Останні бурнеші в Албанії  Присягнувши, стати чоловіком

Вони можуть курити, ходити у корчму і лаятися. Також можуть обговорювати проблеми громади, але вони повинні виконувати всю «чоловічу» роботу. Вони останні жінки, які вирішили жити як чоловіки в Албанії і таким чином здобули собі свободу.

Шуке Рамі вісімдесят сім років, і все життя вона прожила як чоловік. У традиційних громадах в диких горах північної Албанії це був єдиний спосіб, за допомогою якого жінка могла забезпечити собі свободу. Часи змінюються, сучасність прийшла навіть у віддалені гірські села. За підрахунками, в Албанії залишилося не більше двадцяти бурнеш – жінок, які присягнулися стати чоловіками. За отриману рівноправність вони заплатили обітницею довічної незайманості. Це рішення було остаточним. Їм не дозволялося закохуватися, одружуватися чи заводити дітей.

Деякі досконало перетворилися на чоловіків. Вони підстригли собі волосся, почали носити чоловічий одяг, курили сигарети, а з часом перейняли типово чоловічі рухи, жести, погойдування під час ходьби. Інші, як і Шуке, продовжували носити традиційний жіночий одяг, хублет. Так було зручніше, Шуке уникла зайвих запитань за соціалізму, коли їй доводилося працювати з жінками в кооперативі. Трансформація з жінки в чоловіка починається не із зовнішності. Жителі північноалбанського села Тет це знають. Шуке отримала право обговорювати з чоловіками серйозні проблеми сільського життя та брати участь у похоронних церемоніях. Жінкам це було заборонено. Коли Шуке розповідає мені цю історію у вітальні традиційного кам’яного будинку, вона піднімає спідницю і вказує на свої шкарпетки. Грубі, плетені, для холодних днів у горах. Наполовину білі, а наполовину чорні. «Білі шкарпетки призначені для чоловіків, чорні або червоні для жінок. Бурнеші носять двоколірні, чорно-білі шкарпетки. Ними я показую, що я бурнеша, якщо хтось випадково не знає».
 

Відтепер ти мій брат

Подорож із найближчого міста Скадару до Тету у 2016 році займала дві з половиною години. Вам потрібен був всюдихід. Асфальт проклали приблизно до половини шляху. Далі продовжувалася запилена, кам'яниста дорога. Сьогодні все по-іншому. Побудували нову асфальтовану дорогу, що привело більше туристів у Тет.

Навколишні гори називають Албанськими Альпами. Життя тут важке навіть влітку. Надто холодно, мала врожайність. Люди завжди більше покладалися на овець, котрих пасли в горах на луках. Взимку випадає сніг та ізолює гірські села від навколишнього світу. Більшість жителів Тету вже відмовились від старого способу життя. На зиму спускаються нижче, в будиночки біля Скадарського озера. Та й влітку тут не нарахуєте більше сотні людей. Майже кожен пропонує проживання туристам у своєму будинку, деякі також транспорт на позашляховику та послуги гірського провідника.

Проте нічого подібного тут не було, коли Шуке була молодою. Її батько пас овець. Його звали Авді Рама, і вони з Шуке мали дуже близькі стосунки. Вона була його єдиною дитиною. Завжди поводилася швидше так, як очікувалося від хлопчика, а не від дівчинки. Допомагала своєму батькові з роботою в горах. «Коли ти помреш, я також помру, так сильно я тебе люблю», – казала йому. Вирішила залишитися в батьківському домі. Вона фактично жила бурнешою з періоду статевого дозрівання. Хоча офіційну присягу дала лише в сорок років. «Ти добре вирішила, краще тобі буде зі мною і з чоловіками», – схвалив її вибір батько.

Поведінка чоловіків щодо Шуке відразу змінилася. «Вони нарешті перестали приходити до нас додому і просити моєї руки», – сміється вона. «Раніше у мене було багато залицяльників. Але оскільки я стала бурнешою, змушені були мене поважати. Навіть Луктома, найбільший сільський баламут і мій найнаполегливіший залицяльник, сказав мені: Шуке, відтепер ти мій брат».
 

Поганий хлопець

Шуке більше не доводилося ходити на пологи та виконувати жіночу роботу. Їй не подобалися сигарети. Більше ракія. Тож сиділа з чоловіками, за звичаєм, за чаркою ракії, та обговорювали проблеми села. Але це було, звісно, ще не все. Частина присяги бурнеші полягала в тому, що вона буде працювати як чоловік. «Більшого чоловіка в селі не було», – констатує тепер Шуке. Їй доводилося виконувати всі чоловічі роботи. Пасти овець в горах, валяти дерева, рубати дрова, ремонтувати хату. Працювала важко і багато. Вона була бурнешою. Ніяких поблажок бути не могло.

З присягою на вічну незайманість, за якою жінки на півночі Албанії, а також у Чорногорії та Косово перетворювалися на чоловіків, вони також отримували право присягати, заробляти гроші та носити зброю. Шуке не потребувала і не хотіла мати зброю. Натомість Пашка Соколі, інша тетська бурнеша, наказала себе поховати з пістолетом і в чоловічому одязі. Вона померла шість років тому. Її кам'яний будинок зараз стоїть замкненим і покинутим. Вони з Шуке були найкращими подругами.

Однак історія Пашки була інакшою. «Її батько помер, мати вийшла заміж за іншого. Пашка залишилась сама. Їй потрібно було носити штани, водити машину і заробляти гроші. У ті часи, в суворо патріархальному суспільстві, було лише одне рішення: стати бурнешою», – пояснює Шуке. Однак додає, що Пашка переодягалася, їй подобалося носити жіночий одяг, а пістолет у неї був для того, щоб фотографуватися, а не стріляти. Кажуть, що в селі віддавали перевагу Шуке, а не Пашці. Пашка була «поганим хлопцем», а Шуке добре ладнала з усіма.

Поступово померли обоє батьків Шуке. Вона постаріла і залишилася б самотньою, якби про неї не подбала сім’я Ндоджо, далекі родичі. Зараз вона живе з ними у великому традиційному кам’яному будинку. Дерев'яна табличка на масивній споруді повідомляє, що будинок побудували в 1733 році. Камінь стійкий до погодних умов і добре зберігає тепло від вогнища. У сім’ї Ндоджо тут (як інакше), є житло для туристів і невеликий бар. На столі обов’язково стоїть ракія, а на стінах – старі фотографії. Одну з них вісімдесят п'ять років тому зробив фотограф з Канади, який блукав місцевими горами. Люди сидять на ньому навколо вогню, а молода жінка Пренде, мати Шуке, тримає на руках дворічну Шуке.

Однак для Шуке є більшим скарбом єдина фотографія її улюбленого батька, яку вона зберегла. Ніжно гладить пальцями кольоровий портрет чоловіка з типовими вусами, показуючи його мені.
 

Шлях до волі

Я запитую Маріє Ндоджову, жінку середнього віку, яка доглядає за Шуке, чи думала вона коли-небудь про те, щоб стати бурнешою. «Ніколи!» – відповідає рішуче. «Це дуже важке життя. Ви повинні виконувати всю чоловічу роботу. Це важка робота. Я вважаю, що жінкам тут все-таки легше. До того ж бурнеша залишиться самотньою. У неї не повинно бути ні чоловіка, ні сім'ї. На старість її нікому доглядати. Що сталося б із Шуке, якби ми її не взяли до себе? Як би вона жила сама? А якщо б захворіла чи була повністю безвладною?»

Однак Шуке з усмішкою стверджує, що жодного разу не пошкодувала про своє рішення.
 
Деякі люди неправильно його розуміють. Вони пов'язують це з сексуальністю. Причому це культурне питання. У традиційній громаді, де більшість прав належала тільки чоловікові, це був єдиний спосіб вирішити ситуацію, якщо в сім'ї не залишилося жодного чоловіка. Жінка не могла стати главою сім'ї. Але вона могла перетворитися на чоловіка. І відтоді всі мали поважати її як чоловіка. Це почалося десь у ХV столітті. Поступово цим правом почали користуватися жінки, які не бажали виходити заміж, але хотіли ухвалювати рішення самостійно. Також це був єдиний спосіб уникнути шлюбу за домовленістю; дітей часто сватали їхні батьки ще малими, іноді ще навіть до того, як вони були зачаті, уже знаючи, що в майбутньому вони хочуть приєднатися до іншої сім'ї, завдяки шлюбу між своїми дітьми. Одна із найвідоміших борців за свободу на Балканах, Трінге Смайлі, яка жила з 1880 по 1917 рік і боролася проти панування Османської імперії в Албанії, також прийняла обітницю невинності та стала бурнешою. Лише після цього вона приєдналася до повстанців. Вже в чоловічому одязі і зі зброєю в руках.

Однак нових бурнеш у Теті немає. Наймолодшим в Албанії вже за п'ятдесят. Часи змінилися. Навіть дівчата з гір носять штани, навчаються, працюють, заробляють гроші. Чоловік не ухвалює рішень за них. Хоча світ все ще не зовсім однаковий для чоловіків і жінок, старі правила більше не діють. Інститут бурнеш втратив своє значення. Залишилося лише кілька останніх жінок, які присягнули і стали чоловіками, щоб жити вільно.
 

Жіноче та чоловіче ім’я

Через шість років після зустрічі з Шуке у віддаленому гірському селі, Діана Ракіпі йде навпроти мене по площі відомого приморського курорту Дюррес. Висока, струнка, у військовому береті з албанським орлом, піджаку та краватці. У неї усміхнені очі та міцний стиск руки. Вона воліє називати себе Лалі. Ім'я, яке прийняла багато років тому разом із присягою.

У приморському місті вона очевидно знаменитість. З нею вітаються перехожі, чоловіки хочуть потиснути руку. Здалеку кричать – Діана чи Лалі. Вона не гнівається і однаково реагує як на чоловіче, так і на жіноче ім’я. Хоча сама про себе говорить як про «нього».

Деяким чоловікам на вулиці запропонує сигарету; приймаючи її, вони схиляють голову, а другу руку кладуть собі на груди на знак поваги та вдячності. З іншими фотографується. З черговими обмінюється кількома реченнями. Курить при цьому одну за другою. Подібно до того, як на фотографіях інших бурнеш видно, що вони перейняли «чоловічий» стиль ходьби, рухи і міміку, Діана також чудово адаптувалася. У певному сенсі вона шоумен. У Дюрресі бере участь у всіх великих заходах, любить привертати до себе увагу, що йому явно подобається.
 
Зупиняємось в кав'ярні. У селі Тропоє, де сімдесят три роки тому народилася Діана, пити каву та ракію було дозволено лише чоловікам. І бурнешам. Відколи присягли, вони також могли відвідувати кафе, палити та вживати алкоголь.

«Я не стала бурнешою», – виправляє моє запитання Діана. «Я завжди була нею. Це йде від моєї сутності. Завжди так поводилася і завжди виконувала роботу по дому, яку виконують чоловіки та бурнеші. Я була чесною із собою». Старший брат Діани помер ще до її народження. Коли потім доля послала батькам доньку, вона стала своєрідною заміною їхньому загиблому синові. Казали, що замість нього Бог послав їм Діану. Навіть її батько завжди ставився до неї більше як до хлопця, ніж до дівчини. В школу ходила в штанах, грала з хлопцями у футбол і вступала в їхні банди. Стверджує, що завжди при цьому захищала дівчат, якщо їх хтось кривдив. Від хлопців вона відрізнялася лише довгим волоссям. Коли їй виповнилося сімнадцять, вона його відрізала і сказала батькові, що збирається присягти і стати бурнешою. «Так я здобула свободу», – каже вона. Свободу палити, вживати алкоголь, лаятися, обговорювати з чоловіками проблеми сільської громади. Але головне – ухвалювати рішення щодо свого життя. Хлопці приходили до неї, якщо їм подобалася дівчина, і вона була посередником у контакті. Але в будь-якій суперечці завжди ставала на бік жінки і завжди закликала друзів-чоловіків давати своїм дружинам і донькам більше свободи.

Фотографія в паспорті

«Традиція бурнеш не була відображена в албанських законах» – пояснює Діана. – «Я все життя борюсь за її збереження. Навіть у часи тоталітаризму, коли влада закривала церкви та мечеті, а релігії були поза законом». Тоді Діана так запекло боролася за свою ідентичність, що комуністична влада зрештою здалась... і дозволила їй піти в армію. Спогадом про ті часи є невід’ємний берет, який носить на голові. Вона навчала новобранців, і нібито всі її сприймали як чоловіка. Відповідно до традиції з Албанських гір. От тільки в документах досі вказано лише її жіночу ідентичність. Вона зі сміхом описує нещодавню поїздку до Італії, коли на паспортному контролі спантеличений поліцейський переводив погляд з фотографії на її документах на її обличчя, не знаючи, що йому робити.

Цікаво, що в сильно гомофобному албанському суспільстві навіть бурнеші не ставляться з розумінням до сексуальних меншин і трансгендерів. Кажуть, що це неприродньо, Бог не хоче таких людей, а чоловікам, які хочуть перевдягатися за жінок, такі ідеї треба вибивати з голови палицею. Бурнеша, нібито, навпаки не заперечує своєї фізичної жіночності та тіла, яке вона отримала від Бога. Чоловіком вона є, мовляв, більше духом. Причому це не просто її егоїстичне рішення. При ньому завжди був важливий аспект сім'ї, якій в першу чергу мала служити бурнеша, якщо не було іншого виходу і не було родича чоловічої статі, який був би уповноважений ухвалювати важливі рішення. «Нині нічого подібного вже не потрібно», – каже Діана. – «Це був би винятково егоїстичний вибір».

Окрім роботи, Діана завжди любила фотографувати, малювати та різьбити по дереву. Свій перший фотоапарат вона отримала, коли їй було двадцять шість років. На пенсії до захоплень додалася риболовля. Любить природу і будь-яке спілкування з нею дарує красу і спокій її душі. А любов? «У кожного якась є, вона може бути добре захована у його серці все життя і оточення про це не знає. Все необхідне мені дає природа. Яка любов може бути більшою?»

жовтень 2024