Розмова з Марією Вайссенбек
Марія Вайссенбек живе та працює у Відні. Перекладає прозу, поезію, а також нон-фікшн та спеціалізовані тексти з української, російської та білоруської мов на німецьку.
Зокрема, в її перекладі окремими книгами вийшли «Забуття» Тані Малярчук, «Фелікс Австрія» Софії Андрухович, «Поклоніння ящірці» та «Намір!» Любка Дереша, «З цього можна зробити кілька оповідань» Тараса Прохаська та ін.
Зараз спільно з Александром Кратохвілом працює над перекладом роману Софії Андрухович «Амадока».
Ви потрапили в українське культурне поле, так би мовити, «ззовні». Як це сталося?
- Цілком випадково. Я почала вивчати загальну лінгвістику в університеті. Треба було обрати другий фах. І я обрала російську мову. З цікавості, але й з практичних причин. А далі, можна сказати, що випадково, перейшла на українську. З’явилися нові друзі, з Києва. Згодом вони взяли мене з собою в Карпати. Мені там дуже сподобалося. Це приблизно 2002 рік, тоді там був ще такий гарний, дуже забутий світ. Запам’ятався звідти дід – не дуже і старий, як тепер здається, років 60-70. Він розповідав нам історії. Я, звичайно ж, нічого не розуміла. Російську тоді знала вже досить добре, але українську – зовсім ні. І так було шкода, що цього діда геть не розумію… Звідтоді почала вивчати ще й українську, і з часом ця мова перемогла.
А як ви почали перекладати?
- Мене це завжди цікавило. Ще в дитинстві, коли вчила англійську, то намагалася щось там собі перекладати.
Але швидко зрозуміла, що це не так аж просто – що це не лише перекласти кожне слово.
В університеті я почала потроху перекладати.
А далі дізналася про міський конкурс (ÜbersetzerInnenpreis der Stadt Wien).
Щороку Відень організовує такий конкурс для перекладачів-початківців. Кожного разу обирають іншу тему. Я підготувала уривок з «Мальви Ланди» Юрія Винничука, надіслала туди – і несподівано перемогла. Тоді й вирішила, що надалі буду цим займатися.
Яка книжка стала першим завершеним перекладом?
- «Поклоніння ящірці» Любка Дереша. Я тоді шукала видавництво для співпраці. Так познайомилася з Катаріною Раабе із Suhrkamp.
Вона запропонувала перекласти Дереша – і це виявилася гарна книжка для початку.
Співпраця перекладача і видавця – як це загалом відбувається? Іноді перекладачі приходять з ідеями, часом пропонують до видання вже готові переклади…
- Було кілька таких спроб, але без значного успіху. Я б принаймні ніколи не переклала цілу книжку, щоб далі з нею ходити по видавцях. Та й часу б не вистачило на таке.
Пощастило, що проекти йшли більш-менш поспіль: завершувався один і більш-менш швидко надходив інший.
Досить часто до мене зверталися видавництва і запитували, чи маю час для роботи. З українською легше, ніж з англійською чи російською, бо перекладачів все ще мало.
Багато замовлень надходить через «особисті зв’язки», за рекомендаціями. Для мене не критичні перерви між книжками – я можу не перекладати місяць, два, півроку, і це нормально.
Бо маю ще й другу, постійну роботу.
Щодо тонкощів робочого процесу. Як шліфується переклад?
- Є редактор перекладу. Зазвичай він не знає українську. Іноді, якщо пощастить, знає російську. Але це рідкість. Все ж таки ми з ним працюємо над німецьким текстом.
Редактори часто мають добре мовне чуття – якщо щось виглядає дивним, то перепитують. Так вловлюються невеличкі помилки чи неточності. Тобто вони багато чого відчувають.
Зазвичай ніхто не звіряє оригінал і німецьку версію. Це роблю лише я. Іноді таку звірку робить автор, якщо добре знає мову – як-от Таня Малярчук, яка пояснює те, що я не вловила і це теж дуже корисно, можна багато чому навчитися. Але не всі таке люблять.
Ви часто працюєте з авторами, чия мова відмінна від так званої «літературної української». Маю на увазі, багата регіоналізмами та діалектизмами, іноді вони свідомо використовують химерні слова. Не кажучи вже про інтертекстуальність.
- По-перше, якщо є така можливість – я багато запитую. Завжди. По-друге, багато що можна знайти в інтернеті, включно зі словником галицизмів.
А як щодо фахового самовдосконалення перекладачів з української?
- Тут не йдеться про те, з якої мови перекладаєш. У Німеччині є дуже гарні семінари від DÜF – Deutscher Übersetzerfonds,
– австрійці, на щастя, теж можуть туди поїхати. Теми – найрізноманітніші: переклади для театру; як редагувати себе; «моя німецька – твоя німецька», про індивідуальні особливості мови… В групах по 10-15 осіб працюють перекладачі з різних мов; але робоча мова – німецька і працюють все ж таки з німецьким текстом. Така спільна робота над обраною проблемою дуже корисна. Наприклад, про часи в німецькій мові і їхнє правильне вживання.
Ще я намагаюсь кожного року відвідати Österreichisches Übersetzerseminar – це семінар організований австрійською спілкою перекладачів. Він теж завжди має певну тему – цього року це були комікси і Grafic Novels, дуже цікаво. Можна і чогось нового навчитись і побачити колег і друзів.
Тобто дуже важлива методологія і теорія, а прикладні аспекти вирішуються словниками, інтернетом, зануренням в середовище тощо?
- Так. Звісно ж, треба ще дуже добре знати мову, на яку перекладаєш – у моєму випадку, німецьку. Багато читати ще з дитинства – це перший крок. Далі – намагатися вдосконалити проблемні місця під час роботи, радитися з колегами. Наприклад, у нас є гарна група перекладачів, ми зустрічаємося раз на місяць, кожен приходить зі своїми текстами – і обговорюємо. Якщо таке не організовує хтось, то треба організувати самим.
А ви порівнюєте переклади колег з оригінальними російсько- чи україномовними текстами? Не для вишукування помилок, а для того, щоб помітити цікаві перекладацькі рішення.
- Робила, але трошки по-іншому. Під час роботи над одним зі своїх перекладів я проглядала кілька книжок, де, як мені порадили, добре перекладений діалект.
Одна з них була перекладом з англійської, інша – з угорської. В оригіналі там вживався діалект і навіть «штучна» мова. І ось за цим дуже цікаво спостерігати: як перекладач дає собі раду з вирішенням одвічних проблемних питань. Але звісно я читаю й переклади з української або російської, просто зі цікавості, щоб дізнатись як інші борються з різними перекладацькими проблемами.
Важливий аспект роботи перекладача – фінансовий. В Україні нарешті з’являються програми грантової підтримки перекладів, відзнаки для перекладачів… Чи відчуваєте ви особисто ці зміни?
- Національні програми підтримки перекладів важливі для видавництв. Як перекладачка, я думаю перш за все про австрійські та німецькі гранти. Вже згаданий DÜF має важливі грантові програми. На час роботи над перекладом певної книжки я можу отримувати так звані «гранти для роботи», які є фактично фінансовою підтримкою на цей час. Оскільки ця праця забирає багато часу, а кінцевий гонорар не є аж таким великим. Також у Австрії є перекладацькі премії, на які можна подаватися щороку, з виданим перекладом, і є шанс отримати грошову винагороду. Це теж форма доходу.
Що ж до України, то тут не вистачає перекладацьких резиденцій. Свого часу я мала щастя перебувати на Карпатській літературній резиденції – було дуже гарно, добре організовано, хороша компанія перекладачів. Було б добре мати таку ж, приміром, у Львові. На Заході є Будинки перекладачів, де можна жити і працювати за невелику плату. Це сприяє продуктивній роботі. І, звісно ж, це занурення в мовне середовище.
Працюючи над книжками, у яких не-австрійці пишуть для не-австрійців про Австрію, ви думаєте про те, що ця «не-австрійськість» має відчуватися читачем німецькомовного простору? Часто так буває, що речі, які без пояснень зрозумілі жителеві Львова чи Івано-Франківська, у перекладі необхідно пояснювати. А у віденця можливе трохи інше уявлення про Австро-Угорщину.
- У мене ніколи не було відчуття, що це не-австрійці пишуть про Австрію. Габсбурзька Австрія достатньо віддалена, щоб ми в перший момент не замислювалися про те, що Львів чи Івано-Франківськ були частиною Австрії. Ми точно не знаємо, як спілкувалися чи одягалися на Галичині на початку ХХ століття. Тому немає відчуття «іноземець пише про Австрію».
Коли йдеться про часи Габсбургів у Відні, то хочеться вживати трохи застарілу лексику - такі слова сьогодні ще знають, але в повсякденні майже використовують або рідко вживають, наприклад „promenieren“, „partout“, „echauffieren“, „Soiree“. Текст тоді набуває атмосферності, яка дуже пасує до цих часів.
Якби писали про сучасну Австрію – тоді сприймалося б інакше. Але про Галичину чи Буковину давніх часів Таня Малярчук чи, приміром, Софія Андрухович можуть розказати краще, ніж австрійські автори.
- Цілком випадково. Я почала вивчати загальну лінгвістику в університеті. Треба було обрати другий фах. І я обрала російську мову. З цікавості, але й з практичних причин. А далі, можна сказати, що випадково, перейшла на українську. З’явилися нові друзі, з Києва. Згодом вони взяли мене з собою в Карпати. Мені там дуже сподобалося. Це приблизно 2002 рік, тоді там був ще такий гарний, дуже забутий світ. Запам’ятався звідти дід – не дуже і старий, як тепер здається, років 60-70. Він розповідав нам історії. Я, звичайно ж, нічого не розуміла. Російську тоді знала вже досить добре, але українську – зовсім ні. І так було шкода, що цього діда геть не розумію… Звідтоді почала вивчати ще й українську, і з часом ця мова перемогла.
А як ви почали перекладати?
- Мене це завжди цікавило. Ще в дитинстві, коли вчила англійську, то намагалася щось там собі перекладати.
Але швидко зрозуміла, що це не так аж просто – що це не лише перекласти кожне слово.
В університеті я почала потроху перекладати.
А далі дізналася про міський конкурс (ÜbersetzerInnenpreis der Stadt Wien).
Щороку Відень організовує такий конкурс для перекладачів-початківців. Кожного разу обирають іншу тему. Я підготувала уривок з «Мальви Ланди» Юрія Винничука, надіслала туди – і несподівано перемогла. Тоді й вирішила, що надалі буду цим займатися.
Яка книжка стала першим завершеним перекладом?
- «Поклоніння ящірці» Любка Дереша. Я тоді шукала видавництво для співпраці. Так познайомилася з Катаріною Раабе із Suhrkamp.
Вона запропонувала перекласти Дереша – і це виявилася гарна книжка для початку.
Співпраця перекладача і видавця – як це загалом відбувається? Іноді перекладачі приходять з ідеями, часом пропонують до видання вже готові переклади…
- Було кілька таких спроб, але без значного успіху. Я б принаймні ніколи не переклала цілу книжку, щоб далі з нею ходити по видавцях. Та й часу б не вистачило на таке.
Пощастило, що проекти йшли більш-менш поспіль: завершувався один і більш-менш швидко надходив інший.
Досить часто до мене зверталися видавництва і запитували, чи маю час для роботи. З українською легше, ніж з англійською чи російською, бо перекладачів все ще мало.
Багато замовлень надходить через «особисті зв’язки», за рекомендаціями. Для мене не критичні перерви між книжками – я можу не перекладати місяць, два, півроку, і це нормально.
Бо маю ще й другу, постійну роботу.
Щодо тонкощів робочого процесу. Як шліфується переклад?
- Є редактор перекладу. Зазвичай він не знає українську. Іноді, якщо пощастить, знає російську. Але це рідкість. Все ж таки ми з ним працюємо над німецьким текстом.
Редактори часто мають добре мовне чуття – якщо щось виглядає дивним, то перепитують. Так вловлюються невеличкі помилки чи неточності. Тобто вони багато чого відчувають.
Зазвичай ніхто не звіряє оригінал і німецьку версію. Це роблю лише я. Іноді таку звірку робить автор, якщо добре знає мову – як-от Таня Малярчук, яка пояснює те, що я не вловила і це теж дуже корисно, можна багато чому навчитися. Але не всі таке люблять.
Ви часто працюєте з авторами, чия мова відмінна від так званої «літературної української». Маю на увазі, багата регіоналізмами та діалектизмами, іноді вони свідомо використовують химерні слова. Не кажучи вже про інтертекстуальність.
- По-перше, якщо є така можливість – я багато запитую. Завжди. По-друге, багато що можна знайти в інтернеті, включно зі словником галицизмів.
А як щодо фахового самовдосконалення перекладачів з української?
- Тут не йдеться про те, з якої мови перекладаєш. У Німеччині є дуже гарні семінари від DÜF – Deutscher Übersetzerfonds,
– австрійці, на щастя, теж можуть туди поїхати. Теми – найрізноманітніші: переклади для театру; як редагувати себе; «моя німецька – твоя німецька», про індивідуальні особливості мови… В групах по 10-15 осіб працюють перекладачі з різних мов; але робоча мова – німецька і працюють все ж таки з німецьким текстом. Така спільна робота над обраною проблемою дуже корисна. Наприклад, про часи в німецькій мові і їхнє правильне вживання.
Ще я намагаюсь кожного року відвідати Österreichisches Übersetzerseminar – це семінар організований австрійською спілкою перекладачів. Він теж завжди має певну тему – цього року це були комікси і Grafic Novels, дуже цікаво. Можна і чогось нового навчитись і побачити колег і друзів.
Тобто дуже важлива методологія і теорія, а прикладні аспекти вирішуються словниками, інтернетом, зануренням в середовище тощо?
- Так. Звісно ж, треба ще дуже добре знати мову, на яку перекладаєш – у моєму випадку, німецьку. Багато читати ще з дитинства – це перший крок. Далі – намагатися вдосконалити проблемні місця під час роботи, радитися з колегами. Наприклад, у нас є гарна група перекладачів, ми зустрічаємося раз на місяць, кожен приходить зі своїми текстами – і обговорюємо. Якщо таке не організовує хтось, то треба організувати самим.
А ви порівнюєте переклади колег з оригінальними російсько- чи україномовними текстами? Не для вишукування помилок, а для того, щоб помітити цікаві перекладацькі рішення.
- Робила, але трошки по-іншому. Під час роботи над одним зі своїх перекладів я проглядала кілька книжок, де, як мені порадили, добре перекладений діалект.
Одна з них була перекладом з англійської, інша – з угорської. В оригіналі там вживався діалект і навіть «штучна» мова. І ось за цим дуже цікаво спостерігати: як перекладач дає собі раду з вирішенням одвічних проблемних питань. Але звісно я читаю й переклади з української або російської, просто зі цікавості, щоб дізнатись як інші борються з різними перекладацькими проблемами.
Важливий аспект роботи перекладача – фінансовий. В Україні нарешті з’являються програми грантової підтримки перекладів, відзнаки для перекладачів… Чи відчуваєте ви особисто ці зміни?
- Національні програми підтримки перекладів важливі для видавництв. Як перекладачка, я думаю перш за все про австрійські та німецькі гранти. Вже згаданий DÜF має важливі грантові програми. На час роботи над перекладом певної книжки я можу отримувати так звані «гранти для роботи», які є фактично фінансовою підтримкою на цей час. Оскільки ця праця забирає багато часу, а кінцевий гонорар не є аж таким великим. Також у Австрії є перекладацькі премії, на які можна подаватися щороку, з виданим перекладом, і є шанс отримати грошову винагороду. Це теж форма доходу.
Що ж до України, то тут не вистачає перекладацьких резиденцій. Свого часу я мала щастя перебувати на Карпатській літературній резиденції – було дуже гарно, добре організовано, хороша компанія перекладачів. Було б добре мати таку ж, приміром, у Львові. На Заході є Будинки перекладачів, де можна жити і працювати за невелику плату. Це сприяє продуктивній роботі. І, звісно ж, це занурення в мовне середовище.
Працюючи над книжками, у яких не-австрійці пишуть для не-австрійців про Австрію, ви думаєте про те, що ця «не-австрійськість» має відчуватися читачем німецькомовного простору? Часто так буває, що речі, які без пояснень зрозумілі жителеві Львова чи Івано-Франківська, у перекладі необхідно пояснювати. А у віденця можливе трохи інше уявлення про Австро-Угорщину.
- У мене ніколи не було відчуття, що це не-австрійці пишуть про Австрію. Габсбурзька Австрія достатньо віддалена, щоб ми в перший момент не замислювалися про те, що Львів чи Івано-Франківськ були частиною Австрії. Ми точно не знаємо, як спілкувалися чи одягалися на Галичині на початку ХХ століття. Тому немає відчуття «іноземець пише про Австрію».
Коли йдеться про часи Габсбургів у Відні, то хочеться вживати трохи застарілу лексику - такі слова сьогодні ще знають, але в повсякденні майже використовують або рідко вживають, наприклад „promenieren“, „partout“, „echauffieren“, „Soiree“. Текст тоді набуває атмосферності, яка дуже пасує до цих часів.
Якби писали про сучасну Австрію – тоді сприймалося б інакше. Але про Галичину чи Буковину давніх часів Таня Малярчук чи, приміром, Софія Андрухович можуть розказати краще, ніж австрійські автори.
