Ніно Харатішвілі
Німецька мова дистанціює, а я потребую відстані для змоги описати

Між Грузією та Німеччиною

Німецьку мову Ніно Харатішвілі почала вивчати у спеціалізованій (с) Baraniak школі в Тбілісі. У 1990-ті її родина емігрувала до Німеччини, а через два роки вони повернулися до Грузії. Приблизно тоді, як зізнається сама авторка, вона почала активно пробувати себе в письмі.
Згодом 20-річна Ніно вирушила до Німеччини. На той час вона вже навчалася у Тбіліському державному інституті театру та кіно, однак мріяла продовжити освіту закордоном. Тоді ж, у 1998-2003, вона керувала двомовним проектом Fliedertheater («Бузок»), колектив якого мав виступи у грузинських театрах та гастролі Німеччиною.
Як зізнається сама авторка, вона подавала документи на вступ до закладів Гамбурга, Мюнхена, Берліна. У результаті опинилася в Гамбурзі як слухачка Театральної академії. Там у неї не було рідних, друзів, корисних знайомств. Однак вона знала німецьку і мала базове уявлення про культурний ландшафт. Тоді ж вона почала писати драматичні твори – німецькою, а не грузинською. З дуже прагматичних міркувань: майбутня режисерка театру, Харатішвілі усвідомлювала: навіть якщо писатиме грузинською, то для постановки все одно доведеться перекладати. А вона ще й мріяла сама поставити власну п’єсу. Відтак, і тема мала бути «німецькою», близькою місцевому глядачеві.
«Грузинська і німецька мови дуже різні: за звучанням, структурою, з історичної перспективи. Грузинська – досі малодосліджена, належить до кавказьких мов. Ніхто її не розуміє, окрім 4,7 млн носіїв і ще кількох божевільних у процесі вивчення. Німецька – неймовірно надається до письма. Я б сказала, що поряд з російською німецька є мовою, якою найбільш влучно можна описати речі. Неймовірно точна. Можна віднайти слова для кожного почуття, кожного стану, кожного місця. Грузинська не настільки пряма, однак чуттєвіша, поетичніша, метафорична. Говорять як крізь серпанок. Тому грузинська – прекрасна для лірики».

Драматургиня і режисерка

Стартовою точкою своєї кар’єри Ніно Харатішвілі вважає 2008 рік, коли її родинну драму «Лів Штайн» відзначили премією Heidelberger Stückemarkt. Після цього за участі авторки та режисерки відбулася постановка в Гайдельберзі. Зараз п’єсу перекладено кількома мовами, вона видана книжкою та йде на сценах різних театрів в усьому світі.  
Зараз Ніно Харатішвілі – авторка десятків п’єс, більшість з яких отримали любов читачів та визнання критики.
Її запитують, наскільки екзотичною вона почувається в середовищі німецького театру. «Обережніше [з такими питаннями]. Театр в Німеччині не настільки інтернаціональний, як мені хотілося б. Це пов’язано також і з тим, що тут дуже яскраво представлений драматичний театр, йому приділяють значну увагу, що прекрасно, але призводить до певних обмежень. Менше з тим, мій досвід тут – виключно позитивний».

У 2021 році Ніно Харатішвілі отримала премію Mülheimer KinderStückePreis  за дитячу п’єсу «Левячі серця» («Löwenherzen»). Пошитий на фабриці в Багладеші лев вирушає в подорож до Європи, щоб передати Богові листа від хлопчика, який його виготовив. Дорогою лев зустрічає дітей із різних країн та соціальних прошарків. Твір зачіпає безліч актуальних тем: від дитячої праці та міграції до сурогатного материнства – і подає ці непрості питання доброзичливо та оптимістично, відзначає журі. Це перша робота авторки для дитячої аудиторії.

Письменниця

Перша книжка Ніно Харатішвілі, «Кузен і Бекіна», вийшла друком у 2001 році.  . Досі можна придбати вишукану версію книжки, де робота дизайнера спирається на гру з грузинським алфавітом та ілюстрацією. Далі її п’єси «Лів Штайн» та «Грузія» опублікувало видавництво Verlag der Autoren, яке спеціалізується переважно на виданнях, пов’язаних з театром та медіа. Ця співпраця триває досі.

Для дебютного роману Ніно Харашвілі шукала видавця кілька років. Зрештою, «Жужа» (2010) потрапила до довгих списків одразу кількох літературних премій, зокрема Deutsches Preis, щорічної Німецької премії з літератури. За формою це найбільш експериментальний роман авторки. Він апелює до історії «Страждань молодого Вертера», тут така само йдеться про самогубство, яке мало численних послідовників. Одні вкорочували собі віку, наступні намагалися розібратися з нюансами давнього паризького самогубства дивної співачки; всі разом насправді прагли склеїти не чужу історію, а власну. «Неможливо відтворити історію, можна лише опинитися в ній». 

Так само тепло сприйняли й другий роман Ніно Харатішвілі - «Моє ніжне близня» (2011).
Третій роман, «Восьме життя (Для Брілки)» (2014), епопею про шість поколінь родини на фоні новітньої історії Грузії, визнали сучасною класикою в усьому світі. За цей твір Ніно Харатішвілі отримала престижну премію Бертольда Брехта. Англомовний переклад увійшов до короткого списку Міжнародної Букерівської премії.

Четвертий і найновіший станом на сьогодні роман авторки - «Кіт і генерал» (2018) - історія про Чечню та сучасну Росію. Коли він побачив світ, то викликав здивування насамперед тим, чому грузинська авторка не продовжує писати про Грузію. До теми відлуння чеченського конфлікту її надихнула постать Анни Політковської. А ще Грузія та Чечня – географічно близькі, тож цікаво було розібратися з фактами та подіями, про які так багато говорили, але так мало достеменно відомо. Харатішвілі багато досліджувала матеріал, здійснила кілька робочих поїздок. Оповідач роману – німецький журналіст. І цей твір, як і попередні,  розрахований на те, щоб зробити кавказьку історію предметом художнього осмислення європейської літератури.
Зараз Ніно Харатішвілі працює над новим романом і розраховує завершити його цього року. Але, можливо, й пізніше. «На щастя, дедлайну немає»,  - каже вона. 
 

«Восьме життя (Для Брілки)»: епос «червоного століття»

Над романом «Восьме життя» Ніно Харатішвілі працювала чотири роки. Це величезний текст, як за обсягом, так і за хронологічним охопленням. Його порівнюють із епопеєю Льва Толстого «Війна і мир». Фактично, це перший сучасний великий роман про Грузію ХХ століття. Він відкриває історію та культуру, національний характер Грузії світові. Харатішвілі писала його німецькою мовою і для німецького читача. Одразу було відомо, що перша публікація відбудеться в Німеччині. Відтак, у романі є багато подробиць, які пояснюють західній аудиторії загальний контекст, добре відомий тим, хто виріс у Грузії. Такі деталізовані пояснення нібито очевидних речей стали у пригоді читачам з інших західних країн. «Восьме життя» для них – не герметичний текст і не потребує коментування та приміток. (Для перекладу з німецької на грузинську роман вирішили не адаптувати і не скорочувати «зайві» пояснення чи дописувати нові).
Авторка розповідає, що спершу вона хотіла написати про грузинські 1990-ті. Пострадянський час – це її особистий досвід. Економічна криза, війна – речі, які Харатішвілі хотіла осмислити й описати. Розпочавши роботу, вона зрозуміла, що 1990-ті – це фінал історії. Так довелося заглиблюватися далі й далі, аж до часів Російської імперії, до Жовтневого перевороту, через блокаду Ленінграда та Великий Терор. 
Брілка, ім’я якої винесене в заголовок, це дівчина, якій призначені ці сюжети. Вона належить до пострадянського покоління і є спадкоємицею численних персонажів епопеї. Ніза, тітка Брілки, яка розповідає для неї цю історію, поміж іншим говорить: «Я завдячую цими рядками століттю, яке піддурило й обмануло кожного, усіх, хто мав надію». Це мотто роману можна поставити поряд із цитатою з Der Spigel, де «Восьме життя» назвали «романом року», де «магічним чином розказано історію любові й ненависті, зльоту й падіння комунізму, і також секретного рецепту шоколаду, який в родині знають лише жінки».

Як їй пишеться?

У найсвіжіших інтерв’ю її, певна річ, запитують про побут незалежного митця в часи локдауну. Мама двох дітей, авторка каже, що в умовах, коли всі члени родини вдома, їй найбільше не вистачає регулярної організованої рутини письма. Але це не назавжди.
Що ж до творчого методу, то у 2011 році вона визначила це так: «Для мене письмо – це тут і тепер. Коли пишеш – то ти як сито. Треба пропускати крізь себе, навіть дозволяти впливати на себе, тож я можу ствердити, що свідомо дозволяю собі піддаватися впливам на час письма. Коли дощить, я пишу інакше, ніж коли сонячно». 
Метафора решета виявилася настільки точною, що драматургиня повторює її дотепер, поряд із зізнанням про те, що театральні п’єси виглядають для неї професійно органічними. Тоді як проза тривалий час залишалася захопленням, і довелося докласти зусиль, щоб усвідомити себе як письменницю. «Не думаю, що письмо мене зцілює чи що написавши роман, я озброюся чи помудрішаю для певних речей. Це радше про відкриття. Про те, щоб дозволити. Письмо – це багато в чому про вразливість і про те, що з вами робить написане. У цю мить ви перетворюєтеся на сито, крізь яке все тече. Письмо – це цікава суміш контролю і втрати контролю. Спершу я вибудовую конструкції, накреслюю сюжет, але ніколи не знаю, як дістатися з точки А в точку Б і що станеться на наступній сторінці. Часто мене це просто затягує». 

(c)Svitlana Valko