Катерина Міщенко
«Місце зустрічі – міст»

Для перекладацької роботи мені потрібна пустота – точніше, я маю бути пустою. Але не спустошеною: жодних пасивних конструкцій! Моя пустота має бути активна – і гостинна. Самоорганізована порожнеча для діалогу. Сторони промовляють свої репліки, моя робота – промовляти їх усі іншою мовою. Така собі протестна асамблея навпаки: не всі повторюють за одним, а одна за всіма.

Іноді спостерігаю за собою з боку: що я роблю, щоб усе пам’ятати?

Насамперед треба завмерти, сконцентруватися навіть не на тому, що каже учасник діалогу, а на тому, щоб нічого свого не думати. Чужі думки – мої гості, від яких не знаєш чого чекати, і зазвичай мусиш терпіти незалежно від їхньої сутності. Коли ж вони нарешті розходяться, сил вистачає тільки на те, щоб за ними поприбирати. Але іноді так захоплюєшся прибиранням, що потім не можеш знайти багато власних спогадів.

Після кількох днів перекладу поспіль, коли все закінчується, я усамітнююся і плачу. Мить звільнення нестерпна. Я ненавиджу комунікацію та водночас скучаю за думками-чужинцями і більше не знаю, де я і хто. Згодом забувається і ця туга – перекладачі вміють позбавлятися. Але жодних пасивних форм – тільки самоорганізоване втрачання!

Казка про мій перекладацький ресентимент могла б починатися так: Жили собі перекладачі на вулиці Тіней в будинку №2. Сусіди їх зачарували. Прокляття полягало в тому, що вони ніколи не полишали свій дім. Утім, треба зауважити, що саме за цією казковою адресою відбувалися найкращі вечірки району. Це ж було єдине місце, де мали право збиратися всі сусіди без жодного фейс-контролю.

Так-так, то все давно відомі метафори перекладу, але інших у мене нема, бо перекладачі, або – як їх іще називають – будівничі мостів між культурами, роблять завжди одне й те саме, за що їм, до речі, низький уклін. Особливо в цей день. Всі мені аплодують в кінці робочого дня, підносять склянку води, коли хрипне голос (і щоб я не втрачала концентрації), кажуть, що без мене нічого б не було. Я не маю свого голосу, але всі залежать від мене. Ще є інший гіпотетичний вимір моєї влади – я можу просто говорити все, що спаде на думку, і ніхто ні про що не здогадається, принаймні якийсь час. (c) Маркош Крижак

Коли одна сторона ненавидить другу, що роблю я?

Коли одна сторона ненавидить другу, що роблю я? – Вмикаю дипломатизм і перетворюю ненависть на конструктив. З боку це може виглядати кумедно – людина гарчить з невдоволеною міною, а я, ніяково посміхаючись, висловлюю лише деяку стурбованість. Але, здається, всім це підходить. Хай там як, оскільки я єдина розумію мову, то фактично невдоволення, грубість, претензії в підвищеному тоні призначаються саме мені. Нічого з цим побічним ефектом не вдієш.

Проте найбільше сумно, коли після кількаденної роботи на якомусь воркшопі чи семінарі всі учасники почергово відгукуються про подію, і насамкінець модератор – згідно з демократичною процедурою – питає мене: «А ти хотіла б щось сказати?»У множині всіх голосів, що мене пронизують, мій тимчасово відсутній, і просте мовчання для мене стає привілеєм. «Що ж, тоді давайте подякуємо за переклад», – чую я у відповідь на свою відмову говорити.

Однак сьогодні за переклад хочу подякувати я. І ось чому. Якось разом з групою німецьких студентів соціальної роботи я працювала на семінарі з етики та захисту прав людини в одному західноукраїнському місті (не буду називати його через перекладацьку конфіденційність). Ось ми сидимо у волонтерському центрі допомоги армії, волонтерка показує нам подаровані солдатами артефакти, розвішані на стіні їхнього однокімнатного приміщення.

– Цей прапор нам подарували кіборги з Донецького аеропорту. Тут вони написали свої імена, а навпроти померлих ви бачите хрестики.

Слово «кіборг» я не перекладаю (вирішую, що зараз буде надто довго пояснювати контекст), поспішаю завершити ці два речення. Hier stehen auch die Namen von Verstorbenen. Я опиняюся в оточенні похмурих і вологих поглядів міжнародної групи. А сама не можу плакати, ковтаю сльози з надією, що зараз ми змінимо тему. Я відчуваю, що вже не витримую, ось вони – мої власні межі. За кілька років роботи я перекладала і про тяжкі хвороби, деталі гниття тіла чи його окремих органів, про жорсткі сексуальні практики, про насильство над дітьми та жінками, перекладала сидячи в наркопритонах, стоячи над ліжками з пожовтілими від гепатиту худенькими пацієнтами, але тільки тоді, в тому центрі, я відчула, що не можу це перекладати. Ніби моє тіло вказало на невеличку зону замовчування, навколо якої українці й німці сьогодні будуть топтатися, і між ними не буде мене, буде якась інша, чорна й негостинна пустота.

Німецькі студенти не знають, що питати про війну. Вони одразу переходять до теми примирення, до того, як припинити сваритися. Волонтери, не розуміючи, кажуть їм:

– Ми й не сварилися, ми не знаємо, з ким миритися, бо не до кінця розуміємо, з ким воюємо…

У програмі нашого семінару то була єдина зустріч, пов’язана з актуальною ситуацією війни, і вона промайнула доволі швидко. Мовчання після неї було важке і здавалося нескінченним. (c) Маркош Крижак
Спочатку цей епізод видався мені історією про одну сторону, яка не розуміє чи не хоче зрозуміти іншу, але згодом я впустила в цю історію себе. Бо комусь таки треба увійти в похмуру зону, яку всі інші по периметру обходять стороною. Моїм ключем туди стало питання: чому попри це вторинне, проміжне становище я люблю переклад? За екзистенційне прагнення зрозуміти, за фактично примусову емпатію? За усвідомлення того, що незалежність може бути тільки перформативною, її нема від кого чекати? За ствердження відкритості й важливості того, що відбувається між людьми?

Одного разу я почула, що в України є місія – бути мостом між Євросоюзом та Росією. Он воно як, виявляється Україна – не край Європи, не буферна зона поміж Шенґеном та розгнузданою російською стихією, і навіть не самозосереджений острів (хоча куди ж без цього влучного концепту), а міст. Точніше, вона повинна стати мостом, це прописаний рецепт її буття, запорука, так би мовити, існування. У продовження цієї тези напрошується наступна – вочевидь, військовий конфлікт на сході України можна тлумачити як результат поганого перекладу, неспроможність – професійна чи екзистенційна – упоратися зі своєю функцією. Ось на кому, зрештою, лежить вина за невдалий діалог, ось що його унеможливлює!

Як же ж звернути з хибного шляху такої інтерпретації? Як, будучи жертвою переможного російського ресентименту, не бути полоненою власним? Варто спробувати пошукати відповідь у самій цій хибі: не треба відмовлятися від перекладу, від мóсту на користь стіни, навпаки – позбутися нав’язаної місії треба значним її перебільшенням, треба створити множину мостів скрізь, де їх поки немає.

Перекладач Україна чи не перекладач, поганий чи не дуже, – їй треба самовизначитися зі своєю суб’єктною дилемою. Чи вибудовує вона свій наратив, орієнтуючись на агресора, протиставляючи себе йому або його версії себе, чи вона в односторонньому порядку розриває зв'язок зі своїм фатальним референтом і описує себе, відштовхуючись від власної утопії?

У чому ж може полягати утопія?

У чому ж може полягати утопія? Цим питанням ми наближаємося до незнаної території з її несподіваними прірвами. За цим має настати хвилююча мить освітлення та вивчення власної пустоти. Тоді ж, імовірно, й виникне задум інфраструктури миру, якої потребує не лише витіснена зона військового конфлікту на Донбасі, а й інші регіони нашої країни. Адже в одних місцях мости було підірвано, а в інших – спалено.

У метафорі перекладу як мостобудування іноді тьмяніє матеріальний, тілесний вимір поняття порозуміння. Сам переклад, чи радше перекладач або перекладачка, своєю присутністю засвідчує, що за розумінням стоїть непроста фізична й ментальна праця. І так само припинення війни є актом фізичним, воно далеке від простого розмовного жанру. Переклад – це шлях, його процесуальність заперечує безумовну наявність благ (навіть базових, як-от світло чи комунікація, а в нашій нинішній ситуації – самого життя), але пропонує появу структур, які зможуть у певний момент ці блага закріпити. Лишається визначитися з архітектурою, будівельним матеріалом та власне будівничими.

Наразі мене цікавлять останні. Маючи водночас досвід вторинності та багатомовності, сутність перекладацтва містить потенціал суб’єктності, визначеної емпатією, гостинністю, здатністю змінювати перспективу, бачити ширше, готовністю прийняття – і все це на противагу ізоляції, виключенню та зашореності.

Носіями такої суб’єктності можуть бути колективи чи інститути, які здатні на відповідальне осмислення матеріалу, з якого будуватимуть реальні та соціальні мости. Вони зможуть роз’яснити, чому будь-які стіни рано чи пізно впадуть і чому на страху та іншуванні, мов на піску, жодна конструкція довго не вистоїть.

Сьогодні ми стоїмо на Рибальському мосту, тут часто збираються компанії, відзначаються дні народження, навіть проходять вечірки. Припускаю, що на них, як і в будинку №2 на вулиці Тіней, немає фейс-контролів. Попри свою уривчастість міст став місцем зустрічі; мости, мов магніти, ваблять до себе людей. Рибальський міст – непотрібний, він підлягає руйнуванню, бо поряд пролягає Подільсько-Воскресенський, поки недобудований міст.

Ми опинилися в місці між непотрібним і неготовим, і, можливо, тому стикаємося тут радше з питаннями й викликами, аніж із відповідями й рішеннями. Однак саме в такому бутті поміж цих двох дещо химерних конструкцій з’являється можливість, натяк на певний надмір, щось більше за наші власні плани та сподівання.

© Маркош Крижак Ілюстраторка:
Маркош Крижак
Графічна дизайнерка, ілюстраторка. Співпрацює з культурними інституціями та громадськими організаціями. Також веде мистецьку діяльність в різних медіа.