Нон-фікшн/біографії
Франц Кафка: єврей, чех, німець, жук
Літературна критикиня Богдана Романцова — про біографію Франца Кафки, написану німецьким біографом Алоїзом Принцом і перекладену українською Роксоляною Свято, що незабаром вийде друком у видавництві «Темпора».
Франц Кафка — не просто відомий письменник-модерніст, а втілення всього абсурдного і печального досвіду, який випадає на людську долю. Він ніби знає, як це — викликати сантехніка через ЖКХ, замінити втрачений паспорт, жити в 90-ті в Україні і говорити з бабусями, які забороняють тобі стрибати на скакалці у сквері. Жодного разу не побувавши в радянському союзі, Кафка передчув атмосферу kafkaesque, яка там панувала. Померши за 15 років до початку Другої світової війни, поставив діагноз тоталітарному режиму, що пануватиме у Німеччині й знищить його сестер у концтаборах.
Мені подобається думати, що біографія Кафки робить життя кожного з нас трохи стерпнішим, навіть у довгі блекаути, навіть поруч із довбанутим сусідом-маніяком. Адже хай які неприємності в нас трапляються, завжди є Кафка, якому трохи гірше. Або який бодай зрозуміє нас.
Кафка народився не в тому місці й не в той час. Ніяк не міг визначити, хто ж він: чех, єврей, або й узагалі німець. Працював на роботі, яку ненавидів, хай туди й не треба було діставатися київською маршруткою. Ввійшов в історію як найвідоміший у світі страховий агент, втім, за життя його ніхто не впізнавав. Був типовим офісним планктоном, що носить на роботу тоненький бутерброд із сиром. Мав жахливі стосунки з батьком, від якого все життя морально, а довгий час і фінансово залежав. Тричі був заручений, при цьому двічі — з однією жінкою, якій чомусь здалося, що повернутися до Франца — то добра ідея. Хворів на мігрені, туберкульоз, шлункові захворювання, а ще мав іпохондрію, тому навіть у нетривалі періоди здоров’я знаходив у себе нові й нові недуги. Все життя жив дуже скромно, так і не навчившись заробляти власним талантом. Не дістав визнання, хоча видавці мало не виривали тексти у нього з рук. Не дотримувався дедлайнів, адже боявся публікації й остаточної редакції власних творів. Провалював публічні читання, бо аудиторія була не готова до його жорстокої прози. Помер у 40, заливши по собі три незакінчені романи, кількадесят оповідань, листи, щоденники й чорну діру в європейській літературі. Після смерті Францові теж не поталанило: поховали його у родинній могилі на празькому кладовищі. Батька поруч не вдалося уникнути навіть по той бік життя.
Від ранньої юності й до останнього дня Кафка писав, а просто перед смертю попросив свою дівчину Дору Діамант і найліпшого друга Макса Брода спалити майже всі рукописи. Добре, що з Брода виявився поганий друг.
Ми чимало знаємо про тексти Кафки, але якою людиною він був? Невдовзі у видавництві «Темпора» вийде книжка «На порозі щастя. Біографія Франца Кафки». Автор — німецький дослідник Алоїз Принц, переклад — незрівнянної Роксоляни Свято.
Та зазирнімо за лаштунки ще до прем’єри, аби дізнатися про життя Франца, зокрема його любовні історії. Чому саме про них? Бо жінки, безумовно, формували і впливали на модерніста дужче від чоловіків: від лемберзької акторки Мані Чіссік до сестер і, звісно, коханих.
Почнімо з декорацій.
Друга половина ХІХ століття — це децентрація Австро-Угорщини. Празька агломерація набуває статусу одного з промислових центрів імперії. Фабрики і виробництва виростають у передмісті, як гриби після дощу (одним із азбестових заводів пізніше керуватиме і сім’я Кафок). У 70-ті роки ХІХ століття чехи здобувають дрібку прав, здебільшого номінальних. За окремими територіями визнано право на самоуправління, у школах вчать чеську, в місті працює кілька чеськомовних театрів. В університетах і школах обов’язково викладають обидві мови, але німецька у пріоритеті. У 1882 році Празький університет ділиться на чеську і німецьку частини — звичайно, навчатися на німецькій престижніше. І хоча у рік народження Кафки чехи мають у земському сеймі більшість, високих посад могли домогтися хіба німецькомовні містяни з проімперськими поглядами.
Дитинство Франца навряд можна назвати щасливим, і це видно з фотографій: худий серйозний Франц із коником, із сестрами, сам. Майже ніколи не усміхається. Хворобливий, інтровертний хлопчик викликає у свого батька-бізнесмена Германа хіба роздратування. Ну який із нього продовжувач професії, як він керуватиме галантерейним бізнесом, якщо навіть пів літра пива і стейк не здатен спожити на перемовинах? Сім’ю маленького Франца не назвеш неблагополучною, як на ті часи: тато ніколи не бив дітей, а родинний бізнес повсякчас розширювався. Однак і щасливими діти Германа не були. Їхній батько часто змінює ідентичності: від чеського націоналіста до німецького бюргера — залежно від того, що входить у моду, — і щоразу до цього доводиться пристосовуватися. А ще Кафка-старший пашить здоров’ям, і навіть коли лікар виявляє у нього хворобу серця, не дуже тим переймається.
Макс Брод у біографії «В’язень абсолюту» згадує про Францову матір як про жінку, що завжди лишалася в тіні чоловіка, широкоплечого сина кошерного м’ясника. Справді, всі Германові предки були «велетнями» — високими людьми з грубими рисами обличчя і руками-лопатами. Здебільшого Кафки займалися тяжкою фізичною працею, тож Герман пишався, що вибився у підприємці. Тоді як у багатому єврейському роді тихої Юлії Леві траплялися мудреці, хасиди і мандрівники. Юлія ходить на роботу в крамницю разом із чоловіком, а ввечері вони грають у карти. Герман завжди виграє.
Символом культурної стратифікації у цей час є празький Град — імператорська резиденція на горі, де імператор ніколи й не мешкав, коли не рахувати дивакуватого Рудольфа ІІ. Виколота точка, місце порожньої влади, яку здійснюють самі підлеглі, — саме цей образ стане центральним у головному романі Кафки «Замок».
Культурне життя міста розділене на три річища — німецьке, єврейське і чеське. Звичайно, у німців вибір ширший: два найкращі театри, університет, концертна зала і декілька газет. У чехів — надія на так зване «чеське відродження». Література мовою їдиш лишається десь на маргінесах, із авторами, які нею пишуть, не підтримують зв’язок навіть порядні чехи. Єдине місце, де всі культури перетинаються, — місцеві богемні кафе, наприклад «Лувр», де збираються журналісти, чи «Монмартр», куди ходять геть усі.
Саме в «Монмартрі» вперше у Празі станцювали танго — розпусний танок, що добре вписався в інтер’єр: стеля кафе була розписана еротичними малюнками. У центрі приміщення й досі розташований дерев’яний бар, за яким зазвичай сиділи Еґон Ервін Кіш — мандрівник і «рейсинг-репортер», як він себе називав, а ще драматург-експресіоніст Еміль Артур Лонґен. Макс Брод із Францом Кафкою, як правило, обирали непомітний стіл у кутку. Франц пив шоколад або содову і майже не вживав алкоголю. В біографії Принца ми зустрічаємо його юним і закомплексованим, саме періоду «Монмартру». Він живе з батьками й сестрами і мріє вирватися із Праги бодай кудись.
Закінчивши празький Карлів університет у 1906 році, доктор юриспруденції Франц Кафка змушений протягом року проходити стажування у земельному суді. Літо 1907-го, останнє вільне літо між студентським і дорослим життям, юнак проводить у Трієсті у свого дядька лікаря Зіґфріда Леві. Тут він пише коротку прозу, зокрема оповідання «Весільні приготування в селі», адже тільки література «виправдовує існування».
Невдовзі Кафка влаштовується на посаду чиновника в Агентстві зі страхування робітників від нещасних випадків. Регулярно їздить у відрядження на підприємства і дивується, що за таку нудну й монотонну роботу платять. Принц докладно описує епізод, у якому Кафку запрошують на вечерю до начальника у зв’язку з підвищенням. Та замість виголосити подячну промову Кафка вибухає істеричним сміхом, який поступово підхоплюють колеги. Вечір перетворюється на п’єсу абсурду.
Утім, навіть на нудній роботі бувають вихідні. Тоді Франц кличе свого найкращого друга Макса Брода поїхати потягом в одне із сусідніх містечок, де можна погуляти і, звісно, познайомитися з дівчатами. Історія дорослішання Франца завжди корелює з історією виховання почуттів.
Перша і головна жінка в житті Кафки — звичайно, його мама Юлія. У щоденниках Кафка протиставляє дві сімейні лінії: сильних, самовдоволених, завзятих Кафок і чутливих, занепокоєних Леві. У «Листі до батька», на який завжди покликаються біографи Кафки, той називає себе Леві лише з дещицею Кафок. Крім мами, Франц спілкується з молодшими сестрами: Еллі, Валлі та Оттлою. Остання була йому найближча: з дитинства він часто зачиняється з Оттлою в кімнаті й обговорює батьків, плани і мрії. Пізніше Франц підтримає Оттлине рішення вийти заміж за чеського католика Йозефа Давида, попри нерозуміння і неприйняття цього вибору Германом Кафкою. Саме Оттла стає прототипом сестри головного героя «Перевтілення».
У селі в дядька Франц знайомиться із 19-літньою Гедвіґою Вайлер із Відня. У листах він описує її як надокучливу панянку, що вимагає уваги, тоді як сам Кафка воліє гуляти, валятися в траві і робити нотатки у щоденнику. Та пізніше він у неї все ж закохається. Перехід від «о, яка неприємна дівчина» до «я її кохаю» і «нам не судилося бути разом» — постійна схема стосунків письменника мало не з усіма його жінками.
У серпні 1912 Кафка приходить на вечерю до Макса Брода і там зустрічає Феліцію Бауер. Уже за кілька годин він пропонує гості поїхати разом у Палестину. І Феліція неочікувано погоджується. Звісно, ніхто нікуди не поїде, але саме рішуча жінка «з кістлявим обличчям», як її спочатку описав Франц, зрештою зіграє в його житті одну з головних ролей.
Кафка починає писати Феліції у Берлін листи, у яких ділиться своїми переживаннями. Одного разу навіть надсилає власний портрет. Феліція вкладає його у медальйон, і за декілька місяців пара вже думає про можливе одруження. Єдина проблема: для цього доведеться зустрітися, а Кафка воліє зберігати відстань. Феліція теж не завжди знаходить час на Франца: вона на доброму рахунку в фірмі, де працює, і часто їздить на виставки, де продає парлографи — предок сучасного диктофону. Бауер будує кар’єру, але заради коханого страхувальника (його письменництво дівчина сприймає не надто серйозно) готова покинути роботу. Вони будуть заручені двічі. Вперше союз зруйнує подруга Феліції Грета Блох, з якою в Кафки нібито був роман. А вдруге — канапа. Так, саме обираючи меблі для майбутнього спільного дому, Франц усвідомлює, що вони не пара. Він любить простий, функціональний, стриманий дизайн. Сьогодні б сказали «скандинавський стиль». Феліції здається, що найгарніші канапи — ті, що «важчі, громіздкіші, міцніші». Таке собі втілення імперії у дорогій деревині.
Невдовзі Францові ставлять фатальний діагноз — туберкульоз. Він вирішує, що хвороба — це черговий знак, що їм із Феліцією не варто бути разом. Цього разу це виявляється остаточно.
Наприкінці січня 1919 року Кафка відправляється лікуватися у пансіонат «Штюдль» у Желізах. Там знайомиться з Юлією Вохрицек, «неймовірною невігласкою», як він напише Максу Броду. Звісно, дівчина здається дурненькою лише на початку стосунків. Потім Кафку тішать її відданість і простота, а ще — вміння слухати. Невдовзі доходить і до пропозиції, попри протести Германа, що вважає Юлію бідною жінкою низького походження, не вартою того, аби поєднувати їхні родини. Франц усе ж готовий до весілля і навіть устигає забронювати дату. Та лише за кілька днів до свята квартиру, на яку розраховувала пара, віддають в оренду іншій сім’ї. Вікно можливостей для Франца знову закривається — і він майже приречено розриває й ці заручини. А може, письменник навпаки зрадів, що світ укотре його не спіймав?
Згодом у його житті з’являється красива, майже по-прерафаелітськи вишукана журналістка Мілена Єсенська. Вона не зачісує волосся гладенько, як прийнято, виклично фарбує вуста, не приховує, що пробувала кокаїн, і славиться своєю богемністю. Їхнє листування — неспішна розмова двох чутливих інтелектуалів. Мілена перекладає Францові тексти чеською, а він уперше серйозно міркує про колонізований статус чехів. У Мілени один-єдиний ґандж: вона безнадійно заміжня, хай і нещаслива у шлюбі з літератором Ернстом Поллаком. В щоденнику Франц записує: «Все, що можливо, стається; можливо лиш те, що стається». Треба підказати цю цитату київському меру.
У Мюриці, куди Франц їде лікуватися в один з періодів загострення недуги, він знайомиться з молодою та спраглою життя Дорою Діамант. Та зростала в ультраортодоксальній хасидській сім’ї на Галичині, але втекла від батьків. Саме з Дорою Кафка наважиться переїхати до Берліна й оселитися разом. Він навіть попросить її руки в батька-хасида, але дістане листом безкомпромісну відповідь «Ні». Пара постійно змінює квартири, економить на опаленні, й письменнику дедалі гіршає. Він уже кілька років на пенсії через хворобу, але скромних виплат бракує навіть на те, щоб купити продуктів. Сусіди часто бачать у ботанічному саду худого чоловіка в елегантному, але не новому чорному костюмі, що споглядає природу або розповідає дітям пригодницькі історії. Живучи з Дорою, Кафка знову починає писати. Замість упорядковувати чернетки романів «Замок» і «Процес» береться за коротку прозу. Оповідання «Маленька жінка», «Співачка Жозефіна, або Мишачий народ» — з цього, можливо, єдиного справді щасливого періоду життя Франца.
Коли Кафці гіршає, вони їдуть разом із Дорою в Кірлінґ-на-Дунаї, що поблизу Відня, у невеличкий приватний санаторій. Туберкульоз заважає Францові їсти, і Дора годує його йогуртом, який легко ковтати. А ще стежить, аби він пив досить води. Кафка натомість підливає воду квітам, які тепер у його кімнаті повсюди. Він помирає 4 червня 1924 року. Дора, що ходила на пошту, встигає принести йому свіжий букет і попрощатися. Наступні кілька днів вона у напівмаренні постійно проситиме показати їй Франца, якому, напевно, холодно і самотньо внизу.
Герман Кафка переживе сина на сім років, Дора — на цілих 28. Навіть наприкінці життя вона казатиме: «Я вважала — і здається, й досі уважаю — геть неможливим, щоб Франца колись могли зрозуміти чи бодай скласти якесь уявлення про нього».
Але ми хоча б спробували.
