Дитяча література
Одні з безлічі: діти воєн у літературі
Кілька місяців тому в Болоньї відбувся черговий ярмарок дитячої книги. Для України найприкметнішою в ньому (крім, звісно, недопущення до участі російської делегації) стала, либонь, презентація книжки від видавництва «Моя книжкова полиця» під промовистою назвою «Війна. Діти, які ніколи не читатимуть книжок», присвячена дітям, загиблим унаслідок повномасштабного нападу росії на Україну. Зовсім не хочеться зараз устрявати в ті дискусії, що їх спровокувала тоді новина про таке видання. Натомість хочеться більше зосередитись на глобальнішому питанні, що його порушує (хоча, з огляду на тему, доцільніше сказати «роз’ятрює») ця новина, цей намір і ця поки так і не видана книжка. Це — дитячий досвід у війні.
Коли ми говоримо про дітей і їхній досвід, вкрай важко втриматись від якихось стандартизованих конструкцій. А надто — в час війни, коли кожна істина, що могла здаватись банальною колись, у прагматично-мирний (хай і відносно) час, оприявнює свою справдешню глибину. Якщо говорити про дітей, то це, певно, будуть «діти — це наше майбутнє», «дитина — це чистий аркуш», «діти — невинні» тощо. Однак тут, у контексті репрезентації у мистецтві війни та спричинених нею травм, мені найперше йтиметься про тезу (яка не скасовує інших, ясна річ), що стосуватиметься буквально кожного і кожної, хто читає ці рядки, — всі ми колись були дітьми.
І саме в цій тезі, як мені здається, лежить якась базова причина того, що діти так часто стають персонажами творів про війну та інші болісні досвіди. Дітям-бо легше співчувати — але не через їхню умовну маленькість і беззахисність, а саме через те, що всі так чи інакше проходять цей самий шлях дитинства, з його етапами дорослішання, пізнання світу та самих себе. Так само ситуації та переживання, спроєктовані у творах на дітей, сприймаються ніби гостріше й чистіше, бо можуть — з тих самих причин — сягнути в душу й розум читачів чи глядачів значно глибше й осісти надовше. А це в нашому пересиченому інформацією світі важить украй багато.
Тож у цій статті мені хочеться розказати про кілька книжок, кожна з яких присвячена різній війні (хоча й про саму тільки Другу світову можна було б писати й писати) і в кожній з яких важливу роль — хай і не завжди центральну — відіграє саме дитячий (широкого вікового діапазону) досвід.
І коли вже я згадав про Другу світову (нехай і в дужках), то є сенс із неї й почати.
«Все те незриме світло», Ентоні Дорр
Роман Ентоні Дорра «Все те незриме світло», за який автор здобув Пулітцерівську премію, оповідає паралельні історії двох дітей, яких війна застала на самому порозі їхньої підлітковості. Цими дітьми є французка Марі-Лор, яка осліпла ще в ранньому дитинстві й адаптувалася до світу передовсім з допомогою батька, та німець Вернер, який ріс із молодшою сестрою в сиротинці й адаптувався до світу передовсім за допомогою радіо та випадкового вивчення фізики з математикою.
Звісно, є велика спокуса купитися на гучну й просто сформульовану провокативну фразу з анотації, що каже, ніби обидвоє вони сліпі: вона — насправді, а він — «засліплений німецького пропагандою». Однак направду ситуація все ж дещо інакша й глибша, до певної міри навіть протилежна. Сліпота Марі-Лор, попри свою «реальність», відіграє значно більшу роль саме з символічної точки зору. Так, вона стає своєрідним ключем до тих речей у сприйнятті дитини, які зазвичай проходять повз нашу увагу, залишаючись за ширмою «видимого» світу. Наприклад, те, якими емоційними кольорами забарвлюються різні речі, залежно від ситуації, і як ці кольори зникають і тьмяніють з тим, як війна дедалі більше накриває собою простір, наче пилом. І це «тьмяніння» воднораз стає метафорою депресії, яку досить часто відчувають діти (та й дорослі, якщо вже бути чесними), до кінця навіть не усвідомлюючи її й не маючи змоги артикулювати щось, окрім того, що небо здається менш блакитним, сніг не так яскраво блищить, а фрукти більше не пахнуть сонцем. Та й ці речі ти радше відчуватимеш, не формулюючи.
Тож коли говорити про травми, то з усіх героїв і героїнь цієї статті Марі-Лор змогла пройти крізь війну із найменшою їхньою кількістю — її травми зрештою стали уроками і підмурком для її подальшого життя. Однак у випадку Вернера ситуація значно гірша. І тут ми вже можемо говорити про психологічні травми поза контекстом усіляких метафор (як би того не хотілося анотації). Втім, першого зламу Вернерові завдає навіть не гітлерівська Німеччина: батько хлопця гине в шахті, внаслідок чого діти потрапляють до сиротинця. А Вернер ще й отримує перший і головний варіант розвитку життя (і смерті), якого за всяку ціну прагнутиме уникнути — він точно не хоче повторити батькову долю (ця установка, здається, й визначає все його подальше життя). А саме таку долю, судячи з усього, для нього і готує держава. Тож коли нагоджується можливість вирватися з цих рейок, що ведуть до шахти й смерті в ній, хлопець покладає усі свої сили й знання, отримані з радіопередач і випадково роздобутих книжок, на те, щоб потрапити до елітної школи, випускники якої покликані стати майбутнім рейху (переважно у той чи інший військовий спосіб, звісно). Так само, як Марі-Лор є заручницею власної сліпоти, Вернер стає заручником власного таланту до фізики й різних механізмів.
Протягом усього його часу в школі ми, по суті, спостерігаємо те, як тоталітарна машина працює над вихованням таких індивідів, потрібних їй для функціонування: запеклих або мовчазно-згодних. І війна, що розгортається паралельно, ніби просочує повітря й найближче оточення і, відрізаючи всі альтернативні шляхи, — створює нові рейки. І хочеться думати про те, яким видатним інженером став би Вернер, якби не було рейху, якби не було війни. А потім ми знову бачимо його власну байдужість, у якій лишається дедалі менше чогось, крім прийняття, що координати, які він пеленгуватиме й визначатиме на фронті, — це «лише цифри». Та разом з тим історія Вернера допомагає якщо не йому, то нам самим прожити цю безвихідь і відчуття неналежності собі, яке приносить війна тією чи іншою мірою для всіх. Звісно, є книжки, в яких усі ці аспекти передані значно більш детально-психологічно (на жаль, матеріалу не бракує), однак саме Дорр — один із тих, кому вдається створити книжку, яка не травмує сама собою, а тільки навіює потрібні настрої, дозволяючи на дещо іншому рівні перейнятися маленькими історіями величезної війни.
«Половина жовтого сонця», Чимаманда Нґозі Адічі
Мабуть, у такій темі найлогічнішим буде хронологічний рух від війни до війни. Отже, на черзі в нас Громадянська війна в Нігерії 1967‒1970, вона ж Біафранська війна. А представить її роман «Половина жовтого сонця» Чимаманди Нґозі Адічі, неодноразово включений до різних списків найкращих і найвпливовіших романів ХХІ сторіччя. Так уже склалося, що значна частина війн, які відбувалися «там, де нас нема» (переважно — на інших континентах), оминають нашу увагу. Тож, думаю, не помилюся, припустивши, що війна за незалежність Біафри так само пройшла повз багатьох людей на наших теренах.
Власне, тому цей роман має додаткову цінність — він допомагає поринути в той світ, яким більшість із нас ніколи не цікавилась. Він відтворює історію війни, якої для багатьох буквально ніколи не існувало, в усіх жаских і кривавих фарбах. Чимаманда розгортає у тексті різні долі, однак нас, ясна річ, найбільше зараз цікавлять дитячі.
Одним із головних героїв є підліток на ім’я Уґву, який влаштовується служкою в будинок багатого подружжя, що згодом стане підпільними активістами повстання Біафри. Уґву переїжджає до них із бідного села, отримуючи змогу допомагати сестрам і хворій матері. Власне, і для самого хлопця це виявляється шансом на краще життя: на освіту, добробут тощо. Однак війна знов робить те, що вміє найкраще, — руйнує плани і руйнує життя.
Авторка дуже яскраво демонструє, як уся хлопцева перспектива редукується до базових речей: виживання, страху за себе, своїх рідних і тих, хто став рідними, ну, і романтично-сексуальних переживань (підліток як-не-як). А потім — знову виживання, вже у ролі солдата на війні, яку він навіть до кінця не розуміє. Так само руйнується й та примарна надія — точніше, одна з надій, одна з історій того, як у якомусь одному випадку могла би бодай трохи скоротитися велетенська прірва між багатими й бідними мешканцями Нігерії (що, власне, характерно для ледь чи не всієї Африки).
Чимаманда, на відміну від Дорра, жодним чином не зловживає метафорами та символами — вона просто розповідає приземлену історію про події, що залишили шрам на цілому народові. Втім, трохи символізму все ж є. І пов’язаний він із другою прикметною дитиною, яка з’являється в колі головних героїв. Щоправда, вона ще надто мала, щоб усвідомити бодай щось із навколишніх травм. Власне, їй навіть не дають повноцінного імені — просто називають Дитиною, ніби натякаючи на всіх потенційних жертв війни, чиїх імен ми однаково не дізнаємося.
«Персеполіс», Маржан Сатрапі
Тепер ми опиняємося в традиційно одній із найгарячіших точок світу — на Близькому Сході. А саме — в Ірані часів Ісламської революції та Ірано-іракської війни, тобто наприкінці 70-х ‒ на початку 80-х. І тут провідницею нам слугуватиме Маржан Сатрапі, із одним із найвідоміших не-супергеройських коміксів — її автобіографічним «Персеполісом».
Найперше, мабуть, варто відзначити належність самого «Персеполіса» до традиції представлення складних і часто травматичних тем у формі коміксу. Річ у тім, що комікс якраз чи не найкраще з усіх медій здатен створювати кількарівневу сугестію, впливаючи на читача і допомагаючи автору чи авторці висловити свої емоції на рівні не лише тексту, а й кольорів (чорно-білість того-таки «Персеполіса» — теж свідоме рішення авторки), форм, цілих образів. Це дещо перегукується із тим, як про емоційні кольори пише Дорр. Щоправда, у випадку коміксів це вже образи не просто відчуті, а цілком собі зафіксовані й від того сильніші.
Головна героїня «Персеполіса» — також підлітка, на чий найбуремніший вік припадають і найбуремніші за довгий час події у її країні. Фактично за короткий проміжок часу вона переживає дві війни, оскільки за масштабами і результатами Ісламська революція цілком тягне на таке визначення — особливо зважаючи на опозиційні настрої самої Маржан та її найближчого оточення. І коли починається війна її країни з Іраком, для Маржан, по суті, просто відкривається другий фронт.
Досвід, який переживає дівчина, видозмінюється з кожним роком (на початку оповіді їй 10 років). Спочатку це нерозуміння, що переростає в страх. Але затим поволі всі події, які жахали як тоді, так і тепер, ніби загартовують Маржан, і страх поступається місцем протесту, сповненому щирої й майже відчайдушної вітальності (наскільки все це вдається проявляти, попри всі ризики й заборони). І коли їй вдається виїхати з країни, починає здаватися, що протест, який допомагав їй не зачахнути на батьківщині, у спокійнішій (хоч і відносно) Європі продовжує горіти за інерцією, потроху випалюючи дівчину зсередини, — немов війна підпалила її в потрібний гарячий підлітковий час, але таким вогнем, який не згасне в ній навіть за тисячі кілометрів. І з ним якось треба жити. Бо для Маржан саме в ньому — її країна, пам’ять про людей, які загинули, а ще надія, що її рідний Іран рано чи пізно знову стане таким, яким був до всіх тих подій, і ставатиме тільки кращим. Думаю, зараз безліч таких самих вогнів зараз палають по всіх країнах, куди тільки дісталися українці.
«Югославія, моя батьківщина», Ґоран Войнович
Власне, слова про те, що Європа наприкінці ХХ століття була лише відносно безпечним місцем, підтверджує наступний пункт нашої історично-географічної подорожі — цього разу це Балканський півострів, 1991 рік. Роман «Югославія, моя батьківщина» Ґорана Войновича оповідає про хлопця на ім'я Владан: у 1991 році — коли йому було 11, та в 2006-му — коли йому вже 36. Однак хай там який рік на дворі насправді і хай скільки років Владану на момент оповіді, можна сказати, що певною мірою час зупинився для нього саме в 1991-му. За його словами, тоді закінчилося лише його дитинство, коли батько, офіцер югославської армії, покинув їх із матір’ю, поїхавши «ненадовго, на навчання». Однак виглядає, що батько таким чином позбавив його не лише дитинства, а й самовизначення. Оскільки згодом батько став генералом, а ще — воєнним злочинцем (принаймні такий присуд виніс трибунал).
Тож Владан уже з раннього віку стає заручником ситуації, у якій так чи інакше визначає себе через батька (здається, війна аж надто полюбляє брати в заручники — особливо дітей; Дорр не дасть збрехати). З одного боку, батькове зникнення з його життя залишає в хлопцевій душі діру, що її фонові воєнні події (сам він переважно в безпеці), тільки роз’ятрюють, не даючи затягнутися: навіть через стільки років він не полишає надій його знайти. З іншого ж — Владан лишається в тіні батька, ба навіть у тіні його імені, на що часто бувають приречені діти відомих особистостей (а надто — відомих у такому ключі). Крім того, батько і війна примудряються навіть без бомбардувань і руйнувань відібрати в 11-річного Владана чи не все його звичне життя, перевізши в інше місто, іншу школу, створивши атмосферу суцільної напруги по всій території тоді ще Югославії. А головне — начисто зруйнувавши його стосунки з матір’ю, яка тепер усе частіше замикається в собі, відрікаючись від зовнішнього світу, зокрема й від сина. Тож це неабияк тягне на не просто закінчення дитинства Владана, а на провіщання ще сотень тисяч обірваних дитинств і обірваних життів. Просто іноді діти генералів опиняються в цьому на передовій.
«Захоронена лоза», Малхаз Джаджанідзе, Артур Юркевич
Наступний наш стрибок буде найкоротшим — принаймні з точки зору часу (вимірювати відносні відстані я таки не брався). 1992 рік, Грузія — війна в Абхазії. Про епізод із неї розповідає роман Малхаза Джаджанідзе і Артура Юркевича під назвою «Захоронена лоза». Головний герой, Малхаз — грузинський 16-річний підліток, родина якого живе в Абхазії, коли там з’являються сепаратисти й російсько-чеченські бойовики. На щастя, за збігом обставин родина встигла виїхати трохи раніше, лишивши хлопця глядіти будинок. Він не розуміє, чому мав би тікати з власного дому, однак спрямований на нього одного вечора автомат бойовика переконливо пояснює принадність такої перспективи.
Власне, з цього починається історія про те, як Малхаз із кількома друзями намагається потайки прокрастися на територію, що на той момент перебуває під контролем Грузії. І це міг би бути справді чудовий пригодницький роман. Однак натомість уся, без сумніву, цікава історія пронизана невимовним болем через відібрану домівку й страхом за власне життя, який межує із тваринним інстинктом, підозріливістю, чи раптом наступний, хто стрінеться їм на шляху, не викаже їх бойовикам… І протягом усього тексту не полишає думка, що всі відчуття, породжені цією війною, для цих хлопців (якщо їм вдасться вижити) опадуть кудись на дно душі, наче осад у глечику домашнього вина, — завжди готові збуритись у тих критичних ситуаціях, які, безумовно, на них чекатимуть (попереду ж буремні 90-ті як-не-як).
Загалом же Малхаз і його друзі в цій добірці є саме тими, про кого найпевніше можна сказати класичне «вони надто швидко подорослішали» — передовсім через те, наскільки особисто війна зачепила саме їх. Звісно, їм до умовної дорослості й лишалося не так і довго, а проте війна примудрилася фактично відтяти їм шмат солодкої та бентежної юності, неначе шмат території їхньої країни.
«Анекдоти для людей зі зброєю», Мазель Мааруф
Війна — річ цілковито непередбачувана, тож і останній наш стрибок буде в позачасся й позапростір — у місто (а чи міста) невизначеного місця і часу (принаймні це колись у діапазоні останніх 50 років). Саме таку подорож нам пропонує лівансько-ісландський письменник Мазель Мааруф у своїй збірці оповідань «Анекдоти для людей зі зброєю». Іноді він лишає в текстах якісь просторові мітки, але частіше — ні, тому все ж варто бороти в собі спокусу прилаштувати локації десь у його рідному Лівані.
Більшість оповідань написані від імені хлопчика, якому, судячи з усього, років 10, хоча й це може бути оманою. Адже загальний настрій цих оповідань — дещо сюрреалістично-абсурдистький. Втім, насправді саме це тільки допомагає повірити в дитяче сприйняття, адже сучасні (та й, мабуть, несучасні теж) війни для дітей дуже часто видаються химерними: коли все не так, коли дорослі поводяться якось інакше, ніж завжди, коли світ раптово починає існувати за якимись новими правилами, що їх тобі чомусь ніхто не повідомив і тому їх доводиться вгадувати. Звісно, нас зараз не здивуєш ані жахами, ані химерністю війни, однак оповідання Мааруфа нагадують ще й дитячі сни — чи, може, не дитячі, але такі, що виросли з дитячих потрясінь і душевних ран, завданих війною й витіснених кудись у несвідоме.
Сама назва збірки ніби й собі трохи знущається, додаючи абсурду. Адже гумор у «людей зі зброєю», у дорослих, із їхніми незрозумілими правилами, так сам видається дитині чимось таким, що не до кінця зрозуміле, однак над чим усе ж варто спробувати посміятися, щоб і тебе сприйняли за «дорослого». І як наслідок ми ніби отримуємо змогу спостерегти (навіть не спостерегти, а частково пережити) химерне народження нової травми, яку дитина пронесе через життя. Якийсь такий цей абсурд.
Власне, оця дитинність сприйняття оповідача залишає по собі враження, ніби ти потрапляєш у залу кривих дзеркал, щоправда кожне з них ще й надтріснуте чи надламане, а отже, вони не лише викривлюють усе навколо, а й намагаються ранити. Адже ж так і чинить війна.
Звісно, кожна-кожнісінька війна — це спільна трагедія для величезної кількості людей, яка, проте, складається з їхніх власних, індивідуальних трагедій. Але поміж цих людей є ті, в кого війна краде більше, ніж в інших. Так, кожна пора життя — унікальна, з цим не посперечаєшся, але дитинство, із усіма його відчуттями й відкриттями, — єдина, яку повернути чи відтворити просто неможливо. Тож наостанок просто скажу: хочеться, щоб якомога більше дітей зрештою змогли читати книжки, а писати такі, як у цій добірці, їм потім доводилося якнайменше.
Автор:
Андрій Мартиненко – редактор, літературний критик
Ілюстраторка:
Вікторія Черняхівська — поетеса, художниця, книжкова
Коли ми говоримо про дітей і їхній досвід, вкрай важко втриматись від якихось стандартизованих конструкцій. А надто — в час війни, коли кожна істина, що могла здаватись банальною колись, у прагматично-мирний (хай і відносно) час, оприявнює свою справдешню глибину. Якщо говорити про дітей, то це, певно, будуть «діти — це наше майбутнє», «дитина — це чистий аркуш», «діти — невинні» тощо. Однак тут, у контексті репрезентації у мистецтві війни та спричинених нею травм, мені найперше йтиметься про тезу (яка не скасовує інших, ясна річ), що стосуватиметься буквально кожного і кожної, хто читає ці рядки, — всі ми колись були дітьми.
І саме в цій тезі, як мені здається, лежить якась базова причина того, що діти так часто стають персонажами творів про війну та інші болісні досвіди. Дітям-бо легше співчувати — але не через їхню умовну маленькість і беззахисність, а саме через те, що всі так чи інакше проходять цей самий шлях дитинства, з його етапами дорослішання, пізнання світу та самих себе. Так само ситуації та переживання, спроєктовані у творах на дітей, сприймаються ніби гостріше й чистіше, бо можуть — з тих самих причин — сягнути в душу й розум читачів чи глядачів значно глибше й осісти надовше. А це в нашому пересиченому інформацією світі важить украй багато.
Тож у цій статті мені хочеться розказати про кілька книжок, кожна з яких присвячена різній війні (хоча й про саму тільки Другу світову можна було б писати й писати) і в кожній з яких важливу роль — хай і не завжди центральну — відіграє саме дитячий (широкого вікового діапазону) досвід.
І коли вже я згадав про Другу світову (нехай і в дужках), то є сенс із неї й почати.
«Все те незриме світло», Ентоні Дорр
Роман Ентоні Дорра «Все те незриме світло», за який автор здобув Пулітцерівську премію, оповідає паралельні історії двох дітей, яких війна застала на самому порозі їхньої підлітковості. Цими дітьми є французка Марі-Лор, яка осліпла ще в ранньому дитинстві й адаптувалася до світу передовсім з допомогою батька, та німець Вернер, який ріс із молодшою сестрою в сиротинці й адаптувався до світу передовсім за допомогою радіо та випадкового вивчення фізики з математикою.
Звісно, є велика спокуса купитися на гучну й просто сформульовану провокативну фразу з анотації, що каже, ніби обидвоє вони сліпі: вона — насправді, а він — «засліплений німецького пропагандою». Однак направду ситуація все ж дещо інакша й глибша, до певної міри навіть протилежна. Сліпота Марі-Лор, попри свою «реальність», відіграє значно більшу роль саме з символічної точки зору. Так, вона стає своєрідним ключем до тих речей у сприйнятті дитини, які зазвичай проходять повз нашу увагу, залишаючись за ширмою «видимого» світу. Наприклад, те, якими емоційними кольорами забарвлюються різні речі, залежно від ситуації, і як ці кольори зникають і тьмяніють з тим, як війна дедалі більше накриває собою простір, наче пилом. І це «тьмяніння» воднораз стає метафорою депресії, яку досить часто відчувають діти (та й дорослі, якщо вже бути чесними), до кінця навіть не усвідомлюючи її й не маючи змоги артикулювати щось, окрім того, що небо здається менш блакитним, сніг не так яскраво блищить, а фрукти більше не пахнуть сонцем. Та й ці речі ти радше відчуватимеш, не формулюючи.
Тож коли говорити про травми, то з усіх героїв і героїнь цієї статті Марі-Лор змогла пройти крізь війну із найменшою їхньою кількістю — її травми зрештою стали уроками і підмурком для її подальшого життя. Однак у випадку Вернера ситуація значно гірша. І тут ми вже можемо говорити про психологічні травми поза контекстом усіляких метафор (як би того не хотілося анотації). Втім, першого зламу Вернерові завдає навіть не гітлерівська Німеччина: батько хлопця гине в шахті, внаслідок чого діти потрапляють до сиротинця. А Вернер ще й отримує перший і головний варіант розвитку життя (і смерті), якого за всяку ціну прагнутиме уникнути — він точно не хоче повторити батькову долю (ця установка, здається, й визначає все його подальше життя). А саме таку долю, судячи з усього, для нього і готує держава. Тож коли нагоджується можливість вирватися з цих рейок, що ведуть до шахти й смерті в ній, хлопець покладає усі свої сили й знання, отримані з радіопередач і випадково роздобутих книжок, на те, щоб потрапити до елітної школи, випускники якої покликані стати майбутнім рейху (переважно у той чи інший військовий спосіб, звісно). Так само, як Марі-Лор є заручницею власної сліпоти, Вернер стає заручником власного таланту до фізики й різних механізмів.
Протягом усього його часу в школі ми, по суті, спостерігаємо те, як тоталітарна машина працює над вихованням таких індивідів, потрібних їй для функціонування: запеклих або мовчазно-згодних. І війна, що розгортається паралельно, ніби просочує повітря й найближче оточення і, відрізаючи всі альтернативні шляхи, — створює нові рейки. І хочеться думати про те, яким видатним інженером став би Вернер, якби не було рейху, якби не було війни. А потім ми знову бачимо його власну байдужість, у якій лишається дедалі менше чогось, крім прийняття, що координати, які він пеленгуватиме й визначатиме на фронті, — це «лише цифри». Та разом з тим історія Вернера допомагає якщо не йому, то нам самим прожити цю безвихідь і відчуття неналежності собі, яке приносить війна тією чи іншою мірою для всіх. Звісно, є книжки, в яких усі ці аспекти передані значно більш детально-психологічно (на жаль, матеріалу не бракує), однак саме Дорр — один із тих, кому вдається створити книжку, яка не травмує сама собою, а тільки навіює потрібні настрої, дозволяючи на дещо іншому рівні перейнятися маленькими історіями величезної війни.
«Половина жовтого сонця», Чимаманда Нґозі Адічі
Мабуть, у такій темі найлогічнішим буде хронологічний рух від війни до війни. Отже, на черзі в нас Громадянська війна в Нігерії 1967‒1970, вона ж Біафранська війна. А представить її роман «Половина жовтого сонця» Чимаманди Нґозі Адічі, неодноразово включений до різних списків найкращих і найвпливовіших романів ХХІ сторіччя. Так уже склалося, що значна частина війн, які відбувалися «там, де нас нема» (переважно — на інших континентах), оминають нашу увагу. Тож, думаю, не помилюся, припустивши, що війна за незалежність Біафри так само пройшла повз багатьох людей на наших теренах.
Власне, тому цей роман має додаткову цінність — він допомагає поринути в той світ, яким більшість із нас ніколи не цікавилась. Він відтворює історію війни, якої для багатьох буквально ніколи не існувало, в усіх жаских і кривавих фарбах. Чимаманда розгортає у тексті різні долі, однак нас, ясна річ, найбільше зараз цікавлять дитячі.
Одним із головних героїв є підліток на ім’я Уґву, який влаштовується служкою в будинок багатого подружжя, що згодом стане підпільними активістами повстання Біафри. Уґву переїжджає до них із бідного села, отримуючи змогу допомагати сестрам і хворій матері. Власне, і для самого хлопця це виявляється шансом на краще життя: на освіту, добробут тощо. Однак війна знов робить те, що вміє найкраще, — руйнує плани і руйнує життя.
Авторка дуже яскраво демонструє, як уся хлопцева перспектива редукується до базових речей: виживання, страху за себе, своїх рідних і тих, хто став рідними, ну, і романтично-сексуальних переживань (підліток як-не-як). А потім — знову виживання, вже у ролі солдата на війні, яку він навіть до кінця не розуміє. Так само руйнується й та примарна надія — точніше, одна з надій, одна з історій того, як у якомусь одному випадку могла би бодай трохи скоротитися велетенська прірва між багатими й бідними мешканцями Нігерії (що, власне, характерно для ледь чи не всієї Африки).
Чимаманда, на відміну від Дорра, жодним чином не зловживає метафорами та символами — вона просто розповідає приземлену історію про події, що залишили шрам на цілому народові. Втім, трохи символізму все ж є. І пов’язаний він із другою прикметною дитиною, яка з’являється в колі головних героїв. Щоправда, вона ще надто мала, щоб усвідомити бодай щось із навколишніх травм. Власне, їй навіть не дають повноцінного імені — просто називають Дитиною, ніби натякаючи на всіх потенційних жертв війни, чиїх імен ми однаково не дізнаємося.
«Персеполіс», Маржан Сатрапі
Тепер ми опиняємося в традиційно одній із найгарячіших точок світу — на Близькому Сході. А саме — в Ірані часів Ісламської революції та Ірано-іракської війни, тобто наприкінці 70-х ‒ на початку 80-х. І тут провідницею нам слугуватиме Маржан Сатрапі, із одним із найвідоміших не-супергеройських коміксів — її автобіографічним «Персеполісом».
Найперше, мабуть, варто відзначити належність самого «Персеполіса» до традиції представлення складних і часто травматичних тем у формі коміксу. Річ у тім, що комікс якраз чи не найкраще з усіх медій здатен створювати кількарівневу сугестію, впливаючи на читача і допомагаючи автору чи авторці висловити свої емоції на рівні не лише тексту, а й кольорів (чорно-білість того-таки «Персеполіса» — теж свідоме рішення авторки), форм, цілих образів. Це дещо перегукується із тим, як про емоційні кольори пише Дорр. Щоправда, у випадку коміксів це вже образи не просто відчуті, а цілком собі зафіксовані й від того сильніші.
Головна героїня «Персеполіса» — також підлітка, на чий найбуремніший вік припадають і найбуремніші за довгий час події у її країні. Фактично за короткий проміжок часу вона переживає дві війни, оскільки за масштабами і результатами Ісламська революція цілком тягне на таке визначення — особливо зважаючи на опозиційні настрої самої Маржан та її найближчого оточення. І коли починається війна її країни з Іраком, для Маржан, по суті, просто відкривається другий фронт.
Досвід, який переживає дівчина, видозмінюється з кожним роком (на початку оповіді їй 10 років). Спочатку це нерозуміння, що переростає в страх. Але затим поволі всі події, які жахали як тоді, так і тепер, ніби загартовують Маржан, і страх поступається місцем протесту, сповненому щирої й майже відчайдушної вітальності (наскільки все це вдається проявляти, попри всі ризики й заборони). І коли їй вдається виїхати з країни, починає здаватися, що протест, який допомагав їй не зачахнути на батьківщині, у спокійнішій (хоч і відносно) Європі продовжує горіти за інерцією, потроху випалюючи дівчину зсередини, — немов війна підпалила її в потрібний гарячий підлітковий час, але таким вогнем, який не згасне в ній навіть за тисячі кілометрів. І з ним якось треба жити. Бо для Маржан саме в ньому — її країна, пам’ять про людей, які загинули, а ще надія, що її рідний Іран рано чи пізно знову стане таким, яким був до всіх тих подій, і ставатиме тільки кращим. Думаю, зараз безліч таких самих вогнів зараз палають по всіх країнах, куди тільки дісталися українці.
«Югославія, моя батьківщина», Ґоран Войнович
Власне, слова про те, що Європа наприкінці ХХ століття була лише відносно безпечним місцем, підтверджує наступний пункт нашої історично-географічної подорожі — цього разу це Балканський півострів, 1991 рік. Роман «Югославія, моя батьківщина» Ґорана Войновича оповідає про хлопця на ім'я Владан: у 1991 році — коли йому було 11, та в 2006-му — коли йому вже 36. Однак хай там який рік на дворі насправді і хай скільки років Владану на момент оповіді, можна сказати, що певною мірою час зупинився для нього саме в 1991-му. За його словами, тоді закінчилося лише його дитинство, коли батько, офіцер югославської армії, покинув їх із матір’ю, поїхавши «ненадовго, на навчання». Однак виглядає, що батько таким чином позбавив його не лише дитинства, а й самовизначення. Оскільки згодом батько став генералом, а ще — воєнним злочинцем (принаймні такий присуд виніс трибунал).
Тож Владан уже з раннього віку стає заручником ситуації, у якій так чи інакше визначає себе через батька (здається, війна аж надто полюбляє брати в заручники — особливо дітей; Дорр не дасть збрехати). З одного боку, батькове зникнення з його життя залишає в хлопцевій душі діру, що її фонові воєнні події (сам він переважно в безпеці), тільки роз’ятрюють, не даючи затягнутися: навіть через стільки років він не полишає надій його знайти. З іншого ж — Владан лишається в тіні батька, ба навіть у тіні його імені, на що часто бувають приречені діти відомих особистостей (а надто — відомих у такому ключі). Крім того, батько і війна примудряються навіть без бомбардувань і руйнувань відібрати в 11-річного Владана чи не все його звичне життя, перевізши в інше місто, іншу школу, створивши атмосферу суцільної напруги по всій території тоді ще Югославії. А головне — начисто зруйнувавши його стосунки з матір’ю, яка тепер усе частіше замикається в собі, відрікаючись від зовнішнього світу, зокрема й від сина. Тож це неабияк тягне на не просто закінчення дитинства Владана, а на провіщання ще сотень тисяч обірваних дитинств і обірваних життів. Просто іноді діти генералів опиняються в цьому на передовій.
«Захоронена лоза», Малхаз Джаджанідзе, Артур Юркевич
Наступний наш стрибок буде найкоротшим — принаймні з точки зору часу (вимірювати відносні відстані я таки не брався). 1992 рік, Грузія — війна в Абхазії. Про епізод із неї розповідає роман Малхаза Джаджанідзе і Артура Юркевича під назвою «Захоронена лоза». Головний герой, Малхаз — грузинський 16-річний підліток, родина якого живе в Абхазії, коли там з’являються сепаратисти й російсько-чеченські бойовики. На щастя, за збігом обставин родина встигла виїхати трохи раніше, лишивши хлопця глядіти будинок. Він не розуміє, чому мав би тікати з власного дому, однак спрямований на нього одного вечора автомат бойовика переконливо пояснює принадність такої перспективи.
Власне, з цього починається історія про те, як Малхаз із кількома друзями намагається потайки прокрастися на територію, що на той момент перебуває під контролем Грузії. І це міг би бути справді чудовий пригодницький роман. Однак натомість уся, без сумніву, цікава історія пронизана невимовним болем через відібрану домівку й страхом за власне життя, який межує із тваринним інстинктом, підозріливістю, чи раптом наступний, хто стрінеться їм на шляху, не викаже їх бойовикам… І протягом усього тексту не полишає думка, що всі відчуття, породжені цією війною, для цих хлопців (якщо їм вдасться вижити) опадуть кудись на дно душі, наче осад у глечику домашнього вина, — завжди готові збуритись у тих критичних ситуаціях, які, безумовно, на них чекатимуть (попереду ж буремні 90-ті як-не-як).
Загалом же Малхаз і його друзі в цій добірці є саме тими, про кого найпевніше можна сказати класичне «вони надто швидко подорослішали» — передовсім через те, наскільки особисто війна зачепила саме їх. Звісно, їм до умовної дорослості й лишалося не так і довго, а проте війна примудрилася фактично відтяти їм шмат солодкої та бентежної юності, неначе шмат території їхньої країни.
«Анекдоти для людей зі зброєю», Мазель Мааруф
Війна — річ цілковито непередбачувана, тож і останній наш стрибок буде в позачасся й позапростір — у місто (а чи міста) невизначеного місця і часу (принаймні це колись у діапазоні останніх 50 років). Саме таку подорож нам пропонує лівансько-ісландський письменник Мазель Мааруф у своїй збірці оповідань «Анекдоти для людей зі зброєю». Іноді він лишає в текстах якісь просторові мітки, але частіше — ні, тому все ж варто бороти в собі спокусу прилаштувати локації десь у його рідному Лівані.
Більшість оповідань написані від імені хлопчика, якому, судячи з усього, років 10, хоча й це може бути оманою. Адже загальний настрій цих оповідань — дещо сюрреалістично-абсурдистький. Втім, насправді саме це тільки допомагає повірити в дитяче сприйняття, адже сучасні (та й, мабуть, несучасні теж) війни для дітей дуже часто видаються химерними: коли все не так, коли дорослі поводяться якось інакше, ніж завжди, коли світ раптово починає існувати за якимись новими правилами, що їх тобі чомусь ніхто не повідомив і тому їх доводиться вгадувати. Звісно, нас зараз не здивуєш ані жахами, ані химерністю війни, однак оповідання Мааруфа нагадують ще й дитячі сни — чи, може, не дитячі, але такі, що виросли з дитячих потрясінь і душевних ран, завданих війною й витіснених кудись у несвідоме.
Сама назва збірки ніби й собі трохи знущається, додаючи абсурду. Адже гумор у «людей зі зброєю», у дорослих, із їхніми незрозумілими правилами, так сам видається дитині чимось таким, що не до кінця зрозуміле, однак над чим усе ж варто спробувати посміятися, щоб і тебе сприйняли за «дорослого». І як наслідок ми ніби отримуємо змогу спостерегти (навіть не спостерегти, а частково пережити) химерне народження нової травми, яку дитина пронесе через життя. Якийсь такий цей абсурд.
Власне, оця дитинність сприйняття оповідача залишає по собі враження, ніби ти потрапляєш у залу кривих дзеркал, щоправда кожне з них ще й надтріснуте чи надламане, а отже, вони не лише викривлюють усе навколо, а й намагаються ранити. Адже ж так і чинить війна.
Звісно, кожна-кожнісінька війна — це спільна трагедія для величезної кількості людей, яка, проте, складається з їхніх власних, індивідуальних трагедій. Але поміж цих людей є ті, в кого війна краде більше, ніж в інших. Так, кожна пора життя — унікальна, з цим не посперечаєшся, але дитинство, із усіма його відчуттями й відкриттями, — єдина, яку повернути чи відтворити просто неможливо. Тож наостанок просто скажу: хочеться, щоб якомога більше дітей зрештою змогли читати книжки, а писати такі, як у цій добірці, їм потім доводилося якнайменше.
Автор:
Андрій Мартиненко – редактор, літературний критик
Ілюстраторка:
Вікторія Черняхівська — поетеса, художниця, книжкова