переклад українською
Привіт, Ноелю, я хочу з тобою познайомитися!
На початку березня видавництво «Видавництво» оголосило про старт передпродажу графічної новели «Ноель» (нім. Der Umfall) німецького коміксиста Мікаеля Росса у перекладі Олександри Григоренко. В оригіналі ця історія побачила світ 2018 року: її вихід був приурочений до 150-річчя з моменту заснування Ноєркероде — інклюзивного селища, де мешкають і працюють близько 800 людей із порушеннями інтелектуального розвитку. Комікс оповідає про життя й побут людей, котрими опікується Ноєркероде, від імені Ноеля — хлопця, що безтурботно жив у Берліні зі своєю мамою й мріяв потрапити на концерт AC/DC. Проте, ясна річ, якоїсь миті все кардинально змінюється… Детальніше про цю теплу, щемку й динамічну історію про зовсім не інакшу інакшість — на Лектюрі.
Здавалося б, у наш час не лишилося тем, не опрацьованих і не переглянутих із усіх можливих боків у світовій літературі. Проте тема інклюзії все ще лишається однією з найдражливіших, особливо якщо йдеться про нейровідмінність чи ментальну інвалідність. Раніше на заваді ставала тривала історія більш чи менш грубого іншування таких персонажів, витіснення їх на горища (як сталося з Бертою Рочестер із «Джейн Ейр» Шарлотти Бронте) чи перекладання на них ролі ірраціонального, стихійного чинника в сюжеті (таким є, наприклад, Баран із «Перехресних стежок» Івана Франка). Проте й роль ненадійного оповідача, якою наділив персонажів із порушеннями інтелектуального розвитку кінець ХХ століття (саме таких героїв бачимо в «Страшенно голосно й неймовірно близько» Джонатана Сафрана Фоєра й «Дивному випадкові з собакою вночі» Марка Геддона), починає себе вичерпувати. Стає зрозуміло: пора перестати іншувати, таврувати чи екзотизувати й спробувати таки познайомитися.
«На світі, певно, є небагато місць із таким широким спектром індивідуальності, самосвідомості й/або незвичайності… Цьому селу потрібно піддатися. Тут не вдасться тримати дистанцію. Але в житті нам потрібно вміти витримувати багато взаємодій. Хто хоче по-справжньому пізнати Ноєркероде, має зануритися в дивовижний світ особливих людей із порушеннями інтелектуального розвитку», — ділиться в післямові до коміксу директор фундації «Ноєркероде» Рюдіґер Беккер. Власне, це й намагаються робити Мікаель Росс і його «Ноель». Створенню 134-сторінкового коміксу передував не один рік досліджень художника в Ноєркероде. Втім, «дослідження» — це, певно, не зовсім те слово: він просто жив у селищі. Спілкувався з його працівниками й підопічними, знайомився з розпорядком їхніх буднів і брав участь у їхніх святах. Тож таким і вийшов «Ноель»: замість вибудовувати дистанцію між собою й Ноєркероде як «досліджуваним об’єктом» Мікаель Росс робить усе з точністю до навпаки, дозволяючи своїм читачам перетнути заслону обережного іншування й просто поглянути, як живуть, мислять і взаємодіють мешканки й мешканці Ноєркероде. І, о диво, виявляється, що люди з порушеннями інтелектуального розвитку — просто люди, які сваряться, закохуються, розчаровуються, мріють і дуже-дуже люблять своє життя.
Ноель народився на Різдво, тому йому легко запам’ятати, коли в нього день народження, а нам — зрозуміти, чому його звати саме так. Якраз на Різдво ми вперше й знайомимося з ним: Ноель із мамою смажать зефірки на балконі, мама дарує йому гітару й два квитки на концерт улюбленого хлопцевого гурту, AC/DC, і обіцяє завжди бути разом із сином. А вже вночі Ноель побачить, що «мамся» спить на підлозі, хоча так не має бути, а ще на підлозі кров, якої не має там бути. І йому дуже-дуже швидко доведеться ухвалювати серйозні рішення: подзвонити в швидку — згадати адресу (спасибі бороді Карла Маркса й добрій сусідці!) — не забути правильно назвати прізвище — міцно загорнутися в золоту ковдру, яку дали дорослі зі швидкої… й уявити себе принцом у золотому плащі, який осідлав магічного коня й вирушив на пошуки пригод. Бо тут-таки для Ноеля й починається справжнє «виховання почуттів».
Незабаром Ноель дізнається, що повернутися додому він більше не зможе і що натомість разом із вусатим дядьком, який тепер «за старшого», йому доведеться вирушити в Нижню Саксонію, до селища Ноєркероде. Звісно, попервах Ноель певен, що скоро мамся повернеться по нього — тож, поки це станеться, можна й роззирнутися-поспілкуватися. На дискотеці обіцяють справжніх AC/DC, люди навколо дивні (Валентин весь час обурюється непорядком, Ірма не цікавиться нічим, окрім годування голубів, а Аліса так і взагалі одразу вигадала Ноелеві кличку «Пуммеліно»), але приязні, лазанья смачна — ніби й непогано!
Життя в Ноєркероде направду вирує. Кожна дискотека — чиста тобі мелодрама з суперництвом і розбитими серцями. Кожна прогулянка до лісу — пригодницький роман і пошукова експедиція (хоч ніхто до пуття й не знає, що таке «тюдель», на якому так залежить Валентинові). Кожне заняття — цікаве відкриття. Тож Ноель, хай який спершу наляканий, доволі швидко знаходить тут свій шлях. У ньому є місце й пошукам далекої нареченої (так, її ще й звати Пенелопа!), до якої треба їхати на автобусі в сусіднє село, й усвідомленню, що «електров’юн» між тобою й іншою людиною може дуже боляче битися струмом і викликати кров там, де вона не має бути, і подорожі назустріч мрії (адже в кишені досі лежать квитки на концерт AC/DC!), наприкінці якої чекає дуже просте й щемке розуміння, що минулого не повернеш, але життя триває. Історії Ноеля не дорікнеш спрощеністю чи недостатнім спектром висловлених почуттів: драма й екшн кипить у кожному розділі, але це лише додає історії відчуття вітальності й життєствердності.
На окрему увагу заслуговує історія Ірми: її вустами Мікаель Росс розповідає нам про те, як спільноті Ноєркероде велося в гітлерівські часи. Ірма розказує, як втратила брата в одному з чорних автобусів, що один за одним забирали підопічних Ноєркероде буцімто «на море», але ті більше ніколи не поверталися. За цим пасажем не треба додаткових уточнень про те, яким було ставлення до таких, як Ірма та її брат, у часи нацистської Німеччини — але тим виразніше на контрасті проступає розуміння, наскільки багато ми як людство досягли звідтоді. Хочеться тільки, аби ці уроки було вивчено всіма і всюди настільки ж добре, як у Ноєркероде.
А ще, ясна річ, «Ноель» — це історія про важливість теплого, щирого спілкування й приймаючого середовища, в якому тобі безпечно й радісно бути собою. Ані сам Ноель, ані його нові друзі з Ноєркероде не грають ролей, не надягають масок, та навіть коли обманюють чи прикидаються — роблять це так щиро й зворушливо, що це теж радше викликає усмішку, аніж обурення. Їхні відчуття — болісні, сильні, інтенсивні: на сторінках коміксу це постійно підкреслюється й формою баблів, і кольоровою гамою, і розміром шрифтів. Але вони не бояться проявлятися саме тому, що для них створили місце, де кожному дають час і простір для власних усвідомлень (навіть якщо в процесі іноді буває біль і кров там, де вона не має бути). Нехитрий, але тим важливіший урок: коли ти відчуваєш, що тебе люблять і приймають таким, який ти є — ти можеш впоратися з усім. Навіть перескласти зі шматочків своє зруйноване королівство й лишитися його принцом у золотому плащі, хоч і — поки що — без принцеси.
Для мене «Ноель» став якоюсь цілковито новою сторінкою в історії про персонажів із нейровідмінністю чи порушеннями інтелектуального розвитку. Читаючи комікс, я відчувала суміш захоплення майстерністю Мікаеля Росса як у візуальному, так і в сценарно-психологічному плані (в його творі нема місця ні обережному іншуванню, ні екзотизації — не кажучи вже про агресивне таврування) — і образи.
Чому аж досі такі персонажі в світовій літературі ставали як не химерними й незбагненними, то відверто небезпечними? Чому раніше замість тонути в підбиранні правильних формулювань, слів і інтонацій — не можна було просто сказати: «Привіт, я хочу з тобою познайомитися?».
«На світі, певно, є небагато місць із таким широким спектром індивідуальності, самосвідомості й/або незвичайності… Цьому селу потрібно піддатися. Тут не вдасться тримати дистанцію. Але в житті нам потрібно вміти витримувати багато взаємодій. Хто хоче по-справжньому пізнати Ноєркероде, має зануритися в дивовижний світ особливих людей із порушеннями інтелектуального розвитку», — ділиться в післямові до коміксу директор фундації «Ноєркероде» Рюдіґер Беккер. Власне, це й намагаються робити Мікаель Росс і його «Ноель». Створенню 134-сторінкового коміксу передував не один рік досліджень художника в Ноєркероде. Втім, «дослідження» — це, певно, не зовсім те слово: він просто жив у селищі. Спілкувався з його працівниками й підопічними, знайомився з розпорядком їхніх буднів і брав участь у їхніх святах. Тож таким і вийшов «Ноель»: замість вибудовувати дистанцію між собою й Ноєркероде як «досліджуваним об’єктом» Мікаель Росс робить усе з точністю до навпаки, дозволяючи своїм читачам перетнути заслону обережного іншування й просто поглянути, як живуть, мислять і взаємодіють мешканки й мешканці Ноєркероде. І, о диво, виявляється, що люди з порушеннями інтелектуального розвитку — просто люди, які сваряться, закохуються, розчаровуються, мріють і дуже-дуже люблять своє життя.
Ноель народився на Різдво, тому йому легко запам’ятати, коли в нього день народження, а нам — зрозуміти, чому його звати саме так. Якраз на Різдво ми вперше й знайомимося з ним: Ноель із мамою смажать зефірки на балконі, мама дарує йому гітару й два квитки на концерт улюбленого хлопцевого гурту, AC/DC, і обіцяє завжди бути разом із сином. А вже вночі Ноель побачить, що «мамся» спить на підлозі, хоча так не має бути, а ще на підлозі кров, якої не має там бути. І йому дуже-дуже швидко доведеться ухвалювати серйозні рішення: подзвонити в швидку — згадати адресу (спасибі бороді Карла Маркса й добрій сусідці!) — не забути правильно назвати прізвище — міцно загорнутися в золоту ковдру, яку дали дорослі зі швидкої… й уявити себе принцом у золотому плащі, який осідлав магічного коня й вирушив на пошуки пригод. Бо тут-таки для Ноеля й починається справжнє «виховання почуттів».
Незабаром Ноель дізнається, що повернутися додому він більше не зможе і що натомість разом із вусатим дядьком, який тепер «за старшого», йому доведеться вирушити в Нижню Саксонію, до селища Ноєркероде. Звісно, попервах Ноель певен, що скоро мамся повернеться по нього — тож, поки це станеться, можна й роззирнутися-поспілкуватися. На дискотеці обіцяють справжніх AC/DC, люди навколо дивні (Валентин весь час обурюється непорядком, Ірма не цікавиться нічим, окрім годування голубів, а Аліса так і взагалі одразу вигадала Ноелеві кличку «Пуммеліно»), але приязні, лазанья смачна — ніби й непогано!
Життя в Ноєркероде направду вирує. Кожна дискотека — чиста тобі мелодрама з суперництвом і розбитими серцями. Кожна прогулянка до лісу — пригодницький роман і пошукова експедиція (хоч ніхто до пуття й не знає, що таке «тюдель», на якому так залежить Валентинові). Кожне заняття — цікаве відкриття. Тож Ноель, хай який спершу наляканий, доволі швидко знаходить тут свій шлях. У ньому є місце й пошукам далекої нареченої (так, її ще й звати Пенелопа!), до якої треба їхати на автобусі в сусіднє село, й усвідомленню, що «електров’юн» між тобою й іншою людиною може дуже боляче битися струмом і викликати кров там, де вона не має бути, і подорожі назустріч мрії (адже в кишені досі лежать квитки на концерт AC/DC!), наприкінці якої чекає дуже просте й щемке розуміння, що минулого не повернеш, але життя триває. Історії Ноеля не дорікнеш спрощеністю чи недостатнім спектром висловлених почуттів: драма й екшн кипить у кожному розділі, але це лише додає історії відчуття вітальності й життєствердності.
На окрему увагу заслуговує історія Ірми: її вустами Мікаель Росс розповідає нам про те, як спільноті Ноєркероде велося в гітлерівські часи. Ірма розказує, як втратила брата в одному з чорних автобусів, що один за одним забирали підопічних Ноєркероде буцімто «на море», але ті більше ніколи не поверталися. За цим пасажем не треба додаткових уточнень про те, яким було ставлення до таких, як Ірма та її брат, у часи нацистської Німеччини — але тим виразніше на контрасті проступає розуміння, наскільки багато ми як людство досягли звідтоді. Хочеться тільки, аби ці уроки було вивчено всіма і всюди настільки ж добре, як у Ноєркероде.
А ще, ясна річ, «Ноель» — це історія про важливість теплого, щирого спілкування й приймаючого середовища, в якому тобі безпечно й радісно бути собою. Ані сам Ноель, ані його нові друзі з Ноєркероде не грають ролей, не надягають масок, та навіть коли обманюють чи прикидаються — роблять це так щиро й зворушливо, що це теж радше викликає усмішку, аніж обурення. Їхні відчуття — болісні, сильні, інтенсивні: на сторінках коміксу це постійно підкреслюється й формою баблів, і кольоровою гамою, і розміром шрифтів. Але вони не бояться проявлятися саме тому, що для них створили місце, де кожному дають час і простір для власних усвідомлень (навіть якщо в процесі іноді буває біль і кров там, де вона не має бути). Нехитрий, але тим важливіший урок: коли ти відчуваєш, що тебе люблять і приймають таким, який ти є — ти можеш впоратися з усім. Навіть перескласти зі шматочків своє зруйноване королівство й лишитися його принцом у золотому плащі, хоч і — поки що — без принцеси.
Для мене «Ноель» став якоюсь цілковито новою сторінкою в історії про персонажів із нейровідмінністю чи порушеннями інтелектуального розвитку. Читаючи комікс, я відчувала суміш захоплення майстерністю Мікаеля Росса як у візуальному, так і в сценарно-психологічному плані (в його творі нема місця ні обережному іншуванню, ні екзотизації — не кажучи вже про агресивне таврування) — і образи.
Чому аж досі такі персонажі в світовій літературі ставали як не химерними й незбагненними, то відверто небезпечними? Чому раніше замість тонути в підбиранні правильних формулювань, слів і інтонацій — не можна було просто сказати: «Привіт, я хочу з тобою познайомитися?».
