Словацький синдром жертви  Наша нація страждає як ніхто! Хто більше?

«Ми народ голубиний
ніхто нічого нам не зичить.
Кожен на нас просто кричить
одним словом це...
... про нас.
Цим ми відомі».

Мабуть, жодна інша робота не описує почуття словацької скривдженості так досконало, і водночас, на такій маленькій площині, як текст пісні «Ми» Ярослава Філіпи, написаний Міланом Ласіцою. Ми, словаки, змогли піднести самовіктимізацію до національної стратегії, за допомогою якої протистоїмо не лише викликам складного світу, але й голосу колективної свідомості.

Ми заглибились у тему віктимності в інтерв’ю із соціологом Міхалом Вашечкою, який стверджує, що навіть у цьому ми не виняткові.

Нинішні політичні події у Словаччині виглядають як реванш правлячої партії, яка демонтує демократичні інституції під оплески своїх виборців. Весь час перед виборами вони прикидалися жертвами гігантської змови. З цим наративом і виграли їх.

Так, прикидатися жертвою є частиною стратегії багатьох, як на індивідуальному, так і на груповому рівні. Коли ти стаєш жертвою, тобі надається можливість зробити те, чого зазвичай не зміг би зробити. Оскільки ти лише захищаєшся, ти загнаний у кут, ти маєш право на агресивну поведінку, на жорстокість. Ми як жертви можемо, і більше ніхто!

Словаки часто вважають себе «нацією голубів» і водночас тими, хто «страждав під тисячолітнім гнобленням». Ми засвоїли цю ідею таким чином, що вона стала частиною національної ідентичності багатьох словаків.

Це один із ключових самостереотипів словаків. Сюди також відноситься міф про те, що словаки ніколи ні на кого не нападали. Однак це неправда. Наприклад, 1 вересня 1939 року словацька армія разом з німецькою вторглася до Польщі, і словаки, таким чином, були єдиною державою-союзником нацистської Німеччини на початку Другої світової війни. Або в червні 1941 року армія Словацької держави разом з вермахтом вторглася в Радянський Союз, словацька авіація бомбила позиції в Україні, зайняла Маріуполь і захопила Ростов-на-Дону.

Брехня часто служить для того, щоби зробити зі себе жертву, чи не так?

Брехня, напівправда та різні міфології. А заодно достатньо було б замислитися над деякими міфами. Зрештою, як словаки могли тисячу років бути гнобленими угорцями, коли вони навіть у XVIII столітті не знали, що вони угорці? До того часу не відбувся процес соціального будівництва сучасної угорської нації, чи як сказали б націоналісти – національного відродження. Шляхта в Угорщині розмовляла переважно латинською мовою до XVIII століття. Їм щиро було байдуже, хто їхні піддані і якою мовою вони говорять. Понад усе вони повинні були добре працювати в полі, адже були кріпаками. Гноблення тут, звичайно, було, але класове, точно не етнічне. Це докорінно змінилося лише в XIX столітті, протягом останніх 50 років існування Угорщини. До того часу правомірно говорити про підлеглий статус кріпаків в Угорщині.

Що ще словаки витісняють зі своєї історичної пам’яті, бо це суперечить образу нації, яку постійно несправедливо гноблять?

Тут був створений міф про злодія Яношика, який навіть став символом країни. Він насправді був найманцем. Спочатку воював на боці Ракоці проти Відня. Після того, як потрапив у полон, змінив бік і воював проти Ракоці. Переставши воювати, почав красти. Виявляється, бідолашним людям він теж не дуже віддавав «грабіжницьку здобич». Відповідно до записів, очевидно, подарував каблучку жінці лише тому, що зацікавився нею. Тож ми пам’ятаємо міф про те, що він був бандитом, який забирав у багатих і віддавав бідним, але той факт, що повстання Бочкая, Тьоколі чи обох Ракоці також є нашою словацькою історією, ми вже не пам’ятаємо.

 

Тож не так важливо те, що було насправді, як те, що запам’яталося і як до цього повертається нація?

Саме так. Реальність не так важлива, як сприйняття реальності. Важливими є способи запам'ятовування, нагадування, звернення чи, навпаки, забування чи навіть колективної амнезії. Конкретні речі, які підходять, підносяться до небес. А що не підходить, те забувається. Наведу приклад.

Багато людей у Словаччині та навіть у самій Братиславі не підозрюють, що будівля Університетської бібліотеки на вулиці Міхальській у Братиславі була резиденцією угорського парламенту до 1848 року. Звісно, угорські туристи про це знають. На цьому будинку є меморіальна дошка, яка нагадує про те, як Людовіт Штур виступав тут як депутат парламенту на користь словацького народу. Це конкретна інформація одного дня, коли він протистояв депутату Лайошу Кошуту в парламенті. Що добре. Однак невдовзі після цього в цьому самому місті, тобто в Пожоні (Братиславі), по дорозі з цього парламенту, саме Кошут проголосив республіку й офіційно поклав край феодалізму в Угорщині. Абсолютно ключова подія, пов’язана з цим простором: феодалізм закінчується, настає час вільного суспільства! Fraternité, Égalité, Liberté! Революція почалася не в Будапешті, а в Пожоні. Втім ми б не знайшли відповідної дошки. Вона була демонтована у 1919 році. Словаки не знають цього ширшого контексту, вони по-різному формують свою історію.

Тож ми розгортаємо власну історію на основі дуже вибіркового та вивіреного сприйняття фактів.

І це дуже небезпечно. Однак словаки не єдині, хто вважає себе перманентними жертвами. Класичний випадок – серби. Вони навіть свою державність виводять із програної битви з османським військом на Косовому полі. З тих пір у них існує традиція, що там, де серце сербської нації, де, згідно з міфологією, починається сербська історія, там сербів зрадили і розбили. Там сербського вовка поранили! А поранений вовк може все, адже він захищається.

Важливою частиною їхньої історії є пояснення, чому вони програли. Причиною мала стати зрада частини сербської знаті, своїх. З цього випливає пошук внутрішнього ворога, якого фактично шукають досі. Занепад, у якому сьогодні опинилася Сербія, є прямим результатом постійного видавання себе чиєюсь жертвою. Вони втопилися в цьому.
   

Перейдемо до сусідніх поляків.

Неспокійна історія Польщі породила вистражданий міф, який дійшов до абсурду: Польща як Христос народів. Давайте тільки уявимо! Нація, яка спільно страждає, як страждав Христос на хресті. Як він страждав за всіх, хто був після нього, поляки вірили, що вони страждали за всю Європу. І це не звичайна жертва! Це небезпечно, тому що коли ви видаєте щось подібне, все дозволено. На жаль, навіть об'єктивні події ХХ століття підтвердили їхнє відчуття, що ніхто не був такою жертвою, як вони. Крім того, вони почали відчувати, що ніхто не хоче визнавати їхні страждання. Таке ставлення логічно призводить до переконання, що існує певний тип змови проти вашої групи. Весь світ об’єднався, щоби перемогти вас.

Це відчуття живе і серед словацьких націоналістів.

Так. Вони також підтверджують, що в світі діють гегемонні сили, які роблять усе, щоб наша молода Словаччина не досягла успіху. Ось тут і виявляється, що віктимологія чудово підходить для пояснення та захисту власних невдач.

На мій погляд, у Словаччині не буде успіху в найближчі роки, і через її внутрішню політику Словаччину багато хто критикуватиме. Тож ми зможемо спостерігати, як подібні пояснення надходитимуть знову. Нас хочуть покарати за нашу думку!

Хіба ми вже не бачимо натяків на це?

Звичайно, вони завжди кажуть: ми маємо свою думку щодо війни в Україні, їм це не подобається, і побачите, як вони нас за це каратимуть! І цього буде більшати. Типовим явищем для цих груп є підтвердження того, що проблема не в них.

Які це має наслідки?

Небезпека такого ставлення полягає в тому, що коли ви переконалися, що з вами все в порядку, ви, звичайно, нічого не змінюватимете. Ви робите щось об'єктивно неправильно і зазнаєте невдачі. Однак у своїй невдачі ви звинуватите зовнішні фактори.

Це про те, як по-різному люди бачать світ. Відповідно до того, як ми складаємо рівняння атрибуції, як ми пояснюємо навколишній світ, соціальна психологія розрізняє дві групи – інтерналістів і екстерналістів. Коли люди з першої групи зазнають невдач, вони пояснюють це тим, що вони самі зробили помилку і наступного разу повинні зробити краще. Екстерналісти бачать причини поза собою. І таке сприйняття вони мають у всьому. В особистому житті, а також у більш широких соціальних питаннях.

У нас був прем’єр-міністр, а потім міністр фінансів, який травмував більшість населення своїм підходом.

Так. Всі робили все проти нього, він все робив добре – так він це представляє досі. Матовіч є класичним прикладом екстерналіста.

Як політики працюють із феноменом віктимності? Чи можуть вони продумано підтримувати ідентичність жертви в суспільстві для досягнення своїх цілей?

Я б тут розділяв. Звичайно, є люди з хорошими знаннями маркетингових комунікацій, які діють на основі психологічних досліджень тощо. Однак не варто за всім вбачати свідомий маніпулятивний намір. Деякі люди просто справжні конспірологи, екстерналісти, які щиро вважають себе та своє оточення жертвами. Маніпульовані власною свідомістю, вони далі маніпулюють своїм оточенням. Але це не завжди може бути свідомим.

Отже, чи можемо ми дійти до місця в житті кожного, де вони зазнали певного роду утисків? Звідки, наприклад, у нього в ранньому дитинстві виникла психічна травма, яка в дорослому віці проявляється як підсвідома віра в те, що інші люди, а може, навіть і вся дійсність становлять для нього загрозу?

Я вважаю ці психологічні пояснення абсолютно слушними. Нам навіть не потрібно знати про багато наших травм, чи витісняли ми їх. Щасливіші з нас дізнаються про це через роки, насправді лише в пізньому дорослому віці. Іноді ми можемо бути дуже здивовані тим, що на нас вплинуло.

Ми можемо знайти групи, які насправді зазнали реального гноблення, але сприйняли свій досвід конструктивно, тобто інтерналістично?

Після важких, травматичних переживань, це більше про розуміння та рефлексивність. Тут ми підходимо до теми примирення, в даному випадку примирення з собою, зі своїм минулим. У Європі найкращим прикладом цього є німці після Другої світової війни. Їм знадобилося багато часу, і це цілком зрозуміло, але сьогодні німці не тільки змирилися з усіма жахливими речами, які вони зробили в минулому у всій Європі; вони змогли пробачити навіть собі. Водночас подолали період самокатування. Наприкінці 1960-х молоді німці питали своїх батьків, що вони насправді робили під час війни, і це викликало великий гнів. Сьогодні його вже немає. Німецьке суспільство змогло впоратися з собою. Однак це дуже особлива історія.
   

Німці могли бути страшено скривдженими за те, що союзники бомбардували їх наприкінці війни...

Вони й були! І вони втратили великі території, які вважали своїми, або об’єктивно дуже довго були німецькими. Але вони змогли це подолати й піти далі. Інші в Центральній Європі не змогли це зробити. Хорвати, угорці, австрійці, словаки і навіть поляки. Думка про те, що поляки також були на боці зла, що в 1941 році вони теж вбивали євреїв, для багатьох поляків є абсолютно неприйнятною історією. Так само чимало словаків не можуть визнати, що словацький парламент і уряд відправили на смерть десятки тисяч своїх громадян.

Як це опрацювати?

Нам потрібно бути благороднішими. Це був 1965 рік, коли польські єпископи звернулися до німецьких католицьких єпископів і до всього німецького народу: «Ми прощаємо вам і просимо прощення». У Польщі була велика дискусія. Що, ми повинні просити пробачення? Адже постраждали ми! — лунали голоси. Але саме це і є шлях до взаємного прощення і зцілення.

Франтішек Міклошко спробував щось подібне у словацько-угорських відносинах, коли у 2005 році вибачився перед угорцями за примусове виселення після війни. Незважаючи на те, що він робив це в доброму християнському дусі, його не дуже зрозуміли в Словаччині. На нього виллявся ківш хейту.

Критики сприйняли це як прояв слабкості?

Саме так. Мовляв, хто і що має нам пробачати? Водночас, саме в цьому сила! Мене вражає те, що люди, які формально сповідують християнство, не розуміють виміру цього послання. Зрештою, сила прощення походить безпосередньо від вчення Ісуса.

Але прощати можуть тільки сильні, чи не так? Адже ми чіпляємося зубами і нігтями за свою слабкість і вдаємо, що вона наша сила.

Ми чіпляємося за відчуття, що ми все ще жертви. А особистість жертви, коли справжнє гноблення припинилося, тільки слабкі скоріш за все триматимуться такої позиції. Коли ти впевнений і відчуваєш себе сильним, ти перестаєш бути жертвою. Навпаки, ви врівноважені між собою та своїм оточенням. У вас більше немає причин ставати жертвою, навіть якщо вам було завдано будь-якої шкоди в минулому. Ви навіть можете бути підсилені.

Наприклад, ірландці були жертвами англійської політики в 19 столітті, вони пройшли через усілякі речі. Що ж, тепер вони це продемонстрували, обійшовши Великобританію за ВВП на душу населення. Ось реакція жертви, яка відокремилася від ідентичності жертви.

Але іноді буває непросто розрізнити, хто є жертвою. Трапляється, що справжніх жертв кривдник описує як тих, хто штучно ставить себе в роль жертви. Це могло б стосуватися, наприклад, ЛГБТІ людей в контрасті зі звинуваченнями у так званій гендерній ідеології. Що ви про це думаєте?

Це щось зовсім інше. Тут ставиться під сумнів реальна жертва. Це також трапляється з жінками, які стають жертвами ґвалтівників.

І навпаки, багато чоловіків почуваються жертвами після ініціативи #MeToo. Тому що вони не можуть просто ляснути жінку по дупі.

Тому що я більше не можу бути справжнім жінконенависником, як мій дід! (сміється). Але ось ми з іншою історією. Питання тут у тому, які можливості має реальна жертва довести, що вона дійсно є жертвою. Які кроки вона повинна зробити і що дозволено, якщо її допитують або применшують, що вона є жертвою. Приклад – афроамериканці у США.

Щоправда, таке допитування є надзвичайно болючим для справжньої жертви. Тому що визнання того, що жертва була жертвою, – це психологічний початок можливості повернутися до природного стану. Щоб вона зцілилася від травми, яка об’єктивно трапилася з людиною чи групою. Травма може перерости в патологію, яка передається майбутнім поколінням на суспільному рівні.

Це повертає нас до поляків. Чи дійсно світ не хотів визнавати, що вони справді страждали?

Почасти він дуже не хотів в цьому зізнаватися полякам, це дивна історія. Так, Польща дійсно постраждала, саме на її території загинуло найбільше людей, насамперед євреїв у таборах смерті. Проте люди в Югославії також зазнали величезних страждань. Люди в Білорусі чи Україні пережили ще більше страждань. Але сперечатися і змагатися, хто більше постраждав під час війни, за своєю суттю соромно.

Навпаки, потрібно бути чутливим до того, чому передаються почуття жертви та як ними зловживають. Завжди настає момент, коли почуттям образи починають зловживати.

Наприклад, у сучасній історії Польщі є тільки одна трагічніша річ, ніж авіакатастрофа з Лехом Качиньським і значною частиною керівництва польської держави.

Що це було?

Цією подією неймовірно трагічних масштабів згодом зловживали протягом наступних десяти років. Була створена історія, де немає зниклих жертв, велика змова світових гегемонів і Дональда Туска, і Путіна проти Республіки Польща. Завдяки цій історії PIS залишається при владі досі. Вони зробили Польщу жертвою, а запропонована історія значно перевершила те, що сталося насправді.

Водночас розслідування показало, що жодних ознак змови не було – це був просто нещасний випадок, у якому зіткнулися кілька негативних факторів. Опозиція, яка зараз перемогла на виборах, назвала згадану міфологію катинською брехнею. Як і російська брехня про вбивство польської еліти Червоною армією під час Другої світової війни, коли вони стверджували, що це зробили німці. Незважаючи на систематичні брехні, усі в Польщі знали, що це неправда. Як і після падіння урядового літака. Деякі польські еліти почали підтримувати синдром жертви, стверджуючи, що як колись убивали в Катині, так вбиватимуть знову.
   

Чи є у Словаччині групи, які зазнають пригнобленості та яким загрожує використання їхніх страждань у деструктивний спосіб?

Так. Це, наприклад, так звана ромська тема. Це ще не помітно, але чимало з майбутніх ромських лідерів рішуче розвиватимуть тему ромів як жертв – і вони частково матимуть рацію. Проблема буде в тому, що вони почнуть розвивати його в кривих контурах. Вони почуватимуться настільки жертвами, що не дозволять обговорювати, чи існують інші чинники, такі як власна відповідальність. Такої дискусії не буде. Щоразу, коли суспільство чесно відкриває гарячу тему і її починають обговорювати активісти, науковці тощо, відкривається простір для тих, хто починає «торгувати» цією темою.

Яка тут мета?

Зайти на цій темі на шлях до влади. Чим більше емоцій ви вносите в дискусію і поляризуєте тему, навіть використовуючи не зовсім правдиві твердження, тим більше ви можете маніпулювати людьми. Це також відбуватиметься через накопичену стигматизацію та різні форми дискримінації в ромському середовищі через покоління. І десь випускається клапан. Я вважаю це структурно передбачуваним і неминучим.

На даний момент найбільше в Європі страждають українці, тепер вони однозначно жертви агресора. У майбутньому, коли вони будуть частиною Європейського Союзу, чи зможуть вони конструктивно сприймати свою нинішню долю?

Для них буде дуже спокусливо прийняти ідентичність жертви, особливо коли вони зіткнуться з власними невдачами. Синдром жертви є проблематичним саме тому, що він не тільки відображає щось реальне, але й дуже добре вміє захищати власні невдачі. Адже такий міф був прийнятий Радянським Союзом після Другої світової війни. «Ми винесли найбільший тягар війни. Величезна кількість наших вояків полягла на вашій території. Ми вас визволили, ми пожертвували собою заради вас», — таким був їхній аргумент, чому вони мали право захоплювати території інших держав, у тому числі Чехословаччини, і створювати з них свої сателіти. І в певній формі росіяни повторюють це донині.

Я чітко усвідомлюю деструктивність самовіктимізації. Яке ставлення може захистити нації чи інші групи від потрапляння в цю пастку?

Найголовніше – це рефлексивність до себе та власної історії. Треба бути благородним. І не бути заперечним до тих, хто зазначатиме, що все складніше, ніж нам може хотітися.

 

жовтень 2024