Попри все, письменниця Весна Еванс здобула глибоку прихильність до чеської мови. Вона має сербохорватське походження, у 1993 році дитиною разом із батьками втекла із Сараєва до Праги. Через понад тридцять років і незліченну кількість переїзді вона багатша на три мови, кожна з яких має свої принади. Але якою мовою розмовляє зубна фея?
Тобі потрібно скупитися, написати список потрібних речей. Кожен це робить, це дуже просто, ручка, папір – і пиши собі. Не подобається ручка і папір? Є телефон, запиши туди, додатки, ту-ду списки, навіть можеш надиктувати пункти гуглу або дівчатам, Алексі чи Сірі, можливо все. От-тільки не для тебе. У твоєму випадку байдуже, що в тебе в руках, дитячий олівець чи телефон із додатком проти прокрастинації, твоя проблема все ще тут. Ти тиснеш олівцем на стосик паперу, зосереджено тиснеш, виходить крапка, більше нічого. Ти ще й не задумувалася про продукти, які слід купити, поки що лише вагаєшся, якою мовою їх написати. Твоєю рідною? Тою, якою говориш із донькою, мамою, татом, яка лишилася дитячою, невинною, нерозвинутою, завмерлою? Чи Твоєю чеською? Яка тебе забивала, товкла і мучила собою, допоки не накрила тебе любов’ю, сформувала, позбавила невинності і просвітила? Чи Твоєю англійською? Простою, прямою, глобально-нейтральною, вона завжди під рукою, без зайвих емоцій? А може, норвезькою? Тою, що не Твоя і ніколи Твоєю не стане, але купувати треба норвезькі товари. І так раптом навіть дуже віддалена і чужа мова стає актуальною, практичною, можливо, навіть четвертою Твоєю.Хтось, щось, звідкись?
Я народилася у вісімдесятих у Сараєві як югославка, мої перші слова і речення звучали сербохорватською мовою. У третьому класі я написала віршики, які сербохорватською зачитувала на шкільному конкурсі. Через рік, коли мені мало виповнитися десять, раптово розпочалася громадянська війна. Враз припинилося навчання у школах, діти вешталися на вулицях, збирали порожні снаряди, а коли стріляли сильно, ми ховалися у підвалі, а часом і в бункері неподалік. Старші друзі запитували мене про національність, вже недостатньо було бути югославкою. З великими труднощами мені вдалося видобути з батьків, що я є сумішшю сербів, хорватів і мусульман, тобто всіх тих, хто нині між собою воював. Я не югославка, сербохорватської мови більше не існує, тож в десять років я втратила як національність, так рідну мову. Та й загалом майже все, окрім брата, батьків і двох валіз.Ми втекли до Праги, де вчителькам та однокласникам я не могла відповісти навіть на найпростіші питання типу «звідки ти?», «якою мовою ти говориш?». «Я із Сараєва», - відповідала я, від чого очі дорослих світилися жахом чи співчуттям, а дитячі – наївною цікавістю: «А де це?». Якими інфантильними здавалися мені празькі чотири-, п’яти-, шести і семикласники. Як я їм заздрила!
Дідусі і бабусі не розповідали мені про свою національність, але я добре знала, що всі чотири були партизанами і комуністами, воювали проти Гітлера, чим сильно пишалися. Якби не було Тіто і комуністів, дівчина з традиційної мусульманської родини не могла б у 1945 році вийти за хлопця з традиційної хорватської родини, і вже точно не могла би за кілька років розлучитися і без ненависті чи позбавлення спадщини повернутися до своєї родини. Я не знала історії Чехословаччини, тільки знала, що на відміну від нас вони розділилися мирно, що дуже подобалося нам, біженцям від війни. Я також швидко вивчила найважливішу інформацію: комунізм тут поганий. Без розмов.
А ще чеська… Коли я у 1993 році пішла у класичну чеську школу, ніхто не знав, що робити з десятирічною дівчиною, що не знає ні слова чеською. У вчителів не було інструкцій, асистентів, рекомендацій, все було на імпровізації та їхній величезній терплячості. Я не хотіла вчити чеську, але хотіла писати – віршики, твори, оповідання, читацькі щоденники. Так завдяки письмовим роботам і читацьким щоденникам я швидко почала отримувати гарні оцінки з чеської мови і літератури, згодом опанувала і диктанти. У сьомому чи восьмому класі я стала співзасновницею шкільного журналу, а у щоденник, який я вела із дев’яти років почали проникати чеські слова. Ось одне слово, яке я не згадала рідною мовою, ось ціле речення, коли я записувала розмову чеською. Чеська мова невимушено заволоділа мною, на десять років раніше, ніж дрібка чеськості.
Я сумувала за Сараєвом, хоча поїздки у розбите місто не мали нічого спільного з нашим довоєнним життям, це все ще були повертання додому. Там лишався один наш дідусь, мова, застигла на рівні десятирічної дівчини, будинки, школи, вулиці – розстріляні, заміновані ділянки у центрі міста. Попри все це було повертання. До того часу, поки я в рамках навчання в Літературній Академії не поїхала за програмою «Еразмус» до Фінляндії. В Ювяскюлі я через місяць усвідомила, що мої близькі зараз у Празі, мені бракує зручних празьких кав’ярень, чеських вчителів, вина за тридцять крон, празького культурного життя. Моє рідне місто, багато років забуте і заборонене, звикле втрачати своїх громадян десятками, невинно загорнулося у типовий сараєвський туман, а празькі вежі височіли і безсоромно штовхали мене у ніс.
По-маленьку, по-маленьку, ця стовежна Прага всі ці роки була мовчазною тінню за мною, а коли я залишила обидва міста на довший час, то перегнала Сараєво, скористалася перевагою і накинулася на мене велично: «Тепер до мене вестиме твоє повертання». Вже не лише мова, огортала мене й столиця. Та я не дозволю наповнити себе чеськістю, думала я. Я приручила мову, вибору не було, у Празі живе моя родина, друзі, нічого не вдієш, там пройшли мої роки формування, та я не стану чешкою. Я пам’ятаю, як друг-письменник заздрив мені, бо мої книги завдяки прізвищу Твртковіч розміщують у секції світової літератури, мовляв, треба радіти, що я світова, стою поруч із Тургєнєвим. Добре йому казати, адже він безсумнівно знає, куди належить. Я не змінюватиму імені, справжньою чешкою я ніколи не стану, правда, я не можу голосувати, а так для всього достатньо постійного проживання. Так я тоді думала.
Чеська, чеськіша, найчеськіша
Але я почала зустрічатися з іноземцем, і саме через нього раптом мені захотілося чеськості. Ми хотіли бути разом, але коли в нього закінчилося навчання в Празі, він мав повернутися до Норвегії і почати працювати. Якщо я переїду за кордон, то що в моєму житті лишиться від Чехії? Лише туристичний маршрут? Я почала панікувати, а тоді вирішила, що хочу офіційно підтвердити свої взаємини з Чехією, на папері, безсумнівно, при здоров’ї та у хворобах, у багатстві і бідності. Я попросила руки Чеської Республіки, і після подання багатьох договорів, підтверджень, заяв та сплати двох тисяч чеських крон мені дозволили скласти обіцянку: «Обіцяю від свого чесного імені бути вірною Чеській Республіці. Обіцяю, що буду дотримуватися її Конституції та інших законів Чеської Республіки». Вона хотіла мене і навіть не вимагала розлучитися із Боснією і Герцеговиною! Так ми десять років тому вступили у полігамний шлюб, і вже незабаром я покинула їх обох і переїхала до Норвегії.Коли я скаржуся своїм чеським друзям, що мені бракує Чехії, вони мене переважно не розуміють. «Чого тобі не вистачає? Постійно незадоволених писків? Застарілої політики? Шалених необережних водіїв?» Нічого з цього, звісно, але чогось-таки так, тож вони сміються з мене, мовляв, я, вочевидь, єдина чешка, якій у Норвегії бракує чехофільськості. От тільки в мене два десятиліття пішло на те, щоб доповзти до тої чеськості, приручити цю непокірну мову, полюбити культуру, зануритися у небажане нове життя і раптом – я, вже вдруге в житті, все навчене і знайоме відкинула. Мова, спочатку чужа, але якою я за ці роки прочитала найбільшу кількість книг, вирішила найбільше екзистенційних проблем, якою я вже вмію висловитися найкраще, якою пишу статті, книги, цей есей… ось таку видобуту і випещену мову я лишила десь удалині, і знову стала початківцем, вже у четвертій мові.
Навіть фея багатомовна
Я переїжджала вагітною, тож свою ще ненароджену доньку обтяжила вантажем багатомовності. Я записувала для неї свої мисленнєві потоки під час вагітності, тож вже із п’ятого місяця мала високі мовні вимоги до неї, в текстах її емоційно шантажувала, мовляв, якщо не будеш знати чеську, то не зможеш прочитати ці коментарі й мої книги. Через своє походження, своїх батьків, свою рідну мову я говорила з донькою по-боснійськи, але заради себе я вчила її і чеської.Недавно в неї випав зуб. У десять років вона вже не дуже вірить у зубну фею, але ще не хоче повністю позбавлятися від міфічних персонажів, ще якийсь час хоче вірити в дива, або може, просто хоче заробити грошей, не знаю, але я о другій ночі згадала, що в неї під подушкою чекає нижня трійка, тож потрібно встати і вирішити це питання. Бути чи не бути феєю? Попрощатися останнім правдивим листом чи подякувати за зубчик і лишити монетку? Врешті я вирішила, що востаннє побуду феєю. Адже незабаром мою чарівну паличку перебере на себе підлітковий вік, який маму, невловиме міфологічне створіння, перетворить у противну мачуху Снігурки! Але наша зубна фея не може бути нудною одномовною, тому ніколи не знаєш, якою мовою вона напише повідомлення, чи може, вона висловиться і не одною. Зі сну я почала писати останній лист феї, вирішивши, що якщо це востаннє – то має бути на повну.
Oh sweet, sweet Ella, divno, drago dijete,
radost tě vídat, у вашому світі.
Du, ei jente, som alltid er så snill,
jeg er en del av magien din.
Я говорю всіма мовами, що й ти,
biću tu uz tebe, as long as you believe in me.
Put pun avantura, fairy dust and all,
чимало всякого, before you get too tall.
Takk for tannen!
Твоя зубна фея
У родині ми намагаємося говорити всіма чотирма мовами. Чеська – таємна мова шпигунів, агентів і детективів, коли ми не хочемо, щоб нас розуміли. А ще коли донька з чоловікам жартують, що вона складна і з усмішкою безперестанку повторюють: U úlů a strč prst skrz krk a tři tisíce tři sta třicet tři… Боснійська для чоловіка – такий собі полегшений диванний варіант чеської у стилі: Nema problema, može, može, samo polako. Норвезька – наша сімейна ганьба, ми живемо в Норвегії, але ми, дівчата, нею володіємо погано, в цьому винен наш чоловік, який нею з нами користується найменше з усіх чотирьох мов. Лише норвезька бабуся нам підкидає слова вікінгів, хоча й вона часто махає рукою і переходить на англійську. Vi må snakke norsk med farmor! А ще англійська, глобальна нескладна впевненість, міст для усіх і всього: Familly call, get together!
Менше контролювати, більше кочувати
Мені сорок один рік, за своє життя я переїжджала двадцять два рази, тринадцять разів до іншої географічної зони, кілька разів до іншої країни, тобто і до нової мови. Було б непогано не знати згадані вище мовні ребуси, мати одну квартиру, сімейне гніздечко, яке ми б гарно оздобили, одну країну зі зрозумілим етносом, не бути мульті- і полі-, і жити просто моно-.Я захоплююсь продуманими квартирами з якісними меблями, великою бібліотекою, зробленою на замовлення, чітко визначеною і відповідно прикрашеною дитячою. Але ще після таких гостей я почуваюся затриманою у часі, застряглою у підлітковому віці, недостатньою, тому що у нас є в середньому десять студентських келихів – включно з пивними та винними, десять тарілок – включно з десертними, меблі при кожному переїзді ми продаємо чи даруємо, а потім так само отримуємо «нові», книги у батька в Празі, у тещі в Осло, трохи в квартирі, яку ми винайняли на пів року, а решта на орендованому складі. Попри те, що як дитина біженців я не могла зберегти одну країну і одну мову, чоловіка я собі обрала сама, чому ж він не був чехом? Чи хоча б із колишньої Югославії? А якщо вже іноземець, то чому напівнорвежець, напівамериканець?
Можливо, тому що я близька до мультикультурності, мене притягують експати, бо ми розуміємо взаємну невкоріненість і нас єднає те, що штучно створені кордони нам не близькі, бо я, звісно, переконана патріотка, але патріотка Землі з великої літери З. Ми моногамна пара, та в решті справ префікс моно- від нас трьох далекий. Тож нам лишається тільки мультилінгвально і мультикультурно жити, говорити і думати. Я часто тону в своїй мовній та екзистенційній промитості мізків, махаючи і викручуючи, не знаю, в які кордони і на як довго вміститися, бо вже не йдеться про те, що краще для мене чи чоловіка, тепер ми вже рівносторонній трикутник. Нам лишається тільки прийняти власну невкоріненість і посилити її, припустити, що ми кочовий трикутник, влаштувати собі стріху на колесах і якийсь час стирати культурні та мовні кордони.
Цю статтю опублікували в рамках проекту PERSPECTIVES – нового лейблу для незалежної, конструктивної та мультиперспективної журналістики. JÁDU реалізовує цей проект, який співфінансується ЄС, разом з шістьма іншими редакційними командами з Центрально-Східної Європи під керівництвом Goethe-Institut.
Квітень 2024