Свенья Ляйбер
Про взаємнопроникнення мистецьких форм

У своїх творах ви часто пишете про невеликі містечка або села – російське поселення Шипіно в однойменному творі, північнонімецьке село в «Останній країні», сільські пейзажі у збірці «Полювання на світло». Ви росли у Саудівській Аравії, проте вже багато років мешкаєте у Берліні. То що вам ближче – місто, село чи дика природа?

Відверто кажучи, в мене нема жодного загального плану або стратегії, щодо того, де «розмістити» події моїх творів. Проте, коли я пишу, потрібую відстані, простору. Можливо, пишучи про село, я дистанціююся від міста, де живу. Але жити мені, звичайно, зручніше у великому місті. Я обожнюю, коли навколо багато людей, хоча моя робота вимагає тиші і самотності.

У романі «Остання країна» йдеться про музику та тлі війни, головний герой – синестетик, він «бачить» звуки музики. Загалом можна сказати, що ХХІ століття – це час, коли різні види мистецтва зближуються. Приклади – відеопоезія, сучасний перфоменс, навіть модерн-балет. Чи близька вам тема поєднання, змішування різних видів мистецтва, чи музика – просто зручна тема для розгортання сюжету?

Неймовірно близька. Мій задум полягав у тому, щоб поєднати музику і живопис, ноту і колір, який починає «звучати». У німецькій мові такі слова, як «Farbklang» (приблизно це можна перекласти як «кольоровий звук»), «Farbton» («відтінок тону»), «Klangfarbe» («колір мелодії») – вже описують ідею взаємопроникнення мистецьких явищ. Я вважаю, що цікавість до таких поєднань може допомогти зрозуміти, яким чином, на перший погляд, абсолютно розділені світи пов'язані один з одним. Сучасні приклади злиття різних медіа у мистецтві це дуже добре ілюструють.

Коли сучасний письменник пише про війну, йому складно уникнути впливів Гемінгвея, Ремарка, Воннегута, а коли твір присвячено музиці годі не згадати Томаса Манна із «Доктором Фаустусом». А хто «тяжів» над вами, коли ви писали роман «Остання країна»? Яких «літературних батьків» вам довелося долати у тексті?

О, у мене взагалі багато літературних батьків. Це моя величезна «клаптикова сім'я»! Я чимало читаю, проте коли пишу, не читаю взагалі. Серед моїх батьків варто згадати Франца Кафку, Томаса Манна, Вольфганга Хілбіґа, Пітера Курзека, Йогана Вольфганга Ґете, Жиля Дельоза, Йоганнеса Бобровскі, Анну Ахматову, Вільяма Фолкнер, Терезію Мору, Маргеріту Дюрас, Федора Достоєвського, Фрідріха Ніцше.

У своїх романах ви часто пишете про митців, які народилися «у неправильний час у неправильному місці». Чи можна сказати, що ця тема вам особисто близька? Чи відчуваєте ви, що народилися у чужу для вас епоху? Чи будь-який митець або філософ неуникно буде у стані конфлікту зі своїм часом?

Я дуже добре знаю час, у якому живу. Але разом з цим, я його боюся. Це проблема тих, хто прокинувся.

Тема «неправильного часу і місця» з’являється в іншому вашому творі. Головний герой роману «Шипіно» Ян Ріба буквально «тікає» від свого німецького життя у Росію – вночі на потязі, маючи із собою лише щоденник дідуся, книжку цитат Гейне і лист від матері. А як тікаєте від оточення ви, коли втомлюєтеся? Фізично змінюєте локацію, чи вам достатньо «втечі у тексти»?

Природа і культура – обидві здатні оживити мене. Іноді мені здається, що у них живе та сама сила, та ж пульсація.

Чи є у вас книжка, яку ви постійно перечитуєте? До якої вам подобається повертатися?

Ні. Кожна книжка, у яку я закохуюся, має свій час. А минуле залишається минулим, його не повернути.

Туве Янсон вважала, що кожен автор завжди пише про себе. Ви також зазначили, що пишете про себе і свій час. Чи багато у Свеньї Лейбер від Яна Ріби та Рувена Прейка?

Коли я була маленькою дівчинкою, у мене було багато імен: Ян Ріба, Рувен Прейк, Ліля, Марі – всі вони продовжують грати у свої давні ігри і ставити питання, відповіді на які я шукаю впродовж всього свого життя.