Ідентичність в Республіці Молдова  «Мені абсолютно незрозуміло, з чим я маю себе асоціювати»

Молдовський фотограф Рамін Мазур – наполовину українець, наполовину афганець, родом із сепаратистського регіону Придністров'я. Сьогодні він живе в столиці Молдови Кишиневі. Розмова про складну ситуацію з ідентичностями й мовами у Республіці Молдова, країні, що опинилася між позначеним російським імперіалізмом минулим і спрямованим у Євросоюз майбутнім.

Що це за місце?

Ми на околиці Кишинева, в районі Ботаніка. Це парк, де в радянські часи з дослідницькою метою вирощували різні фруктові дерева, персики тощо. Зараз парк перебуває в перехідному стані, як і всі ми, як усе наше суспільство. Він наполовину забутий, але люди все ще іноді приходять сюди. Незабаром тут стоятимуть новобудови.
 

Чому ти став фотографом? Що приваблює тебе у фотографії як засобі комунікації?

Мені важко знайти себе. Я наполовину українець, наполовину афганець, живу в Молдові, родом з місця, яке стало Придністров'ям. Я провів половину свого дитинства в Україні, половину в Придністров'ї, а потім приїхав сюди. І мені абсолютно незрозуміло, з чим я маю себе асоціювати. Візуальна мова є універсальнішою й наочнішою, і я дуже нею захопився.

Я також роблю фотоколажі. Мені цікаво документувати процеси, які потім призводять до чогось іншого. Або мені цікаво просто іноді фантазувати про те, який вигляд могло би мати щось. У мене є відчуття, що потрібно щось зафіксувати, щоби побачити, як воно змінюється. Іноді в такий спосіб постають цікаві теми.

Раніше ти витрачав багато часу на проєкти з конкретною метою. Як змінився твій підхід?

Я просто збираю матеріал, формую з нього архів, щоб потім досліджувати. Останнім часом мене особливо цікавлять маргінес, периферія. Мене рідко цікавлять люди, а більше взаємодія, яка залишається після них. Мене цікавить, як розвиваються міські простори, в чому полягають їхні особливості. Кожного разу, коли я кудись їду, я беру з собою аналогові камери і намагаюся фотографувати.

Над чим ти працюєш останнім часом?

Протягом першого і другого року війни в Україні я, наприклад, фотографував телевізор моєї матері в Придністров'ї і телевізор моєї покійної бабусі. Бабуся дивилася телевізор і повільно всотувала інформацію, бо була дуже самотньою. У неї був перший придністровський канал і перший російський. Поступово вона почала вживати російські слова замість українських. Тому що телебачення говорило з нею більше, ніж ми. У моєї матері, яка ніколи не цікавилась політикою, під впливом телебачення уявлення про Росію було радше позитивне, ніж негативне. Ці два телевізори показували картинку в досить поганій якості – і через те, що отримували сигнал через кімнатну антену, і тому, що були старі. Мені було цікаво спостерігати за цим спотвореним сигналом. Телевізор моєї бабусі інвертував кольори, зелений ставав пурпуровим і пурпурово-зеленим, синій ставав жовтим, а жовтий – синім. Мені було цікаво, як телевізор і медіа впливають на свідомість людей, особливо тих, хто живе на самоті, у своїх будинках чи громадах.
   

Один із фотопроєктів ти вже реалізовував у Придністров'ї. Чи важко було там фотографувати?

Ні. Фотографувати Придністров'я, мабуть, важко, якщо їхати туди і намагатися знайти якусь історію. Це важко, тому що люди не відкриті, коли ти наближаєшся до них як сторонній. Я просто фотографував свою сім'ю і все, що відбувалося довкола них. Я не розглядав це як проєкт, просто приїжджав до сім'ї, і якщо виходило, то фотографував.

Ти все ще часто буваєш у Придністров'ї?

На жаль, рідко, тому що там залишилися тільки моя мама і тітка з чоловіком. Я їжджу туди, бо мушу допомагати мамі. Вона довго жила в Росії, приблизно від 2013 року. Дуже довго жила в Москві та Санкт-Петербурзі. Під час пандемії подумувала повернутися. Пам'ятаю, як вперше зателефонувала мені після початку повномасштабного вторгнення і запитала: «Ну, як ти там?». Я не міг відповісти в такій самій тональності. Чорт, я маю на увазі, до нас саме почали прибувати українські біженці. Я розповідав їй, що відбувається, але в неї не склалося цілісної картини. Адже там, де вона жила, про це не говорили. Вона ніколи не критикувала Росію, була радше (хоч мені й не подобається цей вираз) «середньостатистичною» громадянкою Придністров'я, відповідно – не мала нічого проти Росії. Але коли вона сама там опинилася, почала потроху розуміти, що відбувається. Потім повернулася до Придністров'я і вирішила залишитися. Я намагаюся відвідувати її частіше, але часто в мене не виходить.

Що там змінилося після повномасштабного вторгнення?

Після 2022 року з мого рідного міста Рибниці виїхало багато людей. Власне кажучи, важко назвати це місце містом. За даними перепису населення пізньорадянської епохи там мешкало близько 80 000 осіб. Скільки зараз, не знаю. Люди переїжджають до Тирасполя, столиці Придністров'я. Виїжджають до інших країн, до Кишинева. Тільки той, хто залишився, вважається придністровцем, і його думка має значення. Той, хто залишився, а не такі, як я, – люди, які були не готові жити в такій ситуації і виїхали.

Узимку моя мати зазвичай приїжджає сюди і живе у нас із моєю дружиною Катею. Улітку я мушу її навідувати. І, на жаль, їздити туди можемо тільки ми з братом. Моя дружина не може, бо одного разу її затримали на кордоні з другом, фотографом-документалістом, і вона потрапила до чорного списку журналістів Республіки Молдова. Тепер її взагалі не пускають у Придністров'я. Паскудна робота придністровської спецслужби, мабуть, для статистики. Тому ми навіть не можемо більше збиратися там всією сім'єю. Там панує дивне меланхолійне відчуття: порожні вулиці, жодної людини навколо. Порожній будинок моєї мами, який треба було б відремонтувати. Але вкладати в нього гроші? Ніхто ж не знає, що станеться в майбутньому.
   

Як твій батько потрапив з Афганістану до Молдови?

Він приїхав сюди вчитися, познайомився з моєю мамою і вирішив залишитися. Певну роль у цьому, звісно, зіграла радянська війна в Афганістані, адже до Кишинева він приїхав через кілька років після того, як радянські війська вторглися в Афганістан.

Моє враження таке, що тут, у Кишиневі, люди вільно обирають між російською та румунською мовами.

У Кишиневі – так. Останнім часом набагато вільніше. Раніше дехто казав: не розмовляй зі мною російською, або навпаки: розмовляй зі мною «людською мовою», а не своєю. Свинство з обох боків.

Тобі подобається тут жити? Тут, в цьому районі Ботаніка?

Не знаю… Тут дешево. Загалом усе подорожчало. Я задоволений, але звідси важко добиратися до центру. Це найбільший район у Кишиневі, і найновіший. І найбільш занедбаний.

Коли почалось повномасштабне вторгнення, ти думав про те , що російські війська можуть напасти на Молдову?

У мене була така думка, і я довго не міг заспокоїтись. Подумки вагався між тим, щоб піти в партизани і виїхати в іншу країну. На щастя, нічого не сталося, нам пощастило. Наразі. Ніхто не знає, що буде далі.

Чи є у вас зараз якесь бачення майбутнього? Чи радше все досить туманно?

Я вірю в майбутнє, яке може бути тут. Тому що у мене розвинута уява, або тому що мені не дає спокою моє почуття справедливості. Я вірю в майбутнє, але не бачу етапів, які нас до нього приведуть. На жаль. Я бачу: багато що змінюється, дещо на краще, дещо на гірше. Це таке вирування, але немає поетапного руху до майбутнього. Мовний конфлікт у Молдові вщухає. Дещо відбувається й між країнами регіону: румуни зацікавилися молдованами, молдовани – румунами, болгари – румунами і навпаки тощо. У 2010-х роках зав'язався діалог. У мене в цей час складалося враження, що в регіоні формується відчуття єдності. На жаль, зараз усе зупинилося. Мабуть, надовго.

Що змінюється на гірше?

Багато хто говорить, як тут погано. Це стимулює проросійську опозицію, яка стверджує, буцім ми живемо гірше, ніж раніше, і проєвропейський уряд нічого не досягнув. У мене теж є багато питань до уряду. До уряду, за який я голосував. Але в нас немає реальної опозиції, немає альтернативи, яку можна було б обрати, є або правляча партія або проросійські сили, і це призводить до нездорових процесів. Опозиція зараз – це соціалісти, комуністи та депутати від забороненої партії «Шор». Ці партії просто створюють хаос в інформаційному просторі і розшарпують електорат. Вони не беруть участі в нормальній комунікації.
   

Чи існує в Молдові щось на зразок громадянського суспільства?

Так, і воно стає сильнішим. Я можу помилятися, але мені здається, що воно складається з однієї бульбашки. Громадські ініціативи змінюють невеликі речі, які потрібно міняти, але немає відчуття єдиної спільноти. Я знаю з власного досвіду, скільки тут було ініціатив, громадських, культурних, а також людей, які хотіли щось змінити. Дуже часто бувало так, що людина повністю вигоряла, намагаючись щось зробити. У неї могло виходити чи не виходити, але вона вигоряла і відходила, не передаючи своєї справи іншим людям, які могли би її продовжити. Кишинів ніколи не був центром, місто завжди справляло враження провінції. Якщо ти румуномовний, то їдеш до Бухареста, якщо україномовний чи російськомовний, то теж їдеш далі, якщо космополіт, їдеш будь-куди. Кишинів – це радше такий собі перевантажувальний вузол.

Ти іноді уявляєш собі, що Придністров'я приєднається назад до Молдови?

Іноді так, хоча це і важко. Було б дуже добре, якби це сталося. Зараз такі часи, коли це може відбутися або дуже швидко, або у дуже віддаленій перспективі. Для цього потрібен справжній діалог. Власне кажучи, я – громадянин Придністров'я, як і мій брат, але нас не вважають придністровцями, бо ми там не живемо. Це як гагаузи, які виїхали з Гагаузії. Там залишаються люди, які не хочуть нічого змінювати або втратили волю.

Чи багато людей усе ще виїжджають з Молдови?

Після того, як у 2003 році я приїхав сюди, до Кишинева, коло моїх друзів повністю змінювалося тричі. Бо що чотири-п'ять років мої друзі виїжджали. У якийсь момент я став доволі апатичним. Я повністю занурився в роботу, нікуди, крім роботи, не ходив.

Ці твої друзі виїхали до Європи?

До Росії, Європи, України, Румунії, різних країн. Контакти з ними втрачено. Конкретно це означає: ось є людина, з якою ти знайшов спільну мову, а потім вона зникає. І тоді доводиться шукати когось нового. Рано чи пізно це призводить до апатії.

Ти ніколи не думав про те, щоб виїхати з країни?

Так, постійно про це думав, але я ледачий. Можливо, це не єдина причина, чому не виїжджаю. Мені хочеться побачити, що тут відбуватиметься, як тут усе змінюватиметься. Я не хочу переїжджати кудись, де все готове і пропонується просто долучитися до цього. У таких країнах, як наша, кожному новому поколінню дуже важко знайти себе, тому що немає спадкоємності. Ти не бачиш твердого підґрунтя, на яке можна було би спертися. І мені здається, що це одна з причин, чому я не хочу виїжджати. Щоб не спричинитися до того, що ще хтось поїде звідси. Щоб завдяки моїй присутності хоча б одна, дві, три людини не поїхали. Будь-яка людина, яка покидає свою спільноту, більше не буде її частиною.

Тебе все ще турбує питання ідентичності?

Якщо мене перестане цікавити це питання, це означатиме, що мені набридло життя. Поки є інтерес до життя, має бути й інтерес до ідентичності. Ми, люди, завжди асоціюємо себе з чимось, що для нас важливо. Асоціюємо себе з найпростішими речами: дім, сім'я, країна, батьківщина, мова тощо. У нашому гімні йдеться про румунську мову. Тут живе багато людей, для яких вона не є рідною. Серед них є люди, які живуть тут дуже давно: українці, болгари тощо. Але наш гімн – це ода румунській мові.

Тобто він апелює лише до однієї частини населення?

Так, я не прихильник патріотизму, націоналізму і тому подібних речей, але принаймні гімн міг би бути більш спрямованим на об'єднання. Навіть у Румунії у гімні не співається про румунську мову. Гімн повинен об'єднувати, бути нейтральним.

Коли ти вивчив румунську мову?

Складне питання. Розуміти румунську я почав приблизно в 2010 році. В університеті у мене були заняття з румунської, але це не дуже допомогло. Я фактично вивчив її на вулиці. Мій брат, який також живе тут, досі не розмовляє румунською.

Як би ти описав своє ставлення до України?

Щоразу, коли я приїжджаю в Україну, я відчуваю себе як вдома. Я володію українською, але мені доводиться щоразу заново звикати до неї, адже тут я нею не розмовляю. Україна – це дуже важлива для мене країна, як і її мова. Мої бабуся і дідусь говорили зі мною українською від народження. Мама розмовляла зі мною російською, бо це була мова спілкування в соціумі; українською вона розмовляла тільки зі своїми мамою, батьком та сестрою. П'ять років свого життя я провів в Україні: на початку 1990-х моя сім'я втекла туди, рятуючись від придністровського конфлікту. Мої батьки спочатку намагалися виїхати до Москви, але врешті-решт опинилися в Києві. Потім ми жили в Харкові, потім у Дніпрі та Полтаві. Україна мені ближча за менталітетом, ніж Молдова.

У Кишиневі я з 2003 року, це місто, де я провів більшу частину свого життя. Моя ідентичність більше пов'язана з цим містом, ніж з цією країною, яка взагалі незрозуміло з чого зроблена. Це куточок, залишок, який Радянський Союз чи Росія колись відкусили від чогось, але ми й досі не дійшли до чогось конкретного тут, на цьому маленькому шматочку. І хоча я володію чотирма мовами, жодною з них я не можу ні говорити, ні писати нормально.

Збоку це виглядає цікаво.

Тому що це невирішений конфлікт. У нас немає відчуття спільноти. Хто ми один для одного? Які зв'язки маємо одне з одним? Заради чого, власне кажучи, живемо? Тут не можна помітити жодного націоналізму як такого. Націоналізм існував лише короткий час серед румуномовних молдован. Нас об'єднує не нація, не кордони, нас єднають інші речі. Ми, властиво, вже об'єднані, насамперед завдяки запровадженню безвізового режиму і завдяки тому, що значна частина населення Молдови має румунські паспорти. У минулому румуномовне населення було просто більш відокремленим від Румунії, ніж зараз.

вересень 2024