Переклади німецьких книжок
Де мої корені? — Вдома
Про роман німецької письменниці Юдіт Германн «Вдома» у перекладі Наталки Сняданко, опублікований у Видавництві Старого Лева на початку 2023 року в межах програми підтримки художніх перекладів Goethe-Institut, розповідає літературна оглядачка Наталія Колегіна.
Текстові не бракує поетичності й доладних метафор. Він характеризується довершеною системою образів і символів, які переплітаються, надаючи оповіді в’язкості й матеріальності акварельного малюнка.
Історія безіменної 48-річної героїні розпочинається з навдивовижу чіткої ретроспективи — заледве повнолітня, вона працює на цигарковій фабриці. Дівчина тримається відсторонено: не розмовляє з іншими працівниками, уникає зайвого спілкування та взаємодії з людьми довкола. Аж доки не знайомиться на вулиці з літнім чоловіком, який пропонує їй стати його асистенткою у фокусі з розпилюванням людини. Вона відвідує помешкання фокусника, де залазить у скриню й бере участь у фокусі. Після цього перед юнкою постає вибір, який згодом стане ключовим у її житті: їхати до Сингапуру й асистувати фокусникові далі чи залишитися й жити як раніше. Вона залишається.
Відтоді її життя розділилося на «до» й «після» — фокусник ніби навсправжки розрізав її навпіл, так що частина її навіки залишилася у минулому. Тридцять років потому жінка міркує: а що було б, якби вона вчинила інакше? Класична причина вагань та заразом сюжетний хід «а що якби…» додає сумнівів і висмикує землю з-під ніг у й без того хиткій ситуації героїні.
Зрештою після розлучення з чоловіком Отісом вона переїздить на околиці невідомого й нелюбого їй села, щоби спробувати почати нове життя. Поруч — майже 60-річний брат Саша, власник місцевої кнайпи, закоханий у 20-річну Ніку — чи то надміру травмовану, чи таки психічно хвору місцеву дівчину. А ще тут є сусідка Мімі — дебела й смілива жінка, яка на дозвіллі купається голяка та малює полотна, та її брат Арільд — понурий мовчазний фермер, який тримає понад тисячу свиней. Позаду в героїні — начебто щасливе подружнє життя з Отісом та донькою Анною, яке розпалося одразу після того, як дівчина покинула батьківський дім.
Безіменна й безголоса
Героїня не звіряється людям поруч по-справжньому. Не зізнається у своїх страхах та вдається до мовчання: з одного боку рятівного — бо за ним ховаються її справжні почуття, а з іншого — деструктивного, бо без підтримки близьких усю плутанину своїх відчуттів і переживань їй доводиться проживати наодинці. Жінка часто намагається уявити, що сказали б важливі їй люди, і поміж цими мареннями про думки інших незрозуміло, що думає й відчуває вона сама.Так, після розмови з братом, який запитав, чи все гаразд, а вона відповіла «так», героїня додумує:
«Цікаво, що би він зробив, якби я сказала, що не впораюся: “Мені страшно. Було би добре, якби ти залишився зі мною тут”. Ясна річ, я такого ніколи не сказала».
Іншим разом її мовчанка стає пасткою: звиклий до сестриного мовчання, егоцентричний Саша навіть не чекає на її відповідь, коли запитує: «Ти даєш собі раду?». Здається, всім байдуже, що вона відчуває.
Різноманітний жіночий досвід
Жінки у романі є носійками усілякого жіночого досвіду: від різних дитячих травм до становлення власної незалежності й виструнчування опірності світові.Головна героїня — зріла жінка, чия молодість минає. У вісімнадцять, коли вона працювала на фабриці й днями курила на балконі крадені цигарки, як дівчина з фінського кіно, їй було затісно у рамках чинних правил суспільства. Якось її викликали до шефа, бо вона не бажала усім смачного, як заведено, і «попрохали» коритися.
Упевнена в собі Мімі видається архетиповою емансипованою жінкою, яка не боїться труднощів, глибокої води й осуду людей.
Химерна юнка Ніка розповідає історії, за якими у дитинстві її закривали у велику скриню на цілі години або й дні. Мимоволі припасовуємо сюди відчуття, які охоплюють головну героїню у скрині фокусника:
«Відколи я вмію думати, у мене є здатність зіщулюватися, наче слимак, який заповзає у свою хатинку, чи павук, який перетворюється на кулю».
Донька героїні Анна безстрашно мандрує й досліджує світ. Здається, вона й не підозрює про внутрішніх демонів, які виростають за дверима скринь.
Вода — життя — пам’ять
Безліч значень у романі має образ води. Насамперед це метафора життєвої стихії, у якій треба навчитися бути, мати опір і вміти «плавати». В термінах роману це обов’язкове вміння дорослої жінки. Якось Мімі каже, мовляв, щоби вижити у бурхливому морі життя, неодмінно треба мати календар припливів. Головна героїня, її донька Анна й Мімі уміють плавати. Однак нещасна Ніка, яка так і не навчилася, приречена на небуття.Після розлучення з Отісом та переїзду в село, коли головна героїня знову опиняється сама серед безмежного плину життя, у неї з’являється страх глибокої води. Вона пов’язує його зі своєю несамостійністю й вірить: коли навчиться жити без доньки, страх перед глибокою водою зникне.
Вода — це жіноча стихія. Коли брат пригадує жінок, із якими був, підсумовує: «Усі мої жінки впадають у Ніку».
Вода пам’ятає. Коли жінка не може чогось пригадати, вихопити важливе з-поміж спогадів — не йдуть дощі:
«Відколи я приїхала сюди, дощу не було ні разу, дощів узагалі більше не буває…».
Туга за слідами
Жінка погано пам’ятає. Архіватором її життя був Отіс, який збирав усе підряд: спогади дослівно, речі й предмети, які могли слугувати носіями пам’яті. Залишившись сама, вона намагається виловити уламки спогадів про своє життя й пригадати, якою вона була та як стала теперішньою:
«Я згадала себе саму. Одяг, у якому я лежала у скрині, — це була сукня на бретельках, біла у синій горошок, завдовжки до колін. Згадала своє волосся — гладеньке, коротке, темне. І попри все це були спогади про якусь чужу і незнайому мені людину, яку я випадково зустріла. Ким вона була? Звідки взялася і куди поділялася після того, як корабель “Аврора” поїхав без неї, і найголовніше — чому вона погодилася на це, навіщо лягла у ту скриню і дозволила розрізати себе навпіл?»
Коли в розмові з донькою її бойфренд позаду вигукує про зорі на небі, жінка з гіркотою зауважує, що зірок більше не існує — вони начебто світять, але насправді їх немає, як і пам’яті.
Вона уявляє: мовляв, донька сказала би, що у неї туга за слідами — але якими? Жінка мріє, щоби «життя залишило сліди, які хтось пам’ятатиме навіть тоді, коли я сама вже не зможу нічого пригадати».
З плином людського життя тьмяніють спогади, втрачається пам’ять. Це помічає й Мімі:
«Я можу дещо пригадати, але багато забувається, і я знаю, що я це втрачаю, натомість пригадую щось зовсім інше. Плітки. Світло. Яким було світло о шостій ранку взимку, коли ми чекали на шкільний автобус. Це була срібна нитка, вплетена у хустку промоклого наскрізь чорного чорнила».
«Де твої корені?»
Роман дістав свою назву ніби за потребою героїні знайти своє «вдома». Усе почалося зі звичайного запитання в розмові з подругою:
«Мімі спитала мене, де мої корені.
Я відповіла:
— Боюся, їх у мене немає.
А потім додала:
— Господи, не дивися на мене так. Це цілком нормально. Є люди, які мають корені, а є такі, що не мають».
Жінка хоче існувати відокремлено, не мати коренів, не належати до роду і племені: «Я не збираюся тут жити. Не збираюся тут вкорінюватися». Та воднораз мимоволі звикає до старого будинку на сільських околицях, у якому замешкала, та якось каже братові, що йде «додому»:
«— Ти що, почуваєшся тут як удома? Я маю на увазі, на вулиці? Чи у твоєму будинку?
— А якщо так, то що? — питаю я».
Героїня не раз каже, що це нормально: водночас не мати коріння та прагнути почуватися «вдома».
Натомість її брат, який так само не має коріння й на кілька років раніше поселився в старому будинку з безліччю чужих речей та власною історією, прагне мати закоріненість, бути причетним до історії роду, хай навіть чужого:
«...він прибрав у двох кімнатах, а у решті лишив усе так, як було. Він стверджує, що ці кімнати дають йому відчуття причетності. Наче тут є портрети і його предків, родичів, і він належить до родини. Каже, що іноді має таке відчуття, наче і справді знає всіх цих людей на фото, знає, коли вони їздили до Єгипту і на які свята робили групові фото».
Коли удвох із Мімі вони йдуть купатися під час припливу, сусідка розповідає місцеву легенду про сирену, яку виловили рибалки та через її інакшість зґвалтували, вбили й викинули у море. Відтоді вона стала символом селища:
«— Я думаю, — каже Мімі дорогою додому, — що сирена була чужинкою. Вона з’явилася нізвідки і була несхожою на інших. Вона не розмовляла їхньою мовою і вони її боялися». Подруга малює портрет сирени на полотні й зауважує схожість жінки й сирени-чужинки. Хоч би як героїня цуралася свого закорінення, хоч би як йому опиралася, зрештою, колись вона зробила вибір — залишитись тут. А тридцять років потому ще один — бути «вдома» і стати тутешньою.
Роман Юдіт Германн «Вдома» стане знахідкою для українських читачів, які через повномасштабне вторгнення росії в Україну втратили власні домівки та знайшли прихисток в інших регіонах країни чи за кордоном. З ним можна відродити власне відчуття дому. І найголовніше — пригадати, хто ми й звідки походимо. Бо, доки пам’ятаємо власне коріння, ми почуваємось «вдома».
