Місія обманути: межа між фактами та фейками
• Як відрізнити правду від брехливого й токсичного контенту?
• Соцмережі та емоції. Коли й чому ми поширюємо матеріали, не читаючи їх далі заголовків?
• Роль конспірологів в поширенні неправдивої інформації. Як і чому народжуються теорії змови? Як боротися із теоріями змови?
• Журналістські стандарти і як зрозуміти, що їх порушують?
• Як в демократичних країнах можна запобігати поширенню дезінформації? Де межа між забороною поширювати дезінформацію та порушенням свободи слова та вільного вираження думок?
• Що таке інтелектуальний характер та яким чином може вберегти себе від дезінформації?
Кирило Бескоровайний: Розпочну з хрестоматійного дослідження, яке вперше провели в 1980 році. Піддослідним давали декілька новин про пожежу. Це була вигадана історія. Власне, в першому новинному матеріалі фігурувала шафа, де нібито були токсичні речовини, які легко займалися, – фарби, газ тощо. У наступному матеріалі йшлося здебільшого про те, яким величезним було багаття, а дим від нього – токсичним. А в останньому матеріалі спростовували попередні два матеріали: нібито поліцейські розслідування показали, що шафки були порожніми й нічого токсичного там не було. Учасникам потрібно було вказати причину пожежі. І 90% респондентів (цей експеримент багато разів повторювали, і різниця варіюється від 50%) пов'язували фарби з виникненням пожежі. І тільки коли їм нагадували, що інформацію про фарби спростували, учасники експерименту згадували про це і казали: «А-а-а справді, тоді, напевно, фарби до цього не причетні».
Альона Романюк: Ця історія нагадала мені ще одне дослідження 1977 року, яке стосується ілюзії правди. Групі учасників дали кілька десятків дуже різних тверджень. Частина з них були правдиві, частина – вигадані. Через два тижні цих людей знову запросили, і вони визначали, які твердження правдиві, а які вигадані. Через два тижні чи через місяць цих людей знову запросили, частину тверджень змінили, але частину повторили, зокрема деякі брехливі. Знову через місяць їх запросили й повторили частину брехливих тверджень. Тож на третій раз більшість людей, які спочатку правильно маркували твердження як брехливі, наприкінці вже визначали їх як правдиві. Це і є ілюзією правди. Що більше ми стикаємося з неправдивою інформацією, ми починаємо на якомусь n-ному разі сприймати її як правду. Ця інформація не стає правдивою, вона не стає фактичною, але ми можемо почати сприймати її як таку.
Кирило: Так, коли інформацію часто повторюють, то люди довіряють такій інформації більше. За таким принципом працює реклама.
То як все-таки відрізнити факт від фейка? Тут така тонка межа, власне, як і в цій історії з пожежею, коли наші погляди й упередження вклалися в якусь логіку – є причина, є наслідок: фарба, що здійнялася, і сталася пожежа. Тож одного разу простеживши логіку, ми чіпляємося за неї, не дивлячись на всі спростування.
Альона: Люди завжди хочуть розуміти причину. Ми завжди шукаємо пояснення. Є якийсь факт: наприклад, виник коронавірус, поширюється масово нове захворювання. Що робить офіційна наука? Офіційна наука каже: «Друзі, ми не знаємо, звідки він виник. Ми досліджуємо. Ми шукаємо. Наразі у нас є теорії чи гіпотези, ми їх перевіряємо. Ми маємо ось такі факти». Офіційна наука наразі не має відповідей на всі питання. А люди хочуть знати тут і вже. Цей інформаційний пробіл заповнюють конспірологічні теорії, у яких люди завжди знайдуть відповіді на свої запитання.
Фейкомети, дезінформатори, пропагандисти, яких дуже багато в Україні й у Росії, з якою у нас гібридна війна, добре розуміють цю властивість нашого мозку і починають закидати всілякі теорії. Вони можуть бути нікчемні й абсурдні. Але невеличка частина людей в одну теорію повірить, інша частина людей – в іншу. Ось і ми зараз бачимо багато псевдоекспертів, тих, хто намагається видавати свою думку за істину.
Альона: Це питання настільки глобальне, що на нього не існує простої відповіді. І в мене немає рецепту, як з цим боротися. Соціальні мережі точно не сприяють тому, щоби побороти якісь конспірологічні прояви. Ба більше, ми бачимо інший вияв, коли люди утверджуються в оцих своїх баченнях, хоча на початку вони сумнівалися.
Як з цим боротися? По-перше, потрібно поширювати правдиву інформацію, підвищувати рівень знань. Люди не будуть вірити у фейки, якщо вони розумітимуть, як це функціонує. Я люблю наводити приклад про віруси та бактерії. Вони абсолютно різні за будовою. І якщо ми вчили біологію в школі, то знаємо, що на віруси антибіотики не діють. Тому в більшості випадків, коли ми хворіємо простим ГРВІ, я вже не говорю про коронавірус, антибіотики не допомагають. Бо ми розуміємо, що антибіотики впливають на бактерії, але проти вірусів вони безсилі. Якби ми добре засвоїли шкільний курс, у нас була б набагато краща ситуація із загальним рівнем знань і, відповідно, зі стійкістю до фейків і маніпуляцій.
Натомість конспірологи мають якусь ідею, яка відповідає їхньому сприйняттю світу, і далі вони знаходять будь-які пояснення, які підкріплюють цю ідею. Тому дуже важко працювати з конспірологами, бо, коли ти кажеш «Ось дивіться, цей факт не існує, його ніколи не було», чуєш у відповідь «Звісно, ти так скажеш. Через те, що від нас приховують правду». – «Хто від нас приховує правду?». – «Білл Гейтс. Ілюмінати. Таємні товариства». І таких історій може бути дуже багато. І проблема в тому, що людина в це вірить. Коли ми стикаємося з поняттями віри, це так само, якщо ти християнин і віриш в Бога, і прийти тобі сказати, що Бога не існує.
Кирило: Це емоційно. Людина відразу закривається до будь-яких аргументів і фактів.
Альона: Так. Або коли ти атеїст, а я прихожу до тебе і кажу: «Бог існує. І все, що ти робиш, залежить від Бога». Питання віри дуже особистісні й чутливі. Ми готові за них боротися. Якщо ти віриш в те, що вакцини вбивають твоїх дітей, ти будеш виходити на протести, будеш застосовувати силу – що завгодно, тому що ти в це віриш. І з цим дуже важко боротися.
Я записала минулий влог про вакцинацію. Спростувала два чи три фейки про вакцину, до того ж дуже лайтові – про вертольоти, які насправді не розприскують ніякого вірусу. Пояснила чому, пояснила, що за вертольоти і так далі. Провела аналогію з фейком, який ширився минулого березня, про те, що нібито будуть розприскувати дезінфектор з вертольотів і треба обов'язково позакривати вікна. Але до мене в коментарі прийшли противники вакцинації, і почався булінг і цькування. І я сумніваюся, що мій влог або відеопояснення десятків інших влогерів когось переконали. Вони просто кажуть, що ви ж отримуєте за це гроші, і називають пропагандисткою. Відразу починається агресія – мови фактів ніхто не чує.
Мені здається, що насправді переконати когось хоча би трішечки можна тільки в персональних розмовах. І тільки коли не розповідати їм щось, а ставити запитання «А чому?», «А звідки?». Ставити стільки запитань, щоби людина просто на якомусь етапі усвідомила, що пазлик не сходиться.
Кирило: Навіть у моєму оточенні тема вакцинації тригерить, як раніше це було з політикою, умовно, чи релігією. В мене є знайомі, до яких я намагаюся апелювати науковими фактами, але в них настільки вкорінюється конспірологічне мислення, що вони перестають довіряти авторитетам. Конспіролог всюди бачить якийсь підступ, якусь можливість, що його обманюють. І це дійсно небезпечно. Навіть коли ми говоримо про такі речі як вакцинація, насправді коли люди виходять на протести і думають, що це стосується тільки їх здоров'я, то це не так. Проблема вакцинації стосується суспільства загалом, від цього залежить, як швидко ми перенесемо цю пандемію.
Альона: І не тільки цю насправді.
Кирило: Так, а й наступні. Уявімо, що дезінформація – це вірус, такий самий як коронавірус. Відповідно, є переносники цього вірусу, – люди. І тут цікаво проаналізувати людей, подивитися, а чи залежить, наприклад, від рівня освіченості й ерудованості, те, наскільки ми сприймаємо фейки. І тут для мене було здивуванням, що насправді не завжди залежить. Люди часто розділяють себе й інших на «своїх» і «чужих», і думають, що це просто стосується неосвічених людей, а їх ні. Насправді це стосується всіх, навіть якщо ви закінчили Гарвардський університет.
Ден Кеган з Єльського університету у 2012 році провів дослідження, опубліковане в Nature. Він обрав освічених людей, які мали вищу освіту і попросив їх оцінити, наскільки вони, скажімо, переймаються змінами клімату. Паралельно він дав їм такий опитувальник, де були такі приховані тези, які визначали ліберальність і консерватизм цих людей. Зрештою, він не побачив кореляції між освіченістю і неосвіченістю, зате побачив величезну кореляцію між консерватизмом людей і тим, що вони спростовують існування змін клімату. І тут, здавалося б, люди теж можуть подумати: «Ну це консерватори, я до них не належу, мене це не стосується». Але ще одне дослідження суто ліберальної аудиторії демонструє протилежне.
Джоффрі Коген провів це дослідження у 2003 році, тоді він був професором Єльського університету. Зібрали учасників зі США з ліберальними поглядами і так само дали їм опитувальник про те, наскільки вони підтримують досить ліберальну позицію держави щодо надання програми з допомоги бідним. У першій групі людей 76% опитуваних її підтримали. Наступній групі піддослідних також ліберальних поглядів перед тим як показати цю програму, сказали, що демократи не підтримали цю пропозицію. І вже 71% нібито проголосував проти. Тут спрацював конформізм.
Ці два дослідження, але насправді й багато інших, показують, що не завжди є зв'язок між рівнем освіченості й тим, наскільки ми піддаємося фейкам, маніпуляціям, брехні. Часто спрацьовує підтверджувальне упередження, коли людина приймає тільки факти, які підтверджують її погляди, та ігнорує ті, які суперечать їм.
Альона: Я ще загадала відомі психологічні дослідження Соломона Аша.
В кімнаті було вісім людей, семеро з яких – колеги Аша, і один реальний учасник. Їм демонстрували чотири лінії: одну основну та три лінії різної довжини. Кожного по черзі питали, яка лінія була такої ж довжини, як і основна. Справжній учасник завжди відповідав останнім. Всього в цьому тесті було 18 раундів, в 12 з яких несправжні учасники давали неправильні відповіді (тобто обирали одну лінію явно іншої довжини та говорили, що саме вона відповідає основній). В середньому близько третини (32%) справжніх учасників, які потрапили в таку ситуацію, відповідали явно неправильно у більшості критичних випробувань. Тож вони погоджувались з думкою інших. Протягом 12 критичних випробувань близько 75% учасників погоджувались з баченням групи щонайменше один раз. – прим. ред.
Це приклад того, що коли ми дозволяємо собі помилятися, коли ми не сприймаємо свою думку як останню інстанцію.
Ми робимо свої висновки з приводу будь-якого питання – політичного, економічного, філософського, медичного – на основі певної інформації. Але інформація оновлюється. З'являються нові факти, нові дані. Відповідно, ми можемо помилятися і згодом змінювати свою думку. І це нормально.
Кирило: Абсолютно. Важливо дозволити собі помилятися та розуміти, що це нормально. Так само, мені здається, в науці. Чудовий принцип науки, який формувався з роками, – це принцип спростовуваності. Тобто має бути можливість спростувати будь-який експеримент. На відміну від тверджень шаманів, ворожок, астрологів тощо – їхні тези не можуть бути спростовані. Коли ти отримуєш передбачення від ворожки, вона просто каже: «Зорі так стали». Тобто немає можливості, за якої її передбачення не справдилося б. У науці все точно. І наука відкрита до спростувань, хоча вчені теж інколи бувають упередженими.
Альона: Наука тим і прекрасна, що будь-який експеримент повторювальний. Якщо хтось робить експеримент і його неможливо відтворити, значить, людина, яка зробила його вперше, помилилася або підтасувала результати. В науці немає спрацьовувати особиста думка дослідника. Це або працює, або не працює. Так само доказова медицина.
Альона: Останній раз, коли я заходила на сторінку Science Post з цим матеріалом, ми робили скріншот для своїх тренінгів, там було 125 тисяч поширень у фейсбуці. Думаю, зараз ще більше.
Варто зауважити, що Science Post, як і видання UaReview, російське медіа Панорама Паб, це видання сатиричних новин. На таких сайтах немає жодної правдивої новини. Це не фейки. Це просто спосіб за допомогою ось таких цікавих новин висміяти те, що є у суспільстві, або привернути до чогось увагу. Тому завжди треба перевіряти, а що ж це за сайт, наприклад, у рубриці «Про нас». Там творці медіа пояснюють, що вони пишуть лише правду або тільки сатиричні новини.
Ми всі на це попадаємося. Коли ми заходимо у соціальні мережі, гортаємо стрічку новин, дивимось: ось заголовок, ось заголовок, не цікаво, нецікаво, о ця тема мені цікава. Наприклад, про вакцинацію або про те, що відбувається в мене в Оболонському районі, або що запустили нові лоукости з України. Тоді я заходжу на цю тему. Але тут є підводні камені. Через те що ми пропускаємо ось всі ці заголовки, ми все одно чуємо цю інформацію, а потім бачимо її десь вдруге, втретє, ми можемо навіть фейки почати сприймати як правду. Це тенденція, з якою нам треба зрозуміти як жити, тому що подолати її ми не можемо. Тобто казати «читайте тільки тексти» – не буде цього, будемо відвертими. Бо інформації стільки, що ми не встигаємо все читати й у все вдумуватися.
Кирило: Сто відсотків. В одному з експонатів виставки Data CTRL Center, в зарядці з медіаграмотності ми писали, що помічним у цьому може стати горизонтальне читання, що і радить The Stanford History Education Group. Тобто часто ми читаємо вертикально: швидесенько пробігаємося, щось побачили, щось не побачили. От горизонтальне читання – це коли ми відкриваємо одну статтю, за якусь інформацію око зачепилося, і ми переходимо за посиланням і перевірили інформацію, (зазвичай хороші сайти дають посилання на джерела) хоп відкрили-подивилися, хоп ще відкрили й перевірили джерело, хоп відкрили і навіть у вікіпедії подивилися, чи дійсно такий феномен існує.
Альона: До речі, це ще одна хороша порада – це уникати сайтів-сміттярок. Сайти-сміттярки переважно не дають посилань. Вони просто пишуть якусь статтю і сприймайте її як факт. Коли я придумала концепцію «По той бік новин», я сказала, ми пишемо абзац, і ми маємо підтвердити його посиланням на дослідження, на думку експерта, на джерело інформації. Тобто обов'язково скрізь повинні бути посилання. На інтернет-сайтах – це гіперпосилання, тобто ви можете клікнути й почитати більше. Якщо цього немає, ймовірно, цю інформацію потрібно принаймні сприймати критично і не вірити їй одразу.
Проводили два дослідження про те, як ми читаємо інформацію. Це так звана модель F-shape, модель англійської літери F. Тобто спочатку ми читаємо заголовок на сайті, читаємо перший рядок першого абзацу, дивимося на те, що розташовано справа (тому там часто розміщені рекламні банери), потім ми читаємо перший рядок другого абзацу, якщо він нас чіпляє, ми гортаємо далі, якщо ні – то закриваємо сторінку. І що чіпляє справді в публікації так це зображення. Тому я кажу журналістам, що важливо правильно верстати текст: один-два абзаци тексту і якесь зображення з поясненням або з головною цитатою, з якоюсь ілюстрацією. Зараз всі медіа та й не тільки медаі борються за нашу увагу як користувачів, як глядачів, як аудиторії, і ось щоб втримати цю увагу, потрібно розуміти, як працює мозок і як ми сприймаємо ту чи іншу інформацію.
Альона: Я наведу ще один класний приклад. Коли ви сидите в приміщенні та заходить, умовна, Марійка, і каже «За вікном йде дощ», а тут заходить Петрик і каже «Дощу нема». Ваше завдання не думати кому вірити – Марійці чи Петрику, ваше завдання – виглянути у вікно і подивитися, йде там дощ чи ні.
Кирило: Це точно. Останнє запитання нашої дискусії – найбільш філософське. І тут немає правильної чи неправильної відповіді. Запитання таке: як в демократичних країнах можна запобігти поширенню дезінформації і де ця межа між свободою слова та її обмеженням і протидією дезінформації? І тут я хочу згадати роботу «Про свободу» Джона Стюарта Мілля. Звісно, він написав її давно, коли він не міг уявити ні соцмережі, ні інтернет, тому треба зі скепсисом сприймати такий приклад. Але ось що він говорить у своїй роботі: «Єдина причина, щоб обмежувати свободу слова, це щоб запобігти шкоді для інших». Наприклад, мові ненависті або підбурюванню до насильства. В одному з матеріалів, які я читав перед нашою розмовою, дехто критикує таку позицію і каже, що замість того, аби подавлювати, забороняти й обмежувати, треба надавати кращі інструменти. І про це ми дуже багато говорили сьогодні. Тож де ця межа між свободою слова та протидією дезіфнормації?
Альона: Це справді дуже глобальне і філософське питання. У мене немає чіткої відповіді, які потрібно вводити заборони стосовно людей, суспільних об'єднань чи щось подібне. Бо свобода слова – це важливо. Важливо висловлювати різні думки.
Є питання до медіа, наприклад, які транслюють відверту пропаганду, речі, які дискредитують Україну і не мають жодних правдивих фактів, і тоді постає питання як це сприймати? Ймовірно, йдеться вже не про свободу слова. Це вже про загрозу державі. Тоді де ця межа? Її треба визначати. Знову-таки про антивакцинаторів, яких ми сьогодні багато згадували, бо ця тема дуже гаряча для суспільства. З людьми, які зараз не роблять щеплення, керуючись якими завгодно фактами, треба працювати, потрібно зрозуміти, які в них страх абощо. Але ж є ті, хто цілеспрямовано й за гроші вкидає в інформаційний простір нісенітниці. Звідки фінансування, хто і навіщо це просуває? Це не так прозоро, як би того хотілося. І до людей, які вкидають ось ці брехливі речі, повинні бути застосовані якісь санкції.
У мене є чітка позиція щодо журналістики, як це має працювати, і я сама цьому слідую. Коли ми беремо інтерв'ю, коментар в якогось політика, і він говорить неправду або щось сумнівне, я повинна прийти в редакцію й перевірити, та цифра, яку він сказав, правдива чи ні. « Тому що один з стандартів медіа – це перевірка інформації, а не транслювання будь-яких тез, які говорять всілякі маніпулятори.
Альона: У мене є хороше питання, яке потрібно собі ставити, щоразу коли ми занурюємося в якусь дискусійну тему. А коли саме моя думка стала моєю? Коли вона в мене виникла? Чому я маю таку позицію з цього питання? Це питання треба поставити собі, якщо ми хочемо справді розібратися в якійсь темі. Коли ми визнаємо, що ми можемо помилитися, ми вже робимо велетенський крок вперед.
Розмова відбулась в рамках події проєкту "Data Ctrl Centre":
Більше про проєкт та виставку Ви можете дізнатись на сайті Data Ctrl Centre.
Стаття підготована у співпраці з науково-популярним журналом Куншт.
Ілюстраторка:
Маркош Крижак
Графічна дизайнерка, ілюстраторка. Співпрацює з культурними інституціями та громадськими організаціями. Також веде мистецьку діяльність в різних медіа.