Неля Ваховська
Політкоректність – проблема перекладу?
До речі, розкажу вам секрет: у Нікараґуа немає жодної людини, яка казала би правду. Вони там брешуть цілий день.
Астрід Ліндґрен, «Пеппі в країні Така-Тука»*
Усім знайома ця ситуація: у тексті фігурують «black peoplе». Ми безпорадні: «чорні, «чорношкірі», «афро»(американці), «люди кольору»?
Перший варіант – відверто расистський, який проте емансипативні рухи реапропріюють та наповнюють позитивним смислом. На жаль, поки це працює не в нашому контексті, і взагалі в українському просторіччі «чорні» на позначення людей із Кавказу чи Близького Сходу – це апогей ксенофобії. Другий відсилає до фізіологічної ознаки, а отже, расистський. Хоча порівняно з першим в українському вжитку, може, ще й не самий страшний… «Афро»-хтось проблемні тим, що ми можемо не знати, звідки описані люди родом. «Люди кольору» – калька з англійської, а також див. п. 2.
То на який контекст нам спиратися в перекладі? Зокрема, зважаючи, що норми політкоректності – руху пригнічених груп за більш справедливу мову – можуть сильно відрізнятися залежно від країни та позиції тієї чи іншої групи. Не забуваймо й про те, що ці норми, точніше, спосіб проблематизації усталених форм мовлення, можуть швидко змінюватися, як і все в політиці й активізмі.
Тож спершу абстрагуємося від очевидних речей: коли в тексті фігурує персонаж – відвертий расист чи антисеміт – у його лексиконі будуть елементи мови ненависті, гидко від цього перекладачці чи ні. Те саме й з автором (плюс моральна дилема, навіщо за таке братися, але то вже тема для іншої розмови).
Значно цікавішою ситуація стає, коли вихідному твору 200, 100 чи й 70 років, й у часи його створення рефлексія щодо несправедливості через мову ще не відбулася або не сягнула політичного виміру. Приміром, банально не існувало слова «гомосексуальність», а позначення на кшталт «тубільці», «жовтошкірі» чи «баби» вважалися прийнятними. Авжеж, можливо, що автор*ки послуговувалися наявним словником, не маючи на меті когось принизити – та чи не свідчить їхній слововжиток про латентні расизм, мізогінію, гомо- чи ксенофобію, характерні для всієї доби? Чи – що ще складніше – йдеться про власне мистецькі аспекти письма: провокацію, іронію, сарказм?
І тут уже неминуче постає потреба приймати видавниче рішення: що поставити вище – авторську інтенцію чи контекст? А якщо контекст – то сучасний чи минулий?
Так, в англійському перевиданні «Пригод Тома Соєра і Гекелберрі Фінна» 2011 р. зневажливі «injun» та «nigger» замінили на «Indian» і «slave», мотивуючи тим, що це зробить знаний антирасистський роман доступнішим для молоді. Видання одразу ж було гостро критиковане за спотворення тексту: Марк Твен прекрасно розумів, що використовує расистські позначення, і робив це свідомо й іронічно, серед іншого, проблематизуючи в такий спосіб, наскільки глибоко мова зневаги увійшла у самих зневажених.
Автор повторного німецького перекладу «Гекелберрі Фінна» 2010 р. Андреас Ноль навпаки зберіг і «ніґґера Джима», і 219 випадків уживання «слова на Н». Нюанси перекладач описав у численних примітках, виходячи з того, що ми не можемо цензурувати весь корпус літератури до середини ХХ ст., а мусимо працювати над усвідомленням давнини і складності проблеми.
Із дитячою літературою питання політкоректності ускладнюється ще й аудиторією: чи готові ми пояснювати 3-5-річним дітям історію колоніалізму, рабства або утиску жінок?
Хрестоматійними з цього питання були дебати про повторні переклади «Пеппі Довгапанчохи» Астрід Ліндґрен, де фігурує тато-«негритянський король» (укр. переклад Ольги Сенюк). Німецьке видавництво 2009 р. перетворило його на «короля Південного моря», а «негритянську мову» – на «мову Така-Тука». Подібна доля спіткала й «Маленьку відьму» Оттфріда Пройслера, яка більше не змогла перевдягатися «маленьким негреням» або «турком» – карнавальними персонажами, безперечно, екзотично-колоніального походження. У самій Швеції тексти Ліндґрен після 2015 р. також було відредаговано з посиланням на інтерв’ю 1970 р., в якому авторка сказала: «Сьогодні я би нізащо не зробила тата Пеппі негритянським королем».
Здавалося б, питання расизму вичерпано настільки, що 2017 р. бібліотека шведського села Боткирка спалила неполіткоректні видання Ліндґрен 1948 р. Чим, звісно, розпалила ще один скандал. Бо чи спроможні косметичні заміни змінити «ресентимент та частковий расизм», характерні навіть для найкращої літератури середини минулого століття, на що вказує історик антисемітизму Вольфґанґ Бенц. Адже хай як зватиметься тато Пеппі, він усе одно «королює» над не-білими людьми. «Ідеться про упередження у дитячій та підлітковій літературі … якщо з ними не працювати, якщо ніхто їх дитині не пояснить, то так вона все й запам’ятає».
І як усе це стосується України? Адже у нас нема такої чутливості до слідів рабства й колоніалізму, та й узагалі, якщо чесно, фільтри політкоректності розвинені дуже слабко. Тому в перекладі Юзефа Віттліна у «Критиці» за липень 2002 р. читаємо: «Були у Львові й такі каварні, куди вчащали самі лишень чоловіки. Поява ж білоголової в такій каварні… було бентежною рідкістю». Для мене-читачки залишається таємницею, був цей расистського-сексистський гібрид винаходом автора чи вже перекладача Юрка Прохаська, чи свідома редакція неприйнятності такого висловлювання сьогодні, чи ставиться вона до нього критично.
Мені бракує обговорення цього випадку, бракує голосів уразливих груп – обурених, злих, готових відстоювати своє право на рівність. Бракує загальної готовності їх слухати і шукати системних, некосметичних рішень. У цьому випадку, як і в численних контроверсіях із «турком», «ж*дами», «ц*ганами», фемінітивами тощо я би хотіла мати більше фреймінгу: приміток, коментарів, пояснень щодо контексту та мети висловлювання. Чи навіть запитань, адже не всюди перекладачка автоматично знаходить відповіді.
Авжеж, це сповільнить процес читання, навіть трохи ускладнить його. Хоча не виключено, що так ми зможемо виробити інакші навички читання – більш рефлексивні та чуйні. І, можливо, це трохи спростить моє перекладацьке життя.
*Цит. за виданням Astrid Lindgren, Pippi im Taka-Tuka-Land, gelesen von Heike Makatsch. 3 CDs. Oetinger Audio. Ungekürzte Lesung.
Авторка:
Неля Ваховська
Українська перекладачка з німецької, оглядачка сучасної німецької літератури, організаторка семінарів та тематичних воркшопів для перекладачів, одна з ініціаторок перекладацької ініціативи Translators in Action.
Ілюстраторка:
Маркош Крижак
Графічна дизайнерка, ілюстраторка. Співпрацює з культурними інституціями та громадськими організаціями. Також веде мистецьку діяльність в різних медіа.
