія, який віддавна вивчає різноманітні аспекти минулого нашої держави, спеціалізуючись на дослідженнях ранньомодерної та модерної історії України та Східної Європи. Над публікацією його праць в Німеччині працюють два видавництва: Hoffmann & Campe надрукували «Браму Європи. Історію України від скіфських воєн до незалежності», а Rowohlt презентували «The Frontline: Essays on Ukraine’s Past and Present» (українською книжка ще не вийшла).
«Брама Європи» — це спроба осягнути тяглість української історії, показати читачеві панорамну картину нашого минулого від найдавніших часів до сьогодення. Праця чимось нагадує славнозвісну «Історію України» Ореста Субтельного, який також працював по той бік Атлантики — був професором Йоркського університету в Торонто. «Браму Європи» вирізняє легкий та яскравий стиль: автор не переобтяжує свою оповідь надміром абстрактних дат, а наголошує на тонких взаємозв’язках, які пронизують буття української держави, та їхньому осмисленні. У авторській інтерпретації Україна постає тією ж таки брамою — територією, через яку переміщалися великі групи народів із Азії в Європу і навпаки. Обраний автором формат, звісно, має й слабкі місця — часом цілі епохи пролітають на кількох сторінках одного розділу, але «Брама Європи» все одно лишається чудовим джерелом інформації про минуле нашої країни.
«The Frontline: Essays on Ukraine’s Past and Present» неначе доповнює «Браму Європи» та іншу книжку Плохія «Чорнобиль. Історія ядерної катастрофи», відкриваючи ще один професійний інтерес автора — політичну та культурну історію Холодної війни. Збірка есеїв висвітлює ключові події української історії (Голодомор, вплив чорнобильської катастрофи, розпад Радянського Союзу) та говорить про причини найбільшої війни в центрі Європи з часів Другої Світової. Тієї самої війни, в якій ми зараз живемо.
Саме про неї також пише Артем Чех, тільки не з геополітичної, а з особистої перспективи. Український письменник, доброволець п’ятої хвилі мобілізації, який провів осінь 2015 — весну 2016 років на передовій, написав «Точку нуль» — яскравий приклад документальної прози, що лише маскується під збірку есеїв. Автофікціональна проза, яка, можливо, не така вже й фікціональна, з усією похмурою жорстокістю стирає межу між читачем та війною. Ми дивимося на світ очима солдата, який, опинившись на «нулі», сприймає реальність навколо себе як ірреальний екзистенційний вимір, де весь світ звужується до короткого тут і зараз. Війна, а точніше її бої, існує неначе за кадром: автор зосереджується на побуті вояків, їхніх думках та почуттях. В Україні більше не можна провести чітку межу між тим, де війна є, а де її немає, тому опублікована у нас іще в 2017 році «Точка нуль», яка зараз виходить німецькою, запрошує західних читачів поглянути у вічі далекого і поки ще не зовсім зрозумілого звіра на ім’я війна. «Точка нуль» Артема Чеха — це історія вояка на фронті. Натомість «За спиною» Гаськи Шиян — це історія жінки, що чекає його з фронту. Роман, високо оцінений журі різноманітних премій, призвів до бурхливої дискусії всередині українського суспільства щодо нових соціальних ролей чоловіків і жінок, які неминуче з’являються, коли на твою країну нападає ворог.
Через розквіт воєнної та навколовоєнної літератури може здатися, що українське суспільство живе тільки війною і спробами її осмислити. Тому те, що навіть у найгарячіших точках завжди є місце іншим проявам життя, можливо, розриває для західної аудиторії всі шаблони. Тим не менш, таке тематичне розмаїття все ж потрапляє в поле зору німецьких видавців, показуючи читачам химерність і багатогранність нашого життя. Цього року серед українських книжок «не про війну» німецькою з’являються «Радіо Ніч» Юрія Андруховича («Radio Nacht»), «Майя та її мами» Лариси Денисенко («Alle meine Freunde»), «Оформляндія» Маркіяна Камиша («Die Zone oder Tschernobyl Söhne») та «Будинок із сірників, узятих із різних коробок» Євгенії Сеник («Das Streichholzhaus»). «Радіо Ніч» є класичною грою автора з культурними образами, міфологемами та наративними техніками. Якщо хтось думає, що постмодернізм мертвий, Андрухович легко доведе протилежне. «Майя та її мами» натомість говорить про розмаїття сучасної родини і пропонує поглянути на світ, де порозуміння та сприйняття людиною іншого стоїть понад «традиційні цінності» та суспільні забобони. «Будинок із сірників…» привідкриває дверцята в простір бездомних, яких доля звела у швейцарській спільноті для безпритульних, і зображує переживання людей, що, хай добровільно чи ні, відмовилися від свого місця в суспільстві. «Оформляндія» ж говорить про хронотоп, де ані людей, ані суспільства у звичному для нас розумінні не існує — про Чорнобильську зону відчуження. Автор змальовує побут та думки людей, які добровільно ідуть на той бік, шукаючи у мовчазному краї щось важливе для себе.
Дослухається німецьке суспільство і до поетичних голосів з України. До ювілею Ліни Костенко видавництво Wieser Verlag готує двомовне видання вибраного відомої української поетки, до якої увійшли найкращі зразки її громадянської та інтимної лірики. Вибрані вірші іншої української авторки, представниці «станіславського феномену» Галини Петросаняк, виходять під титулом «Exophonien. Im Rhythmus der Landschaft. Gedichte» у видавництві Menschenverstand, запрошуючи читачів до поетичної мандрівки місцями та світами. Постать Іллі Камінського стоїть наче трохи осторонь звичної когорти популярних українських митців: знаний як один із найвидатніших сучасних поетів у світі, він пише вірші англійською мовою, водночас лишаючись тісно пов’язаним зі своїм корінням. Він народився в Одесі, втратив слух у зовсім юному віці й емігрував разом з родиною до США, де і став поетом, перекладачем, викладачем, номінантом на Нобелівську премію і, за версією BBC, «одним із 12 митців, що змінили світ». Це людина з незвичайною долею і незвичайною творчістю. Цьогоріч німецькою виходить його збірка 2019 року «Deaf Republic» («Republik der Taubheit»), що є прикладом наративної поезії. Події розгортаються у вигаданому містечку, де вояки-окупанти вбивають глухого юнака, а містяни, переживаючи цю трагедію, обирають глухоту як форму опору. Поезія Камінського — про владу і зловживання нею, про маленькі трагедії, вписані у контекст ширшого болю, і, мабуть, найбільше — про взаємодію глухоти й тиші. Глухота, така автобіографічна для поета, стає наскрізним мотивом збірки, часто апелюючи до свідомої глухоти «цивілізованого світу» до драм поневолених народів. Як і Ілля Камінський, Катя Петровська стала українським голосом у мові своєї другої батьківщини, тільки не США, а Німеччини. Збірка її фотоесеїв «Das Foto schaute mich an», що постала з коротких колонок, зафіксувала у текстах історії людських надій та страждань.
Здається, 2022 рік стане роком повнокровного представлення української літератури на теренах Німеччини. Ціна такої популярності жахна, але дуже хочеться вірити, що не лише війною пояснюється інтерес німецьких видавців до нас. Можливо, почувши стільки українських голосів — таких різних та унікальних, — німецькі читачі краще зрозуміють нас і побачать, скільки всього нас із ними єднає.
