Зміна ролей  На війну: історії українських жінок

(Не)колишні журналістки, громадські активістки, спортсменки нині тримають зброю в руках, протистоячи російській агресії. За даними Міністерства оборони України в армії служить 45 587 жінок-військовослужбовиць. Для порівняння, у 2014 році їх було 16,5 тисяч. Понад 13 тисяч мають статус учасниць бойових дій. Більше 4 тисяч перебувають безпосередньо на фронті.

Олена. Бойова медикиня

Колишня журналістка відділу культури, а нині бойова медикиня Інтернаціонального Легіону Збройних Сил України Олена Шарговська з позивним Джейн до війни працювала з текстами. Це і журналістика, і піар, новинна стрічка, редагування. А от медичний напрямок в армії вона обрала невипадково — в неї відсутній страх крові і присутній високий поріг стресостійкості.
 
Робочий день Олени не має точного початку і тим більше не має закінчення. В її обовʼязки входить десятки функцій: від контролю за медичним оснащенням бійців перед виїздом на бойові операції, навчання першій медичній допомозі, і до евакуації поранених зі стабілізаційних пунктів. Однак участі в бойових операція Олена не бере. Як вона пояснює, у неї недостатня фізична сила, наприклад, тягнути поранених. Крім того, зауважує, будь-який медик, який знаходиться безпосередньо на полі бою, — такий же боєць, який як і решта виконує бойове завдання, але на відміну від інших, має більше медичних навичок.

Олена не приховує, служба в армії, — справа не з легких. Зокрема, і в психологічному сенсі. Свій вибір добровільної мобілізації вона приймала 11 місяців — з вересня 2022 по серпень 23-го. І це при тому, що мала медичний бойовий досвід ще до великого вторгнення.

«Складно прощатися із свободою і наразі, коли ніхто не знає як і коли закінчиться війна, добровільна мобілізація сприймається як квиток в один бік. Повернення до цивільного життя виглядає як своєрідна примара. Але за час служби в армії стала значно впевненішою. Я — старша екіпажу, тобто хоч-не-хоч, ухвалюю рішення, від яких залежить життя. Змушена навчати бійців, бо це необхідно, і вже бачу — мені це дається набагато легше, хоч раніше терпіти не могла викладати. Тепер я — лідер. Позбулась в собі „я-слабачка“, бо доводилось дуже багато разів і ухвалювати рішення, і діяти самій», — пояснює Олена.

А ще її мотивує результат щоденної роботи. «Результат журналістської роботи часто примарний. А тут все чітко: хлопець, якого ти евакуювала, — вже повернувся назад на службу. Буває і навпаки. Наче все вчив, все всім було зрозуміло, а тут солдат взяв і розгубився. Знову вчиш і знову пояснюєш», — зауважує Олена. На війні для неї втратився лік днів, говорить жінка. Поняття днів тижня там не впливає ні на що. Як і година дня. В армії орієнтуються по візуальним ознакам доби. Наприклад, групи виходять на бойові завдання на ніч, а повертаються вже над ранок — по-сірому.

Навчання проходять по-білому, тобто вдень. «Ми як тваринки — є світло, а є темно. Але я собі вирішила, що я тут не довше, ніж до кінця війни. Хоча точного уявлення як це буде — немає. Можливо, після війни продовжу вчитися домедичній допомозі. Я ще 10 років тому хотіла, але відкладала. Зараз саме час», — каже Олена.

Більш за все з часу повномасштабного вторгнення і служби в армії їй бракує вільних подорожей, каже жінка. І відразу додає, що це суб’єктивне та егоїстичне бажання. Бо якщо аналізувати більш глобально, то насправді бракує відчуття спокою та захищеності. Проте через війну цього відчуття немає у будь-якому місці України, не лише на війні.

Після закінчення служби в армії Олена не планує повертатися до професії роботи із текстами. Хоче щось робити власними руками — від вирощування рослин чи фермерства, власного невеликого бізнесу і до роботи медсестри в госпіталі. «Але це буде пізніше. Зараз я — військова і це домінує», — підсумовує.

Ірина. Прес-офіцерка

Прес-офіцерка однієї із найбільш боєздатних бригад ЗСУ - 93-ї окремої механізованої бригади «Холодний Яр» — Ірина Рибакова (позивний Риба) у мирному житті, ще до війни 2014 року, працювала у медіа та комунікаціях в антикорупційній громадській організації. Її шлях прес-офіцерки розпочався влітку 2017 року. Ірину довго відмовлялися брати до армійської бригади через елементарну відсутність окремого житла для жінок. На початку служби в армії страшними їй видавалися дві речі — власне, незнання, а що ж таке ця війна і як вона виглядає в реальності. І друге — складно було прощатися із волею та свободою прийняття рішень.
 
А прощатися було з чим. У довоєнному житті Ірина багато років каталася на роликах, влаштовуючи нічні навіть 100-кілометрові «покатухи» по вулицях української столиці. А ще вона займалася спідскейтінгом (один із видів ролле-спорту — ред.), навіть брала участь у Берлінському марафоні. «І все це з приходом в армію треба було залишити. Бо як не дивно, але армія не дуже сприяє заняттям спорту, якщо це безпосередньо не пов'язано з твоєю діяльністю. Інколи пробіжку потрібно виборювати у буквальному сенсі цього слова. Викроювати час, шукати умови і навіть душ після неї. Тому за регулярною спортивною активністю я дуже сумую», — зізнається вона Такі висновки у її житті вже зараз, через 7 років служби. А тоді на початку військової діяльності її дуже лякали самі думки про війну, про яку вона не знала взагалі нічого. «Памʼятаю, як вперше їхала у місто Курахово (містечко у Донецькій області — ред.), яке на той момент було абсолютно мирним. Я ж цього не знала, і так страшно було, куди я їду, що буде... Дуже здивувалася, коли побачила, що люди живуть собі звичайним мирним життям», — згадує Ірина.

Схожі емоції вона відчувала, коли вперше їхала у селище Піски, що в тій же Донецькій області. На той час це була практично фронтова лінія і тоді там йшла та сама справжня війна. «Думаю, Боже, це ж війна, куди їду? У нас тоді якраз машина зламалась, довелося перенести поїздку на день і я собі подумала: О це знак, значить щось зі мною там могло трапитися. Але наступного дня ми таки доїхали, і коли я вперше побачила ту саму війну — вона не була такою, як я її собі уявляла. Безкінечна стрілянина, вибухи… Було щось схоже, але страх зник. А далі я просто звикла», — згадує вона.

Так само не просто далось їй рішення підписати перший 3-річний контракт із ЗСУ (із 2017-2020) та офіційно стати військовою. Лякало відчуття поїхати з дому і жити, де доведеться. Власне, саме через житло перші її місяці в армії були досить суворими. Перші тижні Ірина тинялася по кабінетам, квартирам незнайомих людей, митися ніде, з туалетом проблеми. Далі її бригада переїхала у містечко Волноваха, що на Донеччині, де довелося жити на підлозі закинутої лікарні. Мороз, холод, зігрітися можна було лише від тепла буржуйки. Реальні польові умови. «З часом я звикла до таких умов, але про рішення піти в армію пошкодувала лише раз — коли потрапила в навчальний військовий центр. Я хотіла вчитися, думала, там буде багато фізкультури, а натомість у нас було шикування по 16 разів на день, заборона на сидіння, хіба що коли куриш», — зізнається Ірина.

Після 2020-го року Ірина підписала другий річний контракт, опісля — продовжила його ще на один рік. Вчетверте — 2022 року — підписала 5-річний контракт, офіцерський. Тепер вона має звання лейтенантки, а в її обовʼязки прес-офіцерки 93-ї бригади входить насамперед робота із журналістами. Це їхній супровід до місць бойових дій та загалом робота із журналістами в контексті висвітлення діяльності бригади.

Наразі 93-тя виконує бойові завдання по напрямку міста Бахмут. «Я в армії до кінця війни, як тільки вона закінчується, я дослужую свій контракт і планую повернутися до цивільного життя. Навіть якщо війна припиниться раптово, буде багато роботи по відновленню міст, розмінуванню, фіксуванню злочинів росіян. Остаточно для себе вирішила, що не хочу бути частиною невоюючої армії. Я людина не військова, не люблю обмеження у пересуванні. Зараз, у воєнний час, межа між військовими і цивільними стирається. Бути в армії поблизу фронту простіше, ніж у армії зі всіма її шикуваннями, нарядами, маршируваннями. Тому післявоєнна армія із жорсткими законами і правилами мені точно не підходить», — підсумувала Ірина.

Олена. Піхотна снайперка

Чимало жінок в Україні мають бойовий досвід попередніх років — війни з 2014-го. Офіцерка ЗСУ, в минулому марксменка, що у перекладі означає піхотна снайперка, Олена Білозерська — якраз одна із таких. Її шлях в українській армії розпочався у 2014-му, хоча перший офіційний контракт вона підписала через 4 роки — у 2018-му після здобуття звання молодшої лейтенантки.
 

Загалом до війни Олена 10 років (з 2004 по 2014) працювала журналісткою. Її сім'я — це чоловік, який на війні разом з нею від самого її початку. Дітей у подружжя немає, не встигли, бо спершу війна почалася у 2014-му, а вже за 8 років — сталося повномасштабне вторгнення РФ.
​​​​​​​
В Олени є батько, а от мама померла в лютому 2024 року і це стало болючим ударом, незважаючи на доволі суворий військовий бекграунд жінки. «Я відчуваю провину за мамину смерть. Вона хворіла і не мала сил лікуватися, а я багато років була у війську і не займалася її здоров'ям. Власне, після її смерті я назавжди попрощалась з якоюсь частиною себе. Я — мамина доня. Мами в мене більше немає і піклуватися про мене більше нікому. Коли вона пішла — в мене сталося страшне і раптове дорослішання», — зізнається Олена.

Головним завданням жінки в армії було прикриття бойової чи розвідувальної групи, з якою вона працювала на бойових завданнях. За весь час війни таких бойових виходів на рахунку Олени — сотні. Але попри такий досвід, каже жінка, страх перед боєм відчутний завжди. Позбутися його неможливо.

Ба більше, говорить Олена, коли виникає серйозний ризик для життя, страшно стає усім. «На війні не страшно хіба що психічно нездоровим людям. Тому страх — це нормально. Головне — навчитися контролювати його. Я наприклад, перед бойовою місією погано сплю і загалом цей легкий, неприємний та тягучий острах пробирає мене ще за добу до виходу. Але вже безпосередньо у бою, тобто в момент загрози життю, страху не відчуваєш. До речі, інші бійці кажуть те ж саме. Можливо, це через велику кількість адреналіну, який дещо змінює стан свідомості. У бою відчутний певний азарт», — пояснює жінка.

З 2018-2020-й Олена відійшла від снайперства і два роки командувала взводом морської піхоти. Опісля, в кінці 2020-го за власним бажанням демобілізувалася з армії. Після служби займалася здоровʼям, яке підірвала за 6 років на війні, писала книгу, знімала документалістику та загалом жила звичайним цивільним життям. Знову на службу повернулася буквально вже 24 лютого 2022 року. Спершу — у підрозділ, який відповідав за оборону Києва, однак через кілька місяців перевелася до одного зі спецпідрозділів ЗСУ, де служить досі. Через погіршення стану здоров'я наразі жінка перебуває на небойовій посаді, однак сподівається, що колись виїжджатиме на бойові виїзди. Каже, без них їй психологічно складно. «У мене досить стійка психіка і розуміння моєї роботи. Ми не полювали на мирних та беззбройних людей. Це не сафарі! Переді мною ворог, який прийшов на землю моєї країни зі зброєю в руках. І у нього є два варіанти — або здатися у полон або отримати кулю. Якщо я його не ліквідую, він вбʼє або мене або мого побратима. Тому в мене немає жодних психологічних труднощів з тим, щоби вистрелити першій», — каже Олена.

Так буває не з усіма, хто в армії і навіть, хто у бойовій групі, веде вона далі: «Якось ми виходили з боєм і один хлопець усі 2 кілометри відходу стріляв з автомату вгору. Після бою я у нього запитала, навіщо він це робив. А він каже: «Вбивати людей — гріх». Згодом його відправили в тил. Це було ще на початку війни у 2014 році. Зараз таких людей нема, це вже неможливо», — додала вона.

Жінка каже, що не впадала у тривалі депресії через смерті та похорони побратимів, попри всю психологічну складність прощання. Мовляв, вмотивовані добровольці, які приходять на війну за своїм бажанням, знають, що смерть на фронті — цілком реальна історія, яка може трапитися з ними теж. Так само готові до різних випробувань і жінки, які потрапляють на передову. Адже вони доклали неймовірних зусиль, аби там опинитися. Бо як правило, жінці в армії насамперед пропонують роботу з паперами, на складі, на кухні, розповідає Олена. А якщо вона хоче воювати — змушена доводити, що психологічно та морально не поступається чоловікам. І тут починаються проблеми, адже будь-яка середня жінка, за словами Олени, буде фізично слабшою за середнього чоловіка. Така людська природа. Є жінки, які й фізично на рівні із чоловіками, але їх одиниці. Здебільшого це ті, хто із дитинства був у спорті. І такі швидко завойовують авторитет серед чоловіків.

«Мій випадок інакший. Я ніколи не була дуже здоровою та фізично міцною. До війни прийшла не із спортмайданчика, а від комп’ютера. Тому фізично мені було важко. Всі бойові виходи доводилось вигризати зубами. Але жодного разу група не відчувала на собі мою слабкість. Я ніколи не відстала, ніхто і ніколи не ніс мої речі чи, не дай Боже, мене саму. Але в мене завжди присутній страх, що це може статися і я можу стати тягарем для хлопців», — каже Олена.

І щоби одне не заважало іншому вона не підтримує рішення про обов’язкову мобілізацію жінок, незалежно від того, чи є в них діти. Для жінок можлива лише трудова мобілізація. Однак, за її словами, в армії є жінки, які не хочуть служити на рівні з чоловіками і псують репутацію воюючим жінкам. «Тобто, якщо жінці необхідні якісь особливі умови, якщо вона має щовечора вдома готувати чоловікові борщ або щотижня ходити на манікюр, якщо їй нема з ким залишити малих дітей, тощо — такій жінці в армії не місце» — зауважує вона.

Наостанок запитую у неї, чи готова залишитися в армії після війни. Олена відповідає, що раніше на це запитання відповіла би однозначно — ні. Але кілька місяців тому вперше зрозуміла, що вже не така категорична і розглядає можливість продовжити службу після перемоги України, якщо буде потрібна війську. «Служба в армії у воєнний дає ексклюзивну привілею — можливість захищати свою державу. Дуже почесно бути залученим до цього. Хоча будь-який військовий сумує за неможливістю самому планувати власне життя, як це роблять цивільні. Після війни я однозначно повернуся до свого довоєнного життя. Буду журналісткою, автором документальних книжок, а ще хочу навчитися знімати документальне кіно. Але наразі я військова і саме ця моя ідентичність домінує над рештою».​​​​​​​

липень 2024