Діти війни та їхні історії  Хотів би я бути лелекою…

У кожній мирній країні тема війни здається надто дорослою, щоб турбувати нею дітей. Але в тих, на чию країну напали, на жаль, немає вибору. Наші діти тепер – діти війни, які матимуть справу з наслідками цієї трагедії упродовж багатьох десятиліть. Як українські діти бачать війну? Як вони її переживають?

У процесі роботи над своєю книжкою я зібрала багато дитячих свідчень. Деякі історії приходили до мене випадково: у книгарнях, бібліотеках, волонтерських центрах, на дитячих майданчиках… Деякі історії я записувала в межах інтерв’ю з дозволу батьків. Це діти з різних регіонів України: хтось залишився, а хтось знайшов прихисток в інших європейських країнах. Усі вони так чи інакше відчули війну: пережили вторгнення й евакуацію, втратили дім, близьких або рідне місто й тепер намагаються полагодити свої світи. Діти прямо й чесно розповідають про ті досвіди, про які дорослі не наважуються або вважають їх незначущими. Але саме в дитячих історіях сховані найважливіші ключі до розуміння суспільства та його майбутнього.

Початок

Тоді українські військові змогли швидко звільнити Маріуполь від проросійських бойовиків, а от у 2022 році все повторилося з набагато гіршим фіналом. Настя втратила дім на березі Азовського моря, куди сім’я вселилася напередодні вторгнення. Втратила прабабусю, адже їй бракувало ліків через блокаду міста. Думала, що втратила дядька, але він нещодавно знайшовся: цивільний, у російському полоні. Дві найближчі подруги – в інших країнах і Насті їх дуже бракує. Ще кілька років – і дівчинка стане дорослою, більшість дитинства якої припало на війну. Тепер Настя у Литві, яка посилено готується до оборони.

Дім

Втрата дому – місця, наповненого теплими спогадами, завжди болісна. Іван із мамою виїхали з-під обстрілів через заміновані поля, оскільки місто було частково оточене. Разом із домом Іван втратив можливість займатися з улюбленими вчителями й далі розвивати свої таланти. Тепер у житті хлопчика немає ані саксофону, ані кікбоксингу і він намагається заповнити прірву, яка утворилася на місці колишнього життя. Він продовжує розповідати про свої улюблені заняття в теперішньому часі і мріє повернутися в рідний Чернігів.

Провина

Цією історією хлопчик поділився просто посеред презентації моєї книжки у книгарні. Інші діти підтримали хід його думок, згадуючи, що зробили «не так» 23 лютого 2022 року. Прийняти, що тебе намагаються вбити тільки тому, що живеш на своїй землі, і це може трапитися з кожним, — надто болісно і загрожує повною втратою контролю. Коли поряд із тобою так багато чудових людей, які люблять одне одного, хіба може бути хтось, хто хотів би знищити твій світ? Тому все це просто через канцтовари: їх потрібно купувати потроху і тоді війни не буде.

Ігри

Ми зустрілися на дитячому майданчику в тиловому місті. Жінка гойдала доню на гойдалці, а я приглядала за своїми дітьми. Моя 8-річна донька Даринка у перші тижні вторгнення гралася з мишкою-балериною у депортацію. Казала, що росіяни вивезли мишку туди, куди колись вивозили кримських татар: як у пісні Джамали. Шукала на карті Сибір і вказувала туди пальчиком. Трирічний син весь час збирав іграшки у валізку, запитуючи, коли ми повернемося додому. А потім розбирав. Нещодавно придумав нову гру: будуєш хатку з подушок і покривал, запрошуєш у гості друзів-звірят, а потім летить ракета і всі ховаються під ліжко. «Бах-бах! Війна!», — пояснює син звірятам.

 

Друзі

Коли дитина втрачає звичний світ, певні речі набувають особливого значення. Після втрати мами в Андрійка з’явилися іграшки, з якими він ділився своїми думками і почуттями, наче з друзями. Власне, він не грався з ними, а спілкувався. Після того, як російські війська окупували Херсон, тато Андрійка з бабусею мусили швидко збиратися, а іграшки-друзі лишилися в окупації. Нещодавно я одержала відео від тата хлопчика: Андрійко зробив торт із фломастерів і святкував День народження ще однієї своєї подруги — синьо-жовтої Зіроньки, яка теж приїхала до Німеччини.

Мрії

Біля гнізда Грицька сирени не звучать тільки тому, що їх там не встановили. Хитка ілюзія нормального життя, якого всім нам бракує. Мрії – це спосіб прокласти містки у майбутнє, сказати собі, що майбутнє настане, навіть якщо наш горизонт планування – кілька годин або кілька днів.

Пригадую дівчинку на одному з моїх занять із казкотерапії у волонтерському центрі. Вона мріяла про вовка. Сказала, що після повернення в Запоріжжя батьки обіцяли їй подарувати песика, але песик не захистить від війни, тому краще вовк. Навіть прізвисько йому придумала – Заза.

Ідентичність

Одне з найболісніших запитань, які я почула під час зустрічі з читачами у Німеччині: «А можете это слово перевести на русский, а то я начал забывать украинский?». Багато дітей зі сходу й півдня України росли в сім’ях, предки яких були зросійщені внаслідок жорстокої політики русифікації, що тривала століттями. Українську мову забороняли, книжки знищували, нашу культурну еліту регулярно і масово розстрілювали, а носіям української мови й традицій – селянам – у 1932-33 роках Сталін влаштував Голодомор, адже вони чинили спротив насильницькій колективізації. Під час того геноциду загинуло близько 4 млн українців. Ті, хто вижив (як моя бабуся Таня)  – боялися виявляти свою національну приналежність й перейшли на російську мову. Лише після відновлення Україною незалежності у 1991 році почався поступовий процес повернення до мови предків. І зараз для багатьох дітей-біженців підтримання своєї ще не достатньо зміцнілої мовної ідентичності є непростим завданням.

Самотність

Багато українських дітей-біженців, з якими я мала можливість спілкуватися у Німеччині, Польщі, Литві і Словаччині, почуваються самотніми. Інколи біль самотності такий сильний, що в дітей з’являються думки про самогубство, а психотерапія не завжди дає стійкі результати. Часом родини приймають рішення про повернення в Україну і кажуть, що почуваються щасливішими навіть попри постійну загрозу життю. Діти відновлюють у собі відчуття дому, близькості і приналежності, зв’язку з тими, кого люблять. Таким чином потреба в емоційній безпеці стає сильнішою, ніж потреба у безпеці фізичній. І разом із тим приходить усвідомлення, що це життя на межі смерті.

Смерть

З Василиною ми познайомилися в бібліотеці на початку червня 2022 року. Дівчинка прийшла з подругою по нові книжки. Після деокупації села Бузова біля так званої «траси смерті» виявили машину з тілом її хрещеного. Коли Василина розповідала, на її вустах була легка усмішка, а голос звучав бадьоро – так, ніби переказує якийсь фільм і все це відбувається не з нею. Ймовірно, рана надто свіжа, а усвідомлення втрати прийде згодом.

Коли я волонтерила у таборі для дітей, які внаслідок війни втратили рідних, чула багато болісних історій і захоплювалася психологами, які допомагають дітям знайти опори, щоб жити далі. Дівчинка-підліток під час мого заняття написала есей про свої сни, а потім подарувала іграшку, яку пошила сама. «Мій тато любив писати вірші, а я люблю шити й малювати… Це Вам ведмедик, я його шила сім годин. Коли буде сумно, нехай він Вас обіймає».

Тиша

Тут не буде історії про те, як 8-річна Маргарита переживає війну у рідному селі на Харківщині, бо війна пережила її.  Дівчинку вбило російським снарядом, коли вона читала книжку на лавочці біля свого будинку.

Так само не буде історій інших 546 українських дітей, яких наразі вбила росія: у піжамах у власних ліжечках, у машинах, дитячих садках, на майданчиках з каруселями, у торгівельних центрах, кав’ярнях і навіть пологових будинках. Ці діти були чемними і до багатьох із них приходив Святий Миколай. Однак вони вже ніколи не стануть дорослими і не народять своїх дітей, продовжуючи нитку життя. Це частина майбутнього України, яке відтяли.

Також тут не буде оповідей дітей, викрадених росією. Замість історій – суха статистика. 19546 депортованих українських дітей за даними Національного інформаційного бюро, і 744000 за даними з відкритих джерел, озвучуваних рф. Багатьох викрадених дітей тримають у воєнізованих таборах, змінюють їм прізвища, дати народження, змушують співати гімн росії і вірити, що рідні в Україні від них відмовилися. «Росіяни готують з наших дітей нову армію, яка через кілька років піде далі на Європу», –  каже викладачка Юлія, котра нещодавно виїхала з окупованого Криму і мала можливість спостерігати за діяльністю таких таборів на півострові.

Упродовж століть Росія краде наше майбутнє, але зараз ця трагедія стає видимою. Якою є відповідальність нас – дорослих цивілізованого світу – перед дітьми війни? Скільки потрібно снарядів, дронів, літаків і систем ППО, щоб захистити мирне життя? Скільки тепер коштує життя дитини у серці Європи?

травень 2024