Сміх як терапія
Напіврозпад страху: як виникли і розвинулися атомні супергерої
Бо кожен атом, котрий належить мені, так само належить вам.
У середині 1940-х комікси змінилися назавжди. Те, що раніше видавалося черговою страшилкою політиків, перетворилося на жахливу реальність — атомна зброя не лише існувала, а й була застосована на практиці. Поруч із класичними іншопланетними супергероями, на кшталт Супермена, і багатіями, які вирішили взяти на себе функцію народних месників, як-от Бетмен, з’являлися персонажі, що керують атомом. Чому їхня поява — найлогічніший крок для всієї індустрії? Розберімо 13 основних причин.
1. Комікси повертають читачам відчуття контролю. У ситуації, коли війна стала геть непередбачуваною та надмірно руйнівною, комікси про атомних супергероїв давали змогу почуватися бодай трохи спокійніше. Мистецтво вкотре стало терапією: у коміксах автори проговорювали не лише спільні страхи, а й шляхи подолання загрози. Тож не дивно, що перші атомні супергерої з’явилися на сторінках мальописів одразу після Другої світової. Атомік Мен (не плутати з Атом Меном) протримався лише дев’ять випусків, але проклав шлях решті популярніших персонажів. Вже в його образі засвідчено важливу тенденцію: коли йдеться про радіоактивність, змінюється не лише тіло, а й свідомість героя. Радіація надто впливає на своїх жертв, тож опромінені часто втрачають, принаймні тимчасово, частку людяності у собі, як-от Доктор Мангеттен чи Ф’юрі. Повернення або неповернення цих властивостей і визначає, на якому боці опиниться супергерой.
2. Комікси відбивають актуальну політичну ситуацію. Справді популярними атомні персонажі стали у 50-ті–60-ті роки, коли протистояння СРСР та США і страх ядерної загрози сягнув піку. А коли загострилися стосунки США з Китаєм, письменник Стен Лі та художник Стів Дітко представив публіці комуністичного шпигуна та ядерного фізика Ченя Лу, що опромінював себе невеликими дозами радіації, аби стати невразливим. І, врешті-решт, перетворився на Радіоактивну Людину — ворога Месників, здатного утворювати навколо себе силове поле. Згодом Радіоактивною Людиною стане росіянин Ігор Станчек. Показово, що обох героїв перемагають досить простими методами, наприклад заковуючи у свинцеві кайданки. Основна ідея, яку просувають автори мальописів про радіоактивних персонажів — контроль над атомом як безумовна вимога до героя. Якщо ж персонаж не здатен опанувати власну радіоактивність, як-от Демедж, страждають невинні люди, навіть якщо наміри супергероя якнайшляхетніші.
3. Амбіції. Дивно звучить, так? Однак насправді незрозумілість і водночас потенціал ядерної енергії породжували не лише страх, а й приховані бажання. Типовому американському клерку подобалося думати, що одного дня він може перетворитися на супергероя, якщо його вчасно вкусить радіоактивний павук, як Пітера Паркера. Навіть очевидна небезпека може не вбити, а зробити тебе Галком. Та й токсичні відходи, що становлять небезпеку для цілої планети, є для когось джерелом сили, як-от Шибайголова.
Як то часто буває, за знання та владу доводиться платити. І тут автори DC, зокрема Стен Лі, дуже точно вловлюють тенденцію: Шибайголова справді має загострений нюх та слух, однак втрачає зір. Паркер — майже ідеальний юнак-максималіст, однак його супергеройська іпостась наражає рідних та коханих на небезпеку, а часом і спричиняє їхню загибель. Нарешті, Галк, якого часто порівнюють із радіоактивною бомбою, готовою вибухнути, не завжди контролює чудовисько у собі, часом перетворюючись на такого собі містера Гайда. Батьки ж радіоактивного Нюка вмирають від раку, спричиненого його випроміненням. Як не крути, фаустівський міф працює і в мальописах.
4. Стихійність. Часто супергерої уособлюють і керують певними стихіями: ні в коло не буде сумнівів, чому в Аквамена таке ім’я або яка стихія підкоряється Шторм з «Людей-Х». Можемо стверджувати, що радіація у середині століття сприймалася широкими колами як ще одна надпотужна і не відома раніше стихія. Тому персонажі часто уособлюють і керують лише радіацією, як-от Газмат, чиє тіло просто-таки випромінює радіацію і мало не вбиває її коханого. Або прекрасна Фаєрстар, що керує мікрохвильовим спектром.
5. Неможливість обійти атомну тему. Із середини століття радіація була у всіх на вустах, що таке атом, яка дія радіації на організм і яких заходів варто вжити у разі небезпеки розповідали навіть школярам. Існували інструкції, як поводитися у класі у разі ядерного вибуху. Тож не дивно, що поруч із серйозними радіаційними зевсоподібними персонажами у мальописах діяли, наприклад, тварини, зокрема Атомна Миша і Атомний Кролик.
6. Дорослішання мальописів. Епоха Dark Age пропонує аудиторії не лише підліткові стріпи, а й дорослі андерґраунд-комікси. Рівень насильства й відвертості у таких творах вищий, тож їх розповсюджують здебільшого нелегально. Теми ускладнюються, фабула інтелектуалізується, твори не так заграють з ефектом впізнавання вже знайомих сюжетних схем, як осмислюють сам жанр та образ супергероя. Антагоністи у таких текстах — не декоративні картонні фігури, що виголошують довгі пафосні промови, а складні персонажі з переконливою мотивацією.
7. Сміх як терапія. Для таких персонажів характерний гострий, а іноді й чорний гумор. Одна з найприродніших реакцій на страх — сміх, що не дозволяє страхові розростися і заполонити всі наші думки. Зустріч на Щекавиці у разі ядерного вибуху, що її збираються організувати кияни, насправді проростає з того ж джерела, що й жарти про Ядерного Галка. Поки сміємося, ми сильніші за страх.
8. Тріумф науки. У цей період наука із далекої справи втаємничених перетворюється на тему всіх розмов. Після трохи наївного Золотого віку, зосередженого здебільшого на витворенні нової міфології у часи смерті Бога, комікси Срібного століття пропонують майданчик для обговорення не лише політичних новин, а й останніх наукових досягнень. «У Марвелі ми тримаємося науки», — заявляє в одному з інтерв’ю Стен Лі. Звісно, це певне перебільшення, але фльор навколонауковості у таких коміксах таки відчувається. Новими супергероями стають вчені, як-от фізик Джонатан Остерман, що перетворюється на Доктора Мангеттена, чи астроінженер Дрейк Барроу, що стає Вайлдфаєром. В інших випадках ідеться про наукове відкриття, що допомагає вченому дістати суперздібності. Так, біохімік Генрі Пім, дослідивши нові субатомні частинки, створює формулу, здатну змінити розмір живої істоти. Так він стає Людиною-Мурахою. А фізик Рей Палмер експериментує з лінзами й згодом у подобі крихітного героя Атома навіть пересувається телефонними дротами. Впродовж багатьох випусків він не лише рятує місто від класичних злодіїв, а й перешкоджає ядерному руйнуванню Америки, бореться проти лиходія Урана та шпигунів з Радянського Союзу.
Чому атом такий привабливий для сценаристів? Імовірно, бо символізує вістря прогресу, а значить, йому точно знайдеться місце у популярній графічній культурі. Лишається, однак, вагомий нюанс. Науку в стріпах, як правило, розглядають не як абсолютне благо, а як інструмент, що може опинитися у хороших чи поганих руках. Так ще від часів Супермена цілими серіями виходять комікси про нацистів, у чиїх руках опиняється атомна бомба. З другого боку, одним з героїв може стати Альберт Ейнштейн, що принципово відмовляється брати участь у розробленні зброї. І тут показовою є маловідома серія «Air Ace», де атомна бомба є важливим макгафіном, а вибір німецьких вчених — головною колізією.
9. Освоєння космосу. 60-ті роки — це не лише перегони озброєнь, а й змагання у космосі. Люди, що тимчасово припинили міжконтинентальні війни, нарешті мали час і ресурси, аби взятися за вивчення безмежного простору поза нашою планетою. Виявилося, що радіаційне випромінювання є й там, понад те, Земля щасливо захищена від надто агресивного середовища екраном іоносфери. Тож не дивно, що чимало радіоактивних супергероїв стали такими через дослідження космосу або й космічні експедиції, як-от Негативний або Фантастична Четвірка.
10. Зростання популярності наукової фантастики. Чимало радіоактивних героїв 1940-х завдячують своєму тріумфальному поверненню редактору Юліусу Шварцу, що співпрацював з такими художниками, як Джо Кубертен та Кармайн Інфантіно. Надздібності супергероїв, що їх раніше пояснювали магією або міфологічною спадкоємністю, тепер намагалися обґрунтувати науково. Шварц, відданий шанувальник наукової фантастики, вважав, що саме такий підхід робить комікси цікавими сучасному читачеві. Після Другої світової вже не досить просто спустити бога з машини, який має всіх порятувати. Слід пояснити, як ця машина працює і чому світиться зеленим. Зацікавленість літературним жанром відбивається навіть на рівні деталей: так вже згаданий супергерой Атом, Рей Палмер, дістав ім’я на честь Реймонда Палмера — редактора журналу наукової фантастики.
11. Зв’язок із кіно. Поки одні автори стверджують, що комікси апріорі не надаються до екранізації (Алан Мур забороняє згадувати його ім’я у титрах), інші постулюють, що це мало не готовий сценарій із покадровою розбивкою. Та навіть дослідники часто нехтують зворотним впливом: популярна кінофантастика так само надихала художників та сценаристів мальописів, а автори коміксів — режисерів. У кінофантастиці 50-х на всіх рівнях панує радіація: наприклад, образ радіоактивної ящірки Ґодзілли пов’язаний з реальним випадком. 1 березня 1954 року японський човен Дайґо Фукурю Мару, рибалячи у нібито безпечних водах, потрапив у зону радіоактивних опадів, спричинених випробуванням водневої бомби на атолі Бікіні. Цей випадок не лише посилив антиядерний рух в Японії, а й надихнув режисера Ісіро Хонду. Вже в листопаді того ж року світ побачив прем’єру «Ґодзілли» — кінокартини про монстра, чиє дихання буквально породжує вогняний вихор у Токіо (досить точний опис наслідків потенційного атомного бомбардування). Коли ж Ґодзіллі треба підзарядитися, вона шукає джерело атомної енергії, як це показано у фільмі «Ґодзілла проти Кінґ Конґа» (1963)
12. Підозріливе ставлення до влади. Один із культових мальописів часів Dark Age, де автор працює із темою ядерки, — «Вартові» Алана Мура. Як і в попередніх творах, Мур зосереджується на висвітленні суспільних проблем і критиці концепції супергероїв. Дія відбувається в альтернативній реальності, де супергерої з’явилися в 1940-х, допомогли США виграти війну у В’єтнамі, а невдовзі потому були заборонені так званим актом Кіна. У 1980-ті Штати перебувають на межі ядерної війни з СРСР, а президентом казна-який термін лишається Ніксон, який, вочевидь, узурпував у країні владу. Тож на перших сторінках ми бачимо іронічний плакат про черговий строк президента. Частина супергероїв і далі таємно чи відкрито працює на уряд, як-от доктор Мангеттен — колишня людина і теперішній напівбог. Його образ проростає із квантових супергероїв середини століття, зокрема чарлтонівського Капітана Атома. Доктор Мангеттен такий показовий для розуміння атомної людини, що на його історії варто зупинитися окремо.
Людська особистість Мангеттена — вже згаданий фізик Джон Остерман, що ніколи не хотів бути супергероєм. Син годинникаря, він так само бажав бути годинникарем, тож образ годинника — один із центральних у «Вартових». Всесвіт тут також постає як величезний годинниковий механізм, що його може зламати ядерна бомба. Ідеться про ідею, що набула популярності на початку XIX століття: якщо світ — це механізм на кшталт годинника, то десь має бути і годинникар, що його створив. Згодом Річард Докінз висловить тезу про сліпого годинникаря, критикуючи уявлення минулих епох про Всесвіт як ідеально логічну машину. Але повернімося до Остермана. Його батько, шокований Хіросімою, наполягає, аби син став фізиком-ядерником, що врешті-решт і веде того в дослідницький центр «Ґіла-Флетс». Через нещасний випадок у лабораторії (Остерман повертається по забутий годинник) Джон спочатку буквально розпадається на атоми, а потім збирається назад, але вже як блакитний Уберменш. Тепер він керує атомом і бачить весь час і весь простір (пам’ятаєте тральфамадорців у «Бойні номер п’ять» Воннегута? Тут десь те саме). Так, знову нещасний випадок — один з класичних способів набуття суперздібностей.
І найголовніше: всесильний і фактично безсмертний, інакше сприймаючи простір і час, Мангеттен зрештою розуміє, що має з людьми небагато спільного. Їхні проблеми вже його не цікавлять. «Найрозумніша людина на світі для мене не більше, ніж найрозумніший терміт», — скаже він в одному з епізодів. Якщо живеш в усіх часах і можеш миттєво опинитися в будь-якій точці Всесвіту, хіба важливо, що в якийсь момент люди розпочали ядерну війну на цьому відрізку існування?
Богоподібний атомний супергерой має два шляхи в реальному світі: на свій розсуд змінювати суспільство на краще, нехтуючи при цьому думкою людей, або відсторонитися від їхніх справ. І Доктор Мангеттен випробовує обидві стратегії. Перша порушує той принцип супергероїки, що забороняє персонажам втручатися в глобальні проблеми людства чи перебирати на себе ініціативу, адже такі дії неминуче призводять до диктатури. Друга стратегія порушує моральний кодекс супергероя, який має відчувати відповідальність за суспільство і не полишати боротьби. Отже, новий супергерой, перетворений атомом, приречений або збайдужіти до людських проблем, або стати божевільним фанатиком, що приносить у жертву мільйони.
13. Надія. Однак у всіх мальописах, і атомних також, основною концепцією лишається надія. Недарма в останньому епізоді Мангеттен таки знаходить в собі дрібку сентиментальності і чинить правильно. Ми завжди віримо у порятунок, тому жваво обговорюємо не лише калій йодид і закупівлю консервів, а й меню для вечері на Щекавиці.
Думка, що Капітан Атом не лише вижив, коли вибухнула ракета на ядерному реакторі, а й отримав суперздібності, втішає. А він же навіть не був українцем.
1. Комікси повертають читачам відчуття контролю. У ситуації, коли війна стала геть непередбачуваною та надмірно руйнівною, комікси про атомних супергероїв давали змогу почуватися бодай трохи спокійніше. Мистецтво вкотре стало терапією: у коміксах автори проговорювали не лише спільні страхи, а й шляхи подолання загрози. Тож не дивно, що перші атомні супергерої з’явилися на сторінках мальописів одразу після Другої світової. Атомік Мен (не плутати з Атом Меном) протримався лише дев’ять випусків, але проклав шлях решті популярніших персонажів. Вже в його образі засвідчено важливу тенденцію: коли йдеться про радіоактивність, змінюється не лише тіло, а й свідомість героя. Радіація надто впливає на своїх жертв, тож опромінені часто втрачають, принаймні тимчасово, частку людяності у собі, як-от Доктор Мангеттен чи Ф’юрі. Повернення або неповернення цих властивостей і визначає, на якому боці опиниться супергерой.
2. Комікси відбивають актуальну політичну ситуацію. Справді популярними атомні персонажі стали у 50-ті–60-ті роки, коли протистояння СРСР та США і страх ядерної загрози сягнув піку. А коли загострилися стосунки США з Китаєм, письменник Стен Лі та художник Стів Дітко представив публіці комуністичного шпигуна та ядерного фізика Ченя Лу, що опромінював себе невеликими дозами радіації, аби стати невразливим. І, врешті-решт, перетворився на Радіоактивну Людину — ворога Месників, здатного утворювати навколо себе силове поле. Згодом Радіоактивною Людиною стане росіянин Ігор Станчек. Показово, що обох героїв перемагають досить простими методами, наприклад заковуючи у свинцеві кайданки. Основна ідея, яку просувають автори мальописів про радіоактивних персонажів — контроль над атомом як безумовна вимога до героя. Якщо ж персонаж не здатен опанувати власну радіоактивність, як-от Демедж, страждають невинні люди, навіть якщо наміри супергероя якнайшляхетніші.
3. Амбіції. Дивно звучить, так? Однак насправді незрозумілість і водночас потенціал ядерної енергії породжували не лише страх, а й приховані бажання. Типовому американському клерку подобалося думати, що одного дня він може перетворитися на супергероя, якщо його вчасно вкусить радіоактивний павук, як Пітера Паркера. Навіть очевидна небезпека може не вбити, а зробити тебе Галком. Та й токсичні відходи, що становлять небезпеку для цілої планети, є для когось джерелом сили, як-от Шибайголова.
Як то часто буває, за знання та владу доводиться платити. І тут автори DC, зокрема Стен Лі, дуже точно вловлюють тенденцію: Шибайголова справді має загострений нюх та слух, однак втрачає зір. Паркер — майже ідеальний юнак-максималіст, однак його супергеройська іпостась наражає рідних та коханих на небезпеку, а часом і спричиняє їхню загибель. Нарешті, Галк, якого часто порівнюють із радіоактивною бомбою, готовою вибухнути, не завжди контролює чудовисько у собі, часом перетворюючись на такого собі містера Гайда. Батьки ж радіоактивного Нюка вмирають від раку, спричиненого його випроміненням. Як не крути, фаустівський міф працює і в мальописах.
4. Стихійність. Часто супергерої уособлюють і керують певними стихіями: ні в коло не буде сумнівів, чому в Аквамена таке ім’я або яка стихія підкоряється Шторм з «Людей-Х». Можемо стверджувати, що радіація у середині століття сприймалася широкими колами як ще одна надпотужна і не відома раніше стихія. Тому персонажі часто уособлюють і керують лише радіацією, як-от Газмат, чиє тіло просто-таки випромінює радіацію і мало не вбиває її коханого. Або прекрасна Фаєрстар, що керує мікрохвильовим спектром.
5. Неможливість обійти атомну тему. Із середини століття радіація була у всіх на вустах, що таке атом, яка дія радіації на організм і яких заходів варто вжити у разі небезпеки розповідали навіть школярам. Існували інструкції, як поводитися у класі у разі ядерного вибуху. Тож не дивно, що поруч із серйозними радіаційними зевсоподібними персонажами у мальописах діяли, наприклад, тварини, зокрема Атомна Миша і Атомний Кролик.
6. Дорослішання мальописів. Епоха Dark Age пропонує аудиторії не лише підліткові стріпи, а й дорослі андерґраунд-комікси. Рівень насильства й відвертості у таких творах вищий, тож їх розповсюджують здебільшого нелегально. Теми ускладнюються, фабула інтелектуалізується, твори не так заграють з ефектом впізнавання вже знайомих сюжетних схем, як осмислюють сам жанр та образ супергероя. Антагоністи у таких текстах — не декоративні картонні фігури, що виголошують довгі пафосні промови, а складні персонажі з переконливою мотивацією.
7. Сміх як терапія. Для таких персонажів характерний гострий, а іноді й чорний гумор. Одна з найприродніших реакцій на страх — сміх, що не дозволяє страхові розростися і заполонити всі наші думки. Зустріч на Щекавиці у разі ядерного вибуху, що її збираються організувати кияни, насправді проростає з того ж джерела, що й жарти про Ядерного Галка. Поки сміємося, ми сильніші за страх.
8. Тріумф науки. У цей період наука із далекої справи втаємничених перетворюється на тему всіх розмов. Після трохи наївного Золотого віку, зосередженого здебільшого на витворенні нової міфології у часи смерті Бога, комікси Срібного століття пропонують майданчик для обговорення не лише політичних новин, а й останніх наукових досягнень. «У Марвелі ми тримаємося науки», — заявляє в одному з інтерв’ю Стен Лі. Звісно, це певне перебільшення, але фльор навколонауковості у таких коміксах таки відчувається. Новими супергероями стають вчені, як-от фізик Джонатан Остерман, що перетворюється на Доктора Мангеттена, чи астроінженер Дрейк Барроу, що стає Вайлдфаєром. В інших випадках ідеться про наукове відкриття, що допомагає вченому дістати суперздібності. Так, біохімік Генрі Пім, дослідивши нові субатомні частинки, створює формулу, здатну змінити розмір живої істоти. Так він стає Людиною-Мурахою. А фізик Рей Палмер експериментує з лінзами й згодом у подобі крихітного героя Атома навіть пересувається телефонними дротами. Впродовж багатьох випусків він не лише рятує місто від класичних злодіїв, а й перешкоджає ядерному руйнуванню Америки, бореться проти лиходія Урана та шпигунів з Радянського Союзу.
Чому атом такий привабливий для сценаристів? Імовірно, бо символізує вістря прогресу, а значить, йому точно знайдеться місце у популярній графічній культурі. Лишається, однак, вагомий нюанс. Науку в стріпах, як правило, розглядають не як абсолютне благо, а як інструмент, що може опинитися у хороших чи поганих руках. Так ще від часів Супермена цілими серіями виходять комікси про нацистів, у чиїх руках опиняється атомна бомба. З другого боку, одним з героїв може стати Альберт Ейнштейн, що принципово відмовляється брати участь у розробленні зброї. І тут показовою є маловідома серія «Air Ace», де атомна бомба є важливим макгафіном, а вибір німецьких вчених — головною колізією.
9. Освоєння космосу. 60-ті роки — це не лише перегони озброєнь, а й змагання у космосі. Люди, що тимчасово припинили міжконтинентальні війни, нарешті мали час і ресурси, аби взятися за вивчення безмежного простору поза нашою планетою. Виявилося, що радіаційне випромінювання є й там, понад те, Земля щасливо захищена від надто агресивного середовища екраном іоносфери. Тож не дивно, що чимало радіоактивних супергероїв стали такими через дослідження космосу або й космічні експедиції, як-от Негативний або Фантастична Четвірка.
10. Зростання популярності наукової фантастики. Чимало радіоактивних героїв 1940-х завдячують своєму тріумфальному поверненню редактору Юліусу Шварцу, що співпрацював з такими художниками, як Джо Кубертен та Кармайн Інфантіно. Надздібності супергероїв, що їх раніше пояснювали магією або міфологічною спадкоємністю, тепер намагалися обґрунтувати науково. Шварц, відданий шанувальник наукової фантастики, вважав, що саме такий підхід робить комікси цікавими сучасному читачеві. Після Другої світової вже не досить просто спустити бога з машини, який має всіх порятувати. Слід пояснити, як ця машина працює і чому світиться зеленим. Зацікавленість літературним жанром відбивається навіть на рівні деталей: так вже згаданий супергерой Атом, Рей Палмер, дістав ім’я на честь Реймонда Палмера — редактора журналу наукової фантастики.
11. Зв’язок із кіно. Поки одні автори стверджують, що комікси апріорі не надаються до екранізації (Алан Мур забороняє згадувати його ім’я у титрах), інші постулюють, що це мало не готовий сценарій із покадровою розбивкою. Та навіть дослідники часто нехтують зворотним впливом: популярна кінофантастика так само надихала художників та сценаристів мальописів, а автори коміксів — режисерів. У кінофантастиці 50-х на всіх рівнях панує радіація: наприклад, образ радіоактивної ящірки Ґодзілли пов’язаний з реальним випадком. 1 березня 1954 року японський човен Дайґо Фукурю Мару, рибалячи у нібито безпечних водах, потрапив у зону радіоактивних опадів, спричинених випробуванням водневої бомби на атолі Бікіні. Цей випадок не лише посилив антиядерний рух в Японії, а й надихнув режисера Ісіро Хонду. Вже в листопаді того ж року світ побачив прем’єру «Ґодзілли» — кінокартини про монстра, чиє дихання буквально породжує вогняний вихор у Токіо (досить точний опис наслідків потенційного атомного бомбардування). Коли ж Ґодзіллі треба підзарядитися, вона шукає джерело атомної енергії, як це показано у фільмі «Ґодзілла проти Кінґ Конґа» (1963)
12. Підозріливе ставлення до влади. Один із культових мальописів часів Dark Age, де автор працює із темою ядерки, — «Вартові» Алана Мура. Як і в попередніх творах, Мур зосереджується на висвітленні суспільних проблем і критиці концепції супергероїв. Дія відбувається в альтернативній реальності, де супергерої з’явилися в 1940-х, допомогли США виграти війну у В’єтнамі, а невдовзі потому були заборонені так званим актом Кіна. У 1980-ті Штати перебувають на межі ядерної війни з СРСР, а президентом казна-який термін лишається Ніксон, який, вочевидь, узурпував у країні владу. Тож на перших сторінках ми бачимо іронічний плакат про черговий строк президента. Частина супергероїв і далі таємно чи відкрито працює на уряд, як-от доктор Мангеттен — колишня людина і теперішній напівбог. Його образ проростає із квантових супергероїв середини століття, зокрема чарлтонівського Капітана Атома. Доктор Мангеттен такий показовий для розуміння атомної людини, що на його історії варто зупинитися окремо.
Людська особистість Мангеттена — вже згаданий фізик Джон Остерман, що ніколи не хотів бути супергероєм. Син годинникаря, він так само бажав бути годинникарем, тож образ годинника — один із центральних у «Вартових». Всесвіт тут також постає як величезний годинниковий механізм, що його може зламати ядерна бомба. Ідеться про ідею, що набула популярності на початку XIX століття: якщо світ — це механізм на кшталт годинника, то десь має бути і годинникар, що його створив. Згодом Річард Докінз висловить тезу про сліпого годинникаря, критикуючи уявлення минулих епох про Всесвіт як ідеально логічну машину. Але повернімося до Остермана. Його батько, шокований Хіросімою, наполягає, аби син став фізиком-ядерником, що врешті-решт і веде того в дослідницький центр «Ґіла-Флетс». Через нещасний випадок у лабораторії (Остерман повертається по забутий годинник) Джон спочатку буквально розпадається на атоми, а потім збирається назад, але вже як блакитний Уберменш. Тепер він керує атомом і бачить весь час і весь простір (пам’ятаєте тральфамадорців у «Бойні номер п’ять» Воннегута? Тут десь те саме). Так, знову нещасний випадок — один з класичних способів набуття суперздібностей.
І найголовніше: всесильний і фактично безсмертний, інакше сприймаючи простір і час, Мангеттен зрештою розуміє, що має з людьми небагато спільного. Їхні проблеми вже його не цікавлять. «Найрозумніша людина на світі для мене не більше, ніж найрозумніший терміт», — скаже він в одному з епізодів. Якщо живеш в усіх часах і можеш миттєво опинитися в будь-якій точці Всесвіту, хіба важливо, що в якийсь момент люди розпочали ядерну війну на цьому відрізку існування?
Богоподібний атомний супергерой має два шляхи в реальному світі: на свій розсуд змінювати суспільство на краще, нехтуючи при цьому думкою людей, або відсторонитися від їхніх справ. І Доктор Мангеттен випробовує обидві стратегії. Перша порушує той принцип супергероїки, що забороняє персонажам втручатися в глобальні проблеми людства чи перебирати на себе ініціативу, адже такі дії неминуче призводять до диктатури. Друга стратегія порушує моральний кодекс супергероя, який має відчувати відповідальність за суспільство і не полишати боротьби. Отже, новий супергерой, перетворений атомом, приречений або збайдужіти до людських проблем, або стати божевільним фанатиком, що приносить у жертву мільйони.
13. Надія. Однак у всіх мальописах, і атомних також, основною концепцією лишається надія. Недарма в останньому епізоді Мангеттен таки знаходить в собі дрібку сентиментальності і чинить правильно. Ми завжди віримо у порятунок, тому жваво обговорюємо не лише калій йодид і закупівлю консервів, а й меню для вечері на Щекавиці.
Думка, що Капітан Атом не лише вижив, коли вибухнула ракета на ядерному реакторі, а й отримав суперздібності, втішає. А він же навіть не був українцем.
