Літературна критика в Німеччині
Витоки, виклики, висновки
В останні роки українська літературна критика все частіше задає собі питання. Що би не сказати, що чи не вперше за останні десятиліття вона почала себе запитувати про власну мету, цільову аудиторію, засоби артикуляції своїх меседжів. Критикам цікаво, якими мають бути (чи стати) їхні тексти в умовах постійно змінних видавничого ринку й читацьких запитів.
Виявилося, що ми мізерно мало знаємо про самих себе і, що не менш важливо – про інші літкритичні дискурси, зокрема європейських країн, ми знаємо не набагато більше. Ну, тобто, ми знаємо, звісно, що там є багаторічна традиція, стабільні ринки, попит читачів (читати як «все те, чого нема у нас, а все те, що у нас є, у них краще») – але цього явно недостатньо. А, можливо, саме таке «знайомство» допомогло б нам зрозуміти, куди і як нам рухатися – і під іншим кутом зору поглянути на те, що вже маємо і чого вже досягли.
Одним із учасників групи став літературний критик Марсель Райх-Раніцкі, майбутній «батько» нової німецької літературної критики – відповідно, критика вже тоді буквально опинилася «поруч» із літературою. Цей тісний професійний та особистісний зв’язок між літературними критиками та письменниками є однією з найбільш визначальних рис літкритичного дискурсу в Німеччині й донині. Нічого не нагадує? Втім, ця взаємодія в культурному просторі Німеччини точно не набула рис панібратства чи кумівства – а саме цим дорікали свого часу надмірно тісному спілкуванню літкритиків із письменниками в Україні.
Райх-Раніцкі став першим з-поміж критиків у Німеччині, хто досяг статусу «великого критика» – аж до 90-х років минулого століття кожен німецький критик-професіонал мріяв про цю саму «велич». І це не дивно: авторитетність і вагу думки «великого критика» в літературному середовищі Німеччини середини ХХ століття можна було порівняти хіба з тим ореолом слави й побожності, яким були оточені критики у вікторіанській Англії.
Рецензія могла стати п’єдесталом визнання або смертельним вироком для кар’єри письменника – власне, саме «великі критики» були «тими, хто робили письменників», і були цілком свідомі цієї своєї ролі. Ясна річ, перспектива неймовірно спокуслива – проте з кінця ХХ століття від такого бачення літературної критики та літературних критиків довелося почати відходити. Лишилися, втім, ті, хто й досі намагається гнатися за славою «батьків літкритики», проте нині це викликає хіба що іронічну посмішку як у письменників, так і в колег.
Зокрема, одним із найвідоміших літературних інтернет-порталів є Perlentaucher, де збираються та публікуються підбірки всіх рецензій, які вийшли на ту чи іншу книжку в друкованих та онлайн-виданнях по всій Німеччині. Це, втім, подобається не всім: популярний німецький тижневий Frankfurter Allgemeine Zeitung вже не один рік провадить судові процеси проти редакції Perlentaucher, вважаючи, що свою цільову аудиторію онлайн-видання здобуває коштом їхньої праці.
«Єдиний фронт» літератури й критики
Літературна критика в Німеччині після Другої світової війни (з 1949 року, з моменту створення ФРН), зазначив Крістоф Шрьодер, почала розвиватися на диво стрімко. Зокрема, цей розвиток пришвидшило створення так званої «Групи 47», що склалася з молодих письменників, включно з тими, які повернулися з екзилу – представники групи ставили перед собою доволі амбітні цілі, прагнучи повністю реформувати літературний процес у Німеччині.Одним із учасників групи став літературний критик Марсель Райх-Раніцкі, майбутній «батько» нової німецької літературної критики – відповідно, критика вже тоді буквально опинилася «поруч» із літературою. Цей тісний професійний та особистісний зв’язок між літературними критиками та письменниками є однією з найбільш визначальних рис літкритичного дискурсу в Німеччині й донині. Нічого не нагадує? Втім, ця взаємодія в культурному просторі Німеччини точно не набула рис панібратства чи кумівства – а саме цим дорікали свого часу надмірно тісному спілкуванню літкритиків із письменниками в Україні.
«Великі критики», маленькі письменники
Райх-Раніцкі став першим з-поміж критиків у Німеччині, хто досяг статусу «великого критика» – аж до 90-х років минулого століття кожен німецький критик-професіонал мріяв про цю саму «велич». І це не дивно: авторитетність і вагу думки «великого критика» в літературному середовищі Німеччини середини ХХ століття можна було порівняти хіба з тим ореолом слави й побожності, яким були оточені критики у вікторіанській Англії.
Рецензія могла стати п’єдесталом визнання або смертельним вироком для кар’єри письменника – власне, саме «великі критики» були «тими, хто робили письменників», і були цілком свідомі цієї своєї ролі. Ясна річ, перспектива неймовірно спокуслива – проте з кінця ХХ століття від такого бачення літературної критики та літературних критиків довелося почати відходити. Лишилися, втім, ті, хто й досі намагається гнатися за славою «батьків літкритики», проте нині це викликає хіба що іронічну посмішку як у письменників, так і в колег.
Більше книжок, менше рецензій
Видавничий ринок Німеччини надзвичайно динамічний. Щороку виходить близько 90 000 нових найменувань книжок, 30 000 з яких – белетристика (на німецькомовну художню літературу припадає приблизно половина цієї цифри). Проте ринок друкованих видань, включно з тими, де публікується літературна критика, в останні роки суттєво скоротився у зв’язку з поширенням незалежних онлайн-ресурсів із власним фінансуванням.Зокрема, одним із найвідоміших літературних інтернет-порталів є Perlentaucher, де збираються та публікуються підбірки всіх рецензій, які вийшли на ту чи іншу книжку в друкованих та онлайн-виданнях по всій Німеччині. Це, втім, подобається не всім: популярний німецький тижневий Frankfurter Allgemeine Zeitung вже не один рік провадить судові процеси проти редакції Perlentaucher, вважаючи, що свою цільову аудиторію онлайн-видання здобуває коштом їхньої праці.
