Андрей Янушкевіч
Наша гордість – переклади, яких ще немає ні російською, ні українською
Білоруське видавництво «ЯНУШКЕВІЧ» засноване у 2014 році. Розташоване у Мінську. Починали з історичного нон-фікшну; тепер основний асортимент – художня література для дітей та дорослих. До Києва на Міжнародний фестиваль «Книжковий Арсенал» білоруські видавці привезли свіжий переклад роману нобелівської лауреатки Герти Мюллер «Сёння я не хацела б з сабой сустракацца» (Heute wär ich mir lieber nicht begegnet, 1997), здійснений за підтримки Goethe-Institut.
Андрей Янушкевіч, директор видавництва «Янушкевіч», розповідає про особливості видання, промоції та розповсюдження перекладної літератури білоруською мовою.
Як вам Київ після дворічної перерви?
Дуже добре. Щоразу тут краще, щоразу щось нове. Ми не брали надто багато книжок. Але планували асортимент – що піде, що не піде. Суто білоруської літератури небагато, окрім поезії. Малувато прози, ми привезли переважно переклади. Взяли менше історії, ніж у минулі рази. Продали майже все. На загальному фоні, порівняно з попередніми роками, цей Книжковий Арсенал став для нас найуспішнішим.
За відсутності актуального українського видання в нас читають переклади сусідніми мовами. Російською, польською. Можливо, білоруська також сюди додається? Тим більше, книжки у вас ще й ошатно видані.
Є ще так звана «колекційна група» книжок. Спеціально приходили по «Гарі Поттера», «Відьмака». Вони є українською. Але існують люди, які хочуть мати їх ще й білоруською мовою. Іноді це фанати, хтось купує просто з цікавості.
Зараз ще одна група додалася: книжки, яких немає ні українською, ні російською. Це наша гордість. Відвідувачів Арсеналу, які на нашому стенді дізнавалися про таку унікальність видань, одразу хотіли їх придбати.
А як у Білорусі з продажами? В Україні, наприклад, під час локдауну дуже постраждали книгарні. Тривалий час майже не було масових книжкових подій. Зате онлайн розвинувся. Але білоруси, певно, купують книжки не менше, ніж українці? Є книжковий ярмарок в Мінську...
Імовірно, не менше. Років п’ять тому у вас на книжковому ринку тривав бум. Це було дуже відчутно. А зараз ситуація вирівнялася. Білоруський читач теж читає ж. Однак у нас є фактор Росії. Великі російські онлайн-книгарні покривають територію Білорусі. Місцеві книгарі звикли працювати з російською книгою, і вона справді краще продається. Частка російської книги доходить до 90%. системна державна підтримка національного книговидання неефективна.
Білоруський книжковий ринок не те що на зародковому, але на дуже низькому рівні. Система книгорозповсюдження тут слабка. Немає системної роботи і горизонтальних зв’язків з медіа. Є державна мережа книгарень «Белкнига». Є приватна «OZ.by», наразі це 34 книгарні по країні і фактично ігнорує білоруську книгу.
Наше видавництво виживає за рахунок власної інтернет-книгарні.
А де у вас пишуть про книжки?
В тім-то й річ, що за великим рахунком ніде. Це щось дуже спорадичне. Є колонки в державних медіа, які ніхто не читає. Час від часу про книжки згадують, коли виходить щось справді гучне, «лайкове». Таких порталів, як-от Читомо, у нас немає.
Нууу, у нас є тільки Читомо.
У вас тільки Читомо, а у нас нічого. Наприклад, ми видали світовий бестселер «Нормальні люди» Саллі Руні. Грантодавець попросив лінки на відгуки в білоруській пресі. Ми не змогли їх надати. Передивилися все: блогерів, інтернет-ресурси, ЗМІ. Ніхто не написав. Ні критики, ні аналізу, ні власних вражень.
В країні існує 5-7 видавництв, орієнтованих на білоруську книгу. Це все достатньо маргінально. Ми намагаємося перебити таку тенденцію. Видаємо книжки, розраховані на масового покупця. Добираємо цікаву літературу – не попсу, але цікаву широкому колу. Намагаємося видавати краще, ніж це роблять в Росії. Не любимо економити на папері. Для нас це маніфест. І знаєте, працює. За гарно видану книжку готові платити трохи більше. А іноді приходить покупець, років сорока, і обирає книжку зі словами: «Читатиму білоруською вперше зі шкільних часів». Бо не було цікавого, а зараз є.
А який наклад, до прикладу, нового роману Герти Мюллер? Точніше: яку загальну кількість примірників ви розраховуєте продати?
Ми поставили планку в 1000 примірників. Врахуйте, що в Білорусі книжки розходяться дуже повільно. Тому ця планка – з розрахунку на 1 – 3 роки. Це серйозна книжка, розрахована на «свого» читача. Тому ми надрукували першим накладом 700. Тут треба сказати, що середній тираж у нашій країні – 300 – 500. Але ми не сумніваємося, що 700 примірників повільно, але випродадуться.
Такі видання можливі без грантової підтримки?
Дуже великі ризики. Я колись рахував: якщо ти не впевнений в абсолютному комерційному успіхові, то на таку книжку треба мати принаймні 30% зовнішнього фінансування.
Ринок перекладачів у нас теж доволі вузький. Немає конкуренції. Тобто складно навіть створити ситуацію, в якій ти з кимось не домовився і знайшов заміну. Вибір фахівців теж дуже вузький. Наскільки мені відомо, то й перекладацькі ставки в нас вищі, ніж в Україні. Це все теж впливає на собівартість видання. Книжки у нас виходять дорогі.
Якщо перекладачів мало, то вони, отже, теж можуть обирати? Чи навпаки?
іноді перекладачі приходять з готовими ідеями. Тоді дивимося. Якщо інтереси збігаються, то працюємо. Бо видавництво вкладає кошти, тож має прорахувати ризики: вигідно це чи ні. Що я би не радив: приходити з готовими текстами. Взяли, переклали «для себе», а далі приходять до видавця. А видавець каже: не хочу, «не піде» ця книжка зараз. Домовлятися треба наперед.
Ми намагаємося вибудовувати власну видавничу політику. Зондуємо ринки, в тому числі й німецький. Просимо перекладачів теж стежити за актуальними новинками. І вирішуємо, що видати. Ось таким чином, цілком самостійно, в нас виникла ідея видати Даніеля Кельмана, його найновіший роман «Тіль» . Відомий письменник, який досяг рівня, коли кожна його новинка – це подія. Чому б не ризикнути, подумали ми. Замовили переклад фрагментів, вибірку відгуків преси. Зважили все – і вирішили видати.
…продається?
Ви знаєте, так. Попри те, що Кельман у нас не надто відомий, це перший його переклад білоруською, - книжка продавалася класно. Дуже вплинуло те, що роман потрапив у список Міжнародного Букера. Надрукували ми її в травні минулого року, а восени відчувався ефект народного радіо. По книжку приходили вже за рекомендацією тих, хто прочитав. За рік весь наклад, 700 примірників, майже розійшовся. Ще не знаємо, чи потрібен тут додрук. Ємність білоруського ринку невисока. Можливо, для цієї книжки вона становить тисячу примірників.
Обидва романи, і Мюллер, і Кельмана, перекладала Вольга Гронская.
Вона викладає в Білоруському державному університеті. Має вчений ступінь. Займається світовою та німецькою літературою. Вольга час від часу перекладала, зокрема поезію. А тут ми запропонували їй великий прозовий проект. «Тіль» став її першою книжкою. Впоралася вона віртуозно. Вона дуже добре знає німецьку мову і, що рідкість, білоруську. Адже перекладач має опанувати дві мови. Цей переклад лексично багатий, насичений фразеологізмами, діалектною лексикою, регіоналізмами.
А які ще успішні випадки траплялися?
Три роки тому на Книжковому Арсеналі колеги з чернівецького «Видавництва 21» звернули увагу на німецького письменника Ервіна Мозера. Книжка називалася «Фантастичні історії на добраніч». Нам сподобалося. Потім Сяргей Матирка переклав її білоруською. Це виявився абсолютний хіт. Незабаром видамо вже другу книжку цього автора.
Для цих та інших книг Гете інститут робить справді багато. Грантова підтримка перекладів, освітні програми і резиденції для перекладачів… Що ще? В Україні, наприклад, це ще й презентації, приїзд автора, участь в промоції книжки.
Іноді допомагали з ідеями, іноді з купівлею прав. Але головна допомога – це бібліотечна закупівля. Ми завжди розраховували, що 7-10% накладу закупить Гете інститут Мінськ. Ось так забезпечуються ті 30% зовнішньої підтримки, про які ми вже говорили.
Ми би видавали більше німецької літератури. Але не так багато хороших перекладачів. Тому рухаємося ось такими темпами: книжка на рік. Ще одна проблема – в Україні, думаю, така ж – сучасну німецьку літературу в нас не знають взагалі. А публікація невідомого автора – це дуже і дуже великий ризик. З англійськими і американськими допомагає відлуння реклами та маркетингу з Росії. Все це до нас доходить: взяти ту ж Саллі Руні. А от з німецькими, польськими авторами такого немає. Москва все ж залишається для нас центром культурного простору, а вплив Варшави, Вільнюса, Києва дуже слабкий. Хоча цікаво, що Київ доходить до нас через телебачення: розважальний контент українських каналів всерйоз конкурує з російським.
Дуже добре. Щоразу тут краще, щоразу щось нове. Ми не брали надто багато книжок. Але планували асортимент – що піде, що не піде. Суто білоруської літератури небагато, окрім поезії. Малувато прози, ми привезли переважно переклади. Взяли менше історії, ніж у минулі рази. Продали майже все. На загальному фоні, порівняно з попередніми роками, цей Книжковий Арсенал став для нас найуспішнішим.
За відсутності актуального українського видання в нас читають переклади сусідніми мовами. Російською, польською. Можливо, білоруська також сюди додається? Тим більше, книжки у вас ще й ошатно видані.
Є ще так звана «колекційна група» книжок. Спеціально приходили по «Гарі Поттера», «Відьмака». Вони є українською. Але існують люди, які хочуть мати їх ще й білоруською мовою. Іноді це фанати, хтось купує просто з цікавості.
Зараз ще одна група додалася: книжки, яких немає ні українською, ні російською. Це наша гордість. Відвідувачів Арсеналу, які на нашому стенді дізнавалися про таку унікальність видань, одразу хотіли їх придбати.
А як у Білорусі з продажами? В Україні, наприклад, під час локдауну дуже постраждали книгарні. Тривалий час майже не було масових книжкових подій. Зате онлайн розвинувся. Але білоруси, певно, купують книжки не менше, ніж українці? Є книжковий ярмарок в Мінську...
Імовірно, не менше. Років п’ять тому у вас на книжковому ринку тривав бум. Це було дуже відчутно. А зараз ситуація вирівнялася. Білоруський читач теж читає ж. Однак у нас є фактор Росії. Великі російські онлайн-книгарні покривають територію Білорусі. Місцеві книгарі звикли працювати з російською книгою, і вона справді краще продається. Частка російської книги доходить до 90%. системна державна підтримка національного книговидання неефективна.
Білоруський книжковий ринок не те що на зародковому, але на дуже низькому рівні. Система книгорозповсюдження тут слабка. Немає системної роботи і горизонтальних зв’язків з медіа. Є державна мережа книгарень «Белкнига». Є приватна «OZ.by», наразі це 34 книгарні по країні і фактично ігнорує білоруську книгу.
Наше видавництво виживає за рахунок власної інтернет-книгарні.
А де у вас пишуть про книжки?
В тім-то й річ, що за великим рахунком ніде. Це щось дуже спорадичне. Є колонки в державних медіа, які ніхто не читає. Час від часу про книжки згадують, коли виходить щось справді гучне, «лайкове». Таких порталів, як-от Читомо, у нас немає.
Нууу, у нас є тільки Читомо.
У вас тільки Читомо, а у нас нічого. Наприклад, ми видали світовий бестселер «Нормальні люди» Саллі Руні. Грантодавець попросив лінки на відгуки в білоруській пресі. Ми не змогли їх надати. Передивилися все: блогерів, інтернет-ресурси, ЗМІ. Ніхто не написав. Ні критики, ні аналізу, ні власних вражень.
В країні існує 5-7 видавництв, орієнтованих на білоруську книгу. Це все достатньо маргінально. Ми намагаємося перебити таку тенденцію. Видаємо книжки, розраховані на масового покупця. Добираємо цікаву літературу – не попсу, але цікаву широкому колу. Намагаємося видавати краще, ніж це роблять в Росії. Не любимо економити на папері. Для нас це маніфест. І знаєте, працює. За гарно видану книжку готові платити трохи більше. А іноді приходить покупець, років сорока, і обирає книжку зі словами: «Читатиму білоруською вперше зі шкільних часів». Бо не було цікавого, а зараз є.
А який наклад, до прикладу, нового роману Герти Мюллер? Точніше: яку загальну кількість примірників ви розраховуєте продати?
Ми поставили планку в 1000 примірників. Врахуйте, що в Білорусі книжки розходяться дуже повільно. Тому ця планка – з розрахунку на 1 – 3 роки. Це серйозна книжка, розрахована на «свого» читача. Тому ми надрукували першим накладом 700. Тут треба сказати, що середній тираж у нашій країні – 300 – 500. Але ми не сумніваємося, що 700 примірників повільно, але випродадуться.
Такі видання можливі без грантової підтримки?
Дуже великі ризики. Я колись рахував: якщо ти не впевнений в абсолютному комерційному успіхові, то на таку книжку треба мати принаймні 30% зовнішнього фінансування.
Ринок перекладачів у нас теж доволі вузький. Немає конкуренції. Тобто складно навіть створити ситуацію, в якій ти з кимось не домовився і знайшов заміну. Вибір фахівців теж дуже вузький. Наскільки мені відомо, то й перекладацькі ставки в нас вищі, ніж в Україні. Це все теж впливає на собівартість видання. Книжки у нас виходять дорогі.
Якщо перекладачів мало, то вони, отже, теж можуть обирати? Чи навпаки?
іноді перекладачі приходять з готовими ідеями. Тоді дивимося. Якщо інтереси збігаються, то працюємо. Бо видавництво вкладає кошти, тож має прорахувати ризики: вигідно це чи ні. Що я би не радив: приходити з готовими текстами. Взяли, переклали «для себе», а далі приходять до видавця. А видавець каже: не хочу, «не піде» ця книжка зараз. Домовлятися треба наперед.
Ми намагаємося вибудовувати власну видавничу політику. Зондуємо ринки, в тому числі й німецький. Просимо перекладачів теж стежити за актуальними новинками. І вирішуємо, що видати. Ось таким чином, цілком самостійно, в нас виникла ідея видати Даніеля Кельмана, його найновіший роман «Тіль» . Відомий письменник, який досяг рівня, коли кожна його новинка – це подія. Чому б не ризикнути, подумали ми. Замовили переклад фрагментів, вибірку відгуків преси. Зважили все – і вирішили видати.
…продається?
Ви знаєте, так. Попри те, що Кельман у нас не надто відомий, це перший його переклад білоруською, - книжка продавалася класно. Дуже вплинуло те, що роман потрапив у список Міжнародного Букера. Надрукували ми її в травні минулого року, а восени відчувався ефект народного радіо. По книжку приходили вже за рекомендацією тих, хто прочитав. За рік весь наклад, 700 примірників, майже розійшовся. Ще не знаємо, чи потрібен тут додрук. Ємність білоруського ринку невисока. Можливо, для цієї книжки вона становить тисячу примірників.
Обидва романи, і Мюллер, і Кельмана, перекладала Вольга Гронская.
Вона викладає в Білоруському державному університеті. Має вчений ступінь. Займається світовою та німецькою літературою. Вольга час від часу перекладала, зокрема поезію. А тут ми запропонували їй великий прозовий проект. «Тіль» став її першою книжкою. Впоралася вона віртуозно. Вона дуже добре знає німецьку мову і, що рідкість, білоруську. Адже перекладач має опанувати дві мови. Цей переклад лексично багатий, насичений фразеологізмами, діалектною лексикою, регіоналізмами.
А які ще успішні випадки траплялися?
Три роки тому на Книжковому Арсеналі колеги з чернівецького «Видавництва 21» звернули увагу на німецького письменника Ервіна Мозера. Книжка називалася «Фантастичні історії на добраніч». Нам сподобалося. Потім Сяргей Матирка переклав її білоруською. Це виявився абсолютний хіт. Незабаром видамо вже другу книжку цього автора.
Для цих та інших книг Гете інститут робить справді багато. Грантова підтримка перекладів, освітні програми і резиденції для перекладачів… Що ще? В Україні, наприклад, це ще й презентації, приїзд автора, участь в промоції книжки.
Іноді допомагали з ідеями, іноді з купівлею прав. Але головна допомога – це бібліотечна закупівля. Ми завжди розраховували, що 7-10% накладу закупить Гете інститут Мінськ. Ось так забезпечуються ті 30% зовнішньої підтримки, про які ми вже говорили.
Ми би видавали більше німецької літератури. Але не так багато хороших перекладачів. Тому рухаємося ось такими темпами: книжка на рік. Ще одна проблема – в Україні, думаю, така ж – сучасну німецьку літературу в нас не знають взагалі. А публікація невідомого автора – це дуже і дуже великий ризик. З англійськими і американськими допомагає відлуння реклами та маркетингу з Росії. Все це до нас доходить: взяти ту ж Саллі Руні. А от з німецькими, польськими авторами такого немає. Москва все ж залишається для нас центром культурного простору, а вплив Варшави, Вільнюса, Києва дуже слабкий. Хоча цікаво, що Київ доходить до нас через телебачення: розважальний контент українських каналів всерйоз конкурує з російським.
