Переклади німецьких книжок
Все так і було
Літературна критикиня, лекторка, та редакторка Богдана Романцова розповідає про роман Ніно Харатішвілі «Восьме життя: для Брільки» у перекладі Роксоляни Свято, який нещодавно вийшов завдяки програмі підтримки перекладів німецьких книжок.
Плакати було запізно, а сміятися було вже ні з чого.
Є дві сестри. В імені однієї сховане небо, «ца», і її звати Ніца. А в іншої — хаос, «арія», і її звати Дарія. У Дарії є донька, дванадцятилітня Брілька — цибате дівчисько, що рухається різко і живе безкомпромісно. Брілька танцює в ансамблі, але тільки чоловічі партії, бо для жіночих вона надто висока, гострокута, «нежіночна». Одного дня Брілька кидає ансамбль і намагається втекти у Відень, омріяне місто своєї прапрабабці. І тоді тітка Ніца, що приїхала рятувати Брільку від неї самої, береться переповісти племінниці родинну хроніку. Так, маємо формат, улюблений багатьма сучасними авторками, від Ольги Токарчук до Софії Андрухович, — історію жінок кількох поколінь, кожна з яких ламала стіни і по-своєму була поганою донькою. Бо лише поганим донькам відкривається світ, як могла б заспівати двоюрідна прабабця Брільки Кіті.
Із хаосу, як відомо, народжується гармонія, яку годі осягнути нашим слабким розумом. Однак «Брілька» не означає «гармонія», це взагалі нічого не означає. Дівчинка сама обрала собі ім’я і змусила всіх так її називати, поки першого, вродженого імені, врешті-решт, не забули. Акт переназивання себе — найсимволічніший з усіх, які можна обрати, якщо тебе не влаштовує власне минуле. І найбанальніший, коли вже говорити критично. Частіше за нього трапляється лише зрізання волосся. Так Брілька, названа на честь прапрабабці Стасі, перекреслює символічну, але фатальну тяглість, перериває традицію роду. «Восьме життя» — історія про переписування самої історії. А ще про вісімку як символ нескінченності на всіх рівнях, від вибору місця проживання до ідентичності.
Та повернімося до жінок роману Харатішвілі. Ніца походить з Грузії — країни Золотого Руна і легенд, що їх місцеві розповідають довго і пристрасно, а потім обов’язково випивають. У Грузії забувають біль і власні помилки, бо безтурботність — національна риса. Там не вірять у користь самоти, але вірять у товариство. Бачать пік розвитку у минулому, а тому, навіть йдучи уперед, оглядаються. Країна нав’язаного доброго настрою — що може бути трагічніше?
Прапрадід Ніци відомий тим, що приніс у Грузію шоколад і відкрив першу патесері. Шоколад із перцем, м’ятою, вишнею — так, ніби просто шоколаду ніколи не досить, ніби країна повсякчас вимагає надмірності. Та в самій ідеї шоколаду уже підступно заховано колоніальний наратив, від якого герої старанно відмахуватимуться всі тисячу п’ятдесят шість сторінок: країни, де шоколад особливо поціновували, як правило, діставали сировину з колоній. Так, кажеш «бельгійський шоколад» — і одразу згадуєш, що вчинила Бельгія у Конго. Шоколад — це чорнозем десертного столу, його завжди замало, і його завжди вивозять із територій, де люди не знають слова «патесері» і не мають грошей на срібні ложечки та крихітні порцелянові чашки. Тож шоколад у Грузії — це сама собою суперечність, якась дивна інклюзія в окупованій території. Можливо, тому Кетеван, прапрабабуся Ніци, не радіє успіхам чоловіка. Десь глибоко всередині вона відчуває: колонізаторський шоколадний бізнес у Грузії, що сама є колонізованою, — то щось геть неприродне. Їсти мигдалеві рогалики з шоколадом, як це робить прапрадід Брільки із Симоном, кавалером прабабці Стасі, і у цей час обговорювати більшовиків — оксиморон. Усі їхні фіндесьєкль-практики зайві й непотрібні у ХХ столітті, коли не їстимуть тістечок. Справді, перше, що робить радянський союз, прийшовши у Грузію, — закриває патесері й натомість відриває їдальню для робітників. Шоколад завжди вимагає відплати, це неписана угода. Водночас тут він стає буквально зв’язком поколінь, адже рецепт особливого шоколаду має лишатися у родині. Власне, шоколад символізує пам’ять: минуле часто замовчують, прикрашають перед іншими, видають дозовано, але родина знатиме правду. До речі, Брілька єдина з усієї величезної сім’ї не їсть шоколаду, тож вона убезпечена від прокляття — ось вам ще один аргумент на користь перерваності фатальної традиції.
В одному з епізодів авторка побіжно згадує, що Грузію називають балконом Європи. І в цьому зверхньому визначенні дуже точно означене ставлення до країни зі сторони «домінантних» культур. Балкон — це щось необов’язкове, декоративне, просто-таки як срібні ложечки до шоколаду. Нефункціональний простір, що існує для того, аби там курити (а в Грузії курять мало не всі!) чи складати речі, які шкода викинути. Балкон є радше примхою, забаганкою, ніж обов’язковим архітектурним рішення, а ще він випинається, виламується з квартири. Ніби апендикс, щось із легким присмаком рудиментарності та архаїки. Так, усе це про Грузію.
Прабабцю Стасю, до речі, такі епітети у бік батьківщини не хвилюють, як і бажання ліберальної молоді виборювати незалежність держави. У Стасі мета значно приземленіша: поїхати в Європу й танцювати у російському балеті. Як бачите, завжди десь поруч із імперією буде її балет. Стася таки поїде в Росію до коханого червоного оберлейтенанта Симона і проведе кілька революційних років, майже не виходячи з багатого будинку далекої родички Теклі. Аби вижити, вони поступово виміняють на продукти геть усі коштовні речі, які мала Текля: від вишуканих валіз до шуб — так історія розпорошується на наших очах, а її артефакти розповзаються чужою країною.
Текля, Стася та їхня груба служниця майже ні з ким не спілкуватимуться, однак тричі на тиждень до них проходитиме балетмейстер, аби у буремні часи вчити Стасю танців. Дуже точний і, ймовірно, невипадковий образ: Стася — це балерина у музичній скриньці, яка тричі на тиждень кружляє, аби потім завмерти в очікуванні, коли їй знову дозволять ожити. Як і балерина Андерсона, вона вірно чекає на свого солдата. Однак Стасі, на відміну від казкової танцівниці, таки вдасться порятуватися із полум’я фатальних почуттів. Всі наступні жінки цієї родини також замикатимуться у будинках, бо лише в обмеженому просторі почуватимуться безпечно: від Крістіни, яка рішуче випроводжає небожа зі своєї території, до єврейки Іди, що того ж Костю, тоді ще палкого студента, приймає лише у власній квартирі.
На вечірці своєї сестри, яка вдало і мудро вийшла заміж (тобто обміняла вільний вибір на заможне життя), Стася знайомиться із Сопіо. Сопіо — майже архетиповий образ емансипованої жінки, яка свідомо перебирає частину тоді ще чоловічих поведінкових звичок: курить, носить костюми, гучно лається, проявляє ініціативу у стосунках, подає сама на розлучення і навіть дає синові власне прізвище. Бо як інакше дістати бодай трішки свободи у цьому патріархальному світі? А ще Сопіо поетка, до того ж символістка. Поезія і партія — постійно повторювана антагоністична пара у романі. В одному з епізодів Сопіо докірливо скаже Стасі, яку вперто називає на грузинський манір Тасо: неможливо мати друзів одночасно в партії і з-поміж поетів. Те саме можна буде за кількасот сторінок констатувати і щодо кіно — тільки на цей раз кермо сюжету буде в руках не менш рішучої Лани. Мистецтво взагалі погано поєднується з комунізмом. То іронічніше звучать плакатні гасла, що їх Харатішвілі ставить у багатьох розділах як епіграфи замість звичних нам афоризмів. До речі, крім гасел про провідну роль партії, епіграфами стають цитати з Лєрмонтова, Ахматової та інших російських класиків. Відчитуєте паралель? В обох випадках імперія намагається розпростерти свій вплив, однак далі епіграфа просунутися не здатна.
Тимчасову перемогу комунізм святкує, коли відбирає у героїв останній прихисток — їхню тілесність. Не обираючи партнерів, їжі, дозвілля, вони втрачають себе остаточно. Найгірше, звісно, ведеться жінкам: комунізм, накладений на патріархат, перетворює їх на речі для побутового вжитку — можливо, єдині красиві речі у житті радянських функціонерів. Феміністичний відтінок історії очевидний: жінки марно намагаються порятувати своїх синів, чоловіків і братів від них-таки самих. «Ми несемо відповідальність за цих хлопців», — в одному з епізодів скаже Стася. І справді, самі хлопці не здатні ухвалювати неруйнівних рішень. Маємо історію світу, що поступово занурюється у хаос — і це абсолютно точно хаос чоловічого роду. Коли ж чоловіки намагаються щось побудувати, в результаті завжди виходять машини смерті.
Якщо обирати основне слово, яким можна об’єднати долі предків Брільки, їхніх друзів та коханців, це буде «приреченість». Щойно зустрівши єврейську піаністку Іду, грузинську поетку Сопіо, відданого комуніста Рамаза, романтичного офіцера Симона Яші, жагучу коханку Фред Лібліх, різьбяра Андро, режисера Міко, читач здогадується, яка доля на всіх всіх чекає. Клепсидру вже перевернуто. Питання лише в тому, як їм вдасться використати час, що лишився. Як правило, чоловіки зачинають наступне покоління дітей і залишають своїх жінок самих давати з цим раду — їдуть, ідуть, помирають. Словом, тікають, хто як може.
Останній прихисток героїнь — хай як парадоксально, їхнє тіло. Обережно обмацуючи шрами на тому місці, де колись виростала дитина, Кіті заспокоюється. Виговорюючи, вишепочуючи, вигукуючи, вигладжуючи на чужих тілах все, що з нею сталося у концтаборі Вінер-Нойштадт, Фред повертає собі контроль над життям. Через спільну тілесність коханки одного чоловіка здатні порозумітися одна з одною значно краще, ніж він — з будь-якою з них. Тут жінку з колонії, маргіналізованої спільноти, гнаного народу може зрозуміти тільки така ж жінка. Ані життєлюбні британці, ані бундючні віденці не готові на правдивий діалог: вони дивуються або закохуються у персонажок, приходять помилуватися ними, наче дивовижними цікавинками, що ваблять своєю екзотичністю і темною меланхолією. Харатішвілі абсолютно точно підриває колоніальні наративи у романі, але робить це, жодного разу не вживши слово «постколоніальний».
Підкорення стає остаточним саме через тіло, імпліцитно протиставлене тілу влади. Так Сталін певний час зберігає могутність навіть після смерті: в’язні трудових таборів, дізнавшись про смерть вождя, у відчаї кидаються на колючий дріт, дряпаючи й нищачи свої тіла. Тіла, що їх той самий вождь прирік на загибель. Харатішвілі максимально далека від християнської ідеї розділення духу й тіла. Ні, твоє тіло — це і є ти, тому за надмірну тілесну насолоду, як-от чашечку шоколаду за таємним рецептом, розплачуватися доведеться також тілесно. Вихаркувати нирки чи вибльовувати печінку наприкінці життя, якщо так і не зміг пристосуватися до радянської дійсності. Або бодай переїжджати із затишної Грузії у сіру, ніби нерозфарбовану Москву. До речі, кольори в тексті — ще один важливий маркер. Реальність Грузії завжди яскрава, здебільшого червона — відтінку гранату, вина, сходу сонця у чистому полі. Світ радянського союзу сірий та коричневий: їхати у бетонну Москву, носити кусючу радянську форму — ось про що думає Ніцина мати Елена восени.
Особливе місце у романі посідає грузинська мова, округлі, елегантні літери, що з’являються лише у миті справжності: смерті, викриття таємниці, закоханості. Грузинською лишають останнього листа перед самогубством, бо перед обличчям смерті слід говорити прямо й чесно. Грузинською розмовляють із найближчими друзями. Грузинська стає маркером розпізнавання «свій-чужий». Мова зі смаком «повноти, навіть надміру», а ще «хованок у лісі», мова, в якій можна сховатися від ворога. Грузинського акценту не позбуваються, його намагаються втримати якнайдовше. «Ми — народ, який дивиться на себе чужими очима», — вже після здобуття батьківщиною незалежності скаже стара Стася. Мова стає останнім прихистком тожсамості для родини, тому її так важливо втримати. Нарешті, весь роман Харатішвілі — про повернення собі власної Грузії, на яку дивишся зсередини. Саме тому останній, восьмий, розділ «Брілька» поки порожній: історія ще пишеться, літери тільки складаються.
«Восьме життя» — книжка складна і болюча. Читаючи її, я думала не про віддалені події 30-х, Другу світову, Празьку весну, а про Бучу, Маріуполь, Ірпінь, Харків, Чернігів, Миколаїв. Пробираючись крізь нанизані разки артефактів радянського життя: від цукерок та «блінов» з варенням до парфумів — я відчувала не ностальгію за тим, чого вже не застала, а огиду і фізичну нудоту. Можливо, тільки представники народів, що пережили і далі переживають репресії Радянського союзу і росії, справді здатні усвідомити, про що ж пише Ніно Харатішвілі. Попри очевидну надмірність оповіді і часом задраматичні повороти, авторка таки втримується на межі правдоподібності і не скочується у голлівудську мелодраматичність. Сліпа дівчинка, що грає посеред зруйнованого Сталінграда на фортепіано — єдиному, що поки не пустили на дрова, — це не спроба вичавити сльозу з читача, а цілком собі точна та ймовірна деталь того часопростору. Ми в Україні вже бачили щось схоже, тому радше впізнаємо, ніж дивуємося.
А от західноєвропейського читача цей величезний роман майже напевне налякає: неприємно читати про психіатричні клініки, куди забирають незгодних, розстріли митців, чий стиль визнано декадентським, насильство у найвищих ешелонах партії, жінок, чиїх ще ненароджених дітей вирізають з лона як майбутніх зрадників народу. Можна ховатися за вірою у художню умовність і гіперболізацію, можна торочити про культуру як щось відокремлене від країни та її кривавої ідеології, можна запевняти себе, що маємо спробу авторки драматизувати історію. Можна говорити, що правда десь посередині, і це — лише одна із версій подій.
Та я живу в Україні кінця 2022-го і пишу цю рецензію при свічках.
Я точно знаю: все так і було.
