Переклад українською
«Вітчизна» Нори Круґ: виправдати невинних

Студії травми, як і національної пам’яті, в західній культурі вже давно стали академічним «стандартом» – настільки багато досліджено, продискутовано і описано в цій царині протягом останнього століття. Втім, те саме навряд чи можна сказати про національну провину та національний сором. До цих тем підступитися досі вкрай непросто. І через шлейф ресентименту, який усе ще сильний і тривкий, і банально через те, що кричати «розіпни його» чи «ганьба» (надто якщо кричиш не сам) завжди значно легше, аніж стати на бік «винного». І якщо травма, передаючись у сім’ях та націях із покоління в покоління, як родинна реліквія, раз у раз опиняється в світлі софітів, то сором і провина – досі ховаються у найдальших кутках сімейних шаф. Проте їх, мов кров із ключа Синьої Бороди, не вдається стерти, забути й приховати – так вони й стають частиною родинних і національних історій, вплітаючись і вростаючи в них. Як і частиною національних стереотипів, відгородитися від яких буває не те що важко, а попросту неможливо.

Німецька художниця та ілюстраторка Нора Круґ, беручись за своє дослідження цієї теми в форматі графічної прози, бере за основу саме цю метафору родинного артефакту. «Вітчизна. Альбом німецької родини» – таку назву отримує історія її пошуків у родинних креденсах і антикварних магазинчиках, подорожей до великих і маленьких міст, копання в архівах та непростих розмов із рідними. І це справді сімейний альбом – із дбайливо вклеєними в нього сторінками з дитячих зошитів та старими фото, з «генеалогічними деревами» на форзацах і вирізками з газетних публікацій. Проте обличчя на фото аж дуже часто замальовані ручкою, а за дитячими малюнками й творами ховаються зовсім не дитячі болі та виклики. Чому Нора Круґ вирішує рушити в цю непросту подорож? Що сподівається знайти – і що зрештою знаходить?

© Видавництво Спонукою для створення цього графічного роману-колажу, як зізнається авторка в інтерв’ю The Guardian, стає те, з чим вона – німецька емігрантка, що мешкає в США – зіткнулась чи не одразу по своєму переїзду.  «Тяжко відмежуватися від історії рідного краю, коли ти, німкеня, живеш за кордоном. Щойно ти відповідаєш на питання, звідки ти, негайно отримуєш і асоціацію з нацистським періодом. Я постійно з цим стикаюся. На вечірках у Нью-Йорку цілком незнайомі люди казали мені, що Німеччина – це країна, яку вони ніколи б не відвідали. Мені було соромно, часом навіть доходило до гніву – завжди внутрішньо, звичайно – бо я не мала як показати, що Німеччина змінилася»[1]. Від глузливо-зневажливих «Гайль Гітлер!» до собак діаспорян, вбраних у національний німецький одяг, від форумів, де обговорюють стрижки офіцерів СС (страшенно модні нині), до чужих фраз, сповнених фальшивого співчуття – «певно, непросто жити, коли ти народилась там». Та що там – навіть прапор держави, де народилась і виросла художниця, частіше асоціюється з закликом до розпалювання міжнаціональної ворожнечі, аніж із, власне, сучасною європейською країною. Нора розуміє: всі ці спрощені, кічеві стереотипні образи не мають нічого спільного з реальною Німеччиною. І про цю реальну Німеччину, про джерело нескінченного національного сорому та каяття, який сучасним німцям, третьому по Другій світовій війні поколінню, хочеться скинути з себе, як стару відмерлу шкіру, художниця рушає до батьківського дому, в маленьке містечко Карлсруе.

Втім, ця подорож доріжкою з хлібних крихт углиб прадавнього лісу зі старих німецьких казок має на меті не лише деконструювати національні стереотипи. Для Нори Круґ вона стає дуже особистісною. Не лише тому, що сором і провина з необхідністю вкарбувалися і в її власну історію (навіть виходячи заміж за єврея, вона не може позбутися думки, що робить це не з особистої спонуки, а саме через цю нескінченну спокуту), а й тому, що, усіляко прагнучи відмежуватися від цієї історії, вона виявляє, що насправді вкрай мало знає про свою родину. Тож подорож розпочинається з відривання від рани пластира – одного з найнадійніших у світі німецького «Ганзапласта» – бо приклеєний цей пластир так міцно, що поранений гадки не має, в якому стані начебто задавнена й забута рана. І, ясна річ, вона виявляється сповненою дивовижних відкриттів.

Є, проте, в художниці й інша підспудна мета: виправдати цю нову, сучасну Німеччину, символічно й реально «виправдавши» себе та свою родину – знайшовши та систематизувавши достатньо доказів на підтвердження «невинуватості» власної сімейної історії. Авторка всіляко показує, що морально готова пройти той самий шлях, що і її співвітчизники, яких після Другої світової змушували дивитися на тіла євреїв, загиблих у концтаборах. Щойно випадково знайдене в родинній шафі фото дідуся в формі офіцера СС зароджує в ній сумнів, Нора Круґ докладає колосальних зусиль, аби з’ясувати, що ж сталося насправді. Паралельно вона віднаходить ще чимало аргументів, із яких вибудовується «лінія обвинувачення»: шкільні твори свого дядька – у майбутньому безсумнівного солдата-есесівця, – де той порівнює євреїв із отруйними грибами, та уривчасті свідчення міських хронікерів Карлсруе. Прикметно, що на бік «обвинувачення» в якийсь момент стають і всі «білі плями» в цій історії: Нора раз у раз ставить собі питання, де був її дідусь, коли в місті відбувалися єврейські погроми й спалення синагоги, як у ці складні часи він зумів отримати водійську ліцензію і звідки взяв гроші на відкриття водійської школи. Цією боротьбою бажання щирого каяття і спокути (якщо «вина» таки виявиться доведеною) з потребою бути об’єктивною і неупередженою – попри те і саме тому, що йдеться про історію її власної родини – просякнутий весь роман, а внутрішнє сум’яття авторки-героїні відчутне й видиме на кожній сторінці. Йому співпереживаєш, його розділяєш, бачиш за ним людину – і це справді вагомий штрих до образу «справжньої» Німеччини на противагу стереотипам, породженим ресентиментом.

© Видавництво Але й безвідносно до цих коливань між виною й невинуватістю за родинною історією Нори Круґ, реконструйованою на сторінках «Вітчизни», неабияк цікаво спостерігати. Додає акцентів і «альбомна» складова: взаємне накладання фото та листів, підбір значущих артефактів у рубриці «Із записника емігрантки, що тужить за домом», докладне пропрацювання історії Карлсруе в серії слайдів. Ніде й разу не проговорене прямо, стає до щему явним ще одне Норине осяяння: війна завдала занадто багато болю й біди її родині, аби могти безапеляційно поставити її на бік «винних». Тож основним «доказом» у цій боротьбі стають саме болючі, неоднозначні родинні історії, назбирані художницею. І завдяки тому, що за збірними стереотипними образами «німців того часу» вона нарешті бачить реальних, живих людей – їй вдається замирити внутрішнє протистояння та відкритися до своєї наново віднайденої національної та родинної історії. А вона ще має чим здивувати.

Багато сказано також і про візуальну складову «Вітчизни» – власне, вона стає полем оприявлень, а не раз і дійовою особою. Візуально роман складний, тонкий і багатогранний: тут нашаровуються безліч технік – від різних шрифтів та стилів мальовки до сканування-колажування, візуальні елементи взаємодіють між собою, народжуючи на зламах нові, часто болючі сенси. Саме завдяки такій докладній роботі з оформленням роману цей «альбом німецької родини» виходить саме таким, яким і має бути – далеким від стереотипного німецького «орднунґу», зболеним, хаотичним, сповненим «білих плям», закреслень і виправлень. Але будь-яка історія – хоч родинна, хоч національна – не пишеться «начисто», і виправлення та закреслення такі самі важливі, як речення, виписані красивим прописом у охайному зошиті. Разом із цією строкатістю Нора Круґ ніби приймає всю суперечливість історії, яку досліджує. Провина й травма, сором і біль, жертовність та вдячність – ніхто не забутий, ніщо не забуте.

Перклад українською вийшов в видавництві "Видавництво".

Переклад з німецької здійснено перекладацькою майстернею під керівництвом Ганни Гнедкової та за участі Анни Багрій і Меланки Богонос. Літературний редактор Геннадій Шпак. Коректорка Ірина Ніколайчук.

Фото: Ірина Ніколайчук ©