музеї
Справедливість для українського мистецтва. Чи може профіль в Twitter змінити музейні правила гри?
Нещодавно багато українських ЗМІ повідомляли про те, як Музей мистецтв Метрополітен у Нью-Йорку визнав художника Іллю Рєпіна українським митцем. Та це сталося не саме по собі, а, в тому числі завдяки зусиллям Ukrainian Art History.
Ukrainian Art History — англомовний профіль у твіттері та мистецький проєкт. Його мета — комунікувати англійською мовою, розказувати іноземцям про історію українського мистецтва та про російські злочини привласнення імен українських художників та художниць. Наразі профіль налічує майже 16 тисяч підписників, а на треди звертають увагу як відомі музеї, так і іноземні політики. Ми поспілкувалися з Оксаною Семенік — засновницею проєкту, історикинею мистецтва, критикинею та культурною журналісткою — про те, що треба нам, аби краще розуміти власні мистецькі корені, як комунікувати наше мистецтво для закордонних інституцій, а також про крихкість поняття «великої російської культури».
Ми зустрілися в книгарні й сидимо в оточенні книжок. Я знаю, що ти також маєш досвід роботи з видавництвами в минулому. Давай тоді з цього і почнемо. Як гадаєш, яких книжок про мистецтво та культуру загалом не вистачає?
Це дуже класне запитання, і в мене є на нього відповідь, яка, можливо, не сподобається професійній мистецькій спільноті. Бо я вважаю, що нам потрібно починати з популяризації нефахової літератури — її дуже не вистачає.
Коли ми говоримо про сприйняття українського мистецтва самими українцями — звісно, не можна узагальнювати. Але якщо, наприклад, зараз ми підійдемо до того чоловіка, який п'є чай, і запитаємо яких українських художників він знає, то, скоріше за все, він зможе згадати Марію Примаченко, може, Івана Марчука (якось так сталось, що він у нас дуже відомий), ну і, можливо, ще декількох. Може, згадає когось із сучасних художників, якщо, наприклад, відвідував «Пінчук Арт Центр».
Якщо запитаємо письменників, ситуація може бути трохи кращою через те, що люди щонайменше вивчають літературу в школі. Певно, відповідь буде стереотипною — це будуть якісь імена з умовного «канону» української літератури. Проте це вже щось. Бо, наприклад, нещодавно я мала розмову з мамою в контексті моєї діяльності й розповіла їй, що Рєпін — український художник. І вона цьому щиро здивувалася, хоча це людина, з якою ми часто ходили в музеї в моєму дитинстві.
Цього семестру я навчалася в США (Rutgers, The State University of New Jersey) на спеціальності «Історія мистецтва». І та сама ситуація була, коли я запитала у своїх одногрупниць, кого з українських художників вони знають і кого з російських. Одна дівчина з Туреччини відповіла, що знає лише російських: Малевича, Куїнджі та Рєпіна. Кажу їй: «Вітаю, це все українці!». Інші теж могли згадати, наприклад, Малевича. І це історики мистецтва. Я розумію, що українське мистецтво не таке популярне як французьке, чи американське, але все одно. Це фахівці, й вони мають розуміти, що взагалі відбувалось у різних контекстах.
А почала я говорити про це, тому що от ми зараз сидимо в залі з літературою, і я дивлюсь просто на серію Видавництва Старого Лева з книжками «Це Маґрітт», «Це Далі», «Це Моне», «Це Воргол». І в мене виникає запитання: чому у видавництва немає книжок «Це Примаченко», «Це Кричевський» чи «Це Малевич»? Нам треба спочатку самим дізнатись історію українського мистецтва і зробити його популярним — а тоді вже говорити про те, чи стане українське мистецтво популярним за кордоном. Це перше.
Друге, чого не вистачає — це професійної літератури, яка досліджує українське мистецтво. Ті видання, які ми бачимо від видавництв «Основи» чи, наприклад, IST Publishing з їхнім «Де кураторство» — це те, що було зроблено за останні 10 років. Скажімо, я пишу магістерську роботу про образ Чорнобильської катастрофи в українському мистецтві. І я працюю не з дослідницькими виданнями чи науковими, а з фотокнигами, каталогами. Наприклад, буду шукати чи є десь каталог виставки «Погляд», бо він майже ніде не згадується. І так далі. Ти все це збираєш самостійно, просто по крихтах.
Нашу історію мистецтва ще треба дуже по-різному досліджувати у різних аспектах. Ми багато чого не знаємо самі про себе. Скажімо, є дуже багато українських художників, які емігрували в США, серед них є й митці, які стали дуже успішними там. Але нам вони не відомі. І я про них не знала, поки не почала працювати в музеї Zimmerli. Там я перевірила колекцію так званого «російського мистецтва», й 70 з них виявились українськими чи народилися в Україні. Наприклад, Луїза Невельсон — дуже відома скульпторка, роботи якої є в MET(The Metropolitan Museum of Art), MoMa (The Museum of Modern Art), Art Institute of Chicago та інших музеях, але в деяких із них вона підписана як «born in russia». У нас дуже багато таких недосліджених лакун, які треба заповнювати.
Це теж одне з таких завдань — можливо, для факультетів історії мистецтва чи мистецтвознавства, — спонукати досліджувати теми, з яких нам не вистачає матеріалів або де треба витісняти радянський науковий спадок.
Так, зараз я спілкуюся з людиною, відповідальною за збереження колекції МоМа. Вона просить мене надіслати більше якихось архівних документів або досліджень на підтвердження, що от ці художники — українські або народились в Україні. Я не можу давати посилання на, умовно, англійську Вікіпедію, бо там теж написано, що це «russian artist». А що я можу дати їй, якщо англійською цього теж майже немає? Ну от про авангард, наприклад, можна дати дослідження Тетяни Філевської про Малевича. А що робити з митцями, яких вважають російськими навіть наші історики мистецтв і мистецтвознавці?
З іншого боку, формується хибне уявлення, що, наприклад, про шістдесятників чи про авангардистів уже все написано, бо є одне чи два вдалі дослідження. А їх має бути більше. Вони мають існувати такою собі вервечкою, одне за одним, щоб формувати вже досліджений простір.
Але і перекладів світової теорії треба більше. От теж приклад. Книжка Ролана Барта «Camera Lucida» у перекладі Олени Червоник вийшла у квітні минулого року. Тобто надрукована фактично під обстрілами. І це дуже важливо, що ти можеш читати Барта українською мовою. Чи Паскаля Гілена.
Звісно, з 2014 року ми зробили просто квантовий стрибок в усьому. Погляньмо хоча б на всі нові видання: з гарним дизайном, з хорошим перекладом, з новими дослідженнями. І тому те, що я говорю про українську історію мистецтва, — радше побажання на майбутнє, а не критика. Мало того що ми вижили за цей рік — ми ще й продовжуємо щось робити, ба навіть дискутувати про майбутнє.
І останнє — це спроба поглянути на мистецтво за допомогою деколоніальної оптики. Як на мене, українську історію мистецтва не можна розглядати поза політичним контекстом: як можна говорити про «шістдесятників» чи тих-таки авангардистів, а тим паче писати про це для західної аудиторії без контексту? Ця аудиторія досі сприймає все крізь призму радянської пропаганди. Вони не розуміють, що в їхніх колекціях більше «російських» художників, ніж українських, тому що росія була метрополією. А українські митці їхали туди з прагматичних міркувань – там було більше можливостей навчатись, заробляти, їздити за кордон. Це ж теж дуже цікавий факт: щоб захистити дисертацію, українські мистецтвознавці мали їхати в москву, і вже там збиралась комісія, яка вирішувала, дадуть тобі цей кандидатський ступінь чи ні.
І це, власне, те що мені цікаво досліджувати: соціальні та політичні контексти, тобто зв’язок між історією мистецтва і тим, що відбувалося в суспільстві того періоду. Мені здається, говорити тільки про лінії чи кольори — достатньо беззубий та ескапістський підхід. Так ми ніби «вирізаємо» всі ці контексти і просто дивимось «мистецтво заради мистецтва».
Але чи можливий взагалі будь-який інакший спосіб досліджувати мистецтво? Художник, як і будь-яка людина, живе у соціальній реальності. Його творчість, хай то картина, текст чи перформанс, — це завжди рефлексія щодо цієї реальності. Чи моє уявлення хибне?
Я чомусь згадала абстракціоністські роботи. Раніше вони не були мені близькі. Мене це ніколи не цікавило, але ж візьмімо абстрактний експресіонізм, який започаткував Джексон Поллок, чи, наприклад, кольори Марка Ротко, який до речі народився в Латвії і якого теж дуже часто записують як «russian». Абстракціонізм став дуже популярним після війни. Тобто після всього цього жаху, що відбувався: і Голокост, і Друга світова війна, ще й Перша світова, рани від якої не встигли загоїтися. Художники не розуміли, як можна показувати цю реальність, і все мистецтво, створене до того, ніби не мало сенсу. Адже воно ніяк не допомогло, ніяк не врятувало: ні модернізм, ні ідеї космополітизму, ні інші «мистецькі» речі. Тоді я цього не розуміла. А зараз, коли знову почала ходити по музеях, я зловила себе на думці: нині все мистецтво для мене — про війну. Я почала помічати війну в усьому. Так я нарешті зрозуміла всі ці абстракціоністські роботи: вони втілили жах усвідомлення, що ти не можеш пояснити, що відбувається, чи якось формулювати свої думки або відчуття.
Ти вже згадувала про потребу колоніальної оптики на нашу історію мистецтва. Ева Томпсон у своїй книжці «Трубадури імперії» писала, що одна із проблем, чому так складно бороти імперський наратив росії, полягає в тому, що професійна спільнота неохоче йде на зустріч. Адже, в тому числі, вона не розглядає відносини України та росії як колонії та метрополії. З твого досвіду спілкування з колегами-істориками мистецтва: чи справді є така думка і як все ж це налагоджувати? А також як, на твою думку, мають діяти західні партнери, щоб ми зрозуміли, що ця взаємодія двостороння?
Я часто згадую Томпсон у розмовах і теж фіксую для себе, що західним партнерам складно сприймати безліч речей саме через такі упередження. Наприклад, у мене на навчанні в США був курс Cultural Heritage and Preservation Studies. Під час нього ми вивчали, як музеї працюють із культурною спадщиною. Вони багато говорять про своє колоніальне минуле, про те, як європейські та американські музейники їздили в Єгипет чи в Грецію, робили ці розкопки й привласнювали собі багато знахідок — тобто фактично крали їх. Тож тепер багато дискусій про реституцію цих творів: що треба повертати і як саме. Вони говорять про нацистів, які крали мистецькі твори, а потім вони потрапляли в колекції світових музеїв, і зараз у таких музеях, як MoMa чи Met, є роботи, викрадені під час нацистської окупації, наприклад, у єврейських сімей. Тепер вони в музеях, і музейники кажуть, що не знали про це, бо ще до того була ціла низка покупок у різних колекціонерів. І я їм кажу: «А чому ви говорите про минуле, якщо зараз в Україні відбувається і перше, і друге? Можна простежити за цим і дослідити, що з механізмів працює, а що ні».
На одному з занять ми говорили про те, як ЮНЕСКО захищає культурні пам'ятки. У них є програма Blue Shield, у межах якої вони позначають інституцію цим синім щитом. Таким чином фіксується: ось культурна пам'ятка, її не можна нищити. І от як вони собі це уявляють? Летить російська ракета, бачить такий щит і облітає його? Це так не працює. Як і інші механізми, які вони пропонують.
Так само треба розповідати, що росіяни абсолютно відкрито й безсоромно роблять розкопки в Криму або крадуть колекції з окупованих територій. Російські музейники пишуть англійською мовою на офіційних сайтах про те, що їхні колекції поповнюються. І вони ж не вперше роблять це так нахабно. Вони цим навіть пишаються. І коли починається розмова про «вєлікую рускую культуру», я намагаюся пояснити, що її немає, а знають про неї на Заході тільки тому, що в це вкладали велику кількість грошей: на переклади Достоєвського, на покази балету, на ті самі мистецькі виставки. Наприклад, у 1937 році на великій виставці радянського мистецтва були роботи Марії Примаченко, Катерини Білокур та інших художників, які, до речі, не отримували за це жодних грошей і жили в злиднях. Примаченко навіть не видали путівку в санаторій, хоча в неї була інвалідність внаслідок поліомієліту, бо вона не була в «союзі художників». А її виставляли в Парижі, де Пікассо, знаний соціаліст, дивився на її роботи й хвалив її творчість. Тобто це почалось дуже-дуже давно. І потім не припинялось. Було безліч етапів цього розкрадання: під час революції, потім під час Другої світової війни, коли після евакуації творів мистецтва з українських музеїв багато чого просто не повернули назад у фонди. Виходить, що мало того що вони просто привласнюють художників, називаючи їх російськими, — вони ще й мають повно награбованого.
Тому, щоби побудувати хоча б якусь здорову систему, як сказав днями міністр культури Литви, російську культуру треба ввести в карантин десь років на 10–20 і взагалі нікуди їх не пускати. Показуйте виставки українського чи грузинського мистецтва, художників Литви, Латвії чи Естонії. Чи тієї-таки Польщі, яка має соціалістичне минуле. Мільйон історій та безліч країн, які можна показувати та працювати з ними, але на Заході все одно тягають «російське». Бо їм так звично, бо вони цьому навчені, а значить — не бачать проблеми. І поки у мене немає відповіді на запитання, чому вони вперто не хочуть вчитися розуміти контексту.
Мене це вражає. Мало того, що в Україні ти щодня маєш жити з думкою, що тебе може вбити російська ракета, а ще безупинно продукувати інформацію для західної аудиторії, аби пояснювати внутрішні процеси країни, — то ще й доводиться витрачати ресурс, щоби розтлумачити їм, чому росія — це імперія, яка як виникла у XVIII столітті, так нікуди й не зникла.
Це правда. Бо, щоб нам допомогти, західні партнери теж мають долучитись до бойкоту російської культури. А також допомагати показувати та досліджувати українське мистецтво, робити виставки. От зараз у Мадриді відбувається виставка українського авангарду — про модернізм в Україні на початку XX століття. І я читала деякі статті від арткритиків та культурних журналістів, автори яких реально дивувалися тому, що це наші художники. В ідеалі така виставка має відбутися у всіх великих містах. Але ми не можемо тягнути все це на своїх плечах. Для цього має бути політична воля наших партнерів. А вони знову проводять виставки “російського мистецтва”, бо у них це було заплановано ще три роки тому і витрачено багато ресурсів на це. Від цих «планів» мені, звісно, трохи смішно. Вибачте, але я теж мала плани: жити хороше життя у своїй квартирі в Бучі, видати з колегами друкований журнал про культуру, книжку написати, створити курс для культурних журналістів. А не бороти музеї, бо вони не можуть змінити підписи у своїй колекції.
В ідеалі ми маємо об’єднуватися з колишніми російськими колоніями та бороти всю цю систему. Адже коли я роблю аналіз музейних колекцій, я не знаю наперед, звідки художник: багато імен, особливо емігрантських, радянське мистецтвознавство витіснило. І знаходжу також багато апропрійованих литовських, грузинських, польських митців . А українці, виходить, як ті титани зараз: і воюють, і донатять, і встигають робити проєкти про культуру та історію для себе, та ще й експортують деякі з них.
А росіяни продовжують знищувати наші архіви, бо знають, що завдяки цим документам уся їхня пропагандистська концепція розіб’ється на друзки. Я розмовляла з Оленою Афанасьєвою, кураторкою з Херсону, певно, за декілька тижнів до того, як Херсон звільнили. І вона казала, що у них був археологічний проєкт із Литвою, під час якого вони робили розкопки й знайшли артефакти XIV століття, дуже різні, в тому числі одна перших козацьких булав на Херсонщині. Пані Олена так і говорила: такі знахідки вже руйнують міф про те, що імператриця Єкатеріна приїхала в степ і почала будувати міста.
Я помічаю це навіть на своєму акаунті, коли лізуть російські боти. Наприклад, у тред про Рєпіна, де я розказую про те, що він український художник. Вони спамлять мемами, в яких намагаються піддати сумніву ту інформацію, що я публікую. А у відповідь я наводжу цитати з листа Рєпіна, де він пише про свою любов до України.
Раз ми заговорили про ботів на твоєму акаунті Ukrainian Art History, розкажи: як і чому ти вирішила створити цей проєкт? Для мене це крута історія успіху. Ти почала не просто розказувати про українське мистецтво, але й намагатися змінити політику музеїв і буквально переконуєш їх впроваджувати «колоніальну оптику» в оцінку їхніх колекцій.
Насправді ідея з’явилася сама по собі. Я просто зрозуміла, що акаунту, який розповідав би про українське мистецтво та його історію, в Twitter немає. І подумала, що варто спробувати створити його самостійно, бо теж сприймала це як практику. По-перше, в серпні 2022 року я мала їхати в США, і це покращувало б мою англійську мову. По-друге, я навчилась би правильно розставляти акценти, коли спілкуватимусь із іншими людьми та інституціями про українську історію мистецтва, її колонізацію тощо. Власне, коли я зареєструвала профіль, я взагалі не очікувала, що в нього будуть якісь високі перегляди й що люди почнуть підписуватись.
Я обрала три історії, які хотіла розповісти: про Катерину Білокур, про Федора Кричевського і про Архипа Куїнджі. Катерина Білокур, бо я подумала, що вона справді популярна у нас, а її історія дуже цікава. Федір Кричевський, бо він був популярним за кордоном: навчався в Краківський академії мистецтв, потім у Мюнхені, деякий час жив у Відні та багато де виставлявся. Архип Куїнджі, бо його музей в Маріуполі був зруйнований та розкрадений росіянами. І акаунт дуже «зайшов», кількість підписників росла. Певно, я влучила у якийсь нерв, тож просто продовжила про це писати.
Я люблю жартувати про те, що, можливо, якась первинна ідея в мене з’явилася, ще коли я була в підвалі в окупованій Бучі: часу багато, нічого немає, страшно і треба думати про щось хороше, про майбутнє. І я багато думала. Найбільше — про українську історію мистецтва та про те, які книжки треба написати.
Щодо історій успіху акаунту, коли тиск з соцмереж спрацьовував, найперше згадується випадок із Smithsonian Institute. Я з ними досі комунікую, бо в них усе відбувається дуже повільно. Спочатку вони написали, що можуть виправити підписи в колекції на «Kyiv, Russian Empire. Now Ukraine». Я відповіла, що це неправильно, так не має бути. Тепер вони чекають якогось куратора, скликають людей і дуже поступово, я сподіваюсь, вирішуватимуть це. Друга така історія — про Єврейський музей у Нью-Йорку. Вони одразу відгукнулися. Цікаво, що це єдиний музей, представники якого сказали: так, це помилка і її треба виправити. Я відправила їм потім список усіх інших художників — добре, що у них не дуже велика колекція. І вони пообіцяли виправити усе в себе в базі, а потім і на сайті.
І такої комунікації в мене багато. Я розумію, що питання національності справді складне, ба навіть дискусійне. Але коли йдеться про фактаж на кшталт місця народження, це легко виправити. Я пишу цим музейним інституціям, і вони починають мені казати, мовляв, треба обов'язково зазначати, що це була «russian empire». А яка різниця, що змінить це знання? Чогось, коли у них в колекції є художник з Індії, то він так і підписаний — що він з Індії, а не Британської імперії.
Короткий список рекомендацій, що можна почитати про українське мистецтво, від Оксани Семенік:
1. Чому в українському мистецтві є великі художниці (упорядниця Катерина Яковленко) — К. : Publish Pro, 2019. — 224 c.2. Бойчукізм. Проєкт «Великого стилю», каталог виставки Мистецького арсеналу, упорядниця Валентина Клименко. Загалом усі каталоги Мистецького арсеналу.
3. «Нова ґенерація» і мистецький модернізм в Україні. — К.: Родовід, 2018. — 352 с.
4. Казимир Малевич. Київський аспект (упорядниця Тетяна Філевська). — К.: Родовід, 2019. — 336 с.
5. .«Український художній авангард» (упорядник Дмитро Горбачов). — К: Дух і літера, 2020. — 640 с.
6. «ВУФКУ. Lost&Found» — К: Довженко-Центр, 2019. — 256 с.
7.«The art of Ukrainian Sixties» Ольга Балашова, Лізавета Герман. — К: видавництво Основи, 2020. — 384 с .
8. «Сторінки єврейського мистецтва України: навчальний посібник для учнів ліцеїв» Упор. Наталія Риндюк, Наталія Бакуліна та Анна Уманська – К: Дух і Літера, 2018. – 256с.
9.«Об'єднання Митців artes (1929-1935) та інші історії львівського модернізму» Пйотр Лукашевич (переклад та редакція Андрія Боярова) – Львів, 2020.
