За свій останній роман «Кайрос» (Kairos) Дженні Ерпенбек отримала Міжнародну Букерівську премію, але у Німеччині цей роман отримав дуже полярні відгуки. Про що цей роман, чому він важливий і чи близька нам ця історія для блогу Лектюра розповідає філологиня, літературознавиця та перекладачка Роксоляна Свято.
Jenny Erpenbeck «Kairos». Verlag: Penguin Random House Verlagsgruppe GmbH. 2021.
Кайрос — давньогрецький бог часу. Але не той, що нанизує на нитку минулого події людських життів, поглинаючи навіть власних дітей (цим у давньогрецькій міфології опікувався Кронос), а той, хто приносить у теперішнє присмак вічності. Оголений крилатий юнак, що лівою рукою тримає ваги, а правою — бритву (саме таким він постає на давніх барельєфах), Кайрос надихає і дарує відчуття доторку до Таїни. Кайрос як час — це щаслива миттєвість, яка може кардинально змінити життя — або й ні. Залежить від того, чи вдасться земним скористатися тим шансом, який відкривається лише в конкретну і дуже коротку мить.
«Кайрос» — це також назва роману Дженні Ерпенбек 2021 року, за який вона, разом зі своїми перекладачем англійською Майклом Гофманном, здобула 2024 року Міжнародного Букера. Першого німецького Букера в майже двадцятилітній історії престижної нагороди. І при цьому на батьківщині авторки книжка не потрапила у довгі списки ані Німецької книжкової премії, ані премії Ляйпцизького книжкового ярмарку — двох наймедійніших літературних нагород. Здається, цей роман зібрав і найбільший у кар’єрі Ерпенбек букет критичних реакцій удома — як професійних, так і читацьких. Хоча, звісно, не бракувало і тих, кому він сподобався.
Топографічно деталізований Східний Берлін і дещо розмитіший Франкфурт-на-Одері. Кілька днів у «західному» Кьольні, куди можна було поїхати до родичів, отримавши візу і вперше в житті перетнувши реальний кордон, і потім дивуватися йогуртам «данон» на сніданок і жебракам у місті. Також кілька днів у зовсім «східній» Москві (бо куди ж без неї?), побаченій крізь карикатурно-рожеві, хоч уже й затерті, окуляри ідейного комуніста і широко розплющені очі розгубленої дівчини, яка вивчала російську в східнонімецькій школі.
Попереду — die Wende, або ж падіння Берлінського муру 1989-го, яке змінить буквально все. Позаду — історія ілюзій і прозрінь, як індивідуальних, так і колективних. І всі зміни в цьому романі — й минулі, й майбутні — будуть важкими й болісними.
(Не)любовна історія
Початок знайомства тут майже класичний для романтичних історій: він і вона випадково знайомляться в автобусі: обмін поглядами — спалахує іскра — майже одразу починається роман. Але далі все йде вже не за романтичними лекалами: сповнені ілюзій на початку, дедалі нестерпніші в процесі, ближче до кінця ці стосунки стають уже геть токсичними. А сам кінець розтягується щонайменше на кілька років і на цілих три прощання (майже за казковим алгоритмом).
Він — Ганс, письменник, який ніяк не допише нову книжку, натомість працює на радіо, слухає багато академічної музики і ще більше читає: регулярно гортає і роздумує над працями Лєніна та інших комуністичних діячів, але також зачитується Брехтом і Кафкою. Все це він охоче обговорює зі своєю коханкою, хоч і в доволі менторських інтонаціях (йому взагалі подобається роль учителя). Вона — Катаріна, набірниця в держвидавництві, згодом — художниця-постановниця в театрі, яка тільки починає кар’єру. Дещо наївна, але талановита і смілива, а моментами навіть відчайдушна. Але є нюанс: їй дев’ятнадцять, а йому — п’ятдесят три. Себто цілих тридцять чотири роки різниці. Вже не «Моя темна Ванесса», але ще надто близько до неї.
Та й це не все. Він одружений, має сина-підлітка і живе з родиною. Вона ж навіть не відразу з’їжджає з добротної батьківської квартири, де на неї завжди чекає затишна кімната. А батьки (з привілейованого, але не найвищого, прошарку інтелектуально-номенклатурної еліти) до того вирозумілі, що готові повністю толерувати доньчин вибір, який вона, до слова, не приховує і навіть не надто прикрашає.
Чи змінила ця зустріч життя обох? Без сумніву. Але чи була це «саме та» щаслива зміна? Навряд. Уже на перших сторінках нам дають зрозуміти, що ці стосунки приречені й не матимуть гепі енду. Як і сам східний Берлін, який уже зовсім скоро увіллється в тіло «возз’єднаної» Німеччини, ставши блідою половиною свого заможнішого і яскравішого сіамського брата.
Утім, самі закохані доволі швидко доходять висновку, що вони призначені одне для одного.
«Це не питання вибору. Ганс — це вона, а вона — це Ганс. Від Гансового життя залежить її власне. Якщо він загине — загине і вона»
(так одного разу юна Катаріна фаталістично пояснює батькові, чому не може покинути свого підстаркуватого коханця, і то не на початках стосунків, а вже тоді, коли майже щодня плаче від відчаю).
Ганс теж покохав — або принаймні вірить у це. Він натхненний і горить пігмаліонівським бажанням ліпити з коханої власний ідеал жінки. Та, на відміну від Катаріни, яка мріє про дуже звичне спільне майбутнє, він ілюзій не має. Себто майже одразу усвідомлює, що, попри всі почуття, не покине дружину, адже саме вона, Інґрід, «робить його тим, ким він є» — чисто і стильно (особливо як на ті реалії) вбраним чоловіком іще майже середнього віку, з виразними ідейними переконаннями, з інтелектуальними амбіціями і, last but not least, забезпеченим «тилом».
Власне, завдяки дружині йому давно не треба дбати ані про побут, ані про виховання сина (про якого Ганс у романі роздумує рівно одного разу). Він може писати, але майже не друкуватися, а ще ходити на класичні концерти і часто сидіти над книжками (є в романі і майже анекдотична для пострадянського ока сцена, коли Катаріна ніжно підходить до Ганса і запитує, про що він думає, а той чесно відповідає, що про Бухаріна). Власне, навіть цей атиповий і виснажливий для обох адюльтер почасти став можливим саме завдяки тому, що в Ганса є надійна дружина, вже багато років готова «ділити тільки стіл, а не ліжко».
І водночас здається, що Ганс у версії Ерпенбек — не зовсім антигерой. Бодай тому, що сам надто розгублений і нещасний. А ще заслабкий (і, на жаль, без почуття гумору), щоб викликати в читачів бодай щось, крім роздратування. Ні, він не підступний звабник і досвідчений донжуан, а майже наш кирпатий Мефістофель, який, як відомо, не дотягував до свого оригіналу — як і східнонімецький кайрос, здається, не дотягує до давньогрецького.
Водночас роман Ерпенбек таки вписується в тренд літератури довкола «me too»: ми маємо доволі детальну історію розгортання психологічного — а в певні моменти й фізичного — насильства, коли старший і привілейованіший чоловік реалізує об слабшу жінку свої владні інстинкти, втягуючи її в павутину взаємозалежних стосунків. З цієї задушливої атмосфери, яку показано доволі переконливо, хоч і типово для Ерпенбек відсторонено (що, здається, дуже дратує німецьких і, навпаки, захоплює багатьох англомовних читачів), поступово вивітрюється будь-яка радість, а лишається тільки всеохопне відчуття гнітючості й провини. І ні, не Гансової провини за те, що так і не зробив остаточного вибору, а якраз таки Катаріниної, яку змушують безупинно каятися за короткий роман із молодим колегою (хоча це, здається, найменш задушливий епізод у всьому романі!).
А далі все набуває майже хворобливих обертонів, коли чоловік просто виснажує дівчину своїми ревнощами.
«Якщо ти не будеш зі мною чесна до найглибшого закутка своєї душі, то в нашого кохання немає анінайменшого шансу», —
заявляє він їй, а тоді починає записувати касети з довжелезними (щоразу на 90 хвилин) монологами, в яких перераховує Катаріні всі її «провини», не забуваючи нагадати і про те, який він через неї нещасний.
Одразу кілька критиків звернули увагу на те, що образ Катаріни бодай частково автобіографічний: Ерпенбек теж народилася в Східному Берліні й за віком доволі близька до своєї героїні; письменниця також зростала в доволі привілейованій родині академіків і науковців, мріяла про кар’єру в театрі і певний час працювала там, трохи мешкала у Франкфурті-на-Одері. І сама казала, що користувалася власними щоденниками юнацького періоду для написання роману.
Чи автобіографічна головна фабула — невідомо, втім, у романі чимало доволі точних деталей, що можуть бути тригерними для багатьох жінок.
Здається, лише падіння Муру і рятує Катаріну від цілковитого виснаження, хоча самі стосунки вичахають поступово і з перервами тривають аж до 1992 року. А замість почуття легкості від звільнення приходять пустка і смуток. І так, це справді римується з відчуттями спустошення і розгубленості, які охопили багатьох жителів колишньої НДР після 1989-го — коли ті вже втамували першу спрагу нарешті доступною «кока-колою» чи змирилися з безповоротністю змін, а за той час виявилось, що шалена інфляція зжерла всі заощадження.
Без ностальгії, але на експорт
Хай там як, Ерпенбек давно пише про Східну Німеччину, вплітаючи історії своїх персонажів у ширший історичний контекст, найближчий до неї самої (як, приміром, і в єдиному поки що перекладеному українською романі «Прокляття дому»).
Втім у «Кайросі» головні сюжетні лінії до того взаємопов’язані, що виникає спокуса побачити в романтичній історії ледь не алегорію історичних процесів. І почасти так і є, адже що ближче падіння Муру — то швидше і до краху цих двох. Свобода бере своє, щойно примусу і насильства стає менше, а можливостей — більше. Англомовні критики пропонували прочитувати роман як історію емансипації Катаріни (майже синхронну зі «звільненням» Східної Німеччини). Хоча говорити про цілковите відокремлення важко: минуле в обох випадках тягнеться, як слиз за слимаком, довго не відпускаючи і далі впливаючи на теперішнє.
Вже зовсім на останніх сторінках з’ясується, що насправді Ганса ніхто не знав (за винятком хіба дружини, але й про це нам невідомо). Розвантажуючи коробки архіву зі спільним минулим, які Катаріна отримує поштою ще в зачині роману (разом із новиною про смерть колишнього коханця), вона дізнається і його найбільшу таємницю — докази роботи на Штазі. Зокрема й у той час, коли вони познайомились. (То чи був узагалі той кайрос? Або, може, ми просто не там шукали?)
Хай там як, у довгій зиґзаґоподібній траєкторії руху Ганса цей поворот був далеко не першим. Бо перед Штазі була майже емблематична для німецької історії ХХ століття біографія, що увібрала в себе все найболісніше. Він, який свідомо виїхав із Західної Німеччини в 19 років, оселився в Східному Берліні й пішов на співпрацю зі Штазі, щоб так «спокутувати» провину за батька-нациста (нам кілька разів натякають на складні взаємини з батьком в анамнезі), а також за власне щасливе дитинство в час найбільших нацистстьких злочинів.
Саме звідси — здогадуємось тепер ми — таке болюче проживання краху комуністичного режиму. Адже річ не лише в розгубленості перед майбутнім, коли Ганс майже одразу втрачає роботу, — нова реальність підважує і його ідейні, і приватні життєві вибори. Спокутуючи власну провину (як він її уявляв), Ганс поставив усе на комуністичний режим, який тепер завалився, як і його невдалі виснажливі стосунки.
Хід зі Штазі змушує пригадати і оскароносний фільм «Життя інших»фон Доннерсмарка — стрічку, яка так полюбилася мільйонам глядачів за кордоном, але роздратувала частину німецької публіки, яка побачила в ній стереотипізацію і ледь не гламурну карикатуру на східнонімецьке життя. Подібні реакції трапляються і на Ерпенбек, якій уже не перший рік закидають писання «на експорт». Скажімо, популярна книжкова критикиня Майке Штайн у відгуку на «Goodreads» назвала роман «літературою для не-німців, які галюцинують про те, чим німецька література могла би бути» (бо ж, на думку Штайн, насправді сучасні німецькі автори переймаються зовсім іншими темами, а про ті періоди говорять уже зовсім іншою мовою — як-от Клеменс Меєр у своєму ранньому романі «Коли ми мріяли»).
Може, річ також у тому, що авторка поєднала два сюжети, які справді багатьом набили оскомину (і то саме в художньому опрацюванні): возз’єднання німецьких земель і віднайдення нацистських скелетів у родинних шафах.
Утім, не думаю, що Ерпенбек свідомо експлуатує популярні сюжети історії ХХ століття заради міжнародної слави. Радше вона знову і знову повертається до того періоду, який її досі манить і спантеличує. І так — і далі лишається приватно найважливішим.
Так чи так, своїми романами Ерпенбек долучається до великої суспільної, а не мистецької, дискусії, що триває в Німеччині вже не перший рік, але особливо актуалізувалася в 2020-ті, — про витоки нинішніх проблем у Східній Німеччині (включно з особливою симпатією до праворадикальних сил; але, звісно, не лише про це). Та Ерпенбек не спішить давати жодних відповідей чи навіть прямо виявляти своє ставлення, а натомість вибудовує щоразу нові макети реальності (дуже естетизовані, з дзеркальними сюжетними лініями, повторами і антитезами тощо), в яких її персонажі освоюють щоразу інші закутки недавнього минулого і проживають свої відгалуження великої історії. Ніби намагаючись урешті знайти саме той сюжет, який остаточно «відімкне» епоху.
Ерпенбек ніколи не рве жил надмірними емоціями, навіть коли змушує своїх персонажів проживати дуже болісні й важкі досвіди. (І цим, до речі, теж може дратувати; хоча, зрозуміло, що це — свідомий авторський вибір.) З іншого боку, читачам завжди дають кілька варіантів прочитань, і реалістичний ключ — лише один із можливих. Тож для когось «Кайрос» буде дивним романом про взаємозалежні стосунки. Ще для когось — меланхолійно-стримана історія про вичахання життя й любові в занепадницьких декораціях кінця 1980-х — початку 1990-х. А хтось, може, вперто шукатиме слідів давньогрецького Кайроса і щоразу дратуватиметься, вкотре не знайшовши відповіді.
