Боротьба за демократію в Грузії  «Це останній шанс»

У Грузії багато людей борються за демократію, за зближення з ЄС і за власне майбутнє. Після парламентських виборів у жовтні 2024 року, які супроводжувалися звинуваченнями у маніпуляціях, тисячі людей регулярно виходять з протестами на вулиці. Передусім протести активні у столиці Грузії Тбілісі. Нерідко проти протестувальників поліція масово застосовує фізичну силу. Проєвропейський рух у Грузії вже тривалий час перебуває під прицілом репресій. І ось тепер новий рівень ескалації. Але хто ж ці люди, які щодня виходять на протести, і що допомагає їм не здаватися? Спробуймо з’ясувати це у розмові з активісткою Аною Сіхашвілі, журналістом Александре Кешелашвілі та трансжінкою Сані Морізштейн.

Багато хто в Грузії називає цю південнокавказьку республіку «балконом Європи». Втім, є принаймні одна людина, яка точно іншої думки, — це президент Росії Владімір Путін, він залюбки зробив би з Грузії присадок своєї держави. Я прибула у Тбілісі вночі. Надворі страшенно холодно. Швидко шугнула в одне з незліченних таксі, що купчилися біля аеропорту. Місто у надзвичайному стані. Через тривалі масові протести дістатися до середмістя — справа досить непроста. Кілометрові затори на дорогах стали звичним ділом. Таксист, старший чоловік, пояснює мені ламаною англійською, що він все одно підтримує протести. «Мало хто хоче бути разом з Росією», — ледь стримуючи лють підсумовує він.

Цієї ночі тисячі людей знову протестують біля будівлі парламенту на проспекті Руставелі. Одні запалюють свічки, інші камінням бруківки гатять по металевій огорожі, що оточує парламент. Будівля парламенту нагадує металеву фортецю. Важко не помітити гнів і розчарування протестувальників. А ще домішку розпачу. Навпроти мітингарів — ряди силовиків.
 
Після парламентських виборів у жовтні 2024 року багатотисячні демонстрації тут проходять щодня. Періодично відбуваються зіткнення з силовиками. На початку грудня поліція застосувала проти мирних протестувальників водомети. У відповідь ті почали кидати в поліцію і в будівлю парламенту фаєри і різну піротехніку. Десятки демонстрантів отримали поранення, сотні затримано.

Опозиція звинувачує урядовий табір у фальсифікації результатів виборів і вимагає проведення нових. Міжнародні спостерігачі від ОБСЄ також висловили сумніви у правдивості офіційних результатів. Вони вказують на значні порушення, передусім вкидання заповнених бюлетенів, підкуп виборців і залякування їх силовими методами біля виборчих дільниць. 14 грудня 2024 року обрали нового президента від керівної партії. Опозиція бойкотувала вибори, а президентка Саломе Зурабішвілі не визнала офіційних результатів і заявила, що вона й надалі є легітимною главою держави. Депутати від опозиції відмовилися отримувати мандати. На початку грудня, невдовзі після оголошення результатів парламентських виборів і початку масових акцій протесту, поліція провела обшуки в офісах опозиційної партії і заарештувала чимало критиків влади. Німецький медіаканал Tagesschau повідомляв про те, як одного політика побили до втрати свідомості. Також почастішали повідомлення про «людей у масках», які збираються у темних провулках міста і після акцій протесту нападають на мітингарів. Утім, силові методи не зупиняють людей долучатися до протестів. Активістка Ана Сіхашвілі не виняток. Вона регулярно приходить на проєвропейські акції протесту. І не тільки цієї зими. Вже кілька років поспіль 22-річна дівчина активно виступає за покращення умов життя для людей з інвалідністю. Вона сама ще дитиною втратила зір внаслідок вірусної інфекції. Тепер Ана рухається вузенькими звивистими вуличками міста за допомогою тактильної палки. Тбілісі — дуже живе й активне місто. Повсюди багато машин, гамір, метушня, на вулицях продають прикраси, живопис, — а цими днями ще й прапори ЄС. На розі вулиці Ана зупиняється і вказує на світлофор: кнопка звукового супроводу для незрячих знову не працює. Для більшості дрібничка не варта уваги, а для Ани — важлива річ у повсякденному житті й активістській діяльності. Я підхоплюю Ану під руку і ми разом йдемо далі. Ана розповідає:
 

Дехто каже, що це останній шанс для Грузії. Ти теж так вважаєш?

Гадаєш, люди бояться нової війни з Росією?

Початок грудня, неділя. Я сиджу збоку площі навпроти грузинського парламенту і спостерігаю, як робітники під наглядом поліції встановлюють металеву ялинку. Масивне дерево, заввишки добрих 20 метрів, наче велетень вивищується над площею. А поруч вже сходяться демонстранти. Дзвінок приятеля з України відриває мене від спостережень. Приятель питає, як мої справи, і цікавиться оцінкою ситуації в Грузії. Мені пишуть багато українців, з якими я познайомився під час журналістських поїздок в Україну. Зараз їхні погляди прикуті до Грузії, всі вони сподіваються, що проєвропейський рух переможе. Події їм нагадують початок Євромайдану.

Багато грузинів кажуть, що пов’язані з Україною. То тут, то там око натрапляє на український прапор. Часто він просто намальований фарбою на стіні. А на будинку, повз який я щодня проходжу, красіє напис «Fuck Putin». Обидві країни об’єднує дружба і політика. Та передусім їх об’єднує  війна з Росією. На фронті в Україні проти російських загарбників воює Грузинський національний легіон. 
Між обома країнами є історична паралель. У 2008 році виникла напруженість між Грузією і двома її територіальними одиницями — Південною Осетією та Абхазією, які з 1990-х років, за активної участі та втручання Росії, прагнули до незалежності і хотіли зближення з Росією. Влада Грузії направила у регіон війська, побоюючись відокремлення територій. Росія ж стала на бік сепаратистів, увела туди свої військові підрозділи, але операції проводила навіть безпосередньо на території самої Грузії. Упродовж п’ятиденної війни російські війська зруйнували велику кількість будинків. Загинуло близько 850 людей. Завдяки міжнародним зусиллям вдалося досягнути домовленостей про припинення вогню. Дотепер це «заморожений конфлікт». Страх, що його можуть «розморозити» і він знову розгориться, засів глибоко у головах і серцях тутешніх людей. Щоправда, не в усіх.
 
Щовечора, щойно спадає темрява, десятки тисяч людей збираються на вулицях Тбілісі. Поодаль від протестів я розмовляю з жінкою, яка тільки хитає головою, дивлячись на протестувальників. Вона хоче миру з Росією. А це, на її думку, неможливо поєднати з євроінтеграцією: «От Україна повернулася до Заходу, то на неї й напали». Жінка озвучує один з наративів російської пропагандистської брехні. Її слова демонструють, наскільки потужним є вплив російської пропаганди в Грузії.

А от про що мовчать пропагандистські канали, але говорять всі, хто виходить на протестні акції, то це напади «тітушок». Серед учасників демонстрацій і в мережі ширяться фото, відео та повідомлення про організовані групи чоловіків у балаклавах і масках, які вичікують у провулках або на станціях метро мітингувальників і нападають на них. Можуть так побити, що без лікарської допомоги не обійтися. Інша мішень «тітушок» — журналісти та журналістки. На одному з поширених відео зафіксовано такий напад. У кадрі видно журналістку телеканалу TV Pirveli, яка біжить вулицею. Аж раптом зі спини на неї нападають люди в масках, штовхають на землю й жорстоко б’ють. Журналістка й оператор отримали значні тілесні ушкодження. За словами очевидців, поблизу були правоохоронці, але вони тільки спостерігали за подіями.
    Втім, не лише мілітаризовані угруповання становлять загрозу для журналістів. Александре Кешелашвілі (32 роки) вже багато років веде репортажі про протести для місцевого онлайн-порталу Publika. Недавно на нього напали правоохоронці і побили так, що довилося викликати швидку. Коли ми зустрілися, рани від ударів вже загоїлись. Ми з Александром п’ємо чай у нього вдома і розмовляємо про те, що він пережив:
 

Гадаєш, тебе атакували через те, що ти журналіст і вів репортаж з місця подій?

Ти сказав, що порушення прав — це не тільки про застосування сили.

За даними міжнародної громадської організації «Комітет захисту журналістів», лише у період з 28 листопада по 3 грудня 2024 року тілесні ушкодження отримали щонайменше п’ятдесят журналістів. Правозахисна організація Amnesty International засуджує такі дії силовиків, зазначаючи, що деякі випадки підпадають під категорію катувань. «Усі, кого доправляли до відділку поліції, були у крові. Десь сім-вісім осіб перебували у тяжкому стані», — розповів Amnesty International фотограф Гела Мегрелідзе. Повідомлення про жорстоке ставлення до представників медіа потрапили на шпальти багатьох іноземних видань. The New York Times також висвітлював тему застосування насильства проти журналістів. Утім, така пильна увага до актуальних подій може створити хибне враження, ніби доти в Грузії проблем зі свободою преси не було. Але це не так. Деякі громадські організації роками борються за свободу і незалежність медіа в країні.

Я сиджу в офісі Фонду розвитку медіа (Media Development Foundation) і розмовляю з виконавчою директоркою Тамарою Кінцурашвілі та представником групи з захисту свободи преси Media Advocacy Coalition Мамукою Андгуладзе. Обоє збирають дані про потерпілих журналістів і змальовують досить похмуру картину. «Ми поступово скочуємося до реалій Росії, — в унісон кажуть мої візаві. — Вже маємо випадки, коли журналістів не пускали в країну, хоча ті мали в Грузії постійне місце проживання». Експерти розповідають про багаторічну практику масових залякувань представників незалежних медіа. Провладні пропагандистські канали дискредитують журналістів. Також є переконливі ознаки того, що «тітушки» з темних провулків Тбілісі працюють на державу. Водночас Кінцурашвілі й Андгуладзе критикують ЄС і західні організації за те, що залишили грузинських медійників напризволяще. «Вони або неправильно оцінюють ситуацію, або взагалі її ігнорують», — пояснює  Андгуладзе. Багато незалежних видань в Грузії отримують фінансову підтримку від ЄС. У зв’язку з ухваленим у травні законом проти «іноземного впливу», який критики ще називають «російським законом», це фінансування, а разом з ним існування незалежних медіа в Грузії опинилося під загрозою.

Однак приціл авторитарного законодавства спрямований не тільки на сферу журналістики, а й на маргіналізовані групи населення. У вересні 2024 року владна партія «Грузинська мрія» ухвалила закон «Про сімейні цінності», який забороняє одностатеві шлюби, усиновлення дітей одностатевими парами, медичні втручання з метою корегування статі і криміналізує «пропаганду нетрадиційних стосунків» — одне слово, майже копія російського аналога. Згідно з новим законом, влада може заборонити прайди, демонстрації ЛГБТК-спільноти і веселковий прапор, а книги та фільми, які розповідають про одностатеві стосунки, віддати на цензуру. Мої знайомі, які стежать за подіями, стверджують, що багато ЛГБТК-людей вже виїхали з країни. Однак перевірити ці дані неможливо. Втім, не лише влада виступає проти квір-людей. Чотири роки тому праві екстремісти напали на учасників великого прайду в Тбілісі. Десятки представників ЛГБТК-спільноти отримали травми.

Сані Морізштейн (32 роки) — одна з тих, чиї права зачіпає новий закон. Вона трансжінка, народилася в Тбілісі і теж бере участь у протестах — заради суспільства і заради власного майбутнього. Я завітала до Сані в гості на її квір-квартиру. Санін співмешканець саме повернувся з поїздки до Росії. З міркувань безпеки він хоче зберегти анонімність, адже змушений регулярно їздити до Росії по ліки. Коли він повертався додому, у Москві правоохоронці кілька разів цікавилися, чи бував він в Україні. Потім оглянули його мобільний, серед фотографій знайшли кілька світлин, де він у платті. Одразу спитали, чи він не гей. Вони з Сані засміялися — начебто це й так не очевидно. ЛГБТК-спільнота в Тбілісі невелика. Всі одне одного знають, регулярно зустрічаються в нічних клубах і барах. Є кілька невеликих барів, на вікнах яких помітні веселкові прапори — символ підтримки прав квір-людей на вільне життя. Поки що ось так відкрито солідаризувати з квір-спільнотою не проблема, втім незабаром ситуація може змінитися.
   

Як воно, бути трансжінкою у такому суспільстві?

Не боїшся, що тепер після такої анти-ЛГБТК-риторики держави ситуація зміниться?

Ти не думала виїхати з країни?

Багато людей, з якими я розмовляла, як і Сані кажуть, що не хочуть здаватися, й водночас вони бояться того, що з ними може статися. В одному кафе у середмісті, де завжди жваво й людно, вечеряє група молодих людей. Вони йдуть протестувати і ось зайшли підкріпитися. Над ними висить великий прапор ЄС. Схожі сцени можна спостерігати по всьому місту. Чимало ресторанів підтримують протести — там готують їжу для протестувальників, мастять бутерброди і роздають чай. Люди тримаються разом. Підприємці і власники клубів на невизначений строк оголосили страйк. Питання про те, як далі розвиватиметься політична ситуація в Грузії, зостається відкритим. У моїй голові лунають слова Сіхашвілі, Кешелашвілі та Морізштейн. Вже незабаром стане зрозуміло, чи досягнуть протести своєї мети. А міжнародній спільноті слід уважно стежити за ситуацією в Грузії, адже значна частина грузинського суспільства тут і зараз бореться за демократію, за вільну Грузію. І в цій боротьбі їм потрібна підтримка.
   

січень 2025