знакові книжки
Німецька Нобелівка: три важливих імені
Нобелівська премія — імовірно, найвідоміша, найсуперечливіша і найбажаніша літературна нагорода у світі. Про неї знімають гучні фільми, такі як «Дружина» за романом Меґ Волітцер або «Мій хлопчик Джек» за п’єсою Девіда Гейґа. Навколо розгортаються корупційні скандали, як-от у випадку Жана-Клода Арно та Катарін Фростенсон. На Нобелівку щороку подають своїх авторів національні інституції, але щастить лише комусь одному. Це головний приз у перегонах культурної дипломатії, принаймні у розрізі белетристики. Щороку в жовтні у соцмережах триває бурхлива дискусія «Забужко чи Жадан», у яку часом втручається авангард з-поміж шанувальників Ліни Костенко. Про Нобелівку мріє мало не кожен автор-початківець, що вирішує піти на літературні курси, та й старші письменники часом обмовляються, що ще чекають або вже й не чекають своєї нагороди. Герої цієї статті — ті, кому вдалося, навіть якщо вони про це не мріяли. Три німецькомовні лауреати, кожен із яких яскраво втілює тенденції у літературі свого часу, та й у мистецтві загалом.
Старий харизмат Моммзен
Перший німецький нобелівський лауреат з’явився вже у 1902 році. Замість нуднуватого лірика Сюллі-Прюдома на сцену виходить історик та філолог Теодор Моммзен, «видатний історичний письменник, перу якого належить така монументальна праця, як “Римська історія”», як його опише нобелівський комітет.
Карл Давід аф Вірсен, вкрай консервативний секретар Шведської академії, вітає таке рішення. Мовляв, ушанували автора, який розуміється на серйозній темі, а не якихось «нових драматургів» на кшталт Ібсена і Стрінберґа або, ще гірше, Лагерлеф. Цю трійку Вірсен терпіти не міг, особливо після їхніх зухвалих публічних листів, в яких автори сперечалися із нагородженням вже згаданого Сюллі-Прюдома. Втім, коли лауреатом оголосили вже немолодого Моммзена, знадобилися пояснення, чому ж головну літературну нагороду забирає консервативний історик, а не модерний автор художніх текстів. Тож Вірсен додає, що Моммзен чудово пише — ось він, формальний момент, що виявляється важливим вже на початку ХХ століття. Справді, Теодор мав за плечима кар’єру лектора та журналіста й умів описувати історичні події як захопливі авантюри.
На момент вручення Моммзену 85, і він — живий свідок історії. Теодор на власні очі бачив Березневу революцію 1848–1849 років, об’єднання Німеччини у 1871-му і крах біржі у 1873-му. Та його погляд звернений углиб віків, аж до Давнього Риму, його політичної трансформації, війн та реформ Юлія Цезаря. У працях Моммзена домінує ідея поступу як запоруки процвітання держави: з невеликого містечка Рим перетворюється на величну столицю, з якої проростає коріння європейської державної системи. Прикметно, що період римського декадансу і навіть смерть Юлія Цезаря лишається поза увагою письменника, як зазначають критики, з особистих причин — Моммзен просто не зміг написати про загибель свого кумира. Із статусом нобеліата Моммзен проживе лише рік, однак дискусії, наскільки ця Нобелівка справедлива і справді стосується літератури, точитимуться не одне десятиліття.
Тож чому Шведська академія поставилася до німецького історика з таким пієтетом? Імовірна причина полягає в тому, що у Швеції відчутно затягнувся романтизм. А для романтизму характерне бачення історії як суцільної лінії, в ідеалі безперервного проєкту, що його творять харизмати, — і саме на ролі видатної особистості в історії зосереджується Моммзен. Спадкоємність європейської культури як частини античної традиції свідчить про те, що проєкт таки втілився в життя. Ця світла віра початку ХХ століття, що війн більше не буде і країни змагатимуться між собою хіба на стадіонах Олімпійських ігор, сьогодні направду розчулює і видається наївною.
Ще одна важлива ідея — увага до національного характеру, знов-таки, пов’язана з романтизмом як епохою формування національних держав. Моммзен тут цілком підвладний своєму West gaze: він не лише не помічає суб’єктності неєвропейських націй, а й бачить національну ідентичність як щось стале, незмінне, де греки і римляни сягнули найвищого рівня.
Уже на початку ХХ століття від нобеліата чекали не просто добрих книжок, а й статусу публічного інтелектуала, і тут Моммзен точно не пасе задніх. Як лектор він свого часу мав неймовірний успіх, і саме після його публічного виступу в Ляйпцизькому університеті видавці Карл Реймер і Соломон Гірзель запропонували Моммзену написати текст для їхньої популярної серії. Аби надати своїй праці актуальності, Моммзен часто вдається до компаративного аналізу, на кшталт Плутархових «Порівняльних життєписів». Тільки от паралелі проведено не між греками та римлянами, а між римлянами й політиками XIX століття. До такого прийому реактуалізації минулого через зрозумілу аналогію вдаватимуться ще чимало поколінь істориків.
Фактична точність та детальність, поетична мова, енциклопедизм, поєднані із якісним сюжетом, — сьогодні Моммзен писав би сценарії для Нетфліксу або видавався б у серії академічного нонфікшну «Suhrkamp». Однак із погляду літератури його твір радше лишається пам’яткою минулого, а ще свідченням того, що нобелівський комітет досить широко розглядав поняття літератури ще на світанку свого існування.
Принциповий інтелектуал Томас Манн
У 1929 році нагороду віддають Томасові Манну, і це ще один із небагатьох випадків в історії, коли у формулюванні журі було згадано конкретний текст — роман «Будденброки». Самого письменника така згадка засмутила: він мріяв про нагороду, однак вважав, що його пізніші тексти значно цікавіші, ніж родинна епопея а-ля Руґґони й Маккари переїжджають у Любек.
Дружина письменника Катя Манн у пізньому інтерв'ю зазначила, що Томас вважав «Чарівну гору» значно сильнішим своїм романом, однак Нобелівський комітет вирішив, що вона «надто німецька» й узагалі малозрозуміла для читачів з інших країн — хоча на той момент уже була перекладена багатьма європейськими мовами. Та журі нагородило автора за традиційний історичний роман, а не за модерністські пошуки. Цікаво, що це дебют Манна у форматі великої прози: до того німецький прозаїк працював лише з короткою формою.
Важливою, якщо не ключовою, стала підтримка кандидатури Манна тодішнім очільником нобелівського комітету Пером Галлстрьомом — хіміком, письменником та перекладачем, що лишив по собі непогану коротку прозу, з якої в наш час перечитують хіба оповідання «Сокіл» (збірка «Пурпур, 1895), і досить слабку поезію, позначену, якщо вірити критикам, впливами вікторіанця Томаса Карлайла і Йоганна — куди без нього в німецькій літературі — Ґете. Галлстрьом був консервативним автором, принаймні на рівні форми, тож не дивно, що він обирав консервативні родинні саги.
Однак ствердити, що «Будденброки» — просто родинна сага зразка ХІХ століття, означає спростити Маннів текст. Сюжетною основою є історія кількох поколінь багатої родини з Любека. З кожним розділом сім’я Будденброків стає дедалі біднішою і менш пристосованою до життя. Звісно, наприкінці на нас чекає остаточний занепад і звиродніння: Гюїсманс та По привчили читачів до думки, що в епоху розквіту середнього класу представникам «старих грошей» лишається або пристосуватися, або якось по-готичному вмерти. Втім, навіть це вмирання у романі інтелектуалізоване: Томас Будденброк читає «Світ як воля та уявлення» Шопенґавера, а хворобливий закоханий у музику Ганно, останній представник роду, слухає «Трістана та Ізольду» Ваґнера. Поки чергове покоління Будденброків вірить, що від світу можна сховатися, якщо щільніше запнути штори, в Європі відбувається Весна націй, Австрійсько-пруська війна, постає Німецька імперія. Вкотре виявляється, що сховатися від історії не вдасться, навіть якщо ти вишуканий інтелектуал.
Як здебільшого й трапляється з романними дебютами, Манн написав текст про власну родину. Місце дії — рідний для письменника Любек, причому топографію прописано досить ретельно. А змальована родина — самі Манни. Так батько Томаса мав успішний бізнес і навіть обіймав посаду міського сенатора. Однак зі смертю очільника родини Манни почали занепадати: довелося продати не лише будинок, а й сімейний бізнес. Діти виявилися надто непрактичними й інфантильними, аби втриматися на плаву в такі буремні часи.
Розшифрувати, хто ховається за героями тексту, не дуже складно: такі твори називають романами з ключем. І так, це добрий спосіб створити переконливий сюжет і водночас посваритися з родичами. Аби написати «Будденброків», Манн провів величезне дослідження. Його фактологічна, флоберівська точність вражає: від того, скільки коштують товари у Любеку, до модних інтер’єрів того періоду і топографічних деталей. До речі, з фактажем Томасові допомагала його кузина Марта, так само як Джойсу свого часу описати Дублін допомагатиме тітка. Про такі непомітні, але вкрай важливі родинні зв’язки ще, сподіваюся, напишуть не одну працю.
Тож маємо велику сімейну історію, на кшталт «Форсайтів» іще одного нобеліата Джона Ґолсворсі, або «Волині» Уласа Самчука, та акценти в ній розставлено по-модерному. Це, безумовно, роман культури, широка панорама доби. Повільне, розлоге письмо стає таким собі містком від традиції ХІХ століття (недарма «Будденброків» часто порівнюють із творами Стендаля) до модерних пошуків ХХ-го. Конфлікт переходить із зовнішнього рівня на внутрішній: екзистенційна криза, відчуття невідворотності смерті і змін у суспільстві (а це для героїв часом гірше за смерть) — все це надломлює молодших Будденброків.
Нагорода Маннові все ж лишається компромісною премією. З одного боку, віншували потужного модерніста, а з другого — відзначили його більш ранній і консервативний твір. Між епікою та малою прозою журі того періоду лишається радше на боці епічних романів або поезії як концентрованої літератури. І, вочевидь, у цей момент літпроцес дещо випереджає Нобелівку, яка обернена обличчям у минуле. Однак уже тоді йдеться про тексти про ідентичність, пам’ять, травму та мікроісторію на тлі глобальних змін. Увага до родинних хронік, помітна вже у першій третині ХХ століття, актуальна й досі.
Герта Мюллер — сильна жінка у чорному
Минає 80 років, і нагороду забирає жінка — Герта Мюллер, німецька письменниця румунського походження, якій протягом усієї кар’єри докорятимуть фразою «коли ж ви почнете писати про німців?».
Герту Мюллер німецька літературна спільнота за свою визнавала неохоче, а багато хто взагалі не знав про неї аж до оголошення Нобелівки. Та й за кордоном того дня у ЗМІ виходили статті із заголовком «Herta Who?». Герті вдалося стати надінтелектуальною і надмаргінальною навіть у спільноті інтелектуалів та маргіналів. Тож маємо один із прикладів, коли Нобелівська премія справді зробила авторку популярною: до 2009-го її текстів не публікували українською, попри наявність перекладів. Нещодавно ми могли спостерігати схожий процес щодо британського письменника танзанійського походження Абдулразака Гурни. Із цього випливає важлива функція, яку бере на себе нобелівське журі сьогодні: просвітництво і промоція невідомих чи недооцінених авторів.
Якщо виокремлювати теми, на які пише Мюллер, найчастішими будуть історії про еміграцію та жах тоталітарного режиму. Етика для сучасного нобелівського журі не менш важлива за естетику. Так у романі «Серце-звір» про німецькомовну сільську спільноту Мюллер показує, що навіть найсвітліші дружні стосунки може зруйнувати втручання репресивного механізму. У збірці автобіографічної короткої прози «Низини» авторка концентрується на образі швабського села, що поступово занепадає. Історії описано крізь призму дитячої свідомості, однак у цих описах немає нічого інфантильного. Замість ідилічної картини пасторального дитинства маємо історії про насильство, алкоголізм та бідність. Справді, у часи тоталітаризму люди не бувають молодими, вони народжуються обтяженими досвідом та пам’яттю, які годі омовити. Сама Мюллер у нобелівській промові стверджувала: якщо хочеш стати молодим, доведеться поїхати з села, адже в селі всі «одне одного нав’язливо контролюють, аж до самознищення». Історія постарілих дітей або, навпаки, дорослих, що не схотіли вирости, — образ, що стане важливим для німецькомовної традиції другої половини ХХ століття.
Попри те що Мюллер сама зазнала переслідувань від режиму Чаушеску і не могла писати, поки мешкала у Румунії, провина дітей за батьків стає ще однією з тем, до яких вона повертається. Її батько під час Другої світової служив у підрозділі «Ваффен-СС» — саме це бойове формування брало якнайактивнішу участь у знищенні місцевого населення і Голокості. Відчуття провини за батьківські гріхи — тема, до якої Мюллер постійно повертається в текстах та інтерв’ю. Чутливість і етичність, розуміння літератури як мірила людяності є для письменниці базовими, і вона їм ніколи не зраджує. «Література не може всього цього змінити. Але може — хай і заднім числом — використовувати мову, щоб знайти істину, яка показує, що відбувається в нас і навколо нас, коли цінності виходять із колії», — скаже нобеліатка у промові.
Її історії завжди оповідають про пам’ять, описують життя тих, хто не має сил говорити сам. Так «Гойдалка дихання» — це історія юності поета Оскара Пастіора, який після капітуляції Німеччини потрапляє в трудовий табір в Донецькій області (саме в такому таборі, до речі, довелося відпрацювати і Гертиній матері). Мета Лео проста — вижити. Історія його виживання якнайкраще ілюструє думку, що між німецьким і радянським тоталітарними режимами більше спільного, ніж відмінного. Це роман не так карколомних поворотів, як розмірковувань та відчуттів. Авантюрності «Тигроловів» у Мюллер шукати не варто, а що варто? Густу насиченість екзистенціалізму, спокійне, не надривне розмірковування про те, як людина змінюється в екстремальних обставинах. І глибокий гуманізм — іще один важливий критерій для нобелівського журі.
Не менш цікавим є те, як Мюллер працює з самою мовою у текстах. Вона походить зі швабів, що мешкають на території Румунії, і їхня німецька звучить для самих німців дещо незвично, як ми сприймали б мову діаспори. Водночас мова Мюллер не штучно архаїзована, а поетична, густа, гармонійна. На відміну від іншого німецькомовного лауреата, Петера Гандке, письменниця не оголює структуру лексеми, а дозволяє словам падати важкими краплями, доєднуватися до загального плину речення. Так навіть лопата може стати об’єктом тонкого поетичного спостереження.
Нагородження Герти Мюллер якнайповніше втілює сучасні тенденції літератури: йдеться про пам’ять та ідентичність, персональну і родинну історію на тлі глобальних історичних перетворень. Естетика важлива, але й етикою годі знехтувати. На щастя, Нобелівка стала імпульсом, необхідним для того, аби Герта Мюллер і такі, як вона, нарешті стали відомими ширшим читацьким колам.
